Розділ 6

Ігровий будинок герцога Лоренцо де Карвалю був втіленням надмірності, розкоші та абсолютної зневаги до скромності. Його фасад, оздоблений світлим мармуром і золотими декоративними вставками, мовчки повідомляв усім — це місце, де збираються багаті, впливові й безсоромно марнотратні. Усередині все тільки підтверджувало це враження. Стіни були оббиті темним, глибоким бордовим оксамитом із золотими елементами, підлога — із блискучого чорного каменю, що віддзеркалював усе навколо. Світло від десятків кришталевих люстр плавно розтікалося по залі, відбиваючись від сотень гральних столів, розкиданих по всьому периметру залу.

Рулетки, карти, магічні кістки — усе це поєднувалося в дивному симфонічному ритмі азарту, де кожен звук — лязкіт монет, вигуки тріумфу й зітхання поразки — ставав частиною навмисно хаотичного фону. Гості, одягнені у вишукане вбрання, від світлих атласних костюмів до темно-смарагдових суконь із довгими шлейфами, доповнювали атмосферу святкової та водночас небезпечної гри. На обличчях — маски. Витончені, сріблясті, мереживні, іноді лякаюче витягнуті чи розписані фарбами й символами. У цій залі ніхто не був собою — лише роллю, частиною вистави, де ставки завжди високі.

У самому центрі головного залу розташувалися масивні прямі сходи, що вели на другий поверх. Вони були широкими настільки, що на кожній сходинці одночасно могло вміститися до п’яти осіб. Відполіроване до блиску дерево, срібна інкрустація поручнів, оксамитовий килим темно-фіолетового кольору, яким були вкриті всі сходинки — усе вказувало на велич, якою Лоренцо прагнув вразити кожного, хто хоч раз сюди потрапить. Ці сходи ніби навмисно розташовувалися посеред розгулу азарту й розкоші — як сцена, з якої головний герой міг зійти до свого натовпу.

Алекс, у вишуканому костюмі — чорні штани, білосніжна сорочка й чорний піджак, недбало розстібнутий на грудях — стояв біля самого входу до головної зали, мовчки окидаючи поглядом розкішну обстановку навколо. Його обличчя, наполовину закрите елегантною сріблястою маскою, залишалося спокійним, але в очах виднілося ледь помітне іронічне здивування.

“ А я думав, що це Монтамери були фанатами розкидуватися грошима… ” — промайнуло в думках. “ Що ж, тепер їх офіційно посунули з п’єдесталу найбільших марнотратів у світі. Хоча… мушу визнати — у Лоренцо смак набагато кращий, ніж у Реміля. ”

— На що тільки деякі аристократи не підуть, аби потішити своє его, — пролунав у голові знайомий, спокійний голос Сирени.

На устах Алекса з’явилась ледь помітна посмішка.

— Зазвичай, матеріальний стан — це єдине, чим подібні аристократи можуть похизуватися, — відповів він подумки. — Це вже моє друге життя, а я досі дивуюсь від аристократських причуд…

Він важко видихнув, погляд ковзнув у бік.

— Хоча ще більше мене дивує те, як я взагалі дав згоду, щоб він був сьогодні з нами…

Неподалік стояв Роґан — у темно-коричневих штанях, білій сорочці та темно-червоному метелику. Його маска закривала верхню частину обличчя, однак і вона не змогла приховати виразу легкого шоку. Щелепа була ледь опущена, очі — округлені: було видно, що щось настільки розкішне він бачив уперше.

— Що, вперше бачиш щось подібне? — з усмішкою поцікавилася Елізабет, легко плеснувши хлопця по плечу.

Роґан здригнувся, повертаючи голову до жінки.

— Та-а-ак… — невпевнено відповів він, опустивши погляд.

Елізабет, у розкішній червоній сукні з глибоким вирізом на грудях і витонченою маскою, схопила хлопця за руку. На його обличчі враз виступив рум’янець — якби не маска, його було б складно не помітити.

— Тоді ходімо, прогуляємось. Проведу тебе цією вітриною розкоші, — підморгнула вона й повела Роґана вперед, спритно маневруючи поміж гостей.

Перед тим як зникнути в натовпі, вона обернулась до Алекса:

— Складеш нам компанію?

Алекс ледь кивнув:

— Дякую за запрошення, але я вже знаю, чим зайнятися.

— Ну як знаєш, — з усмішкою знизала плечима Елізабет і зникла в натовпі разом із розгубленим Роґаном.

