Розділ 5

Блазень та Еліос синхронно повернули голови в бік голосу, і обоє зупинили погляд на жінці, яка наближалась до них із впевненістю хижої кішки. Її рухи були повільними, граційними й надзвичайно чіткими — кожен крок віддавався відлунням по кам’яній підлозі лабораторії, завдяки тонким каблукам її високих чобіт.

На ній був вишуканий, обтягуючий костюм, що поєднував у собі стильність і практичність. Верх складався з білої сорочки з глибоким вирізом, поверх якої було вдягнуто темний корсет зі сріблястими застібками. Головний колір акцентів — насичений фіолетовий, який чудово контрастував із трохи світлішим відтінком її волосся. Корсет плавно переходив у піджак, який спадом ішов нижче талії, прикрашений витонченими нашивками та сріблястими пряжками. На ногах — облягаючі штани з перехрещеними шкіряними ременями та високі чоботи до стегон.

Її фігура — жіночна, підтягнута, витончена. Волосся — фіолетове, довге, зібране, з декількома вільними пасмами, що спадали на плечі та обрамляли обличчя. Очі — яскраві, променисті, з легким блиском — дивилися з цікавою, майже грайливою насмішкою. Вираз її обличчя був витонченим, звабливим, але з прихованим присмаком зверхності. Помада — яскраво-фіолетова, підкреслювала і без того чуттєві губи.

Як тільки жінка побачила Блазня, її очі весело засяяли, і вона театрально плеснула в долоні:

— Ваууу, кого я бачу! А я вже думала, ти як завжди сидиш у своєму маєтку і займаєшся тими своїми фінансовими махінаціями, від яких у мене завжди голова починає йти обертом.

Блазень розсміявся, відкинувши голову назад:

— Як я вже багато, багато разів говорив — там немає нічого складного, якщо...

— Якщо знати банальні ази, — перебила його вона з багатозначною посмішкою. — Знаю-знаю. Чула вже стільки разів, що давно перестала рахувати.

Вона перевела погляд на Еліоса й, легко склавши руки за спиною, нахилилася трохи вперед:

— Ну, і що там з моїм малюком? Закінчив його лагодити?

Еліос мовчки взяв зі столу пістолет і передав його жінці. Металево-фіолетовий корпус блиснув у напівтемряві лабораторії, мов щойно зі складального столу.

— Це востаннє я займаюся ним безкоштовно, — сказав він сухо. — Наступного разу почну з тебе стягувати такі суми, що ти двадцять разів подумаєш, перш ніж знову переливати в нього стільки мани.

Жінка обурено видихнула, округлюючи очі:

— Невже ти настільки злий, що збираєшся брати гроші з давньої приятельки?

— Якщо звичайної мови ти не розумієш, — буркнув Еліос, — доведеться вдаватися до альтернативних методів.

Вона одразу перевела на Блазня благальний погляд, ніби чекала підтримки.

— Це точно стане для тебе мотивацією обережніше відноситися до речей, — з посмішкою знизав плечима той. — Тож я змушений погодитись із Еліосом.

Жінка тяжко зітхнула, скосивши на обох незадоволений погляд:

— Сподівалась, хоч ти станеш на мою сторону…

Вона крутанула в руках пістолет, а потім, повернувшись до обох чоловіків, промовила максимально солодким тоном:

— Якщо вже так склалося, що ми всі тут, може, гайнемо разом у підземелля? Ну, як у старі добрі часи! Що, як не полювання на монстрів, зближує людей? Або, якщо хочете, можемо пополювати на людей. Це в рази цікавіше, — її очі блиснули небезпечним світлом.

Еліос скривився:

— Із задоволенням, але в мене ще купа роботи. А її тільки прибавляється...

— Ску-у-у-учно… — протягнула вона, насупившись.

Потім перевела погляд лише на Блазня, очікуючи його відповіді.

— На жаль, і в мене є справи, — зітхнув він. — Але коли все владнаю — обіцяю, ми з тобою вирвемось у якесь гарненьке підземелля.

— Правда?! — її обличчя миттєво засяяло, мов у дитини, якій пообіцяли солодощі.

