Розділ 4

Свято розгорнулося на просторому задньому дворі маєтку, який цього вечора перетворився на справжню казку. Уздовж усієї території висіли сяючі чарівні гірлянди, що переливалися м’якими відтінками золотого та сріблястого світла. Під ногами гостей — гладенька, рівна плитка, обрамлена живими квітами. Над двориком ширяли зачаровані світляні кулі, що освітлювали простір, не створюючи зайвої яскравості.

По периметру двору стояли круглі святкові столи з білосніжними скатертинами, оздоблені живими квітами у високих кришталевих вазах. На столах — безліч закусок, фруктів, тістечок, бокали з вином і шампанським. У кутку — окремий великий стіл із розкішним багатоярусним тортом. Легка музика лунала з закутка, де зачаровані інструменти самі грали чарівні мелодії.

Алекс був у центрі уваги. Він обрав білу сорочку з вузьким комірцем, трохи розстібнуту на грудях, темні штани й класичне взуття. Його образ був одночасно святковим і стриманим. Волосся було акуратно укладене, а в очах — змішання здивування, тепла та вдячності.

Габріель, його батько, носив темно-синю сорочку з легким візерунком і чорні штани. Емма — в ніжній сукні кольору шампанського з витонченим вишитим візерунком по подолу — її м’який образ чудово доповнював її щиру посмішку.

Покоївки теж були приголомшливі у святкових сукнях. Їхній одяг був скромним, але елегантним — саме те, що личить вірним супутницям дому.

Мірея виглядала справжньою лялечкою — лавандова сукенка, білі туфельки й обруч із живих квітів робили її схожою на маленьку фею. Вона радісно бігала між гостями, щиро усміхаючись і час від часу ховаючись за спідниці знайомих їй жінок.

Серед гостей були: граф Астаріон — у світлій сорочці кольору льону та темних штанях; Адам — у смарагдовій сорочці, застібнутій до горла; Арія — в елегантному сріблястому вбранні з напівпрозорими вставками; Деміан — у темно-зеленій сорочці з легким блиском; і нарешті — Елізабет у розкішній червоній сукні з відкритими плечима, що пасувала її владній і впевненій поставі.

Члени рейдової групи також були одягнені зі смаком: чоловіки — в сорочки різних кольорів і кроїв, жінки — в сукні, що підкреслювали їхню красу й індивідуальність. Сьогодні вони зібралися не для бою, а для свята — на честь того, хто став для них більше, ніж просто командиром.

Алекс неквапливо окинув поглядом простір навколо. Просторий двір, прикрашений чарівними гірляндами, сяючими в напівтемряві, столи з безліччю страв, знайомі обличчя, посмішки… Усе це створювало атмосферу тепла й затишку. На мить він дозволив собі просто зупинитись і вдихнути повітря вечора — напоєне ароматами свіжих фруктів, квітів і легкого магічного шепоту.

«Перше день народження в такому масштабі…» — подумав він, легко посміхаючись. — «Незвично… але приємно».

— Ви звикнете, — ніжно пролунав у думках голос Сирени. — І Ви повністю заслужили на це свято, Володарю. Сподіваюсь, Ви зможете сьогодні розслабитися… і просто насолодитися вечором.

— Я так і зроблю, — відповів Алекс подумки.

Його погляд випадково перетнувся з поглядом Ліанеля — той разом з іншими членами рейдової групи вже наближався. Як завжди — упевнений у собі, з єхидною посмішкою, він зупинився перед Алексом і жартівливо нахилив голову.

— Ну що, ще довго плануєш стояти, як вкопаний? — промовив він, відкинувши руки в боки. — Ми тут, розумієш, прийшли, при параді, подарунки принесли… А наш винуватець свята завис у власних думках.

— Просто на мить задумався, — відповів Алекс, посміхаючись.

— Хто б сумнівався, — Ліанель миттєво підскочив до нього, перекинувши руку через плече. — А тепер виділи нам декілька хвилин свого дорогоцінного часу, і повертайся до реальності. Сьогодні — твоє свято. І ніхто нам не завадить його відсвяткувати. Залиш усі роздуми на потім.

— Добре, добре… — з усмішкою здався Алекс.

— Вибач, що перебиваю, — втрутилася Селія з посмішкою. — Але, може, досить привертати до себе увагу, Ліанелю? Перейдемо до головного?

