Розділ 7

Кімната була залита м’яким вечірнім світлом, що пробивалося крізь широкі вікна кабінету. Міцний стіл, за яким сиділа Елізабет, був заставлений паперами, звітами й чашками зі ще теплим чаєм. Навпроти неї сиділи Алекс та граф Астаріон, що спокійно вів розмову, тримаючи руки схрещеними перед собою.

— Тепер перейдемо до найголовнішої частини, — сказав граф рівним голосом. — За останні кілька днів до ігрового будинку Лоренцо прибуло близько двох сотень розбійників, мисливців за головами та всілякої швалі. З якою метою він їх зібрав — сказати не можу.

Алекс схрестив руки на грудях і злегка прищурився.

— Близько двох сотень… — повторив він задумливо. — Занадто багато, як для простої охорони.

— Цілком згоден, — підтвердив граф. — Тим паче що у нього вже є сімнадцять особистих охоронців, кожен з яких має рівень щонайменше п’ятдесятий. До того ж, ще біля сотні людей працюють на нього постійно. Цього більш ніж достатньо, щоб тримати у безпеці і себе, і будівлю.

— Може, він просто готується приймати особливих гостей? — втрутилась Елізабет, роблячи акцент на останніх словах.

Алекс перевів на неї погляд.

— Ти маєш на увазі, що хтось намагатиметься його вбити?

— Судячи з інформації Астаріона, — відповіла вона, — це найлогічніше припущення.

— До речі, — знову заговорив граф, — свято почнеться через три дні. І ця "публіка" все ще продовжує з’їжджатися. Тому число в двісті осіб може ще вирости.

Алекс з усмішкою мовив:

— Скільки б їх там не було, якщо їхня якість буде середньою, прорватися крізь них не буде проблемою. Навіть якщо дехто з них буде близько сімдесятого рівня, я все одно впораюся, просто за займе трохи більше часу.

Астаріон посміхнувся.

— Я й не сумнівався, що почую щось подібне. Але прошу, будь обережним. Ми не знаємо, на що ще здатен Лоренцо.

— Не хвилюйся. Я зроблю все швидко й чисто, — запевнив Алекс.

Граф кивнув і відкрив інвентар, дістаючи звідти рулон пергаменту. Розгорнувши його на столі, він відкрив перед присутніми креслення ігрового будинку.

— План першого і другого поверху, — пояснив він. — Нічого надто цікавого, але є одне “але”.

Він вказав пальцем на невеличку кімнату у глибині другого поверху.

— Тут — магічне коло телепортації, яке веде до підземелля під будівлею. Карти підземелля в нас немає, але, можливо, ця стане вам якось в нагоді.

— В цій справі кожна дрібниця може стати корисно, — сказав Алекс, відриваючи погляд від карти і дивлячись на графа. — А на місці я вже якось зорієнтуюсь.

— Мудрі слова, — посміхнувся Астаріон.

— Це все звичайно неймовірно цікаво, але звідки в тебе карта цілої будівлі герцога? — з підозрою, але й захопленням, запитала Елізабет.

— Не сидів же я без діла, — з ледь помітною гордістю відповів граф. — Поки Лоренцо вербував своїх людей, я впровадив туди одного зі своїх. Він і зробив цю схему на моє прохання.

— Молодець, — сказала Елізабет, задоволено посміхаючись. — Це дійсно непогано придумано.

— Дякую за комплімент.

— Але все ж залишається питання: як Алекс потрапить на другий поверх? — додала вона. — Для гостей він закритий, і всюди — охорона.

— І про це я подбав, — сказав граф. — Той самий мій агент проведе його до кімнати телепортації, щойно випаде слушна мить. Він буде в повністю коричневому костюмі, з червоною сорочкою та срібною маскою. В будь-якому разі, він сам вас знайде.

Алекс повільно кивнув.

— Тоді все ясно. План зрозумілий, орієнтири є. Тепер залишилось тільки дочекатися — і почати полювання ще на одного гнилого аристократа.

Голос лунав десь на межі свідомості. Повторювався… раз, ще раз.

— Алекс… Алекс? — знайомий, твердий, жіночий.

Хлопець немов вихопився з глибини думок і перевів погляд убік. Ліворуч від нього, за гральним столом, сиділа Елізабет. Вона злегка нахилилася вперед, пальцями постукуючи по столу, намагаючись привернути його увагу.

— Все гаразд? — поцікавилась вона, трохи піднімаючи одну брову.

Алекс винно почухав потилицю, після чого на обличчі з’явилась м’яка усмішка.

— Просто задумався… — пробурмотів він. — Так, на чому ми зупинились?

— На твоєму ході, дорогенький, — з легкою грайливістю промовила жінка в чорному, повільно затягуючись сигаретою.

Алекс опустив погляд на карти в своїх руках. Червовий туз і червовий валет. Далі — швидкий погляд на відкриті на столі: червовий король, піковий туз, хрестова трійка. Він тихо видихнув. «Починається…»

— Вибачте, що відволікся, — промовив Алекс, — яка зараз максимальна ставка?

— Сто золотих, — відгукнувся Роґан, сидячи праворуч.

