Розділ 9

Приміщення, що ховалося за масивними зачарованими дверима, вражало своїм розмахом і розкішшю. Простора зала з високими склепіннями була підтримана десятками граційних колон, що тягнулися до самої стелі, викладеної орнаментованим каменем з вкрапленням золота. Стіни прикрашали розкішні ткані гобелени, між якими височіли шафи з рідкісними книгами, старовинною зброєю й артефактами. У центрі зали стояв витончений дерев’яний стіл темного кольору, обрамлений різьбленням у формі звивистих лоз і стилізованих квітів. По обидва боки столу було розставлено дорогі крісла з м’якою оббивкою. Трохи далі, ближче до правої стіни, височіли дві книжкові шафи, вщент заповнені старими фоліантами. Освітлення у залі створювали підвісні магічні кристали, що плавно висіли під стелею, випромінюючи тепле м’яке світло, від якого кам’яна підлога виблискувала полірованим блиском.

Та головним було не оздоблення. Простір був заповнений людьми. Біля стін і ближче до центру стояли близько сотні чоловіків у звичайному цивільному, але добре зшитому одязі — працівники Лоренцо, ті, хто займався його справами, торгівлею, логістикою, фінансами. Вони металися, перегукувалися між собою, хтось стиснув у руках зброю, а хтось лише нерішуче озирався, ніби сподіваючись на диво. Біля них, мов чорні тіні, завмерли сорок добре озброєних розбійників — частина стояла на варті біля входів, інші — в центрі, готові до бою. Ще ближче до центрального столу вишикувались сімнадцять охоронців у чорних офіційних костюмах — однакових до дрібниць. Вони стояли, як за командою, мов живий заслон перед своїм господарем. Їхні очі не ворушилися, обличчя залишались абсолютно порожніми, холодними, мов у ляльок, а долоні впевнено стискали руків’я мечів і кинджалів.

І в самому центрі, між столом і найближчими охоронцями, метушився він — герцог Лоренцо. Його звична самовпевненість зникла без сліду. Герцог ходив зі сторони в сторону, нервово покусуючи палець, а іноді навіть мимоволі смикаючи полами камзола. Його очі бігали по кімнаті, а дихання було частим і неглибоким. Час від часу він зупинявся, дивився в бік дверей і знову починав кружляти. На його чолі виступив піт, а рухи стали різкими. Кожен звук, кожне слово зі сторони змушували його здригатися, і хоча він намагався зберегти залишки гідності, в його обличчі читався страх. Наляканий хижак, затиснутий у пастку.

Несподівано один з охоронців порушив напружену тишу. Чоловік у чорному костюмі легко вклонився, після чого, з показною ввічливістю, звернувся до герцога:

— Прошу Вас, сер, не варто так перейматися. Двері зачаровані найміцнішими захисними бар’єрами — навіть містеру Блазню не вдасться пробити їх без серйозних зусиль. До того ж, у цій залі понад півтори сотні людей, готових захищати вас до останнього. Розбійники, через яких довелося пройти містеру, мали хоча б трохи виснажити його. Навіть якщо йому якимось дивом вдасться увійти, він витратить надто багато сили на те, щоб відкрити ці двері. Перемога буде за вами, герцогу, — це лише питання часу.

Слова мали заспокоїти, однак лише частково досягли мети. Лоренцо, все ще кусаючи палець, спробував натягнути на обличчя самовпевнену маску. Він облизав пересохлі губи і криво посміхнувся:

— Так… Так і є. Я готувався до цього дня доволі ретельно… Цей клятий Блазень не зможе дістатися мене так легко… А коли це все закінчиться, я особисто подбаю, щоб його голова прикрашала мій кабінет. А ще…

Але завершити свою загрозу він не встиг.

Приміщення раптово затремтіло. Потужний гул прокотився стінами, а з боку входу здійнялася величезна хмара пилу. Гримів камінь, сипалися уламки. Усі в залі — і розбійники, і охоронці, і звичайні посіпаки — інстинктивно розвернулися до джерела звуку. Метал заскреготав у повітрі, клинки злетіли з піхов, у десятках рук спалахнули магічні кола. Маги вітру швидко підняли руки — пориви повітря розвіяли пил… і всім відкрилася сцена, яку важко було уявити ще кілька секунд тому.

На порозі стояли двоє. Алекс і Блазень.

Спокійні. Неушкоджені. Загрозливо мовчазні. За їхніми спинами виднілась розтрощена кам’яна рама дверей — з її уламків ще осипався пил, залишаючи по собі лише величезну діру.

Блазень зробив крок уперед, посміхаючись із тим самим, знайомим і водночас моторошним виразом обличчя. Його очі спалахнули холодним блиском.