— Хіба я хоч раз тебе обманював? — усміхнувся Блазень.

Вираз її обличчя знову став стриманим, злегка зверхнім, як зазвичай:

— Ловлю на слові, — сказала вона і вже розвернулась до виходу. — Але, на превеликий жаль, у мене теж є… робота, — останнє слово вона промовила з важким зітханням, розчаровано закочуючи очі.

Її каблуки цокотіли по підлозі ще кілька секунд… і зрештою стихли, залишивши в повітрі легкий аромат фіалки.

Еліос і Блазень обмінялися поглядами. В очах хіміка-інженера майнула легка втома, змішана з іронією. Він першим порушив тишу:

— Краще б ти думав, як вирішити питання з герцогом, а не підписувався на чергові розваги з Міраель.

Блазень на мить посерйознішав. Його посмішка згасла, поступившись стриманому, спокійному виразу.

— Я владнаю все з Лоренцо якнайшвидше. Розумію, чому ти мене підганяєш, — промовив він твердо.

— Це добре, — відповів Еліос, нахмурившись. — Але я повторюсь: якщо знадобиться допомога — я готовий особисто втрутитися.

— Сконцентруйся краще на своїй роботі, — з ледь помітною усмішкою відповів Блазень. — Ніколи не знаєш, коли Міраель знову попросить тебе щось полагодити.

На обличчі Еліоса теж промайнула усмішка. Він розвернувся до свого столу, підхопив якісь папери, і махнув рукою на прощання:

— Удачі тобі з Лоренцо.

— І тобі — витримки, — відповів Блазень.

Магічне коло спалахнуло під його ногами, оповите тінями і мерехтінням символів, і вже за мить фігура Блазня зникла з лабораторії, лишивши по собі лише легке тремтіння повітря.

У просторій тренувальній кімнаті, де Алекс і Арія проводили свої заняття, знову лунав стукіт кроків, свист розсіченого повітря та луна магічних імпульсів. Тепер тут зійшлися троє — Алекс, Селія та Роґан.

Підлога кімнати вже була всіяна слідами нещодавніх поєдинків — тріщинами, обгорілими мітками, втиснутими відбитками. Тренувальний простір був захищений бар’єрами, тож учасники могли викладатися на повну.

Алекс стояв з опущеним донизу кров’яним мечем. Його погляд був спокійний, тіло — розслаблене, та водночас повне готовності до атаки. На обличчі — легка посмішка. Його супротивники — Селія з яскравим вогняним спалахом у зіницях, і Роґан із перетвореними в масивні звірячі лапи руками — уже встали у бойову стійку.

— Починайте, — кинув Алекс коротко.

Не чекаючи запрошення вдруге, Селія вистрілила вперед полум’яним снарядом, не щоб поцілити — а щоб обмежити поле зору. Одночасно Роґан вдарив ногою по землі, змусивши з неї вирости ряд кам’яних шипів, які стрімко понеслися до Алекса.

Хлопець встиг розчинити свій меч, перетворивши його на довгий батіг із крові. Він декількома ударами розтрощив шипи й снаряд Селії й рвонув уперед, намагаючись скоротити дистанцію.

Селія не дала йому цього зробити: вона створила бар’єр із пекучого полум’я між Алексом та Роґаном, а потім кинула кілька куль вогню йому під ноги, змушуючи його змінити траєкторію руху. Одночасно Роґан, обійшовши півколом, увірвався в ближній бій, його руки знову були звірячими, а нігті довгими, наче леза.

Алекс ухилявся, відбивав удари, парирував лапи лезом крові, яке знову набуло форми меча. І хоч удари Роґана ставали дедалі агресивнішими, Алекс кожен раз перебудовував захист, немов знав, куди той битиме наступним.

— Зараз! — крикнула Селія щоб попередити Роґана, і з обох її рук одночасно вистрілили два потужні потоки полум’я, спрямовані просто в Алекса.

Той встиг заховатися за створений зі стисненої крові щит, але навіть крізь захист гарячий шквал змусив його ковзнути назад. Не втрачаючи ні секунди, Роґан знову рвонув уперед, використовуючи магію землі для пришвидшення. Кам’яна броня вкрила його груди й плечі, надаючи нову силу удару.