—І що ж Ви задумали? — пролунав голос Сирени з ноткою цікавості.

Алекс широко посміхнувся, переводячи погляд на ігрові столи.

— Є у мене одна ідея…

Алекс сидів за одним із центральних столів розкішного ігрового залу. Навколо нього ще п’ятеро гравців — двоє чоловіків років тридцяти, в елегантних костюмах і витончених масках, а також троє жінок — всі приголомшливо вродливі, кожна приблизно сорока років, у дорогих сукнях з глибокими вирізами, і у кожної були прикраси із коштовним камінням. Їхні маски були витонченими, але не приховували іскорок азарту в очах. Кожна з них, здавалось, не лише знала правила гри, а й вміла робити шоу з кожного жесту, кожної усмішки. Позаду столу — дівчина-дилер, років двадцяти п’яти, у скромнішій сукні бордового кольору та з легкою маскою на обличчі. В її рухах відчувалась впевненість і витримка.

“ Ніколи не думав, що колись доведеться грати в такому місці ” — промайнуло в думках Алекса.

— Ви дійсно вважаєте, що зараз час на ігри? — обізвався в його голові знайомий голос Сирени.

— Якби я просто тинявся залами й щось видивлявся, охоронці вже б встигли мене помітити, — спокійно подумки відповів Алекс, не змінюючи виразу обличчя. — Кращий спосіб злитися з натовпом — робити те, що роблять усі, і лише час від часу спостерігати за ситуацією навколо. Хоча, без тебе я не впораюсь.

Сирена, зітхнувши, відповіла:

— Зрозуміло. Гарної гри.

Її голос затих у голові, а Алекс перевів погляд на свої карти. Його обличчя залишалося кам’яним — жодної емоції, жодного нервового руху.

— Ха! Попалася слабка рука, хлопче? — роздався ліворуч самовдоволений голос одного з чоловіків.

Алекс навіть не повів бровою. Його очі продовжували спокійно вивчати карти. Пауза затягнулась на декілька секунд, і врешті-решт чоловік ледь помітно стиснув губи та чмокнув язиком — його почала дратувати мовчанка хлопця.

— Прошу, містере, не зліться на молодого гравця, — лагідно озвалася одна з жінок, що сиділа навпроти Алекса. Її голос був приємним і трохи тягучим, ніби вона зверталась до глядачів театру. — Упевнена, що він ще нас тут усіх здивує.

— Дуже в цьому сумніваюсь, — пробурмотів чоловік, втупившись у карти.

Алекс краєм ока поглянув на нього. “ Ну що ж, з одним вже все ясно… ” — пронеслось у думках. “ Як би ти не намагався — емоції тебе видають. Рука в тебе, напевно, нижче середнього, але поки що зарано робити висновки… ”

— Прошу, зробіть перші ставки, — спокійно промовила дівчина-дилер.

Чоловік ліворуч від Алекса нетерпляче поклав перед собою п’ять золотих. Один за одним решта гравців, включаючи Алекса, підтримали ставку. Гра почалась.

— Ставки зроблено, — оголосила дилер. Вона відклала верхню карту колоди вбік — за правилами, спалена карта. Наступні три — флоп — виклала обличчям догори перед усіма: трійка пік, вісімка хрестів і дама черв.

Алекс подивився на них, а потім знову на свої карти. “ Паршиво. Але не безнадійно. Попереду ще дві роздачі. Зараз головне — зрозуміти, хто що тримає. ”

Його погляд знову впав на самовдоволеного гравця ліворуч. Той, хоч і намагався зберігати спокій, не міг повністю сховати підсвідомих реакцій — куточки губ піднімалися ледь помітно, очі ледь звужувалися. “ Задоволений? Значить, як мінімум одна пара у нього повинна бути. ”

Жінки ж навпаки — жодної емоції. Вони пили вино, грайливо теребили прикраси й тримали маски холоднокровних хижачок. Алекс трохи нахилився вперед, упершись ліктем у край столу. Останній чоловік, який сидів трохи праворуч від Алекса, також зберігав спокійне обличчя.

“ Розслаблені. Жодного явних емоцій. Або блефують, або сидять з сильною рукою… У цьому світі я поки не найсильніший, але в покері… ” — він подумки посміхнувся, — “ ...я грав із найкращими. І вчився у тих, кого називали сильнішими. Тут я точно не програю. ”

— Прошу зробити наступну ставку, — спокійно мовила дівчина-дилер, обережно змахуючи рукою над краєм столу.