— Дякую, — кивнув Алекс і докинув до своїх шістдесяти ще сорок золотих. — Підтримую.

— І я, — додав Роґан, одразу ж поклавши золоті на стіл.

Пані в смарагдовому мовчки підтримала ставку, кивнувши дилеру.

— Ставки зроблено, — з м’якою посмішкою сказала дівчина й витягнула з колоди чергову карту. Червова десятка.

Алекс усміхнувся подумки. «Флеш рояль, якщо потім ляже дама…» Але в цю ж мить він звернувся подумки:

— Сирено, було щось цікаве?

Її голос прозвучав майже одразу, спокійний і рівний:

— Все лишається без змін. Гості п’ють, грають, сміються. Охорона теж тримається в межах протоколу — ніяких зайвих рухів.

— Зрозуміло… — тихо промовив Алекс подумки.

— Ви знову захопилися грою? — запитала Сирена з легкою іронією.

— Ні, — відповів Алекс. — Цього разу думками прокручував наш план у голові. Перевіряю, чи нічого не забув.

— Не переймайтеся, Володарю. Все піде чітко за планом. Як завжди.

— На інший результат я навіть не розраховую, — зітхнув Алекс, — але… Чекати, поки почнеться справжнє дійство — це вже втомлює.

— Гадаю, Ваші думки почули, — з посмішкою відгукнулась Сирена. — Погляньте вперед.

Алекс підняв погляд… і на мить завмер. Просто навпроти, за спиною дилера, стояв герцог Лоренцо де Карвалю — усміхнений, вишуканий, холодний. Поруч — той самий чоловік у чорному костюмі, який представляв його публіці.

— Міс Кассандра, — звернувся Лоренцо, вклонившись леді в чорному. — Для мене честь бачити вас тут.

— Це для мене було честю отримати запрошення на таке розкішне свято, — відповіла Кассандра з тонкою усмішкою. — Мій чоловік, на жаль, не зміг приїхати, однак передає вам вітання.

— Дуже приємно. Сподіваюся, одного дня я матиму нагоду прийняти вас обох у своєму маєтку.

— Передам йому ваші слова, — кивнула вона. — Ми обов’язково завітаємо.

Лоренцо перевів погляд на Елізабет. І затримав його довше, ніж годилося б.

— Міс Елізабет… — сказав нарешті, схиливши голову в уклін, цього разу менш глибокий. — Ніколи б не подумав, що колись матиму честь приймати одну з Сімки Директорів у своєму скромному ігровому домі.

— Коли я дізналася, що герцог Карвалю організовує подібний вечір, — м’яко відповіла Елізабет, — не змогла втриматися. А ще я обожнюю азартні ігри, особливо в компанії достойних гравців.

— Ваші слова як мед на душу. Сподіваюся, це не остання наша зустріч. Мені було б дуже цікаво послухати про те, як йдуть справи у найкращій Академії материка, — промовив герцог, кивнувши їй.

— Обов’язково обдумаю таку пропозицію, — відповіла Елізабет з легкою посмішкою.

І нарешті його погляд перейшов на Алекса.

— А ви у нас… — почав він, але…

Алекс його не чув.

Весь його світ звузився до однієї постаті — жінки в чорному, яка спокійно курила сигарету. Леді помітила цей погляд і, злегка схиливши голову, поцікавилася:

— Ви в нормі? Бо виглядаєте так, ніби знову загубилися в думках.

Алекс нарешті відірвав погляд і трохи збентежено відповів:

— Ваше ім’я… Я правильно почув?

Кассандра м’яко розсміялася, прикривши губи кінчиками пальців.

— Вибачте, що не представилася раніше. Просто зазвичай, коли чують моє ім’я — настає саме така реакція, як у вас. Так, ви почули правильно. Кассандра. Кассандра Валмонт.

Вона зробила паузу, після чого з тією ж легкістю додала:

— Навряд чи ви щось знаєте про мене… але, судячи з вашого погляду, ви чули щось про мого чоловіка. А може… навіть знайомі з ним особисто?

— На жаль, я не знайомий особисто з величним містером Октавіаном Валмонтом, — відразу заговорив Алекс, трохи ніяково крутячи головою. — Але мені неймовірно приємно познайомитися з вами, міс Кассандро.

— Це взаємно, містере Алекс, — відповіла вона з чарівною посмішкою, глибоко затягуючись сигаретою.

Тут у розмову знову втрутився Лоренцо:

— До речі, чув, що сьогодні один із гравців уже встиг зірвати солідний куш. І судячи зі слів інших гостей — цей щасливчик саме ви, — герцог посміхнувся, дивлячись на Алекса.

— Це правда. І дякую вам за це свято, герцогу. Атмосфера — просто неймовірна, — відповів Алекс, легко опустивши голову.

— Приємно чути такі слова, — Лоренцо кивнув, — дуже приємно.

— До речі, герцогу, — втрутилася Кассандра, — можливо, ви бажаєте скласти нам компанію?

— Я з радістю, — відповів Лоренцо, — однак у вас уже йде гра.

