Розділ 8

— А вечір, бачу, обіцяє бути неймовірно цікавим, — промовив чоловік з веселою ноткою. — Навіть не міг передбачити, що наша наступна зустріч відбудеться тут, Алекс.

Алекс у відповідь також посміхнувся, однак, не так щиро.

— Не повіриш, але я теж не очікував зустріти тебе при таких обставинах, Блазню.

— І що ми будемо робити? — почулася в думках тривожна інтонація Сирени. — Його присутність усе змінює…

Алекс на мить відвів погляд від Блазня, ковзнувши очима по трупах, які вкривали підлогу коридору, немов кривавий килим. Потім, підвищивши голос, звернувся до Блазня:

— Отже, секретний гість, для якого Лоренцо зібрав усіх цих бідолах, — це ти?

Блазень тяжко видихнув і з легкою усмішкою відповів:

— Мені, звісно, приємно, що герцог так старався, але було б значно швидше і легше, якби я міг просто дістати його без усіх цих танців із бубном. Ну, принаймні тепер у мене є компанія, а значить дорога перестане бути такою нудною.

Його погляд різко змінився. Весела легкість зникла, залишивши лише гостру, майже небезпечну концентрацію. Блазень перевів погляд з Алекса на чоловіка, який досі стояв навколішках перед ним.

— Де Лоренцо? — голос прозвучав грізно, з такою вагою, наче кожне слово тиснуло на легені бідолахи.

Чоловік затремтів ще сильніше, його голос уривчасто заскакав на межі зриву:

— В... в своїй підземній кімнаті… Ідіть прямо… не звертайте… Не багато їх лишилося… в тунелях… Це все, що я знаю, клянусь!

— Прекрасно, — Блазень усміхнувся, і на його піднятій руці спалахнуло світле магічне коло.

Під тілом чоловіка вмить виросли шипи зі світла. Вони пройшлися крізь його тіло точними й безжальними ударами. Той навіть не встиг писнути, і вже через секунду показалися струмені крові, що стікали по блискучих загострених краях.

Блазень перевів погляд на Алекса.

— Сподіваюся, ти ж не планував залишити його живим?

Алекс спокійно відповів:

— Я б сам прикінчив його після того, як отримав би інформацію.

— Ну, ось і чудово, — коротко зронив Блазень, а потім хруснув шиєю іншого чоловіка, якого досі тримав над землею. Звук був глухий, немов тріснула суха гілка. Тіло безвольно впало на кам’яні плити підлоги. — Тут нам більше нічого не треба, — додав він і рушив коридором уперед.

Алекс на мить затримався, зосереджено подивився на обох мертвих, а потім мовчки рушив слідом.

Блазень ішов зліва, ступаючи беззвучно, наче тінь. У повітрі ще відчувався запах крові та магії.

— Що Ви задумали? — занепокоєно озвалася Сирена.

— Схоже, в нас із ним одна ціль. І поки вона збігається з моєю, я не проти тимчасового союзу, — подумки відповів Алекс. — Якби він хотів мене вбити, зробив би це раніше. А так у мене є рідкісна можливість побачити, на що здатен Блазень у бою. Навряд чи він покаже багато, супротивники тут слабкі… але хоч щось.

— Сподіваюся, Ви знаєте, що робите… — прошепотіла Сирена. — Будьте обережні, Володарю.

— Я впораюся. Якщо відчую загрозу, відразу скористаюся магією переміщення, — спокійно відповів Алекс, не знижуючи кроку.

Декілька секунд вони крокували мовчазними, напівтемними коридорами, лише звук їхніх кроків відлунював кам’яними стінами. Врешті, тишу порушив Блазень:

— До речі, Алекс… Що тобі потрібно від Лоренцо?

Алекс, не змінюючи ходу, спокійно відповів:

— Спершу — трохи поговорити. А далі… усе залежить від того, як він відповідатиме на мої запитання. А для чого він тобі?

— Я вже говорив із ним, — зітхнув Блазень, легенько потягнувшись. — І, як на мене, тоді я чітко пояснив йому, де його місце. Але, схоже, він не зрозумів. Тож доведеться... застосувати трохи жорсткіші методи.

Його голос залишався спокійним, але в ньому вчувалась крижана рішучість. Через мить він додав:

— А після розмови він тобі потрібен живим?

Алекс замислився. Це питання зависло в повітрі на декілька кроків уперед, поки він не зронив:

— Якщо чесно… ні. Його доля мене не надто цікавить. І навіть розмовляти з ним не те щоб сильно хочеться. Мені просто потрібні документи на «Промені Надії». А вони, я впевнений, при ньому.