Першою повільно, майже театрально, потягнулася до монет жінка в смарагдовій сукні. Її усмішка була м’якою, очі за маскою виблискували азартом.

— Час зробити гру цікавішою, — ніжно промовила вона, поклавши перед собою сорок золотих.

— Тц, — зневажливо цокнув язиком роздратований чоловік ліворуч від Алекса, видно, йому такий хід не припав до душі.

Жінка в сонячно-жовтому платті послідовно підняла ставку, ніби підтверджуючи партнерську солідарність. Її рухи були точні, погляд — зосереджений, хоча посмішка не сходила з її губ.

— Підтримую, — тихо додала вона.

Чоловік у червоній сорочці зробив ковток вина зі свого бокалу, поставив його на стіл і, майже не змінюючи тону, просто сказав:

— Підтримую.

Погляд його лишався порожнім, байдужим, наче він грав більше з ввічливості, ніж із бажання виграти.

Останньою в черзі була жінка в елегантному чорному вбранні. Вона повільно дістала витончений мундштук — довгу, елегантну трубочку з чорного ебенового дерева з сріблястим наконечником. З невимушеною грацією вставила сигарету і, піднявши два пальці, створила магічне червоне кільце. Маленький стовп вогню здійнявся вгору з її пальців, підпалюючи сигарету. Вона глибоко затягнулася, повільно випустила дим вгору — біла стрічка туману плавно розчинилася у повітрі.

Потім вона повільно перевела погляд на Алекса, з легкою насмішкою в голосі протягнула йому ще одну сигарету.

— Братимеш?

Алекс підняв одну руку, жестом відмовившись:

— Дякую, але відмовлюся.

— Як знаєш, — ледь чутно зітхнула жінка і, не зводячи з нього погляду, теж поклала сорок золотих.

Останнім залишився Алекс. Кілька секунд він мовчав, наче зважуючи всі варіанти. Потім в думках промайнуло: “ Ну, вибору особливо й немає… ” — і він без емоцій підтягнув до себе сорок золотих, клацнув пальцями й перекотив їх уперед.

— Підтримую, — коротко вимовив він.

— Ставки зроблено, — прозвучав рівний голос дилера.

Вона спалила ще одну карту і, повільно, без поспіху, перевернула наступну — четверту карту відкритої комбінації. Дама хреста.

Алекс навіть не повів бровою, але в думках майнула тиха, задоволена усмішка: “ О, дві пари вже є… Якщо пощастить — може, й фул хаус назбирається. ”

Втім, він одразу нагадав собі: “ Зосередься. Жодного поспіху. Пам’ятай, що казав наставник — не грай руку, грай гравця. Аналізуєш — потім дієш. ”

Погляд Алекса повільно пробігся по всіх гравцях.

Роздратований чоловік, що сидів ліворуч, знову підсвідомо почав рухати губами. Щось у ньому підказувало: ця дама була йому в пригоді. “Невже у нього сет дам? Чи, може, надіється на флеш з хрест ? Дуже цікаво. ”

Смарагдова пані — як і раніше, загадкова, впевнена. Її постава не змінилася. Це або майстерність, або... величезна впевненість у своїй руці.

Жінка в чорному — видихнула ще одну порцію диму. В її очах з'явився блиск — чи то азарту, чи то обману.

Чоловік у червоному зробив ще один ковток вина, після чого коротко промовив :

— Я пас, — після чого відклав свої карти в бік.

Алекс м’яко провів пальцями по краю карт. “ Ось і мінус перший. А у мене… ідеальна партія, щоб розігратися... ”

— Прошу зробити останню ставку, — пролунала спокійна інтонація дилера, яка перервала коротку паузу між гравцями.

Першою, за чергою, мала ходити пані в жовтому платті. Вона не поспішала. Її тонкі пальці, прикрашені елегантними перстнями, повільно ковзали по краях карт, а погляд був прикований до їхніх значень. Її постава залишалась витонченою, спокійною, і лише легке стиснення губ видавало глибину думок, що вирували в її голові.

Мовчання тривало — спочатку кілька секунд, потім хвилина, потім ще одна. Легкий шум у залі, шепіт глядачів, дзвін келихів — усе зливалося в далекий фон. В центрі уваги — її мовчазне розмірковування.

Нарешті, напруга дістала знервованого чоловіка, який вже встиг не раз вистрілити своїми коментарями за час гри.

— Вибачте, пані, — сказав він, намагаючись надати голосу байдужості, хоча нервозність все ще прогризала кожне слово. — Ми довго ще чекатимемо, поки ви зволите зробити хід?