— Але ми вже на фінішній прямій, — з посмішкою зауважила вона. — Ви зможете швидко доєднатися до наступного гри.

— Якщо ніхто не проти… — Лоренцо зробив коротку паузу, повільно провівши поглядом по всіх за столом.

Коли жодних заперечень не прозвучало, герцог неквапливо зайняв вільне місце між Кассандрою та леді в смарагдовій сукні. Усі погляди повернулися до дівчини-дилера.

— Прошу, зробіть останню ставку, — спокійно промовила вона.

Першою зробила хід Кассандра. Вона поглянула на свої карти, злегка потягнулась сигаретою, після чого легко, майже грайливо підкинула ще сотню золотих:

— Піднімаю на сто.

— Підтримую, — одразу ж додала Елізабет, навіть не дивлячись на карти, з тією легкою впевненістю, яку вона носила завжди.

— І я підтримую, — промовив Алекс, повторивши дію.

— Пас, — кинув Роґан і відклав карти.

— Я також, — з легкою усмішкою сказала пані в смарагдовому.

— Ставки зроблено, — сказала дилер, — остання карта.

Вона перевернула її — червова дама.

— Прошу, показуйте карти, — звернулася вона до гравців.

Першою зреагувала смарагдова пані:

— Сьогодні явно не мій вечір, — промовила вона й показала хрестову двійку та бубнову шістку. — Пощастить наступного разу.

Роґан знизав плечима, відкривши пікову десятку та хрестового туза.

Далі слово взяла Кассандра. Вона ще раз спокійно затягнулась, після чого розкрила червову двійку та червову четвірку.

— Флеш, — з повагою промовив Лоренцо. — Схоже, перемога за вами, леді Кассандро.

— Не кваптесь, герцогу, — вона посміхнулась і хитро повела бровою. — Ми ще не бачили карти містера Алекс і міс Елізабет.

— Думаю, герцог усе ж має рацію, — з посмішкою сказала Елізабет, відкриваючи хрестового короля та бубнового короля.

— Знову все найцікавіше залишається за тобою, — промовила леді в смарагдовому, переводячи погляд на Алекса.

Алекс злегка всміхнувся, після чого неспішно, одним рухом відкрив карти: червовий туз і червовий валет.

— Флеш рояль, — спокійно промовила дівчина-дилер. — У нас є переможець.

— Схоже, леді удача сьогодні тримається виключно за ваш плече, — прокоментувала Кассандра з іронічною грацією, відкидаючись на спинку крісла.

— Схоже, що так, — відповів Алекс, посміхнувшись їй у відповідь.

— Вітаю з черговою перемогою, — озвався Лоренцо, а потім обернувся до чоловіка в чорному костюмі, що стояв позаду. — Я залишуся тут ще на партію. Можеш бути вільний.

Чоловік кивнув, злегка вклонився, розвернувся й беззвучно зник у натовпі.

— Що ж, гарної нам гри, — звернувся до всіх присутніх герцог.

Наступна партія почалась. Дівчина-дилер, все тим же спокійним і впевненим рухом, роздала кожному по дві карти. Алекс автоматично взяв свої й поглянув: пікова двійка та бубнова дев’ятка. Доволі слабка рука, але це вже його не сильно й хвилювало. Погляд сам по собі знову ковзнув у бік Кассандри, яка щось із посмішкою розповідала Лоренцо.

Подумки Алекс ледь усміхнувся. Спогади почали прокрадатися самі собою. “Скільки разів я чув від Октавіана розповіді про свою дружину… Та тоді мені це здавалося надто ідеалізованим — типова поведінка закоханого чоловіка. І хто б міг подумати, що я зустріну її. Ще й тут — у лігві одного з найбільш гнилих аристократів на континенті. ”

— Октавіан завжди був фанатом азартних ігор. І якщо судити зі слів самого містера Валмонта, то цей азарт йому передався саме від дружини. Так що кращого місця для вашої зустрічі важко уявити, —спокійно зауважила Сирена.

— Мабуть, ти маєш рацію, — подумки відповів Алекс, не зводячи очей із Кассандри.

Його погляд повільно пройшовся по жінці — від ідеально укладеного темного волосся до тонких пальців, якими вона тримала мундштук. Потім погляд на мить ковзнув до її декольте, після чого хлопець різко відвів його в сторону. Знову пробігла усмішка, цього разу трохи іронічна.

— Забираю всі слова назад, які казав Октавіану про перебільшення, — зізнався він. — Коли він казав, що його дружина — об’єктивно найвродливіша жінка на континенті, я думав, він просто сліпо закоханий. Але… зараз я бачу — він не перебільшував.

— Я б радила Вам перестати забивати голову такими думками, — сухо кинула Сирена. — Вам краще зосередитися на головному.

— Та я і так зосереджений, — жартома відповів Алекс. — Просто… відволікся трохи. Все одно, нічого особливого не відбувається. Лишається тільки чекати. Знову.

Він перевів погляд вгору, на розкішну стелю залу.

— Треба буде навідати старого друга. Цікаво буде побачити, як він живе в мирний час.