— Цікаво, навіщо вони тобі? — спитав Блазень, із ледь помітною усмішкою.

— М’яко кажучи, він не найкращий власник для таких установ, — знизав плечима Алекс.

— То що… ти хочеш сам стати їхнім покровителем?

Алекс хмикнув:

— У мене немає ані часу, ані досвіду для такого. Просто віддам їх у надійні руки. Комусь, кому я можу довіряти.

— Розумію, — кивнув Блазень. — Гарні новини. Значить, мені буде трохи менше роботи.

— Що ти маєш на увазі?

— Після його смерті мені довелось би шукати того, хто зможе взяти все під контроль. «Промені» не можуть залишитися без власника. Але якщо ти вже маєш кандидата — чудово. У будь-якому разі, гіршим за Лоренцо він точно не буде.

Алекс злегка звів брови:

— Ти говориш про них так… серйозно. Тебе що, хвилює доля дитбудинків?

Блазень не одразу відповів. Його погляд трохи потемнів, голос став глухішим:

— Сиротам і так дісталося від життя. А такі місця мають давати шанс, надію. Не відбирати її. «Промінь Надії» повинен бути світлом, а не пасткою.

Алекс на мить зупинився. Здивовано подивився на спину чоловіка перед собою.

— Що? — Блазень обернувся, спокійно, без тіні агресії.

— Просто… я шокований. Не думав, що почую подібні речі від того, хто співпрацював із Монтамерами.

Блазень легко знизав плечима:

— Не знаю, яким монстром ти мене малюєш у своїй голові, Алекс, але все не так однозначно. Не настільки, як ти, мабуть, думаєш.

— Говориш красиво, — злегка посміхнувся Алекс. — Тут не посперечаєшся. Але твої дії, м’яко кажучи, суперечливі.

— У нас ще буде час поговорити, — відповів Блазень, знову розвертаючись до дороги. — Зараз у нас інша ціль, і місце взагалі не підходяще для душевного діалогу.

— Погоджуюсь, — киває Алекс, наздоганяючи його.

Вони знову йшли пліч-о-пліч, і тиша ненадовго повернулася в коридор.

— Схоже, ми починаємо знаходити спільну мову, — з лукавим тоном кинув Блазень. — Тобі так не здається?

Алекс лише злегка посміхнувся куточком губ:

— Можливо.

Думки Алекса почали плутались у хаосі. “ Я взагалі нічого не розумію. Ні логіки вчинків Блазня, ні його мотивації — ані найменшого натяку на ясність. Слова, які щойно прозвучали з його вуст, його турбота про сиріт, бажання знайти їм кращого опікуна… Усе це абсолютно не вкладалося в ту картину, яку я маю у голові ще з минулого. Картина, змальована розповідями, фактами, трагедіями. Картина, де Блазень був одним із головних винуватців великої війни, яка стерла з лиця землі безліч дитбудинків і поклала життя тисячам невинних дітей. Якщо він і справді настільки переживає за цих сиріт, то як, чорт забирай, він міг допустити початок тієї війни?”

Мов у відповідь на ці думки, в його свідомості озвався тихий голос Сирени:

— Можна я висловлю одне припущення?

Алекс коротко відповів подумки:

— Кажи.

— Ми знаємо, що Блазень якимось чином пов’язаний із початком війни з слів Монтамерів. Але одне — знати факт, і зовсім інше — розуміти мотив. Вони, як і ми, не знали, чому саме він зробив це. Що, якщо зараз Ви бачите Блазня… до того, як сталася якась подія, яка все перевернула в його свідомості? Що, якщо те, що штовхнуло його на шлях, який Ви пам’ятаєте… ще не відбулося?

Алекс завмер на мить. Він не одразу знайшов, що відповісти.

Слова Сирени повільно осідали в його свідомості, ніби складна головоломка, частини якої нарешті починали вставати на місця. Усе ще не до кінця — але вже з натяком на форму.

— Якщо Ви бачите у ньому протиріччя, Володарю, — продовжила Сирена м’яко, — то, можливо, причина в тому, що перед Вами ще не той Блазень, якого Ви пам’ятаєш. Можливо, війна стала його реакцією на якісь події, які ще не відбулися.

Алекс знову перевів погляд на чоловіка, який ішов поряд. Усмішка на його обличчі, розмірений крок, наче й не було за їхніми плечима кривавих коридорів і десятків трупів. І водночас — щось людське в його словах. Турбота, біль, розчарування.

І тоді в голові Алекса промайнула одна-єдина думка, ясна як блискавка:

— Невже я весь цей час… помилявся ?