Жінка в жовтому не зреагувала одразу. Тільки після ще кількох секунд перевела на нього спокійний погляд поверх карт і відповіла рівним тоном:

— Мені потрібен час, щоб зважити рішення. У таких іграх поспішність рідко призводить до перемоги.

— І що тут зважувати? — зітхнув чоловік, насупившись. — На столі вже чотири карти. Якщо у вас щось є — грайте. Немає — спасуйте, як ваш сусід праворуч.

Із протилежного боку столу долинув м’який, мелодійний сміх. Жінка в чорному, яка й до цього не раз проявляла холодну витонченість, ледь нахилилася вперед і, з притаманною їй грайливою інтонацією, мовила:

— О, після цих слів одразу стало ясно, що ви просто любитель, не більше.

— Та як ви смієте… — почав чоловік, однак вона спокійно, навіть не підвищуючи голосу, перебила:

— Покер — гра тонка. Не лише про карти. Сильна рука ще не означає виграш. Потрібно думати. Вивчати суперників. Спостерігати. Як тримають карти. Як рухаються їхні плечі, брови, пальці. Як лунає їхній голос. Навіть одна крапля поту може сказати більше, ніж туз у рукаві.

Вона затягнулася сигаретою, повільно видихнула дим і зловісно усміхнулась.

— Це не гра для тих, хто лише вивчив правила. Це гра для тих, хто навчився читати людей. І саме тоді вона стає по-справжньому захопливою.

Її погляд, темний і блискучий, з-під маски ковзнув до знервованого чоловіка.

— Наприклад, ви. У вас, якщо я не помиляюсь, сет дам. Я права?

На лобі чоловіка блиснула крапля поту. Його губи почали ледь помітно тремтіти, ворушачись, як у людини, що от-от збреше. Він швидко ковтнув слину, а потім, взявши себе в руки, витягнув посмішку, в якій упевненість боролася зі страхом.

— Дякую, — мовив він, — за... таку лекцію. Але, якби ви знали, скільки я вже провів партій, і скільки виграв — ви б, можливо, були обережнішими у своїх оцінках.

Він зробив паузу, а потім, перевівши погляд на жінку в жовтому, додав із нотками виклику:

— Але давайте спершу дочекаємось ходу цієї пані. А потім уже подивимось, хто з нас має рацію.

Пані в жовтому повільно зробила ковток із келиха шампанського, ніби навмисно розтягуючи паузу. Її витончені пальці торкнулись стопки золотих монет, і спокійним, ледь оксамитовим голосом вона промовила:

— Піднімаю ще на п’ятдесят.

Монети з характерним дзвоном лягли на стіл. Збоку долинуло тихе:

— Ну нарешті...

Слова ці були майже невиразними, сказаними майже пошепки, однак Алекс уловив їх чітко. Як і пані в смарагдовій сукні, яка ледь помітно підвела брову, однак нічого не відповіла.

Жінка в чорному повільно затягнулась сигаретою. Її очі знову блиснули тим хижим вогником, що не передбачав нічого доброго. Вона облизала кутик своїх губ, після чого, з легкою грайливістю в голосі, вимовила:

— Для останньої ставки потрібно зробити шоу... не думаєте?

Вона подалася трохи вперед, її мундштук майже торкнувся краю столу.

— Піднімаю на сто золотих, — додала вона з гордістю і вишуканим розмахом простягнула стопку монет перед собою.

— О-о-о, тепер гра стане ще цікавішою, — пролунав грайливий голос пані в смарагдовому.

Жінка в чорному знову посміхнулась, на цей раз ширше, і ледь схилила голову в знак подяки.

— Спасибі, моя дорога.

А потім вона перевела погляд на Алекса — прямий, холодний, але з нотками виклику.

— Сподіваюсь, ви не зіпсуєте гру, містере невідомий. Хаос, як цукор для життя, хіба ні?

Кілька секунд Алекс просто мовчки дивився їй у вічі. Двоє гравців — дві маски — дві незнайомі душі, що грають у гру не лише на ставки, а й на тонку психологію. У його думках пролунало:

“ Блефує. У неї нічого сильного. Можна просто підтримати її ставку і спокійно дійти до кінця, але... наставник завжди казав — по-справжньому насолодитися грою може лише той, хто не боїться програти. ”

— Піднімаю на п’ятсот, — посміхаючись промовив Алекс і повільно пересунув важку жменю золотих монет на стіл.