Селія прикривала його рух, обстрілюючи Алекса хвилями вогню з боків, щоб не дати йому піти в ухил чи контратаку. Вони працювали як відлагоджений механізм: коли один атакував, другий створював простір і прикривав.

Алекс уперше за поєдинок похмуро звів брови. Він не мав часу на формування нових конструкцій із крові — тому кинувся вперед, між двома хвилями полум’я, і вдарив Роґана по нозі лезом, перерізаючи захист. Удар змусив звіролюда похитнутися — і в цю ж мить Алекс стиснув кулак, змусивши уламки крові, розкидані по полю, злетіти в повітря.

— Здаюсь! — вигукнув Роґан, відчувши холод леза, що притислося до його спини.

Алекс не встиг видихнути, як ззаду знову наближалося полум’я. Селія кинулася у фінальний ривок, створюючи два батоги з вогню й намагаючись збити Алекса з ніг. Але той кинув свій меч прямо в дівчину. Селія відбила його одним із батогів, аж раптом помітила що Алекс зник з свого місця. Вона на мить зупинилась, що і привело її до поразки.

Один рух, і лезо зупинилося біля її шиї.

— Здаюсь, — спокійно промовила Селія, опускаючи руки.

Алекс прибрав меч і глибоко видихнув. Його тіло було вкрите потом, а дихання трохи збилося — не тому, що йому було важко, а тому що змушений був постійно адаптуватися до їхніх тактик.

— Молодці. Ви обоє добре спрацювалися, — промовив він.

Селія підморгнула Роґану:

— Я ж казала, що з часом ми синхронізуємось. Навіть нашому командиру довелося попітніти.

— Однак, ми все ще не змогли його перемогти, — буркнув Роґан із посмішкою.

— Скоро ви це зробите, — посміхнувся Алекс. — Що ж, давайте подивимося як там справи у інших, — додав він, переводячи погляд туди, де боролися Ліліт, Каеліс та ЛІанель.

Каеліс рвонув уперед, його меч виблискував при кожному русі, наче вирізав сам простір. Він атакував першим — широкий горизонтальний розріз, за яким миттєво прийшов вертикальний. Ліанель вправно ухилявся, блокував удари списом, водночас вишукуючи слабкі місця в захисті.

Але це була лише приманка. Ліліт тим часом почала формувати темні списи, які з'являлися один за одним навколо неї, зависаючи в повітрі. Коли Каеліс відступив на мить, вона кинула одразу три — з різних напрямків.

Ліанель крутнув спис, створюючи навколо себе щит зі світла, який розбив снаряди на уламки, проте в цей момент Каеліс уже піднімався в повітря — підкинений своєю ж магією вітру — й з висоти опускав меч згори вниз. Ліанель ледь встиг ухилитися вбік, і повітря вибухнуло на тому місці, де він щойно стояв.

Ліліт не дозволила йому відпочити: з долоні вирвалося кілька пучків темної енергії, схожої на блискавки, які звивались у повітрі, хапаючи простір навколо, немов шукаючи ціль. Ліанель створив тонку світлову перегородку, яка спалахнула перед ним, блокуючи удар, але одна темна блискавка прослизнула збоку й обпекла його плече.

— Попався! — вигукнула Ліліт.

— Я тільки почав, — відповів Ліанель крізь стиснуті зуби.

Каеліс знову пішов в атаку, цього разу в парі з Ліліт. Вони пересувалися з точністю до секунди — поки один атакував зблизька, інший обстрілював з відстані, змушуючи Ліанеля одночасно ухилятися й захищатися.

Коли Ліанель намагався прорватися до Ліліт, Каеліс зупиняв його шквалом ударів. Коли він намагався відкинути Каеліса — його наздоганяла темрява Ліліт. Це була ідеально злагоджена атака, яка поступово вичерпувала простір для маневру.