Ліанель на мить глянув на неї, потім перевів погляд на інших і повільно забрав руку з плеча Алекса. Тепер він говорив серйозніше:

— Ми довго думали, що ж такого подарувати тобі, Алекс. Хотілося щось корисне, а не чергову річ, яка припадатиме пилом у інвентарі.

Він зробив коротку паузу.

— І ось… після довгих роздумів, одна геніальна ідея спала мені на думку, — з особливим наголосом на останньому слові додав він, багатозначно поглянувши на Селію, Ліліт та Елірію.

Три пари очей моментально вп'ялися в нього — кожна з них злегка звузилась, повна удаваного, але доволі красномовного, обурення.

— Добре-добре, нам усім прийшла ідея, — підкоригувався Ліанель, зітхнувши, — подарунку, який буде корисний і тобі, і всій нашій команді.

Він відкрив інвентар і дістав невелику, акуратно загорнуту коробку, яка спокійно вміщалася в його долоню. Простягнув її Алексу.

— Відкривай.

Алекс обережно зняв обгортку. Всередині лежали сім невеликих артефактів — темні, гладкі, витягнуто-овальні пластинки з вигравіруваними рунами по краях. Вони були легкими, зручними для носіння — якраз ідеального розміру, щоб розмістити їх за вухом. На дотик — приємно прохолодні, з ледь відчутним пульсуванням магії..

— Ого… — тільки й прошепотів він, піднімаючи один з них. — Це ж те, про що я думаю ?

— Саме те, що думаєш, — задоволено відповів Ліанель. — Це артефакти зв’язку. Завдяки ним ми зможемо говорити одне з одним, де б не були. Навіть якщо я на іншому кінці континенту — ти все одно зможеш мене почути. І я тебе.

Він зробив паузу і додав:

— Особливо корисно буде в підземеллях. Мінімум жестів, максимум координації.

Алекс усміхнувся, поглянув на кожного члена групи, які з радісними обличчями дивилися на нього, після чого щиро промовив:

— Дякую… справді. Це дуже цінний подарунок.

Після цих слів він обійняв кожного з них по черзі. Потім — роздав артефакти, і кожен з членів групи сховав свій у інвентар.

— Ще встигнемо поговорити, — перехопив ініціативу Каеліс. — Але зараз дамо дорогу іншим. Схоже, не лише ми приготували подарунок.

Вся шестірка відійшла убік, і Алекс залишився сам, однак, лише на кілька секунд, бо до нього вже впевнено наближалися Арія та Деміан.

Дівчина першою зупинилась перед Алексом і трохи нервово всміхнулась, тримаючи в руках акуратно запакований пакунок.

— З Днем народження, Алекс, — м’яко сказала вона. — Ми з братом теж підготували дещо для тебе. Сподіваюсь тобі сподобається.

Алекс прийняв пакунок і легенько кивнув.

— Дякую вам обом.

Він розгорнув пакунок і побачив всередині тонкий срібний ланцюжок, на якому висів кулон у формі півмісяця. Його поверхня була інкрустована дрібними каменями, а в центрі — одна більша, прозора, світло-блакитна вставка, що випромінювала ледь помітне світіння.

— Це… красиво, — промовив Алекс, підносячи кулон ближче до світла. — І… він магічний?

— Так, — кивнула Арія. — Він містить захисне закляття. Раз на день, якщо твоя мана опуститься нижче певного рівня, кулон автоматично активує бар’єр, що тримається кілька секунд. Цього вистачить, щоб ти встиг зреагувати… або відступити.

Деміан додав:

— Ми хотіли подарувати щось особливе. Те, що не просто буде з тобою — а зможе допомогти у вирішальний момент.

Алекс на мить задумався, дивлячись на кулон, після чого вдягнув його на шию й опустив під сорочку.

— Дякую. Це більше, ніж просто подарунок.

Він по черзі обійняв Арію та Деміана. Дівчина на мить затрималась у його обіймах, але швидко відступила з легкою посмішкою.

— Добре, ми не будемо тебе довго затримувати. Попереду ще чимало подарунків, правда ж?

Алекс із вдячністю кивнув, і вони відступили вбік. Наступними до нього вже прямували Астаріон та Адам.

— Ти виглядаєш цілком живим, — першим заговорив Адам, схрестивши руки на грудях. — Значить, дві доби коми не залишили по тобі жодного сліду.