— Я майже впевнена, що зараз Октавіан сидить у себе в саду, про який часто згадував, з чашкою кави в одній руці, книгою в іншій. І нарікає, що навколо занадто тихо, — мовила Сирена.

— Це гарна картина. Але Кассандра казала, що він зайнятий роботою. Тож, думаю, зараз він або в підземеллі, або роздає консультації своїм безпорадним клієнтам.

— Визнаю, Ваша версія виглядає реалістичніше, — з нотками усмішки погодилась Сирена. — І, до речі, зараз Ваш хід.

Алекс виринув із думок і швидко оглянув стіл. Ставки вже встигли зробити Лоренцо, Кассандра й Елізабет. Він не зволікав — підтримав ставку у сімдесят золотих, обережно підштовхнувши монети вперед.

— Після великого виграшу наступні партії вже не приносять стільки задоволення, — подумки промовив Алекс.

— Проблема не в грі, — відповіла Сирена. — А в тому, що Вам не терпиться почати своє “полювання на гнилого аристократа”, як Ви самі це назвали.

Алекс посміхнувся подумки.

— Тепер твоя версія звучить більш правдоподібною.

Його погляд знову ковзнув до Лоренцо. Герцог саме спілкувався з пані в смарагдовому — щось галантне й безглуздо чарівне. Алекс втиснувся в спинку стільця.

— Що мене ще більше дратує — це те, що цей виродок сидить просто переді мною, а я змушений робити вигляд, що мені приємна його компанія, — гірко подумав він.

— Я розумію Ваше роздратування, — озвалася Сирена. — Але тримайте себе в руках. Пам’ятайте, що стоїть на кону.

На мить перед очима Алекса сплив образ Міреї.

— Пам’ятаю, — прошепотів він подумки.

Алекс перевів погляд на Роґана. Той сидів тихо, майже непорушно. Його погляд то зупинявся на власних картах, то ковзав у якусь абстрактну точку на столі. Все в його позі кричало про одне — він робив усе можливе, аби тільки не перетнутися поглядом з Лоренцо.

Алекс мимоволі стиснув губи.

— Однак, найважче зараз саме Роґану. Хоча зовні він поводиться спокійно, його магічна аура залишалась стабільною, без сплесків чи напруги, я прямо відчуваю як десь у глибині кипить океан стримуваних емоцій. І стримувати його точно складно, хоча він і старається не прибити Лоренцо прямо зараз.

— Для нього все це… значно особистіше, ніж для Вас, тому його можна зрозуміти, — озвалась Сирена спокійно. — Ви зробили правильно, що дозволили Роґану бути тут щоб допомогти в випадку непередбачуваних обставин.

— Я й сам сподіваюся, що правильно вчинив, — відповів Алекс подумки. — Але це тільки тому, що тут є Елізабет, яка завжди наглядає за ним. Якби її не було, не впевнений, що дав би згоду.

— Ви маєте перестати ставитися до своїх друзів, як до дітей, за якими треба постійно наглядати, — сказала Сирена вже трохи серйозніше. — Це стосується не тільки Роґана. Це стосується всіх. Усі Ваших близьких.

Алекс не одразу відповів. Він зітхнув подумки, дивлячись на обличчя герцога, що говорив щось до пані в смарагдовому, й нарешті важко відповів:

— Я ніколи не ставився до них як до дітей. Просто… я бачив, як деякі з них помирають. Я тримав їхні холодні руки в своїх. Я бачив, як гаснуть очі, в яких щойно ще був вогонь. І після цього… — він стискав пальці на коліні під столом, — …як мені спокійно дивитися, як вони знову йдуть зі мною у небезпеку?

Пауза. Потім — нове зізнання, що вирвалося з нього майже неочікувано.

— Інколи я просто хочу зібрати всіх, кого люблю, ким дорожу… у якомусь одному місці. Закрити його на тисячу замків. Сховати подалі від цього світу. Поки сам не розберуся з усім. А тоді вже… коли буде безпечно… випустити.

— Я сподіваюся, Ви усвідомлюєте, наскільки нереалістично це звучить? — тихо промовила Сирена.

— Усвідомлюю. Але від цього не легше. — Голос його думок звучав глухо.

Він на хвильку заплющив очі.

— Ти ж знаєш, Сирено. Ти краще за всіх це знаєш. З моменту, як я повернувся в минуле, ця тривожність сиділа в мені кожного дня. Кожного, бісового, дня. Чотири місяці тому вона ніби відступила. Мені здалося, що я справився… що я став ментально сильнішим. Та після того, що трапилось у підземеллі з моїми рідними — вона повернулась. І тепер здається, що вдвічі сильнішою.

Алекс ледь помітно знизав плечима.

— Я стаю сильнішим щодня, це правда. Але я не можу бути всюди одночасно. Я не можу одночасно охороняти Академію з друзями і новий маєток з сім’єю... І саме це дратує мене найбільше.

— Я відчувала це давно, — озвалась Сирена лагідно. — І намагалася допомогти Вам так, як могла. Але, можливо, Вам варто поговорити ще з кимось. З Елізабет. З Адамом. Вони знають Ваше минуле. Або з Елірією — вона завжди Вас підтримає. Вона знайде ті слова, які навіть я не завжди здатна сказати.