— Герцогу, нагадай, будь ласка, — його голос був майже грайливим, — ти щось казав про те, що зробиш із моєю головою? Не міг би повторити, я не зовсім розчув…

Погляд Лоренцо стрімко заметався залом, обличчя зблідніло, в очах виднілась паніка. Він повільно почав відступати назад, ледь не перечепившись об край килима.

— Вбити їх! Вб… вбити! Зараз же! — вигукнув герцог, намагаючись надати голосу твердості, але той зірвався на крик, зрадницьки тремтів і ламався.

Ці слова стали сигналом. Найближчі розбійники кинулися вперед, а десятки магів, розташованих по залу, запустили свої магічні снаряди. У повітрі засвистіли вогняні кулі, блискавки та льодяні списи. Сотні кроків загриміли по мармуровій підлозі.

Алекс і Блазень обмінялися короткими поглядами.

І посміхнулися.

В руці Алекса з’явився кров’яний меч, а в правиці Блазня спалахнув білим сяйвом витончений клинок зі світла. Без жодного слова обидва одночасно рвонулися вперед — просто назустріч бурі.

Перша хвиля розбійників навіть не встигла зблизитися. Алекс розсікає простір ударом знизу — його меч з крові злітає вгору дугою, перерізаючи двох нападників навпіл. Їхні тіла ще мить стоять на місці, перш ніж з глухим звуком падають на мармур, залишаючи після себе червоні смуги. Наступному розбійнику Алекс одним ударом зносить голову, паралельно ухиляючись від вогняної кулі.

Блазень же ковзає між ударами, мов танцюючи. Його світлий меч лишає по собі сліпучі сліди в повітрі, а кожен рух — смертельний. Він встромляє клинок у груди одному з охоронців, витягає — і в цю ж мить розвертається, розрубуючи іншого по діагоналі від плеча до стегна. Кров фонтаном б’є вгору, забарвлюючи його мантію, але Блазень лише сміється.

Магічні снаряди літають по залу, та більшість з них б’ють мимо цілі, або взагалі попадають по своїм же . Один чаклун встигає підготувати заклинання, але вже за мить Алекс опиняється поряд і встромляє меч йому просто в обличчя. Лезо виходить із потилиці, змішуючи кров і мозок у криваву кашу. Чоловік падає беззвучно.

Крики. Спалахи. Кров по стінах, по підлозі, по руках.

Блазень стрибає вгору, перевертається в повітрі й, опинившись за спинами чотирьох ворогів, одним розмашистим ударом перерізає їм шиї. Голова одного з них навіть не встигає впасти, як уже летить у бік Лоренцо, відскакуючи від підлоги, мов м’яч.

Алекс із кожним кроком залишає по собі все більше тіл. Один із найманців намагається зупинити його величезною сокирою, але Алекс просто опиняється збоку і розрубує йому коліно, після чого — горло. Кров заливає підлогу.

Коли кількість тіл на підлозі перевищує кількість живих, нападники починають відступати — та дарма. З усіх боків летять магічні шипи із світла і темряви, прошиваючи черевця, груди, голови. Один з охоронців кричить щось про підкріплення, але в ту ж мить його тіло розриває на дві частини мечем Алекса.

Бій перетворюється на криваву різанину. Із сто п’ятдесяти присутніх… залишилося близько десяти.

Охоронець, той самий, що хвилину тому ще намагався заспокоїти Лоренцо, тепер стояв блідий і залитий потом, спостерігаючи за жорстокою розправою над його товаришами. Очі в нього бігали від одного трупа до іншого, а руки тремтіли. Нарешті він рвонув до герцога, що з переляку забився в куток залу, й різко прошепотів:

— Я зараз же перенесу Вас у безпечне місце, мій лорде!

Його долоня вже майже схопила руку Лоренцо, як раптом просто перед ними — мов вирвана зі сну нічна мара — матеріалізувався Блазень. Його мантія гойдалася в повітрі, важка від крові, що часом крапала на підлогу. Обличчя всіяне кривавими бризками, а на устах — знайома, ледь не грайлива посмішка.

— А куди це ви зібралися? — поцікавився він єхидно, нахиливши голову набік.

Лоренцо не зміг видати жодного звуку — лише відсапувався, розширено дихаючи носом, мов загнаний кабан. Охоронець же, не втрачаючи часу, вихопив меч і з коротким криком кинувся на Блазня. Але той навіть не змінив виразу обличчя. Він легко зупинив ворожий удар своїм мечем , а наступної миті схопив охоронця за горло вільною рукою та з розмаху вгатив ним у стіну. Глухий удар, хруст, і тіло осіло на підлогу.