Та Ліанель — це Ліанель. Поступово він почав змінювати ритм: замість відступів він став діяти зухваліше, перехоплюючи ініціативу. Він випустив кілька сліпучих спалахів, змусивши Ліліт на мить втратити орієнтацію — саме цього моменту йому вистачило, аби ривком опинитися перед Каелісом.

Удар списом — блок. Другий — блок. Третій — удар знизу. Каеліс зреагував занадто пізно — удар по ребрах вибив повітря з легень і відкинув його назад. Мить — і світловий снаряд розсік повітря просто біля його обличчя.

— Здаюсь, — пробурмотів Каеліс, лежачи на підлозі.

— Перший є, — прошепотів Ліанель.

Ліліт одразу ж наслала на нього темний купол, в середині якого закрутилися леза з концентрованої темряви. Ліанель зник у світлі — зловивши момент, він опинився вже за її спиною. Один обертовий удар списом — і Ліліт встигла лише підставити магічний бар’єр, що тріснув і розлетівся на уламки. Вона спробувала відступити — але Ліанель вже був поруч.

— Здаюсь, — видихає вона, ледь стримуючи усмішку.

Він опускає спис і хитає головою:

— Ви були чудовою командою. Одного разу ви мене таки переможете.

— Ага, років через сто, — хмикнув Каеліс.

— Менше, — відказала Ліліт. — Набагато менше.

Ліанель лише посміхнувся, обертаючи в пальцях спис, який повільно розпадався на світловий пил.

До нього підбігла Елірія. Не гаючи часу, вона активувала магію зцілення, і її руки засяяли м’яким світлом, коли вона торкнулась плеча хлопця, де досі залишалась ознака темної магії Ліліт.

— Дякую, — сказав Ліанель з вдячністю в голосі.

— Завжди будь ласка, — відповіла дівчина з лагідною посмішкою, після чого перевела погляд на Ліліт та Каеліса. — Вам не потрібна допомога?

— Зі мною все гаразд, — першою відповіла Ліліт, ледь втомлено, але впевнено.

— Я також в нормі, — відгукнувся Каеліс, обтрушуючи пил з рукава.

— Рада це чути, — кивнула Елірія.

У цей момент до них підійшли Алекс, Роґан та Селія. Ліанель, ледь зітхнувши, скептично цокнув язиком.

— Значить, Алекс знову першим закінчив свій бій, — з єхидною усмішкою буркнув він.

Алекс плеснув друга по плечу.

— Можливо, варто менше думати про те, як швидко закінчити бій, і більше — як не отримати поранення, — з посмішкою сказав він.

— Ось-ось! — підтримала його Селія. — Алекс правду говорить.

Потім вона перевела погляд на Ліліт:

— Ти молодець. Добряче постаралась, раз змогла поранити Ліанеля.

— Дякую, — відповіла Ліліт. — Але без Каеліса я б не впоралася.

— І де ж мої оплески? — з наіграною образою вигукнув Ліанель. — Один проти двох, між іншим!

Раптово з боку почувся гучний плескіт у долоні, а за ним теплий, добре знайомий голос:

— Молодець, молодець.

Всі обернулись. До них наближався Фенрікс.

— Ти тримався достойно, Ліанелю, — продовжив він. — Але тобі не завадило б іноді дослухатися до порад своїх друзів. Вони ж явно не бажають тобі зла.

— Знаю… — буркнув Ліанель, відводячи погляд.

— Усі ви сьогодні гарно попрацювали, — продовжив Директор. — Але на цьому все. Відпочивайте, а завтра відправимося в нове підземелля.

— Дякуємо, Директоре! — хором відповіли студенти.

Фенрікс лише посміхнувся, кивнув і зник у світлі телепортації.

— Ну що ж, — сказав Роґан, обертаючись до всіх. — Розходимось?

— Після трьох раундів із Ліанелем я точно відсипатимусь до обіду, — зітхнула Ліліт.

— Так само, як і я після бою з Алексом, — додала Селія.

— Як ти? — звернувся Роґан до Каеліса.

— Все гаразд. Якби була змога — провів би ще один бій, — з усмішкою відповів той.

Роґан лише усміхнувся, після чого хлопці разом рушили до виходу.