— Це… без сенсу, — відповів Алекс втомлено. — Я знаю, що кожен із них скаже. «Ти не сам, Алекс. Ми поруч. Можеш на нас покластися.» І я їх розумію. Я сам би так казав, якби був на їхньому місці. Але я… — він трохи нахилив голову, — я не можу дозволити комусь із них справді допомогти мені. Бо як тільки я зроблю це — я знову поставлю їх під удар. І, можливо, знову стану свідком того, як вони помирають.

Пауза. Подих.

— Можливо, це егоїзм. Але я нічого не можу з цим вдіяти.

— Я розумію... — лагідно відповіла Сирена. Її голос був майже шепотом, однак у ньому була глибока, щира теплота. — Я дійсно розумію, Володарю. Але також і переживаю за Вас. Я просто не хочу, щоб Ви звалював на себе занадто багато. Більше, ніж зможете витримати. Я знаю, Ви сильний, але навіть у Вас є межі.

Алекс ледь помітно посміхнувся і провів пальцями по картам, не дивлячись на них.

— Дякую, Сирено. — Його думки прозвучали щиро. — За турботу. І за те, що ти просто є. Ти завжди поряд. Завжди готова вислухати. Це... багато значить.

— Це моя робота, Володарю, — лагідно відгукнулась вона.

— Не переймайся за мене, гаразд? — м’яко відповів Алекс. — Я впораюсь. Можливо, зараз я ще не готовий ділити цей тягар з іншими, але... я працюю над цим. Коли зможу позбутися свого егоїзму, допоможу кожному з них стати сильнішими, тільки тоді... зможу по-справжньому покладатися на них. Без страху втрати.

— Я рада це чути.

Після короткої паузи, наповненої спокоєм і теплом, вона додала з ледь вловимою посмішкою:

— А зараз, Володарю, знову ваш хід.

Алекс повернувся до реальності й перевів погляд на стіл, де вже лежали три відкриті карти — червова трійка, піковий валет і хрестовий туз. Він ковзнув поглядом по обличчях присутніх, а потім на коротку мить зупинився на Кассандрі.

— Цілу гру ви літаєте десь подумки, — жартівливо зауважила вона, затягуючись сигаретою. — Невже перші дві перемоги так вас втомили, що тепер ви навіть не стараєтесь зосередитись? Чи, може, ті перемоги додали вам самовпевненості?

Алекс легко усміхнувся.

— Просто задумався… про те, скільки ж часу могло піти, щоб побудувати настільки вишуканий ігровий будинок. Архітектура, інтер’єр — усе вражає.

Лоренцо гордо випростався, немов чекав на цю репліку весь вечір.

— На будівництво пішло лише два місяці, — заявив він з усмішкою. — Я найняв найкращих магічних будівельників континенту. А також дизайнерів, що славляться своїми смаковими рішеннями. Вони допомогли зробити цей дім тим, чим ви його бачите.

— Від величного герцога Лоренцо важко було очікувати чогось іншого, — із вдаваною захопленістю відповів Алекс.

— Ви мені лестите, але… — Лоренцо нахилив голову. — Дякую, містере Алекс. Мені приємно чути, що ви змогли по-справжньому відчути велич цієї зали. Буду радий якось особисто провести для вас екскурсію. Щоб ви побачили все.

— Обов’язково скористаюсь цією можливістю, — відповів Алекс, не зводячи погляду з чоловіка.

Раптом герцог перевів погляд на Роґана.

— А ви, юний містере... Ви сьогодні мовчазні. Можливо, вам зле? Це жахливо, якщо один із гостей почувається недобре на моєму святі.

Роґан підняв голову. Його обличчя залишалось незворушним, але погляд був сконцентрований і холодний. Він відповідав рівним, спокійним тоном, у якому, втім, вловлювалась ледь помітна повага:

— Все добре, дякую. Просто велич цього місця і таких високоповажних гостей навколо... захоплює дух. Я навіть не завжди знаю, що сказати.

Герцог засміявся — голосно, театрально.

— О, радий чути, що з вами все гаразд. Задоволення гостей — моя найвища цінність.

Алекс подумки кивнув. “ Молодець, Роґане. Гарно викрутився. ”

Вголос же він мовив спокійно, викладаючи монети перед собою:

— Піднімаю на триста золотих.

Ставку підтримали по черзі: Роґан, пані в смарагдовому, і, звісно ж, сам Лоренцо. Дівчина-дилер зі своїм звичним спокоєм оголосила:

— Ставки зроблено.

Після чого витягнула четверту карту і обережно поклала її до трьох інших. Червова двійка.

Дівчина-дилер легким, відточеним жестом обвела поглядом гравців і спокійно промовила:

— Прошу, остання ставка.

Першою зробила хід Елізабет. Вона випросталась у кріслі, випромінюючи впевненість, і з тією гордою посмішкою, яку Алекс бачив лише декілька разів, промовила:

— Піднімаю на п’ятсот золотих.