Погляд жінки в чорному спалахнув захватом. Її усмішка розкрилася повністю, а тонкі пальці злегка постукали по мундштуку. Вона не відповіла нічого — лише мовчки насолоджувалась сміливістю противника.

— Як же легко ти купився на її слова, пацан, — з хриплою насмішкою вкинув роздратований чоловік. — Вона маніпулює тобою, а ти ведешся, як щеня. Не дивуйся, коли вийдеш звідси без копійки в кишені.

— Дякую за турботу, — з легкою посмішкою відповів Алекс. — Але можу запевняю вас — я знаю, що роблю.

Ця фраза стала останньою краплею. Обличчя чоловіка скривилося від люті.

— Ти самовпевнений пацан. Монети не твої, а батьківські. Ти не гравець — ти просто багатенький синок, який прийшов сюди розважитись.

Алекс і далі посміхався.

— Краще замість того, щоб рахувати чужі монети, зробіть свою ставку. І не затягуйте гру.

Чоловік почервонів, кулаки на мить зжалися — і вже здавалося, він от-от зірветься — аж раптом спокійний, але чіткий голос дівчини-дилера прорізав повітря:

— Нагадаю, що у ігровому будинку герцога Лоренцо суворо заборонено будь-яке застосування сили чи магії. Прошу зберігати повагу до решти гравців.

Роздратований чоловік блискавично метнув на неї погляд.

— Не смій мені наказувати! Ти знаєш, хто я... — почав він, але різко зупинився.

Після кількох секунд тиші він вже набагато спокійніше, але з тією ж зверхністю, промовив:

— Та яка різниця. Ти ж тут лише рабиня Лоренцо, яка й не бачила нічого за межами цього будинку.

Алекс кинув погляд на дівчину-дилера. Та все ще стояла з ідеально рівною поставою, обличчя залишалося спокійним, навіть безтіньовим. Ніби й не чула приниження.

Чоловік у червоному врешті втомився від цієї вистави. Він поставив келих на стіл і з відчутною погрозою в голосі запитав:

— То що, коли ви плануєте робити хід, містере ? Дуже цікаво було б дізнатися, чим ця гра закінчиться.

— Піднімаю, — прохрипів роздратований. — Сімсот.

Монети гримнули на стіл. В голові чоловіка промайнула впевнена думка:

“ Це точно налякає пацана. А жінка в жовтому — вона точно спасує. Я це відчуваю. Решту я легко переграю, і перемога буде за мною. ”

Жінка в чорному розсміялася — легко, дзвінко, елегантно, прикривши вишуканими пальцями рота. Її плечі ледь здригнулися, мов від витонченого анекдоту, а не від грубого прояву чоловічого его. Коли її сміх затих, вона лише грайливо махнула рукою в бік гравців.

— Вибачте… справді, не змогла стриматись. — Потім її погляд впився прямо в очі роздратованого чоловіка, і вона, нахиливши голову, запитала з удаваною турботою: — Ви дійсно впевнені у своїх діях, сер?

Чоловік, майже не стримуючи своє роздуте самолюбство, гордо випростав плечі.

— Ще б пак! З такою рукою… — він підкреслено зробив паузу, — …буде важко програти.

Алекс ледь помітно посміхнувся. У його думках прозвучало чітко й з нотками насмішки:

“ Бреше. І навіть не червоніє ” .

Ця посмішка не залишилась непоміченою. Чоловік скоса глянув на Алекса, і з натягнутою усмішкою в голосі кинув:

— Що, розсмішило тебе щось, хлопче? Невже твоя власна дурість, коли ти вирішив полізти у гру дорослих?

Алекс не дозволив собі змінити вираз обличчя. Його голос був спокійний, рівний, майже байдужий.

— Ні. Згадуючи ваші ж слова… зараз я впевнений як ніколи. — Він м’яко усміхнувся, відкидаючись трохи на спинку стільця.

На мить у чоловіка щось сіпнулося в погляді. Маска самовпевненості дала тріщину — ледь помітну, але в обстановці психологічної гри цього було більш ніж достатньо. Проте він нічого не відповів і тільки відвів погляд.

Наступною — останньою — повинна була ходити пані в смарагдовому. Вона мовчки зробила ще один витончений ковток зі свого келиха, облизала край бокала і з легкою усмішкою сказала:

— Підтримаю.

Її рука витончено пересунула до центру стола рівно сімсот золотих.