— Все, що я сказала, — це лише припущення. Я не стверджую нічого напевно. Просто… я відчуваю, як Ваша картина, де Блазень був абсолютним злом, починає тріщати. І Ви самі це розумієте. У Вас немає чіткого пояснення тому, що і як він робить. Немає логіки, яка зв’язала б усе в одне ціле.

Вона зробила коротку паузу, після чого додала з легким сумом:

— Сприймайте мої слова просто як теорію. Можливо, вона виявиться хибною. Можливо, ні. Не фокусуйтеся на ній — просто припустіть, що це може бути правдою. У будь-якому разі, наступна розмова з Блазнем прояснить ситуацію значно більше.

— Можливо, — задумливо відповів Алекс. — Але хоч би що він сказав, і як би не намагався викликати довіру… я не зможу отак просто йому повірити. Після всього, що знаю про нього. Або думав, що знаю.

Він злегка зітхнув, не зупиняючись:

— Це може бути витончена маніпуляція. Усе — маска, щоб заспокоїти мене, притупити пильність, змусити зробити помилку. Він міг прорахувати все на кілька кроків уперед.

— В цьому є сенс, — м’яко погодилась Сирена. — Але подумайте: яка йому вигода? Навіщо йому грати в подібну гру саме з Вами?

Алекс стиснув щелепу.

— І от це… якраз те, чого я не розумію, — подумки відповів він. — Саме це.

У цей момент він відчув дотик до плеча. В наступну мить Алекс різко відскочив, тіло миттєво перейшло у бойову стійку, лезо темної коси блиснуло в кількох сантиметрах від шиї Блазня.

Той лиш підняв руки з примирливим жестом і насмішкувато озирнувся:

— Вибач, що так грубо вивів тебе з глибоких думок або філософської розмови з твоєю Сиреною. Але я з десяток разів кликав тебе — а від тебе нуль реакції. Думав, ти щось підозріле в мені побачив… А ти, виявляється, просто задумався.

Алекс повільно випрямився, зітхаючи.

— Відволікся. На мить.

— Я й сам іноді так відволікаюсь, — з легкою усмішкою промовив Блазень. — Але не час зараз для цього.

Він легенько кивнув уперед, вглиб слабо освітленого коридору, після чого повернув голову до Алекса:

— Відчуваєш?

Алекс глибоко вдихнув і зосередився, намагаючись відчути чужу магічну ауру. Через кілька секунд мовчання він промовив:

— Попереду близько п’ятдесяти слабких аур… і ще десь десяток — трохи сильніших.

— Правильна відповідь, — задоволено всміхнувся Блазень, не змінюючи темпу і повільно крокуючи вперед.

Алекс на мить зупинився, дивлячись йому вслід. Потім рвучко наздогнав і, піднявши брову, вкинув:

— То ти сам їх не відчув?

— Відчув, — єхидно відказав Блазень. — Ще кілька хвилин тому. Але мені було цікаво, чи зможеш ти. Можу сказати, що з холодною зброєю ти поводишся гідно… Але відчуття мани — зовсім інше мистецтво. Хотів глянути, як у тебе з ним.

Алекс склав руки на грудях, з награною образою киваючи:

— Сподіваюся, результат тебе вразив?

Блазень засміявся.

— Цілком. Хоч і довелось трохи чекати.

Його погляд ковзнув до темної коси, яку Алекс увесь час спокійно ніс за спиною.

— Але… скажи, ти справді плануєш вступати з ними у ближній бій?

Алекс мовчки глянув на нього з легким подивом, змусивши Блазня швидко пояснити:

— Мається на увазі — навіщо витрачати сили і час, коли можна просто винести їх далекими магічними атаками? Ти ж сам це вже демонстрував… в тій печері.

Алекс ледь усміхнувся, злегка нахиливши голову.

— Тобто навіть не заперечуватимеш, що все бачив?

— Ну, ти ж сам викрив мене і Генріха в нашій невеличкій грі. Навіщо прикидатися далі? — знизав плечима Блазень. — Хоча мушу зізнатись… Мене здивувало, що ти зміг відчути мою ману.

— Це було непросто, — спокійно відповів Алекс. — Коли я бився з тим монстром у печері, я не надто звертав увагу на Генріха. Але його дивна взаємодія з тим створінням… або, точніше, її відсутність — мене збентежила. І ще — зовнішній вигляд. Він хоч трохи, але нагадував мені Рейнера після трансформації.

Блазень мовчки кивнув, а Алекс продовжив:

— А під час останньої розмови я не сильно й слухав Генріха. Я намагався відчути твою ману. Вдалося — але ледь-ледь. Твоя мана була дивно приглушеною. Майже непомітною.