За ними неквапливо пішли Селія, Ліліт і Елірія, обговорюючи щось між собою. Алекс ішов останнім, однак зупинився, помітивши, що Ліанель залишився стояти, втупившись у невелике озерце.

Хлопець зачекав, поки решта вийдуть, після чого підійшов до друга.

— Щось сталося?

— Все гаразд, — відповів Ліанель, намагаючись зберігати звичну посмішку, хоч голос видавав легкий сум.

— А якщо чесно? — м’яко перепитав Алекс.

Ліанель мовчки зітхнув. У наступну мить у його руці з’явився спис світла. Він направив його прямо на Алекса.

— Давай проведемо один бій.

— Я так і думав, що цим усе закінчиться, — зітхнув Алекс, створюючи кров’яний меч. —Правила?

— До першої крові. Ти згоден?

Алекс кивнув і направив лезо вперед:

— Якщо ти наполягаєш.

Вони прийняли бойову стійку. Між ними пройшло лише пів секунди — і обидва одночасно рвонули одне на одного.

Їхні силуети злилися у зіткненні — спалах світла і червоне півколо крові. Звук металу, що зітнувся з магією, прокотився луною тренувальною залою. Алекс встиг відбити перший випад списа, відхилившись вбік і одразу ж спробувавши провести контратаку. Ліанель відскочив, ледь не ковзаючи по гладкій поверхні підлоги, і знову кинувся в атаку, цього разу з більшою швидкістю.

Кожен їхній рух був точним, вивіреним, мов заздалегідь продуманий хід у шахах. Алекс уникав атак за частки секунди, його кров’яний меч обертався в руці, перетворюючись то на спис, то на батіг, то знову в класичне лезо. Він водночас атакував і будував захист — шипи крові виростали з підлоги, змушуючи Ліанеля відступати або міняти позицію.

Та й Ліанель не відставав. Його спис випускав хвилі світла, які розсікали повітря, відбивали шипи і засліплювали Алекса. Один зі спалахів змусив вампіра прикритися рукою, і саме в цю мить Ліанель кинувся вперед, але Алекс, немов очікуючи цього, ривком вивів лезо вбік, змусивши суперника зупинитися за крок до поразки.

— Ого, — хрипко видав Ліанель, — знову ти граєш на інтуїції?

— Не зовсім, — відповів Алекс, — я просто почав звикати до твого стилю бою.

І вони знову зійшлися в центрі кімнати — обидва вже з важким диханням. Піт стікав по їхніх скронях, але ані один, ані інший не збирався зупинятись. Це був не просто спаринг — це був виклик. Між ними давно не було справжньої дуелі, де кожен бився на повну, не стримуючи силу.

Світло і кров знову зіштовхнулись у блискавичному двобої. На цей раз Алекс почав тиснути — кров’яні леза виростали навколо Ліанеля, змушуючи його постійно змінювати позицію, перескакувати, відбивати атаки, але він тримався. Ще мить — і його спис знову вирвався вперед, спробувавши пробити захист вампіра.

Та Алекс не просто чекав — він заманював.

В одну мить, коли Ліанель кинувся на нього зі всією силою, Алекс активував одразу кілька кров’яних заклять. З підлоги, з повітря, навіть із власної тіні виросли десятки шипів, які оточили Ліанеля в мить. Той встиг зупинитися, вдихнути — і тільки тоді побачив, що лезо кров’яного меча Алекса зупинилося буквально в міліметрі від його грудей.

Кілька крапель поту скотились його щокою. Серце билося швидко — не від страху, а від розуміння. Він програв.

— Не доведеш справу до кінця ? — важко дихаючи, поцікавився Ліанель.

— Не хочу проливати кров друга, — із посмішкою, і також важко дихаючи, відповів Алекс.

— Добре... — видихнув Ліанель. — Я визнаю поразку.

Шипи зникли. Кров’яне лезо розтануло. Алекс відступив назад і простягнув руку.

— Дякую за хороший бій. Полегшало ?

Ліанель зітхнув, усміхнувся щиро — без маски, без самовпевненості — і прийняв руку.