Жінка в жовтому, як і раніше врівноважена та холоднокровна, не сказала нічого. Вона просто додала ще шістсот п’ятдесят золотих, аби зрівняти ставку.

Те саме зробила і леді в чорному — майже з азартним вогнем у жесті докинула ще п’ятсот золотих до попередньої суми.

Алекс в думках відзначив:

“ Ніхто не спасував. Цікаво… або всі справді мають сильну руку, або ніхто не хоче виглядати слабким перед іншими. В будь-якому разі… час завершувати гру ” .

Його погляд ковзнув на роздратованого чоловіка. Той сидів блідий, губи злегка пересохли, кулаки напружено зчеплені під столом. Навіть його поза — незграбно випростана — говорила про внутрішню паніку.

Алекс опустив погляд на монети, що вже лежали перед ним. Потім, не кажучи ні слова, підняв ставку.

Дзвін монет рознісся по столу. У повітрі зависла тиша — напружена, як струна.

Дівчина-дилер спокійно оголосила:

— Ставки зроблено. Розкриваємо останню карту.

З-під її пальців на стіл лягла остання — хрестова п’ятірка. Повітря в кімнаті на мить завмерло. Хтось ледве помітно зітхнув, хтось навпаки — наче затаїв подих.

Алекс швидко оглянув усіх гравців. Чоловік у червоному — незворушний, все ще пив своє вино, немов гра його не обходила. Пані в смарагдовому — легка посмішка на устах, спокійна, стримана, впевнена. Леді в жовтому — спокій, майже холод. Обличчя як маска — читати її було неможливо. Леді в чорному лише м’яко затягнулася сигаретою, невимушено спостерігаючи за столом. І тільки роздратований чоловік, що сидів ліворуч від Алекса, світився від радості, немов уже рахував виграш у думках.

— Усі карти відкрито, — м’яко повторила дівчина-дилер. — Тепер ваша черга. Хто хоче почати?

— Я, — озвався чоловік у червоному. — Мені все одно вже нічого втрачати.

Він перевернув карти. Бубновий король і бубнова дев’ятка.

— Наступна, — мовчки підняла руку леді в жовтому. Вона розкрила короля черв і короля пік.

Пані в смарагдовому злегка підняла брову:

— Дозвольте запитати… для чого ви піднімали ставку, якщо у вас лише пара?

Жінка в жовтому вперше за гру тепло посміхнулась, голос її став м’якшим:

— Сподівалася витягнути на блефі. Особливо після тої милої вистави, яку ми спостерігали. Втім… — вона перевела погляд на роздратованого чоловіка, — гра була варта того. Особливо враховуючи вашу поведінку, від якої, признатися чесно, тримати маску повної байдужості було дуже важко. Без образ.

Той лише єхидно всміхнувся:

— Байдуже. Все пішло за моїм планом.

— За планом? — знову розсміялась жінка в чорному, прикривши рота тильною стороною руки. — Якщо ваш план полягав у тому, щоб розважити нас усіх, то зізнаюся — блискуче впоралися.

Чоловік зиркнув на неї:

— Замість лекцій, які цілу гру неймовірно дратували, краще б показали свою руку карт.

Вона затягнулася ще раз, а потім, наче задоволена собою, перевернула карти. Червова двійка і піковий туз.

Чоловік розсміявся:

— І це все? Стільки пафосу — і програш? Чудово. Просто чудово.

Жінка знизала плечима:

— Для мене покер — це не про перемогу. Це про настрій. Про гру. Про спілкування з цікавими людьми. — Вона ще раз випустила дим і додала: — А до того ж, мій фаворит ще не відкрився. Найцікавіше попереду.

Пані в смарагдовому, зберігаючи спокій, легко підняла руку:

— Тоді я наступна.

Вона розгорнула свої карти — хрестова четвірка і хрестовий валет.

— Хрестовий флеш, — пролунав голос чоловіка в червоному. — Непогано. Перший справжній кандидат на перемогу.

— Давненько не було в мене такої напруженої партії, — з посмішкою відповіла вона.

— Справді сильна рука, — заговорив роздратований чоловік, кивнувши з удаваною повагою. — Але, як і очікувалося… перемога моя.

Він урочисто перевернув свої карти: бубнова дама і червова п’ятірка.

— Фул хаус! — гордо проголосив він. — Що ж, мушу визнати — ви всі старались. Але як я і казав, перемога — моя. Я просто грав роль любителя. Насправді…

— Благаю вас, змилуйтеся над нами. Досить вже цих дитячих ігор, — перебила його жінка в чорному з удаваною втомою в голосі. — Тільки удача вас врятувала. Якби не п’ятірка хрестова, сиділи б ви зі своїм сетом дам — і крапка. До того ж… — вона перевела погляд на Алекса, — у нас залишився ще один гравець.