— Я недооцінив тебе, — Блазень усміхнувся, цього разу вже по-справжньому. — Відтепер буду обережнішим.

— Чекай, якщо ти вже знаєш, що я відчув твою ману, — промовив Алекс, піднявши на нього погляд, — то вже мав би зрозуміти, що проблем з відчуттям чужої мани у мене немає. Навіщо тоді була вся ця «перевірка»?

— Мені просто стало нудно, — Блазень махнув рукою. — Хотів хоч якось розважитись, а це перше, що спало на думку. От і вся причина.

Його голос навіть не встиг стихнути, як простір попереду спалахнув десятками магічних зарядів. Із темряви тунелю у них одночасно полетіли блискавки, водяні струмені, крижані стріли та вогняні кулі. Зі свистом і гучним ревом магія злетіла в повітря, заповнюючи собою весь коридор. Потужний вибух струсонув стіни, здійнявши вгору клуби пилу й диму.

— ХА! — розсміявся один з розбійників, спостерігаючи за вибухом. — Після такого вони точно не встануть!

— Найлегші гроші в моєму житті! — вигукнув інший, обертаючись до своїх побратимів. Підіймаючи руки догори, він весело загукав: — Сьогодні ми нап’ємося так, що весь континент...

Його слова обірвались. У наступну мить магічний снаряд зі світла пройшов йому просто в груди, з легкістю пробивши тіло навиліт. У його грудній клітці з’явилася діра завбільшки з кулак. Чоловік опустив очі, подивився на цей отвір, з якого вже текла кров, і без жодного звуку впав на підлогу.

Декілька розбійників ошелешено дивилися на тіло. Інші, різко збліднувши, знову перевели погляд уперед. Пил почав осідати, відкриваючи силуети двох постатей. Алекс і Блазень стояли посеред коридору абсолютно неушкодженими. На їхній шкірі не було й сліду від магічного удару.

Раптом частина чаклунів, оговтавшись, знову почала накопичувати ману, готуючи новий залп. Але вони не встигли.

Атака була миттєвою.

Темрява під ногами розбійників раптом здригнулася, і в наступну мить із землі вирвалися шипи — чорні, загострені, з вигнутими лезами, схожі на пазурі демона. Між ними одночасно з'явилися й сліпучо-білі, майже прозорі списи зі світла, які випускали пронизливий звук, немов свист самої смерті.

Перші з них проштрикнули цілі тіла, входячи в пах, живіт, груди, горло, розриваючи плоть і ламаючи кістки з моторошним хрустом. Декількох чоловіків шипи підкинули в повітря на кілька метрів, а потім з такою силою вдарили об стелю, що мозок і кістки розлетілися по стінах. Один із магів встиг закричати, перш ніж його голова з огидним тріском луснула, затиснута між двома шипами.

Іншого розірвало навпіл — темний спис пробив йому хребет, після чого світлий вилетів із землі й розітнув тіло від тазу до грудей. Внутрішні органи випали на підлогу, обдаючи все навколо кривавим дощем.

Один із бандитів упав на коліна й спробував благати про пощаду, простягнувши руку вперед, та його долоню миттєво прошив гострий, тонкий, мов голка, шип. Наступної секунди ще один — товщий і ширший — проштрикнув йому обличчя від підборіддя до потилиці, залишивши замість голови розірваний шматок м’яса.

Хтось намагався тікати, проте шипи гналися за ними, як живі. Один з чаклунів кинув захисне закляття, але лезо з темряви зламало бар’єр, мов папір, і прошило його грудну клітку навиліт, потягнувши за собою нутрощі.

За лічені секунди вся група була перетворена на криваве місиво. М’ясо, кістки, розтрощені черепи — усе це перетворило підлогу коридору на справжню бійню. Стіни й стеля були вкриті кривавими бризками, а в повітрі стояв важкий, пекельний запах смерті.

Коли останнє тіло з огидним плюском впало на кам’яний настил, темрява та світло стихли. Шипи повільно зникали в спалахах світла і темряви, немов ніколи й не існували. Коридор знову огорнула тиша.

А серед неї, мов привиди, спокійно крокували Алекс і Блазень. Жодного вцілілого. Жодного свідка. Лише смерть і двоє тих, хто її приніс.

Блазень ковзнув поглядом по залитому кров’ю коридору. Його очі пробігли по понівечених трупах, по розірваних кінцівках, нутрощах і уламках кісток. На мить він завмер, після чого спокійно повернувся до Алекса й, ледь не жартівливо, промовив:

— Нагадай мені, будь ласка... скільки тобі років?