Цифра прозвучала, мов постріл. Очі Кассандри, пані в смарагдовому й самого Лоренцо блиснули, мовби кожного з них це зачепило за живе. Кожен по-своєму — хтось із азартом, хтось із підозрою, а хтось із викликом.

Алекс уже збирався робити ставку, коли до їхнього столу підійшов знайомий йому чоловік у чорному костюмі — той самий, що постійно перебував за спиною герцога. Не втрачаючи часу, він схилився до Лоренцо і щось прошепотів йому на вухо. Обличчя герцога різко змінилося — усмішка згасла, натомість з’явилась тінь тривоги. Він швидко зібрався, намагаючись натягнути звичну маску безтурботності, і сказав:

— Вибачте, мушу вас покинути ненадовго.

Кассандра хитро всміхнулась, її голос був солодкий і гострий водночас:

— Якісь проблеми, герцогу?

— Жодних, — відповів Лоренцо з бездоганною ввічливістю. — Просто одна справа… потребує моєї уваги.

— Шкода, — з наіграним сумом промовила Кассандра. — Сподіваюсь, ви скоро повернетеся, щоб зіграти ще одну партію.

— Обов’язково, — коротко кивнув герцог.

Він вклонився всім за столом і пішов слідом за своїм супутником, зникаючи в натовпі під тьмяним світлом кришталевих люстр. Алекс упіймав короткий, мовчазний погляд Елізабет, і в очах обох промайнуло одне й те саме розуміння: почалося.

Не встиг Лоренцо як слід зникнути з поля зору, як до столу підійшов новий гість — чоловік у коричневому костюмі, червоній сорочці й срібній масці. Зупинившись поруч, він ввічливо вклонився:

— Вітаю. Перепрошую за втручання, але чи міг би я відірвати вас, містере Алекс, на декілька хвилин?

Алекс спокійно поглянув на свої карти — пікова двійка і бубнова дев’ятка — і з легкою усмішкою промовив:

— Думаю, ще одна перемога мені сьогодні не світить. Спасую.

Він відклав карти вбік і підвівся з-за столу. Вклонився гравцям:

— Сподіваюся, я покидаю вас ненадовго. Можливо, ще буде можливість зіграти одну партію. Разом із герцогом.

— Невже й ви нас покидаєте? — зітхнула леді в смарагдовому. — Без вас гра вже не буде такою захопливою.

— Ви дуже люб’язні, — Алекс легко всміхнувся. — Сподіваюсь, ви тут не занудьгуєте без мене.

Обмінявшись короткими, ледь помітними поглядами з Роґаном та Елізабет, Алекс зробив крок назад — вже готовий піти разом із провідником, як почув за спиною знайомий мелодійний голос:

— Не знаю, чим ви там плануєте зайнятися, — промовила Кассандра, повільно випускаючи струмінь диму. — Але щиро сподіваюся, що леді удача буде супроводжувати вас і цього разу.

Алекс обернувся, зустрів її погляд, і з легкою посмішкою вклонився:

— Дякую, міс Кассандро. Сподіваюсь, вона мене не підведе.

Із цими словами він разом із чоловіком у срібній масці зник серед натовпу. Елізабет ще кілька секунд проводжала його поглядом, перш ніж тихо — лише подумки — прошепотіти:

“ Удачі тобі, Алекс. ”

Алекс мовчки йшов поруч із чоловіком у срібній масці, ковзаючи поглядом по обличчях численних гостей. Навколо лунав сміх, дзвін келихів, звучала музика — все ще тривало свято. Але для нього воно вже закінчилося.

Коли вони дісталися до масивних сходів, що вели на другий поверх, на їхньому шляху з’явилися четверо охоронців. Один із них коротко кивнув супровіднику Алекса, не ставлячи жодних запитань, після чого обоє спокійно піднялися сходами вгору.

Другий поверх і справді здавався майже порожнім. Лише час від часу траплялись мовчазні охоронці, які навіть не зупинялися, аби поглянути в їхній бік. Все було тихо, стримано, навіть гнітюче.

— В підземеллі вже перебуває близько чотирьох сотень розбійників і приблизно сімдесяти охоронців Лоренцо, — першим порушив тишу провідник, не змінюючи темпу ходьби.

— Чотириста… — повторив Алекс майже беззвучно. — Трохи забагато, як для просто охорони.

— Так і є, — кивнув чоловік. — Все, що мені відомо: хтось проник у підземелля і повільно, але впевнено наближається до самого герцога. І… судячи з напруження останніх днів — Лоренцо боїться цього «когось» до нестями.

— Зрозуміло, — коротко відповів Алекс, а подумки промовив: “ Сподіваюсь, у нас із цим невідомим спільна мета. Інакше можуть виникнути зайві проблеми. ”

Коридори другого поверху залишались порожніми, а тиша робила кожен крок помітним. Врешті-решт, вони зупинилися біля непримітних дверей, поруч з якими стояв лише один охоронець. Той мовчки кивнув чоловіку в коричневому костюмі, і пішов далі по коридору.