— Цей? — чоловік скривився. — Не смішіть. Молодий, самовпевнений, без досвіду. Йому ще вчитися і вчитися перед тим, як сідати грати зі мною.

Він зиркнув на Алекса.

— Ну що, давай, пацан. Покажи свої картки. Доведи мені, що я правий.

Усі погляди звернулись до Алекса.

Алекс не поспішав. Його пальці м’яко торкнулись країв карт, які ще лежали сорочками догори на столі. Потім — один легкий рух рукою, і перед усіма відкрилися пікова дама та бубнова вісімка.

— Фул хаус, — спокійно промовив Алекс. — І вищий, ніж у вас. Тож перемога за мною, — додав він з ледь помітною зверхністю.

Роздратований чоловік стрепенувся, наче отримав ляпаса. Він різко підскочив зі свого місця, очі ще не відірвалися від карт Алекса.

— Не вірю! Неможливо! Це абсурд! — вигукнув він. — Ти махлював! Точно! Це — обман!

Його крик перервала дівчина-дилер, чий голос залишався спокійним:

— Тут це неможливо. Порядок дотримано. Порушень немає.

Жінка в чорному голосно розсміялася, з театральною грацією закинувши руку на плече Алекса.

— Достойна гра, молодий містере в костюмі, — промовила вона з насолодою. — Недарма ви відразу мені приглянулися. Зізнавайтеся, якими фокусами ви скористалися, щоб обіграти чотирьох професіоналів і одного… ну, скажімо, аматора?

Алекс подивився на неї і усміхнувся:

— Ніяких фокусів. Лише холодний розрахунок і одне просте правило, яке мені завжди допомагало.

— Правило? — зацікавилася леді. — І як же воно звучить?

— По-справжньому насолодитися грою може лише той, хто не боїться програти.

Леді з чорним волоссям легко посміхнулась, прибираючи руку з його плеча:

— Запам’ятаю.

Раптом заговорив чоловік у червоному, стоячи вже біля Алекса:

— Дякую за гру. — Він простягнув йому руку.

Алекс підвівся, потиснув руку і відповів чемно:

— Мені було приємно зіграти з вами.

Чоловік вклонився іншим дамам і попрямував у натовп.

Алекс перевів погляд на роздратованого чоловіка, який усе ще стояв з відкритим ротом і здивованими очима. Алекс простягнув йому руку:

— Дякую за гру.

Його тон був спокійний, щирий, і навіть без тіні насмішки. Чоловік злісно скривився, однак, після короткої паузи, таки потиснув руку. Проте перед тим, як відпустити, нахилився до Алекса і тихо прошепотів:

— Ти ще пошкодуєш про цей виграш, — після чого відпустив Алекса і зник серед натовпу.

— Охоче вірю, — так само тихо відповів Алекс, з ледь помітною посмішкою.

Дівчина-дилер уже стояла поруч з мішечком монет і, нахилившись, передала його Алексу.

— Вітаю вас із перемогою.

— Дякую, — ввічливо відказав Алекс, приймаючи виграш.

Її обличчя не виказувало жодних емоцій, лише короткий кивок і бездоганна постава.

Алекс поглянув на трійцю дам за столом.

— Дякую вам усім за гру, — промовив він і легко вклонився.

— Це нам слід вам дякувати, — відгукнулась леді в жовтому. — Ви зробили цю гру справді захопливою.

— А чи не захочете скласти нам компанію ще за однією партією? — запитала леді в смарагдовому, спокійно, але з легким вогником в очах.

— З величезним задоволенням склав би компанію таким вишуканим дамам, — чемно відповів Алекс. — Але, на жаль, мушу вас покинути.

— Шкода… — зітхнула леді в чорному. — Та якщо передумаєте — ви знаєте, де нас знайти.

Алекс ще раз легко вклонився й пішов у натовп, шукаючи Елізабет і Роґана.

Жінки почали перемовлятися між собою, але леді в чорному озирнулась, проводжаючи поглядом фігуру Алекса в натовпі.

"Який же цікавий хлопець…" — пронеслось у неї в думках.

Алекс стояв серед залитого світлом залу, тримаючи мішечок із виграними монетами в одній руці, а іншою торкаючись краю піджака. Погляд його ковзнув убік, і в думках він звернувся до Сирени:

— Ну що, помітила щось дивне, поки я грав?