Алекс посміхнувся:

— Усе завдяки хорошому догляду... і міцному сну.

Астаріон зробив крок уперед і тихіше продовжив :

— І тим не менш, ти вразив нас усіх. Не лише тим, що пережив ту битву… а тим, що виграв її. Не кожного дня можна побачити, як вампір шістдесят шостого рівня самотужки знищує S-рангового монстра.

Алекс коротко кивнув, не бажаючи коментувати це.

Адам посміхнувся:

— Гаразд, досить згадувати ту історію. Ти вчинив як герой. А герої мають отримувати подарунки.

Він простягнув невелику, але важку з вигляду дерев’яну скриньку з чорного дерева. Алекс відкрив її — всередині лежала пара елегантних чорних рукавиць з тонкої, майже шовкової тканини, з вишитими сріблом символами на зап’ястках.

— Це? — Алекс підняв погляд.

Астаріон пояснив:

— Посилені артефакти, створені на замовлення. Підсилюють точність та контроль над магічним потоком у кінцівках. Особливо корисно для тих, хто працює з маною на високих швидкостях або в бою на ближній дистанції.

— А ще вони стильні, — додав Адам, — на випадок, якщо вирішиш когось вразити не лише силою, а й виглядом.

Алекс з легкою усмішкою натягнув рукавички, відчуваючи, як вони ідеально сіли на руки, ніби були створені саме для нього.

— Дякую. Це дійсно... більше, ніж я міг очікував.

Астаріон поклав йому руку на плече й тихо промовив:

— Це лише початок, Алекс. Я вірю — попереду тебе чекає ще багато великих справ.в

Після цього обидва зробили легкий уклін і відійшли, залишивши хлопця самому собі. Алекс обернувся — до нього вже підходила Елізабет.

Серед святкової метушні та яскравих усмішок до Алекса підійшла Елізабет. Її постать, як завжди, випромінювала впевненість і грацію, а посмішка на вустах була теплою, майже домашньою.

— Схоже, я залишилась останньою, — сказала вона з легкою іронією. — І чесно кажучи, після всіх цих вражаючих подарунків, мій виглядатиме… ну, менш розкішно.

Алекс посміхнувся у відповідь:

— Я впевнений, що моя найкраща тітка точно не змусить мене розчаруватися.

— Підлещуватися у тебе виходить куди краще, ніж імпровізувати, — з усмішкою зауважила вона, після чого витягла з інвентаря невелику темно-синю коробочку. — Тримай.

Алекс акуратно відкрив її — всередині лежали п’ять невеликих колб із зіллям. Рідина у кожній мерехтіла м’яким світлом, змінюючи колір залежно від кута, під яким на неї падало світло. Він дістав одну колбу, уважно розглядаючи рідину в ній, а потім підвів здивований погляд на Елізабет:

— Звідки ти… Звідки ти взяла їх у такій кількості?

Елізабет хитро посміхнулась:

— Потрібно просто знати правильних людей, і правильно домовлятися. Я їх отримала не безкоштовно, звісно, але результат того вартий.

Після цього її посмішка стала ніжнішою, погляд трохи потеплішав.

— Ти часто ходиш сам у підземелля, Алекс. І хоча я знаю, що ти завжди можеш постояти за себе… ці зілля — особливі. Куди кращі за ті, що можна купити у звичайній лавці. І мені буде спокійніше, знаючи, що вони з тобою. Особливо після того, що сталося кілька днів тому.

Алекс ще раз подивився на вміст коробки, потім обережно закрив її й прибрав до інвентарю.

— Дякую, тітко, — м’яко промовив він, після чого обійняв її.

— Чого тільки не зробиш для улюбленого племінника, — з легкою посмішкою відповіла вона, погладжуючи його по плечу.

Та в наступну мить її погляд ковзнув повз Алекса. Хлопець це помітив і злегка обернувся, побачивши, як Габріель і Емма розмовляють з Астаріоном неподалік.

— Ти все ще боїшся підійти до нього? — тихо запитав Алекс, повертаючи погляд на Елізабет.

Вона мовчала кілька секунд, потім зітхнула.

— Так. Але… після того, що ти сказав мені раніше… що ми зможемо… — вона злегка всміхнулась. — Мені стало трохи легше.