— Да, дякую.

Обидва стояли посеред зали — спітнілі, втомлені, але задоволені. Бо сьогодні вони не просто боролись — вони зростали. Разом.

Ліанель, уже трохи віддихавшись і повернувши собі звичну манеру, потер плече, яке ще трохи нило після бою, і з легкою усмішкою кинув:

— Ну що, командире, будуть якісь зауваження після поєдинку?

Алекс на мить задумався, перевівши погляд убік і в уяві прокручуючи їхній бій. Він повільно видихнув:

— Не зауваження… Швидше рекомендація. Частіше використовуй магію світла для атак.

— Хм? — Ліанель здивовано підняв брову.

— Ти володієш списом на дуже високому рівні — до цього жодних питань. Але ти здебільшого використовуєш свою магію для дезорієнтації чи уповільнення суперника. Якщо почнеш комбінувати її зі списом у ближньому бою — станеш значно небезпечнішим противником.

Ліанель схрестив руки, зробив задумливий вигляд і тихо повторив:

— Більше використовувати магію для атак…

Після короткої паузи він посміхнувся ширше:

— Цікаво, Містер Рафаїл казав мені те ж саме кілька днів тому. Схоже, мені дійсно варто це нарешті взяти до уваги. Дякую, Алекс.

— Завжди радий допомогти, — відповів Алекс з легкою посмішкою. — А тепер тобі треба йти відпочивати. Завтра рейд, і мій заступник повинен бути у формі, щоб прикрити спину командиру, якщо щось.

Ліанель засміявся, після чого легко вклонився:

— Слухаюсь, командир.

Вони обоє розсміялися. Ліанель повернувся й неквапливо пішов до виходу. На порозі він розминувся з Мірою, яка саме заходила в зал. Привітавшись із дівчиною легким кивком голови, він зник за дверима.

Алекс підійшов до Міри, втираючи піт із чола.

— Привіт. Щось сталося?

— Міс Елізабет просила передати, що ти їй потрібен, — спокійно повідомила дівчина.

— Зрозумів. Дякую, Міро, — кивнув Алекс.

Магічне коло спалахнуло під його ногами — і вже за мить хлопець зник з тренувальної кімнати, залишивши за собою лише слабкий подих енергії.

Алекс з'явився перед знайомими дверима — масивними, прикрашеними витонченим різьбленням та табличкою з написом «Директор Елізабет». Він легенько постукав.

— Заходь, — пролунав спокійний голос із середини.

Алекс обережно відчинив двері та ступив до просторого кабінету. У повітрі пахло свіжим папером, чорнилом і легкою ноткою лавандового парфуму. Елізабет, як завжди стримано елегантна, сиділа за столом, однак, побачивши племінника, підвелася і жестом запросила його сісти в крісло навпроти.

— Рада тебе бачити, Алекс, — сказала вона тепло. — Влаштовуйся зручніше.

Поки хлопець сідав, вона відійшла до однієї з шаф, відкрила її та витягла звідти витончену пляшку червоного вина й два келиха. Алекс з легкою, майже жартівливою посмішкою спостерігав за нею, й, уловивши цей погляд, Елізабет лише зітхнула з напускною строгою міною.

— Твоєму тілу потрібно розслабитись перед завтрашнім рейдом, — пояснила вона, наливаючи вино. — А хто це зробить краще, ніж солодке червоне вино?

— Якби хтось побачив, що Директор Академії споює студента… — протягнув Алекс, — ти б, можливо, лишилась своєї посади.

Елізабет надулася, розливаючи напій по келихах:

— По-перше, я п’ю не з якимось там студентом, а зі своїм племінником. По-друге, я знаю, що ти далеко не дитина. А отже, нічого протизаконного не відбувається. Ну і по-третє — краще б ти просто сказав: “Дякую, дорога тітко,” замість того щоб сидіти тут і випендрюватися.

Алекс узяв келих і з грайливою посмішкою промовив:

— Дякую, дорога тітко.

— О, так вже краще, — задоволено всміхнулась Елізабет.