Сирена мовчала зо дві секунди, перш ніж відповісти з ледь вловимим іронічним акцентом:

— Я лише нагадаю, що Ви теж збиралися час від часу спостерігати за обстановкою.

Алекс на мить завис у думках, не вигадавши, що відповісти. Проте Сирена вже заговорила знову, цього разу м’якше:

— Це був жарт. Я все розумію. Гра була... справді важливою. Але ні, нічого незвичного за цей час не трапилось. Гості поводяться, як і личить — п’ють, грають, фліртують. Охорона теж тримається спокійно. Усе виглядає надто... нормально.

— Дякую, — подумки відповів Алекс. — Завжди на тебе можна покластися.

— Я ж створена для цього, — з легкою усмішкою відказала Сирена. — То що плануєте робити далі?

Та відповісти Алекс не встиг.

— Прошу хвилинку уваги! — залу сколихнув гучний чоловічий голос.

Алекс розвернувся на звук і побачив двох чоловіків на верхівці масивних сходів. Один — років тридцяти, у вишуканому костюмі, з магічним артефактом у вигляді кулі, що плавала поряд із його головою, підсилюючи голос. Другий стояв спокійно поруч.

Це був герцог.

Сиве волосся, ретельно зачесане назад. Глибокі карі очі, впевнена постава. Йому було близько п’ятдесяти, та у вбранні кольору темного сапфіру з вишитим золотим оздобленням він виглядав велично. І, найголовніше — абсолютно впевненим у собі.

Коли всі погляди зосередилися на ньому, герцог зробив крок уперед.

— Вітаю вас, друзі! — почав він голосно, із посмішкою. — Мені неймовірно приємно й радісно бачити усіх вас тут, у цей святковий вечір. Дякую, що знайшли час у щільному графіку, щоб приєднатися до мене. Сподіваюся, ви вже трохи розігрілися, бо це лише початок нашої ночі.

Герцог злегка розвів руки в сторони.

— Сьогоднішню ніч ви запам’ятаєте на все життя. Грайте, вигравайте, насолоджуйтеся — зробіть усе, аби ваші спогади про цей вечір стали найкращим подарунком для мене, вашого іменинника... і господаря. Хай же почнеться справжнє свято!

Зал вибухнув оплесками.

Лоренцо легко вклонився, подякував за увагу й додав:

— А тепер ви знову вільні робити все, чого бажає ваша душа.

Після цього герцог почав спускатися до гостей, які зібралися поблизу сходів.

Алекс уважно стежив за ним, коли раптом відчув дотик на плечі. Він різко обернувся — і побачив знайоме обличчя Елізабет.

— Вибач, — ніжно посміхнулася вона. — Не хотіла тебе налякати.

— Все гаразд. Ніхто мене не налякав, — відповів Алекс, трохи розслабившись. — Як ваша міні-екскурсія?

Роґан в масці знизав плечима:

— Нічого цікавого. Ані схованок, ані дивних кімнат. Усе... звично.

— Очікувано, — хмикнула Елізабет. — Навряд чи Лоренцо тримав би щось важливе на видноті.

Вона глянула на племінника:

— А ти? Щось помітив?

— Ні, — Алекс похитав головою. — Просто розкішний ігровий дім. Як усі інші, тільки у десять разів дорожчий.

Елізабет знову посміхнулася.

— До речі, якщо в нас ще є трохи часу, я б не проти зіграти партійку покеру.

Алекс зробив широкий жест рукою:

— Ідіть прямо. Там стіл із трьома леді — в чорному, смарагдовому й жовтому платтях. Якщо шукаєш виклик — кращих суперниць не знайдеш.

— Ага, — з іронією кинула Елізабет. — Так ось чим ти займався весь цей час. Що ж, не мені тебе засуджувати.

Вона кинула погляд на Роґана:

— Ти колись грав у покер?

— Грав, але… я скоріше любитель, і…

— Досить, — перебила його тітка. — Цього вистачить. Просто слідкуватимеш за мною, а далі гра якось піде.

Вона взяла хлопця за руку й потягла за собою.

Алекс проводив їх поглядом, після чого знову перевів очі на Лоренцо, що все ще прогулювався між гостями, роздаючи посмішки та рукостискання.

А тоді — подумки звернувся до Сирени:

— Ти питала, що я робитиму далі?

Він злегка усміхнувся.

— Відповідь проста — чекатиму початку справжньої гри.