— Він упертий, — зітхнув Алекс. — І першим крок не зробить. Якщо хочеш знову налагодити стосунки — доведеться починати тобі.

Елізабет перевела на нього погляд, на мить задумалась, а потім подивилася на брата з гіркуватою посмішкою.

— І в цьому ти теж маєш рацію. Він завжди був упертим…

Ще один глибокий вдих. Вона випросталася, зібравшись із духом.

— Я готова.

Алекс коротко обійняв її ще раз.

— Удачі.

Вона кивнула й повільно рушила в бік Габріеля. Алекс провів її поглядом, після чого, розвернувшись, знайшов очима Адама, Арію, Селію та Ліанеля й рушив до них.

Алекс якраз проходив повз один зі столів з напоями, коли почув кроки збоку. Озирнувшись, він побачив Роґана, який упевнено, але без зайвої напруги підійшов ближче.

— Алекс, — мовив звіролюд спокійним тоном. — Можна тебе на кілька слів?

— Звісно, — кивнув хлопець, зупиняючись і жестом показуючи відійти трохи вбік.

Вони зупинились під розлогим деревом, звідки відкривався гарний вид на задній двір. Навколо все ще панувала святкова атмосфера — звучала тиха музика, сміх гостей змішувався з легким шелестом вітру.

Алекс повернувся до Роґана:

— Щось сталося?

Роґан мить мовчав, а потім перевів погляд у бік, де весело сміялась Мірея, тримаючи за руку Елірію. Обидві виглядали по-справжньому щасливими.

— Хочу запитати… що вона робить у тебе вдома? — нарешті озвався він, не зводячи очей із дівчинки.

Алекс на мить також подивився в той самий бік, потім повільно кивнув, розуміючи, про кого йде мова.

— Я зустрів її випадково. Чотири дні тому, в Морвені. — Голос Алекса був рівним, але всередині прокидалося легке напруження. — Вона виглядала розгубленою… наляканою. Я запропонував їй залишитися в мене на деякий час.

Роґан кивнув, але на цьому не зупинився.

— Скажи… коли ти її вперше побачив. Нічого дивного не відбулося?

Алекс на мить здивовано глянув на співрозмовника, потім знову перевів погляд на Мірею, яка щось щебетала Елірії, розмахуючи руками.

— Дивного? — повторив він. — Ну… Її переслідували двоє дорослих чоловіків. Виглядали не надто дружелюбно. Я відволік їх, відправив по хибному сліду, а Мірею забрав до себе.

Роґан задумливо стискав руки за спиною. Його погляд був пильним, але не тривожним.

— Зрозуміло… — нарешті сказав він, тихо, немов сам до себе. Потім нарешті відвів погляд від дівчинки й подивився прямо на Алекса. — Дякую. За те, що не залишив її на вулиці. Не кожен вчинив би так.

— Для мене це не було проблемою, — знизав плечима Алекс. — Але тепер уже в мене є питання. Звідки ти знаєш Мірею?

Очі Роґана на мить потеплішали, і він коротко усміхнувся. Його голос залишався спокійним, але в ньому з’явилися м’які нотки.

— Я часто навідуюсь у «Промінь Надії». Там я і познайомився з Міреєю. Вона — одна з тих, кому я приносив речі, їжу, іноді просто заходив поговорити. Колись і сам був сиротою… і знаю, як це — коли ти там сам. От і тягне мене туди.

На мить він замовк, ніби пригадуючи щось.

— Втім, з Міреєю я спілкувався не так вже й часто. — На його губах з’явилась коротка усмішка. — Там була ще одна дівчинка — Мальва. Дуже ревнива. Якщо я приділяв надто багато уваги комусь іншому, вона відразу починали сердитись.

Алекс слухав мовчки, його погляд знову ліг на Мірею — ту саму щасливу дівчинку, яка сміялась, немов усі її страхи вже давно залишились у минулому.

— Ти не знаєш, що зараз відбувається в "Промені Надії"? — спитав Алекс, не зводячи з неї погляду.

Роґан схрестив руки на грудях, і голос його став більш серйозним:

— На жаль, знаю лише частину. Проблеми почались після того, як там з’явився герцог Лоренцо де Карвалю. Схоже, він уклав якусь угоду з власником притулків. Після того діти почали зникати. Персоналу поменшало. Чутки кажуть, що й фінанси стали просідати… хоча щодо останнього точної інформації немає.