Алекс злегка підняв брову, проте відповів без емоцій:

— П’ятнадцять.

— П’ятнадцять, — задумливо повторив Блазень, і на його обличчі з’явилась невимушена посмішка. — Просто цікаво. Я вже не злічу, скільки людей зустрів за своє життя… І от чесно, уперше бачу, щоб підліток настільки спокійно сприймав людські трупи. І ще й з такою… кровожерною насолодою їх створював.

— Мені байдуже, хто стоїть переді мною — монстр чи людина, — так само спокійно відповів Алекс. — Якщо це ворог — я прикінчу його. Без жодного жалю і без сумнівів.

Блазень засміявся тихо, легко, але з нотками щирого подиву.

— Ти не перестаєш мене дивувати, — сказав він, а потім, розвернувшись і жестом запрошуючи рухатись далі, додав: — Що ж… пропоную трохи прискоритись. Я вже втомився від цього клятого коридору. Дорога в нас пряма, тож можна й бігти — не відволікаючись на тунелі.

Алекс кивнув, проте відразу ж уточнив:

— За словами того чоловіка, якого ти допитував, у тунелях ще можуть ховатися розбійники. Було б краще прикінчити їх зараз, поки вони не вилізли на поверхню після завершення всього цього.

Блазень посерйознішав на мить і кивнув.

— Я теж про це думав. І в мене є рішення. Ми просто перестанемо приховувати свою магічну ауру. Навіть ці слабаки відчують таку потужність і вилізуть самі, мов пацюки зі щілин. А там ми їх і зустрінем.

Алекс злегка звузив очі:

— І ти впевнений, що всі вилізуть? Після того як відчують твою монструозну ауру в добавок з моєю?

Блазень розвів руками, вдаючи невинність.

— Ну якщо відчуєш ауру хоч одного — можеш обвалити тунель. Навряд чи хтось із них володіє магією переміщення. Тож здохнуть у темряві, і діло з кінцем.

— Більше питань не маю, — коротко відповів Алекс.

Темна коса зникла з його рук, розчиняючись у повітрі. Алекс і Блазень переглянулися, і вже наступної миті, наче за сигналом, рвонули вперед по коридору. Їхні аури спалахнули повною мірою, мов два зустрічні урагани: глибока, насичена темрява Алекса й холодне, нищівне світло Блазня.

Інша частина підземелля — ще не знала, що на неї насувається. Але вже скоро дізнається.

Алекс і Блазень мчали коридором. Повітря навколо тремтіло від густоти їхньої мани, а сама атмосфера ставала дедалі важчою з кожним їхнім кроком.

Уже за хвилину перед ними з'явилася нова група розбійників — чоловіки тільки-но вийшли з бокового тунелю й не встигли навіть отямитися, як долоня Блазня засяяла світлим магічним колом.

— Ловіть, — холодно проказав він.

Сотні загострених світлових списів, мов зливи стріл, миттєво зірвалися вперед. Вони засвистіли в повітрі, розриваючи тишу й м’якоть тіл. Перший ряд розбійників навіть не встиг підняти руки — списи пронизали їхні груди, горла, голови. Один чоловік, що стояв ближче до краю, закричав, коли десятки списів пробили його тіло одночасно, мов в’їлися в м’які ребра й вийшли з іншого боку. Іншому розірвало ногу, і він, упавши, намагався відповзти, поки ще живий, але наступна хвиля списів прошила йому спину, прибивши тіло до кам’яної підлоги.

Коли останній спалах світла згас, від розбійників лишилися тільки понівечені тіла, що стікали кров’ю кам’яною підлогою.

Алекс тим часом, збавивши трохи швидкості, зосередився. Він відчував, що у бічному тунелі, за кількадесят метрів, пульсували слабкі магічні аури. Алекс підняв руку, й кілька густих снарядів з темряви, мов голодні хижаки, влетіли в стелю того тунелю. Вибух — каміння впало, перегородивши єдиний прохід.

Та за мить Алекс різко зупинився. Блазень, що вже зробив ще кілька кроків уперед, зупинився теж і з удаваною нервозністю озирнувся.

— Тільки не кажи, що вже втомився?

Алекс не відповів одразу, дивлячись у бік заваленого проходу.

— Здається одного ми не передбачили, — спокійно промовив він. — Якщо там є хоч один маг землі, вони легко виберуться.

Блазень відкрив рота, готовий заперечити, та вчасно зупинився. Потер потилицю й з безтурботною дитячою мімікою пробурмотів:

— А… ну да. Про це я якось не подумав.