Келихи дзенькнули один об одного, і обидва зробили кілька ковтків. Настала м’яка, тепла тиша, яку порушила її лагідна фраза:

— То як пройшло сьогоднішнє тренування з Фенріксом?

— Добре, — відповів Алекс, поставивши келих на стіл. — Сьогодні знову були дуелі один проти двох.

— І хто сьогодні випав у твої суперники?

— Роґан і Селія.

— І що скажеш після боїв?

Алекс ледь посерйознів:

— З кожним тренуванням вони стають кращими. Особливо радує, наскільки вдосконалилась командна робота. У бою, особливо в справжньому бою, вона вирішує набагато більше, ніж просто сила чи техніка. На війні я це зрозумів. Побачив на власні очі, до чого призводить відсутність злагодженості… і яку перевагу вона дає, якщо вона є.

Елізабет з легким, але щирим теплом у голосі промовила:

— Рада чути, що кожен зі студентів стає сильнішим після тренування з одним із Директорів. Але я також бачу твій особистий вклад у їхній прогрес, Алекс. Ти не просто командир, ти справжній друг кожному з них. Твої поради й підтримка значать для них набагато більше, ніж ти думаєш.

Алекс скромно знизав плечима і відповів:

— Все, що я можу зробити — це допомогти порадою й бути для них гідним спаринг-партнером. Все інше залежить від них самих.

Елізабет усміхнулась, зробила ще кілька ковтків вина й з м’яким задоволенням додала:

— Ти з кожним днем усе більше говориш, як справжній командир. Це... надихає.

Келих вина торкнувся її губ ще раз, але цього разу її погляд став більш зосередженим.

— А тепер — до серйознішого. У Астаріона вийшло знайти деяку інформацію щодо герцога Лоренцо де Карвалю. Хоч її і не так багато, як хотілося б...

Алекс, помітно серйозніший, нахилився трохи вперед.

— Буду радий дізнатися хоча б щось.

— Судячи з того, що вдалося дізнатися Астаріону, усі дитячі будинки “Промінь надії” на континенті дійсно перейшли в руки герцога. Але… не повністю. За право власності бореться ще один — герцог Горноракс Брунгард. Батько Роґана.

На обличчі Алекса відразу з’явилося щире здивування.

— Ого... — вирвалося з його вуст.

Елізабет кивнула:

— Так. Проте шанси Горноракса доволі низькі. За всіма офіційними документами, саме Лоренцо є законним власником “Променя Надії”.

— Чого ж тоді добивається Горноракс? — запитав Алекс, задумливо стискаючи келих у руці.

— Попередній власник був його близьким другом, — пояснила Елізабет. — І, якщо вірити словам Горноракса, він би ніколи добровільно не передав право власності над цими закладами… особливо такому, як Лоренцо. У нього… скажімо так, доволі зіпсована репутація.

Алекс на мить замовк, дозволяючи інформації осісти в думках, а тоді подивився тітці просто в очі:

— Що саме ти мала на увазі, коли сказала “зіпсована репутація”?

Елізабет відклала свій келих і відповіла рівним, але холоднуватим тоном:

— Ходять чутки, що герцог Лоренцо займається торгівлею рабів. Люди, ельфи, духи, звіролюди — саме їх найпростіше захопити, і саме з них складається основний "товар" у його бізнесі.

Алекс злегка насупився, стискаючи келих трохи сильніше.

— Якщо я правильно пам’ятаю, работоргівля вже давно заборонена, чи не так?

— Пам’ять тебе не підводить, — підтвердила Елізабет. — Работоргівля офіційно заборонена на всьому континенті. Що й робить рабів ще більш дорогоцінними. Чорні ринки, підпільні аукціони — все ще існують. І повір, багато хто готовий викласти шалені суми, аби отримати хоча б одного раба.

Алекс скривився, опустив погляд і тихо, але твердо сказав:

— Можеш не продовжувати. Я вже все зрозумів...

Він підняв очі, в яких тепер палала злість.

— Так ось чому йому "Промінь Надії"... Він хоче почати торгувати дітьми.

Його магічна аура раптово почала розширюватися, стаючи щільною і тиснучою. Простір навколо ніби став важчим, а келихи на столі тихо задзвеніли.