— А ім’я власника ти знаєш? — швидко запитав Алекс.

Роґан зітхнув:

— Знаю, але… це тобі нічого не дасть. Його знайшли мертвим тиждень тому, прямо в його власному маєтку. Тепер всі дитбудинки фактично в руках герцога.

— Паршиво, — тихо буркнув Алекс, стискаючи пальці в кулак. — А що ти знаєш про самого Лоренцо?

— Не так вже й багато. Він володіє найпопулярнішим ігровим будинком на континенті. Більше про нього дізнатись… майже нереально.

Декілька секунд тривала тиша. Алекс задумався, явно обмірковуючи почуте. Потім мовив:

— Добре. Дякую, що поділився всім цим. Далі я сам дещо спробую з’ясувати. Якщо дізнаюся щось — дам тобі знати.

Роґан кивнув:

— І я дякую тобі. Але на цьому, боюсь, мені доведеться тебе залишити. Хочу поспілкуватися з Міреєю, поки є час.

— Звісно, — посміхнувся Алекс, плеснувши друга по плечу.

Вони обмінялися короткими кивками, і Роґан попрямував до Міреї та Елірії. Алекс же знову глянув на компанію друзів — Адама, Арію, Селію, Ліанеля, до яких приєднались Деміан і Каеліс — і впевнено пішов до них.

Елізабет впевнено йшла уперед, не змінюючи темпу й не озираючись. Її постава була рівною, крок — точним і вивіреним, а на обличчі застигла звична для всіх усмішка самовпевненої леді. Та лише одна людина в цьому натовпі могла помітити, що ця усмішка — не щира, а кроки дещо напружені. Астаріон знав її занадто добре.

Коли вона наближалась, граф делікатно взяв зі столу два келихи шампанського, один з яких подав Еммі:

— Дозволите, пані? Мені б дуже хотілося почути декілька історій з дитинства Алекса.

Емма з легкою посмішкою взяла келих:

— Якщо ви готові слухати довго — то з радістю поділюся.

Астаріон ніжно взяв її під руку, і, ведучи повільним кроком трохи вбік, тихо почав щось розповідати. Емма на мить здивовано глянула на нього, але граф лише легким рухом очей вказав їй напрямок погляду. Вона озирнулась — і одразу все зрозуміла. Коротка, майже непомітна усмішка промайнула на її вустах.

— Сподіваюся, ця розмова допоможе їм обом, — тихо сказала вона.

— Решта залежить лише від них, — відповів Астаріон.

Габріель залишився на місці. Він провів поглядом дружину та графа, після чого знову повернувся до пустого келиха в руці. Тільки він потягнувся за іншим, як за спиною пролунав знайомий голос:

— Привіт… давно не бачилися.

Габріель обернувся — і його погляду відкрилася Елізабет. Її усмішка була спокійною, але він одразу побачив тремтіння її рук, що сховались за спиною. Вона намагалася приховати напругу, але дарма — для нього вона залишалась сестрою, яку він пам’ятав з юності.

— Так, справді, — м’яко відповів він, — давно не перетинались.

Чоловік нахилився до столу, взяв два келихи з вином і протягнув один сестрі:

— Прямо з демонічної столиці. Те, що ти завжди любила.

— О, ти ще пам’ятаєш, — відповіла Елізабет і зробила маленький ковток. — Смак просто чудовий.

Габріель теж скуштував і злегка скривився:

— Надто солодке. Наче не вино, а сік.

Елізабет м’яко розсміялась:

— Роки йдуть, а ти все ще не звик до хорошого алкоголю.

— Я ж і не казав, що він поганий, — відповів він, — просто не для мене.

— Скільки б ти не пробував різних напоїв, ель назавжди залишиться твоїм фаворитом, еге ж?

— Тут уже нічого не вдієш, — посміхнувся Габріель.

Вони на кілька секунд замовкли, спостерігаючи, як гості святкували, сміялись і спілкувались. Вечір був по-справжньому теплим.

Елізабет вже зібралась щось сказати, коли її випередив брат:

— Я радий, що ти прийшла. Алекс прив’язався до тебе. Часто згадує, навіть не помічаючи цього. І дякую, що наглядаєш за ним у Академії. Ми з Еммою справді хвилювались, як він там — чи знайде друзів, чи адаптується...