Раптом — глухі удари зсередини завалу. Крики. Чоловічі голоси злилися в паніку.

— Ідеально, — прошепотів Блазень, злісно усміхаючись. На його долоні знову спалахнуло магічне коло.

З кам’яної пастки за стіною почулися пронизливі зойки, які стрімко переросли в агонію. Чоловіки кричали, бились, благали. Потім — усе стихло. Залишилась лише мертва тиша.

— Готово, — зітхнув Блазень. — Жодної аури більше не відчуваю.

Алекс кивнув, коротко посміхнувшись. Обоє знову рушили вперед.

Минули ще кілька хвилин бігу, коли вузький коридор раптово відкрився в простору печеру. Вона була майже ідеально круглою, з високим кам’яним куполом і добре організованим освітленням — десятки кристалів та факелів уміло розташовані по стінах розливали м’яке світло по всьому простору.

У центрі, трохи нижче — велика арена з кам’яною підлогою, всипаною слідами старих боїв. Високі, східчасті місця для глядачів обрамляли її з трьох боків. Саме тут, на верхній платформі, з’явилися Алекс та Блазень.

Праворуч, у стіні арени, виднівся вузький прохід у ще один тунель. Із нього тягнуло тьмяною, майже невідчутною магічною аурою — слабшою навіть за ті, що були в розбійників.

Алекс окинув оком все навколо і, трохи нахмурившись, запитав:

— Що це за місце?

Блазень, зупинившись біля краю платформи, кинув байдужий погляд вниз:

— Арена. Тут Лоренцо проводить бої між рабами. А ще аукціони. Саме тут він розважається з усіма, кого вважає “майном”.

Алекс опустив очі. В його голосі не було ані злості, ані емоцій — лише порожнє, тьмяне зітхання:

— Виходить, та слабка магічна аура, яку я відчув…

— …Раби, — м’яко підтвердив Блазень, дивлячись на тунель. — Заспокоюй свою ауру.

Алекс мовчки кивнув. Його темна мана повільно згасла, як і світла навколо Блазня. Їхні силуети стали звичайними — нічим не вирізнялись поміж кам’яних стін. Обоє легко зіскочили вниз на арену і рушили до тунелю в стіні. Він вів углиб, усе далі в надра цього проклятого місця.

За кілька метрів ходи вони увійшли в ще одну печеру — і цього разу, їх зустрів морок.

Світла тут майже не було — лише кілька слабких кристалів, прикріплених до склепінь, мерехтіли, неначе догораючі вуглини. Стіни були вологими, вкритими слизом і цвіллю. У повітрі стояв густий, задушливий сморід — важке поєднання сирості, гнилі, трупного духу та людських відходів. Земля під ногами була нерівна, м’яка від багаторічної сирості, місцями розкисла у багно.

І скрізь — клітки. Безладно, як попало, ніби когось більше хвилювала кількість, а не порядок. Вони були створені магією землі: гострі, рвані прути з каменю здіймалися від підлоги до стелі, утворюючи в’язниці просто в тілі печери. Деякі прути були настільки вузькими, що здавались майже лезами, де через один зайвий рух камінь врізався б у шкіру.

У кожній клітці — люди, ельфи, звіролюди і духи. Десятки. Сотні. І ще більше в темряві, яку не могла пробити навіть слабке магічне світло. В одній клітці — лише діти. Виснажені, з запалими очима, скуйовдженим волоссям і синцями на худеньких тільцях. Їхні ноги були зібрані під себе, а очі — порожні, неначе ці маленькі істоти вже давно попрощалися зі світом.

У наступній — жінки. Багато з них були поранені, з вирваними клаптями одягу, з глибокими шрамами або ще не загоєними ранами. Деякі тримали на руках дітей — зовсім маленьких, ледве живих. Очі — пусті. Не здивування, не страх. Лише апатія.

Чоловіки — далі, в найбільших клітках. Виснажені, з обличчями, що втратили будь-яку індивідуальність. Вигляд — мов у тварин, які давно здалися. Дехто лежав, не рухаючись. З кількох кліток тягнувся нестерпний сморід — там були мертві. Вже давно мертві. Але їх так і не прибрали.

На шиї кожного — залізний ошийник. З глибокими вм’ятинами на шкірі, де, схоже, метал стискався під магічним впливом. У декого з шиї стікала кров.

Деякі з рабів, повільно підняли голови, коли Алекс і Блазень проходили повз. Їхній погляд не був сповнений надії чи страху. Лише мовчазне здивування. Немов мозок відмовлявся вірити, що хтось може з’явитися звідти — з темряви — і нести щось інше, ніж біль.