— За цими дверима кімната з магічним колом, — тихо промовив провідник. — Тебе перемістить в один із тунелів підземелля. Освітлення там слабке, але переживати не варто — пасток немає. І навряд чи ти зустрінеш когось одразу. Коли вийдеш із тунелю — потрапиш у коридор, де вже можуть бути бандити. Якщо пощастить, зможеш у когось випитати шлях до герцога. Бо підземелля… інколи справді плутається, як старі шахти. І можна там застрягти надовго.

Алекс мовчки кивнув.

— Дякую за пораду.

Він зробив крок уперед, уже тримаючись за ручку дверей, коли почув голос за спиною:

— Удачі тобі.

Алекс обернувся. Провідник стояв, склавши руки за спиною, мовчазний, але щирий у своєму побажанні. Хлопець лише кивнув йому у відповідь і, нічого не додаючи, увійшов усередину.

Кімната виявилася повністю порожньою, за винятком магічного кола, вирізаного в центрі підлоги. Його контури ледь-ледь світилися сріблястим світлом.

Алекс упевнено ступив у середину. На мить затримав подих. Усе тіло оповила тиша. І за кілька секунд він зник, розчинившись у спалахові світла.

Темрява зустріла Алекса, щойно його тіло перенеслося в підземелля. Грубі кам’яні стіни, скупі факели по обидва боки — слабке жовтувате світло лише частково розганяло тінь, яка поглинала простір навколо. Хлопець зробив кілька обережних кроків уперед, і поки очі звикали до сутінків, думками озвався:

— Навіть у найглибших підземеллях освітлення краще, ніж тут. Невже Лоренцо поскупився бодай на зайвий десяток факелів?..

— Герцог навряд чи взагалі ходить цими коридорами, — озвалася в думках Сирена. — У нього повинні бути охоронці які володіють магією переміщення. Для чого йому морочитися прогулюючись темними тунелями?

Алекс вже відкрив рота, щоб щось відповісти, але раптом зупинився. В повітрі відчувалося — хтось попереду. Кілька слабких магічних аур, змішаних із двома-трьома значно сильнішими. Усмішка ледь торкнулася кутиків його вуст.

— Нарешті хоч якась компанія, — промовив він уголос, і рвонув уперед.

За кілька хвилин у вухах уже чулися невиразні голоси. Чим ближче він підходив, тим чіткіше ставали постаті — близько двох десятків чоловіків рухалися вперед, про щось жваво перемовляючись. У деяких у руках горіло полум’я, слугуючи тимчасовими смолоскипами.

— Ей, ти! — вигукнув один із бандитів, обертаючись до Алекса. — Хто ти, і що тут робиш?

Усі решта різко обернулися. В повітрі миттєво повисла напруга.

— Я лише загубився, — з легкою усмішкою відповів Алекс. — Шукаю вихід.

— Ага, так і повірили. — почувся вже інший голос, різкий, зухвалий. — Не роби з нас ідіотів, шмаркач.

Алекс розсміявся.

— Занадто гучні слова для такого слабачка, — кивнув на мовця. — Аура у тебе, як у новонародженого малюка.

Роздратування на обличчі бандита змінилося люттю. Він миттєво створив блакитне магічне кільце, і в наступну мить із нього вирвалася стріла води. Алекс, схрестивши руки за спиною, зробив крок убік. Магічна атака розсікла повітря буквально за кілька сантиметрів від його обличчя.

— Справді? Це все? Скучно.

Не дочекавшись відповіді, він почав повільно наближатися до чоловіків. У відповідь — троє бандитів з мечами вже бігли на нього. А за ними п’ятеро магів віжправили у Алекса вогняні і водяні снаряди.

Алекс зупинився. За його спиною згустилася темрява. Мить — і в його правиці з’явилася коса, чорна, мов ніч. Різкий помах — і всі магічні снаряди розсипалися в повітрі, мов пил. Ще мить — і він кинувся вперед, розрізаючи простір.

Один удар — і перший мечник впав. Другий не встиг зреагувати, коли темне лезо розітнуло йому груди. Третій намагався відступити, але удар руків’ям у скроню залишив його непритомним на землі, після чого одним рухом зніс йому голову.

Алекс повернувся до решти, його очі горіли холодним вогнем.

— Це все?

Кілька найближчих бандитів зробили крок назад. Але раптом з натовпу пролунав ще один голос — грубий, хрипкий, з металевим тоном:

— Перед вами лише пацан, який забув своє місце! — вигукнув чоловік з шрамом на половині обличчя. — Лоренцо пообіцяв нам щедру винагороду! Прикінчіть його!

Його магічне кільце навколо руки засвітилося, і в бік Алекса полетіли три крижані списи. За цим сигналом і решта чаклунів почали атаку, а кілька бійців із клинками знову рвонули вперед.

Алекс зітхнув.

— Ідіоти.

Він створив перед собою довгі списи з темряви — й ті, немов стріли, полетіли вперед, знищуючи магічні снаряди у повітрі. Алекс, з хижацькою посмішкою і запалом в очах, знову кинувся вперед.