— Це мій обов’язок, — відповіла Елізабет. — Я — його тітка. Але можу тебе заспокоїти: він знайшов справжніх друзів. Надійних. Тих, хто підставить плече в потрібний момент.

— Радий це чути, — Габріель підняв келих. — За мого сина.

— За мого племінника, — відповіла Елізабет.

Келихи дзвінко зіткнулись.

— Ну, а тепер... — Габріель злегка посміхнувся. — Що там нового в твоєму житті?

Елізабет здивовано зиркнула на нього.

— Що? — нахмурився брат. — Я що, не можу спитати, як справи в рідної сестри?

— Просто... я не очікувала, що ти так легко підтримаєш розмову, — тихо сказала вона, на мить опустивши погляд.

У цю мить вона відчула, як чиясь рука лягла їй на плече. Піднявши погляд, вона побачила щиру, теплу усмішку Габріеля — ту саму, яку не бачила з дитинства.

— Я ніколи не тримав на тебе образи, Еліз. Просто не мав сміливості підійти першим. І дякую, що ти зробила це замість мене.

Елізабет хитро примружила очі:

— А ти впевнений, що справа у сміливості? Може, просто впертість?

— А одне іншому хіба заважає? — засміявся Габріель.

І вони обоє розсміялися — вперше за довгий, надто довгий час.

Алекс стояв навпроти звичайних, нічим не примітних дерев’яних дверей. Зробивши вдих, він легенько постукав. За кілька секунд із середини пролунало спокійне:

— Заходьте.

Алекс відкрив двері та зайшов до кабінету Генріха.

Кімната була просторою, хоча доволі простою, як для людини, що займала високу посаду в Центральній гільдії. Сірі стіни, дерев’яна підлога, кілька шаф із документами, великий письмовий стіл з купою паперів, і в куті — невеликий диван. Атмосфера була суто робочою, жодних зайвих прикрас.

За столом сидів сам Генріх, гортаючи папери. Коли Алекс увійшов, чоловік одразу відклав усе вбік і злегка здивовано підняв погляд.

— Алекс? Не думав, що ти так швидко навідаєшся. — Генріх звівся з місця та жестом запропонував сісти у вільне крісло біля столу. — Присідай. Що б ти хотів випити?

— Просто води, дякую, — спокійно відповів Алекс, сідаючи.

Генріх нахилився до однієї з шухляд, дістав два чисті склянки та графін із прохолодною водою. Обережно розлив напій по обох склянках, а сам графін поставив трохи збоку на стіл.

Здивування на обличчі Алекса не залишилось поза увагою Генріха. Той лише посміхнувся:

— Я багато п’ю під час роботи. Води, маю на увазі, — додав з легкою усмішкою.

Алекс також посміхнувся, взяв склянку та зробив кілька ковтків.

— Дякую.

Генріх відпив трохи, поставив склянку на стіл і, схрестивши пальці перед собою, спокійно заговорив:

— Якщо ти прийшов через те, що переживаєш: мовляв, я розповім комусь про те, що бачив у підземеллі, то можеш видихнути. — Він зробив коротку паузу і, піднявши руки, іронічно склав пальці в «лапки»: — Через “порятунок цілої родини та знищення високорангового монстра”, як і очікувалось, мене підвищили дали премію, і тепер я значно частіше отримую нагадування, який я молодець. Та й ти з Елірією врятували мені життя.

— Тобто... — Алекс уперше за розмову щиро посміхнувся, — ...ти дотримаєш слова?

— Без сумнівів. Я тобі зобов’язаний.

Алекс кілька секунд мовчав, пильно дивлячись у вічі Генріха, після чого легенько кивнув:

— Радий це чути. Але є ще одне питання.

Генріх враз став серйознішим. Його погляд зосередився.

— Хто проводив оцінку того підземелля?

Чоловік тяжко зітхнув:

— Я вже здогадуюсь, до чого ти ведеш. Оцінювала його моя група. І я запевняю тебе: в момент оцінки воно дійсно відповідало С-рангу. Ніяких відхилень, ніякої дивної мани.

Алекс нахилився трохи вперед, голос став твердішим:

— Тоді як там з’явився S-ранговий монстр? І чому його ніхто не відчув?