І навіть тоді, ці очі залишались порожніми. Порожніми, як усе це місце. Порожніми, як те, що залишилось від їхніх душ.

Алекс відчув, як щось гірке й пекуче підступає до горла. Він зціпив зуби, змушуючи себе не зробити жодного руху, не видати нічого назовні. Жовч, яку він стримував з останніх сил, вперто тиснула зсередини. Його шкіра вкрилась холодним потом. Запах гнилі, крові та людського відчаю проникав у легені, немов розчиняючись у кожному вдиху.

“А я думав, що вже гірше ніж зруйновані міста, понівечені тіла, смерть, яка йшла по п’ятах під час війни, я вже не побачу. Але це… Це гірше. ”

Поодинокі звуки кашлю, шелест ланцюгів, тихі схлипування — усе це зливалося в моторошну симфонію людського страждання. Алекс змусив себе не відводити погляду.

Блазень також не промовив ні слова. Він лише трохи нахилив голову, мовчки оцінюючи масштаби побаченого. Потім легенько торкнувся вуха — там виблискував артефакт зв’язку, такий самий, який недавно подарували й Алексу.

— Я на місці, — сухо промовив Блазень.

В його вусі майже одразу пролунав спокійний голос Генріха:

— Зрозуміло. Ми готові.

Блазень створив магічне коло на землі за кілька сантиметрів від себе. Через декілька секунд на ньому вже стояло кілька десятків чоловіків. Вони були в темних мантіях і масках, з напівприхованими обличчями. Генріх стояв серед них — без маски, лише в глибокому каптурі. Його погляд зустрівся з Алексом — спокійний, холодний. Один короткий кивок. Алекс відповів так само.

Генріх підійшов ближче до Блазня, зупинившись збоку.

— Володарю, — сказав він, опустивши голову, — а що він тут робить? — погляд ковзнув у бік Алекса.

— Допомагає мені, — відказав Блазень без жодної тіні іронії. — Можеш бути спокійний.

— Я вас зрозумів, — коротко відповів Генріх і трохи відступив.

Із групи чоловіків одразу вийшли шестеро. Вони розійшлися в різні кути печери, ставши навколо по периметру. Їхні долоні торкнулись кам’яної підлоги. Минуло лише кілька секунд — і земля навколо почала тремтіти. Відчутно, але не руйнівно.

Потім — різкий звук.

Кам’яні клітки, в яких досі сиділи раби, почали зникати. Прямо під ними прути втягувалися під землю, один за одним, повільно, наче печера починала видихати багаторічний сморід рабства.

Але ніхто не кинувся бігти.

Декілька рабів здивовано озиралися, хтось торкався кам’яної підлоги, не вірячи, що вона знову стала рівною. Та більшість… просто сиділа, навіть не поворухнувшись. Наче клітки зникли, але ланцюги в їхніх головах залишилися.

Блазень тяжко зітхнув.

— Очікувана реакція, — буркнув він.

Він зробив кілька кроків вперед. За ним рушили ще кілька чоловіків у мантіях. Усі вони підняли руки — і в повітря злетіли десятки вогняних куль, які зависли під стелею печери. Тепер тут було світло, мов у день. І все, що було в темряві — кожна рана, кожен слід від побоїв, кожна пляма крові — тепер лежало перед усіма у неприкритій реальності.

Блазень зупинився в центрі й обвів поглядом печеру. Голос, коли він заговорив, пролунав чітко, гучно:

— Я знаю, як дивляться на мене ваші очі. Не з надією. Не з вірою. А з мовчазною покорою — мовби все вже вирішено, мовби життя для вас давно закінчилось.

Він на мить замовк, дивлячись на тих, хто повернувся до нього обличчям. Потім продовжив:

— Я не з’явився тут як месія. Не обіцяю, що зроблю вас щасливими. Не зможу повернути вам тих, кого ви втратили. Не зміню минулого.

Його голос став тихішим, але теплішим, майже щемливим:

— Але я можу дати вам одне. Шанс. Один, єдиний, але справжній шанс почати з чистого аркуша. Без ланцюгів. Без кліток. Без господарів, що називали вас майном.

Блазень на мить обернувся назад, махнувши рукою в бік чоловіків у мантіях:

— Ці люди зараз перенесуть вас у безпечне місце. Там буде їжа. Одяг. Ліжка. Вам нададуть медичну допомогу. І найголовніше — вибір того, як ви хочете продовжити своє життя.

Він знову повернувся обличчям до рабів. Вогняні кулі мерехтіли над головами, відкидаючи вогняні відблиски на його постать.