— Я особисто прикінчу цього покидька! — з гнівом виголосив Алекс.

— Алекс! — пролунав голос Елізабет.

Хлопець здригнувся, переводячи погляд на неї. Побачив, як вона злегка нахилилася вперед, відчувши тиск його аури. Алекс миттєво опанував себе, стабілізувавши ману, і з помітним каяттям сказав:

— Вибач, тітко…

— Все гаразд, — м’яко відповіла вона, вже повністю вирівнюючись. — Твоє обурення цілком зрозуміле. Але... можливість розібратися з Лоренцо у тебе ще буде. Можливо, навіть дуже скоро.

Алекс уважно поглянув на неї, голос його став зосередженим:

— Я уважно слухаю.

— Через два тижні, у середу, в ігровому будинку Лоренцо відбудеться велике свято з нагоди його дня народження, — почала Елізабет. — Вхід вільний, але є умова: “ невеликий ” внесок — всього двісті золотих монет. Усе проходитиме у форматі маскараду. Усі гості будуть у масках.

— Внесок двісті золотих і маска... — повторив Алекс, схрестивши руки на грудях. — З цим проблем не буде. Є ще щось, що я маю знати?

— За інформацією Астаріона, під ігровим будинком Лоренцо, ймовірно, є підземне приміщення, де і тримають рабів. Якщо тобі вдасться зловити його на гарячому й викрити все — повір, ні в кого не виникне запитань, якщо він… загине при загадкових обставинах.

Алекс злісно усміхнувся:

— Розумію до чого ти ведеш.

Елізабет глянула на нього серйозно:

— Скільки людей тобі потрібно для цього завдання?

Алекс здивовано підняв брову:

— Людей? Я й сам впораюся. Ти ж сама кілька хвилин тому сказала, що я вже не дитина.

— Це різні ситуації, — відповіла вона твердо. — І навіть знаючи, якою силою ти володієш, одного тебе я не відпущу.

Алекс важко зітхнув і з усмішкою кинув:

— Тоді, може, ти складеш мені компанію в цій авантюрі?

— З задоволенням, — без вагань відповіла Елізабет.

Алекс аж розкрив рота від здивування.

— Ого... Це було не те, що я очікував почути.

Елізабет хитро посміхнулась:

— Давненько я не брала участі ні в чому настільки... захопливому. До того ж, це буде моє перше завдання разом із племінником. Подивлюсь, як ти справляєшся з перешкодами не в підземеллях.

Алекс з посмішкою підняв келих:

— Я не розчарую.

— Я в цьому не сумніваюся, — відповіла вона, дзвінко торкаючись його келиха своїм.

Обидва зробили по ковтку, після чого Елізабет долила кожному ще вина.

Алекс, поставивши келих на стіл, перевів погляд на Елізабет:

— Як пройшов твій діалог з батьком?

Елізабет на мить замислилася, після чого її обличчя осяяла тепла усмішка.

— Все пройшло доволі добре. Я б навіть сказала… ідеально. — Вона зробила ковток вина і зітхнула з полегшенням. — Пройде ще чимало часу, перш ніж ми знову зможемо називатися справжньою родиною… але фундамент вже прокладений.

Алекс з усмішкою кивнув, а Елізабет продовжила:

— І дякую тобі, Алекс. За те, що запросив мене на своє свято. Знаючи ризики — ти все одно це зробив.

— Та годі, — легко відповів Алекс, — я не міг тебе не запросити. Я знав, що зробив правильний вибір. І я радий, що все пройшло саме так, як сподівався.

Елізабет м’яко усміхнулась, спостерігаючи за ним з явною гордістю.

— А він… нічого тобі не розповідав? Після нашої розмови?

Алекс злегка похитав головою.

— Ні, не розповідав. Але, якщо бути справедливим… я й не питав. Мені вистачило й того, що після зустрічі з тобою він виглядав… трохи щасливішим.

Елізабет замовкла на мить, дивлячись у келих, що тримала в руках. Потім підвела очі й сказала:

— Я рада це чути.