— Скоріш за все, його просто ще не було в момент оцінки, — відповів Генріх. — У моїй групі є кілька дуже чутливих магів. Вони б точно вловили S-клас, навіть якби той ховався. А от коли він з’явився і звідки — питання досі відкрите. За всю мою кар'єру це перший подібний випадок.

— І що тепер?

— Я особисто займуся розслідуванням. Якщо щось з’ясую — ти будеш першим, хто про це дізнається.

Алекс нарешті розслабився й відкинувся на спинку крісла:

— Добре. Я чекатиму новин.

Хлопець підвівся, простягнув руку. Генріх одразу встав і потиснув її.

— Дякую, що довірився мені, — щиро сказав він.

— Сподіваюсь, не помилився, — з ледь помітною усмішкою відповів Алекс.

Коли їхні руки розійшлися, Генріх раптом додав:

— До речі, мій шеф хотів із тобою зустрітись. Не зараз — через місяць. Його поки що немає в місті.

Алекс трохи звів брови:

— І що йому потрібно?

— Не знаю. І запевняю: я нічого про тебе йому не говорив.

Алекс загадково посміхнувся:

— Тим краще. Бо я сам давно чекав зустрічі з ним.

Очі Генріха звузились:

— Тобто як це... чекав?

— Той, хто мав зрозуміти — зрозуміє, — відповів Алекс, знизуючи плечима. Після цього повернувся до дверей і вже збирався вийти.

На порозі він ще раз обернувся — Генріх все ще стояв на місці й дивився йому вслід.

— До зустрічі, Генріх, — сказав Алекс і вийшов, м’яко зачинивши за собою двері.

Блазень сидів у м’якому оксамитовому кріслі, відкинутому до стіни свого кабінету. Його голова спокійно спочивала на долоні, а на губах грала ледь помітна усмішка. Вузькі очі блищали від зацікавлення, ніби він щойно почув щось дійсно цікаве.

У його вусі пролунав тривожний, хоч і стриманий голос:

— Що це щойно було?

— Схоже, — весело відповів Блазень, — нашу маленьку гру розкрили.

На іншому кінці з’єднання запала пауза, але коли Генріх знову заговорив, його голос був уже більш зібраним:

— Переслідувати його?

— Ні, — легко відповів Блазень. — Ти зробив усе, що мав. Тепер можеш повернутися до своїх справ.

— Розумію. Дякую, Володарю.

Зв'язок обірвався. Блазень ще кілька секунд сидів нерухомо, не зводячи погляду з вікна, в яке проникало тепле світло сонця. Потім зітхнув, підвівся з крісла, і під ним загорілося магічне коло. За мить його не стало.

З’явився він у великому приміщенні, де панувала напівтемрява. Освітлення забезпечували лише кілька магічних кристалів, вмонтованих у стелю, які ледь-ледь розганяли морок. Повітря тут було прохолодним і насиченим металевим запахом.

Це була лабораторія. Уздовж стін та в центрі приміщення стояли високі капсули, заповнені в’язкою блідо-зеленою рідиною. У рідині повільно плавали істоти — з потворними формами, неприродними кінцівками, закритими очима. Усі вони перебували без свідомості. Деякі виглядали, як змінені варіації відомих монстрів, інші ж — створіння, яким не було місця в жодному бестіарії.

Поміж капсулами тягнулися вузькі проходи. Подекуди стояли столи, завалені хаотично розкиданими паперами, кресленнями, алхімічними формулами та засушеними зразками плоті. Біля однієї з стін розміщувались темні шафи, в яких зберігалося хімічне обладнання — реторти, склянки, еліксирні котли і флакони з написами, від яких будь-який нормальний алхімік злякався б.

Блазень спокійно пішов вузькою доріжкою між капсулами, на ходу пробігаючи поглядом по черговому "експонату", ніби перевіряючи, хто з них дожив до сьогодні.

Через кілька хвилин він зупинився. Біля одного зі столів стояла чоловіча фігура. Він настільки захоплено возився з чимось на поверхні, що навіть не помітив появи Блазня.

Чоловік був високим, із худорлявою тілобудовою. На ньому була темно-синя сорочка з підкоченими рукавами та чорні вузькі штани. Волосся — попелясто-блакитне, довжиною трохи нижче підборіддя, гладко зачесане вбік, але декілька неслухняних пасем вибивалися вперед, обрамлюючи обличчя. Його очі, коли вони нарешті на мить відірвались від роботи, виявились глибокими, карими, з неймовірно холодним і спокійним поглядом. Зовнішністю він нагадував хижака, що ретельно вивчає свою здобич, перш ніж з нею щось зробити — не через злість, а з чистої цікавості.