— Я знаю, що Лоренцо перетворив ваше життя на пекло. Він хотів, щоб ви забули, як це — бути вільними. Але сьогодні все зміниться. Сьогодні він відповість за все. І не лише я — ось цей юнак, — він жестом вказав на Алекса, — теж докладе до цього руку. Разом ми змусимо його розплатитись. За кожну сльозу. За кожен труп. За кожен шрам на вашому тілі і у ваших душах.

Блазень витримав паузу. Потім повільно пройшовся вперед, знову звертаючись до рабів:

— Однак, ви можете залишитися тут. Померти в темряві. Ніхто не буде змушувати вас йти. Але якщо у вас лишилася бодай іскра волі — підведіться. Ідіть до тих людей. Вони виведуть вас. Не в казку, ні — але в місце, де вас перестануть оцінювати лише як товар.

Його голос став твердим, рішучим:

— Я даю вам можливість стати вільними і зажити новим життям. Чи скористатися цією можливість чи ні — вирішувати вам.

І на цих словах він замовк, залишивши тишу панувати в печері.

Блазень повільно підійшов до Генріха, що стояв осторонь, спостерігаючи за процесом.

— Далі ти сам, — коротко мовив він.

— Володарю, можете на мене покластися, — Генріх із легким поклоном прийняв наказ, не виказавши ані краплі сумніву.

Блазень лише кивнув і, розвернувшись, рушив у бік виходу з рабської печери. Порівнявшись із Алексом, він коротко кинув:

— Ідемо.

Алекс востаннє обвів поглядом темну печеру, наповнену слідами страждань і смертей, затримавшись на постатях людей, які щойно здобули шанс на життя. Його пальці мимоволі стиснулись у кулак. Потім він рвучко розвернувся і швидко наздогнав Блазня.

Повернувшись на арену, обоє одним стрибком піднялися на трибуни. Там вони не затримувались — вузький коридор вів далі, і саме він мав стати останнім етапом їхнього шляху до герцога. Не зупиняючись, вони знову перейшли на біг, і знову дали волю своїм магічним аурам, яка виривалась назовні потужними хвилями — мов попередження кожному, хто ще досі залишався живим у цих проклятих підземеллях.

І вже за кілька хвилин з’явилася чергова група розбійників. Їх було близько чотирьох десятків, добре озброєних, однак надто повільних.

— Я сам, — коротко кинув Алекс, не зупиняючись.

На ходу він створив темне магічне коло, і вже за мить із нього вирвався суцільний потік чорної темряви. Він мов живий хлист вирвався вперед і з глухим ревом пронісся через ряди ворогів. Розбійники навіть не встигли скрикнути — їхні тіла буквально випарувались під натиском чистої руйнівної сили. Жодного уламку, жодної краплі крові — лише сліди обгорілого каміння під ногами.

— Жодної магічної аури в найближчих тунелях, — озвався Блазень, окинувши простір поглядом.

— Ось і добре, — відповів Алекс і знову пришвидшив крок.

Декілька хвилин бігу і перед ними виросли масивні двері з темного каменю.

— Ну, — протягнув Блазень, уважно вдивляючись у них, — схоже, за ними й сховався наш улюблений герцог.

Він кинув погляд на Алекса:

— Ти готовий?

— Так, — коротко відповів той.

Блазень кивнув і підійшов до дверей, упершись у них обома руками, після чого спробував відкрити. Кам’яна брама навіть не зрушила з місця. Він напружився ще раз — результат той самий. Алекс, який стояв трохи позаду, відправив у двері кілька снарядів темряви. Вони лише торкнулися поверхні — й одразу розсипались, зникаючи без сліду.

Блазень криво усміхнувся.

— Цікаво, скількох чаклунів довелося купити Лоренцо, щоб вони зачарували двері настільки добре, що навіть твої атаки не пробили їх.

— Це були слабкі снаряди, — відказав Алекс, — просто для перевірки чи двері зачаровані.

— А-а-а, — протягнув Блазень, стискаючи кулак, — тепер зрозумів.

На його обличчі з’явилась знайома злісна усмішка.

— Ну що, наскільки ефектно хочеш увірватись?

— Максимально, — відказав Алекс, також стискаючи кулак, і концентруючи темну ману в ньому.

— Тоді… на рахунок три, — прошепотів Блазень, відходячи на крок назад і заводячи руку назад. — Один, — озвався він і зробив глибокий вдих.

— Два… — Алекс відчув, як серце забилося трохи швидше.

— Три!

Двоє синхронно рвонули вперед і з шаленою силою вдарили по дверях.