Коса в руках Алекса розсікала повітря з хижим свистом, залишаючи за собою лише тіні й стогін вмираючих. Він рухався мов примара — невловимий і невблаганний. Один удар — і тіло бандита падає на холодний камінь, розітнуте впоперек. Різкий поворот — і коса вгрузає в бік іншого, перериваючи останній подих.

Магічні кулі засвічували темряву — блакитні, червоні, білі, але жодна з них не торкалася цілі. Алекс рухався між ними з надлюдською точністю, нахиляючись, ковзаючи, відштовхуючись від стін. Його очі світилися холодною концентрацією, а кожен рух був ідеальним — як у воїна, що пройшов десятки битв.

Коли атак було забагато, він піднімав ліву руку й утворював темні снаряди. Вони вилітали вперед у вигляді загострених стріл і розривали магічні бар’єри противників, немов тонкий папір. Захисні сфери тріскали, як скло, і наступної миті маги падали, з грудьми, пробитими наскрізь.

Станом на цей момент, із двадцяти бандитів в строю залишалося не більше чверті. А ті, хто ще стояв — тремтіли й металися, не знаючи: бігти чи все ж намагатися вбити хлопця, який виглядав, ніби смерть у людській подобі.

Серед них — чоловік із глибоким шрамом, що тягнувся від брови до підборіддя. Він спостерігав за боєм, втиснувшись у стіну, і чим ближчим був Алекс, тим більше страх затьмарював його очі.

“ Невже… нас усіх найняли, щоб перемогти його? ” — пронеслося в голові. “ Нам казали, що він сильний. Але не настільки ж… ?”

Його долоні тремтіли. Та з кожним новим ударом коси страх поступався місцем інстинкту самозбереження. Він зціпив зуби. “ Добре. Скоро почнеться коридор. Там ще близько тридцяти моїх хлопців. Цей пацан, навіть якщо виживе, буде виснажений. Ми його там прикінчимо. Так, саме так… Я не вмру тут. Не від руки якогось виродка! ”

Він розвернувся і щодуху помчав вперед.

Коридор був зовсім близько — мов світло наприкінці темного тунелю. Освітлення там було сильніше — жовте сяйво факелів відбивалося від кам’яних стін, малюючи зловісні тіні.

“ Ще трохи... ще трохи... ”

І він добіг. Але...

Його впевнена посмішка зникла в ту ж мить. Перед ним, на кам’яній підлозі, лежали тіла — десятки тіл. Усі — його люди. Створюючи кривавий килим, вони стікали кров’ю на каміння.

— Що… — прошепотів він, ступаючи назад. — Що, чорт забирай, тут сталося...

Його погляд метнувся праворуч — і там, біля стіни, він побачив силует.

Чоловік.

Той тримав когось за шию, однією рукою підіймаючи над землею, немов іграшку. І повільно повернув голову до новоприбулого.

Чоловік зі шрамом застиг. Його очі розширилися. Цей погляд… він не був ворожим. Він був спокійним, байдужим… мов хижак, який уже наївся, але все одно вирішує — добити ще одну жертву чи залишити.

— Як… як це можливо… — пробурмотів розбійник, роблячи крок назад. — Хто… ти такий…

Позаду нього роздався голос — холодний, вкрадливо-зверхній:

— Ой, а хто це в нас тут? Ти ж, здається, зовсім нещодавно вигукував щось про те, як мене прикінчите. — Кроки повільно наближались. — І після такої запальної промови — тікати з поля бою? Некрасиво.

Розбійник різко обернувся. Алекс стояв у кількох кроках позаду, вся його фігура ще вкрита краплинами чужої крові. Він спокійно протирав лезо коси рукавом, і його очі блищали холодною насолодою.

Чоловік зі шрамом метав погляд між Алексом і таємничим незнайомцем. Його рот відкривався і закривався — він не міг видати ні слова. Страх поглинув його повністю.

Раптом, він різко опустився на коліна, його тіло ще тремтіло від пережитого страху.

— Я… я все розкажу! Чуєш? Абсолютно все, що хочеш знати! — його голос зривався, очі благально дивилися на Алекса. — Про людей Лоренцо, про його схованки, плани — усе! Тільки… тільки не вбивай…

Алекс продовжував наближатися, посмішка лягла на його вуста.

— О, це вже зовсім інша розмова, — спокійно мовив він, прибираючи косу за спину. — Чому ж ми не почали з цього?

Він вийшов із темного тунелю в ширший, краще освітлений коридор. Кам’яні стіни вбирали тіні від вогнів, але погляд Алекса зупинився не на кривавих тілах, розкиданих навколо, і навіть не на чоловікові, що стояв на колінах — а на іншому.

Чоловік біля стіни. Той самий, що досі тримав тіло, яке все ще подавало ознаки життя, в одній руці.

Їхні погляди зустрілись — і незнайомець… посміхнувся.

Широко, щиро. Наче вітав старого друга.

— А вечір, бачу, обіцяє бути неймовірно цікавим, — промовив він з веселою ноткою. — Навіть не міг передбачити, що наша наступна зустріч відбудеться тут, Алекс.

Алекс у відповідь також посміхнувся, однак, не так щиро.

— Не повіриш, але я теж не очікував зустріти тебе при таких обставинах, Блазню.