Чоловік не озирнувся навіть тоді, коли Блазень зупинився позаду, мовчки спостерігаючи за його роботою. Лише продовжував щось налаштовувати на столі, не відриваючи погляду від купи деталей і креслень перед собою.

— Ти ще довго плануєш так стояти і тихенько дихати мені у потилицю? — промовив він спокійним, але дещо роздратованим голосом.

— Пробач, — з лукавою посмішкою відповів Блазень, — просто не міг відірвати погляду від найталановитішого хіміка-інженера на континенті під час роботи.

Він зробив кілька кроків уперед, наближаючись до столу.

— І чим це ти так захоплено займаєшся цього разу?

Чоловік нарешті обернувся. В його руках був короткий, важкий пістолет незвичної конструкції — поєднання грубої механіки з точними арканічними інкрустаціями. Темна металева рамка з гравіюваннями, укорочений ствол, видовжений магазин і характерна рукоятка з глибоким ухилом. Те, що мало б виглядати як звичайна зброя, випромінювало магічну енергію.

— Вгадай, котрий раз цього місяця я його лагоджу? — запитав він, демонструючи пістолет Блазню.

Той на мить задумався, театрально склавши руки на грудях.

— Гм… Враховуючи запальний характер "її високості" і звичку ігнорувати твої поради… Скажу — втретє?

У відповідь чоловік коротко засміявся і кивнув.

— Вгадав. І це лише чотирнадцятий день місяця. Прекрасна статистика, чи не так?

— Безумовно, — засміявся Блазень, плескаючи його по плечу. — Це ж неймовірна мотивація для тебе закінчити нову модель. Ту, що не виходитиме з ладу кожні п’ять днів.

— Я б давно вже це зробив, — зітхнув чоловік, — якби не доводилося стільки часу витрачати на ремонти цієї.

Він поклав пістолет на стіл і схрестив руки на грудях.

— Ну а ти? Як твої справи?

— Все гаразд, — коротко відповів Блазень, відводячи погляд убік.

— «Все гаразд», — повторив інженер із легкою насмішкою. — А де ж тоді хоча б щось від мого останнього експерименту?

Блазень почухав потилицю.

— Сталася деяка... накладка. Несподівана. Скажімо так...

— Досить. — Чоловік різко перервав його. — Я хочу почути правду.

Після паузи Блазень зітхнув, і голос його став серйознішим.

— Алекс... Він виявився сильнішим, ніж я думав. Суттєво сильнішим. Його фізична сила зросла в рази, і до всього — він навчився магії темряви.

— Магії темряви? — перепитав інженер, погладжуючи підборіддя. — У вампіра?.. Це цікаво.

— У ході битви він знищив твій експеримент. Повністю. Навіть попелу не лишилося.

Інженер мовчав, переварюючи нову інформацію. Потім повільно кивнув.

— Добре. Зробити ще одного не проблема.

Його погляд повернувся до Блазня.

— Сподіваюся, більше ніхто з наших не знає про цього хлопця?

— Ніхто. Лише ти і я.

— Чудово... — мовив він тихо. — То ти хочеш взяти його до нас?

— Звичайно. Такий талант не можна ігнорувати. Але не зараз. Я ще поспостерігаю. Дозволю йому трохи підрости. Потім сам запропоную місце серед нас.

— Сподіваюся, в тебе все вийде. Бо з таким потенціалом... було б шкода мати його за ворога.

— Я його так просто не відпущу, — впевнено відповів Блазень.

— До речі... — інженер знову повернувся до столу, — мені дійшли чутки про одного герцога, який, здається, працює на тебе.

— Не переймайся, — Блазень махнув рукою. — Я вже займаюся цим питанням.

— Допомога не потрібна?

— З одним нещасним герцогом я якось упораюся. Але дякую. Знаю, що можу розраховувати на тебе.

— Завжди, — коротко відповів інженер.

У ту ж мить по лабораторії прокотився дзвінкий жіночий голос:

— Ей, Еліос, ти тут?

Від далеких дверей почувся чіткий, рішучий стукіт каблуків.