— Один, — майже весело озвучив Блазень, обертаючись до герцога.

Але не встиг він і продовжити, як за спиною почувся хрипкий бойовий крик. Інший охоронець, з алебардою вже нісся на нього. Блазень блискавично відступив убік, нахилившись униз, і лезо просвистіло просто над його головою. А в наступну секунду він вже стояв за спиною нападника. Рух — і клинок перерізав чоловікові спину від плеча до стегна. Охоронець завалився на коліна з протяжним стогоном. Блазень навіть не спинив кроку — його меч з блиском пройшовся по шиї, й голова впала додолу, залишивши після себе фонтан крові.

— Два, — кинув він, ковзнувши поглядом на Алекса, що добивав останніх охоронців біля входу.

Тоді він знову повернувся до Лоренцо. Герцог уже лежав на підлозі, тремтів і намагався відповзти якнайдалі, ніби це могло врятувати його. Блазень не встиг зробити й кроку, як поряд з шипінням просвистіла блискавка. Він з легкістю ухилився й поглянув убік. Це був той самий охоронець, якого він нещодавно вдарив об стіну. Той стояв на ногах, з лицем, перекривленим від люті і болю, і кинувся в атаку з мечем у руках.

Лезо було вже майже біля обличчя Блазня — залишався мить, однак... З-під ніг охоронця раптово виросло кілька шипів зі світла, які жорстоко пробили чоловіка наскрізь: один пройшов через пах, другий — крізь грудну клітку, третій — вийшов із щелепи. Охоронець закляк, хриплячи, на мить завмер у повітрі, а тоді завалився додолу, мертвий.

— Три, — прошепотів Блазень, і все ще з усмішкою знову подивився на Лоренцо.

Герцог лежав на мармуровій підлозі, його розкішний одяг був брудний і подертий, руки дрібно тремтіли, а пальці судомно стискали килим. Злякані очі втупилися в Блазня, мовби намагаючись не вірити, що все це насправді.

До Блазня підійшов Алекс. Він зупинився поруч і, не кажучи жодного слова, втупився в Лоренцо. Блазень тим часом повільно озирнувся назад, ковзаючи поглядом по зруйнованій залі, де на підлозі в хаотичних позах лежали десятки трупів.

— Знаєш, — нарешті заговорив він, голосом, у якому чувалася дивна легкість, — за одне йому таки варто подякувати. Не кожного дня хтось приносить тобі на підносі декілька сотень виродків, і каже: "Пригощайся".

Він посміхнувся й повернувся до герцога:

— Тож спасибі, Лоренцо. Ти зробив хоча б одну хорошу річ за все своє нікчемне життя. Зібрав усіх спеціально для мене… точніше, для нас в одному місці, — він кивнув у бік Алекса.

Герцог нарешті відірвав погляд від Блазня й перевів його на Алекса. Обличчя його було перекривлене страхом, а губи сіпалися.

— Ти ж… ти ж Алекс, — запнувся він. — Що… що ти робиш з ним?

Алекс повільно присів, щоби їхні погляди зустрілися на одному рівні. Його голос був спокійним, холодним:

— Я не "з ним". Просто мав справу до тебе. А дорогою зустрів Блазня — ось і прийшли разом. Все, що мені потрібно — це документи на "Промінь Надії". Отримаю їх — і піду своєю дорогою.

Погляд герцога метався між ними, мов у щура, загнаного в пастку. Потім він, вдихнувши глибоко, спробував видушити з себе рештки впевненості:

— Я… я віддам тобі документи. Віддам. Але тільки якщо… якщо ти вб’єш його. — Палець тремтів, вказуючи на Блазня.

У відповідь пролунав щирий, гучний сміх. Блазень мало не впав від реготу, прикриваючи обличчя долонею, наче намагався стриматися. Алекс кинув на нього погляд, а потім повернувся до герцога:

— Гаразд. Але спершу — документи. Як гарантія твоїх слів.

В очах Лоренцо спалахнула надія. Він неквапно підвівся, підійшов до великого письмового столу, відкрив нижню шухляду й дістав товсту папку. Руки його ще тремтіли, коли він передавав її Алексу.

Алекс коротко переглянув документи, після чого прибрав їх у свій інвентар. Тоді знову глянув на герцога.

— Дякую. А тепер… — він розвернувся до Блазня. — Передаю його у твої надійні руки.

— Ні! Ти мусиш його вбити! Ти пообіцяв! ТИ МУСИШ!

Лоренцо впав на коліна й схопив Алекса за ногу, стискаючи її з відчаєм, майже благально. Але на обличчі хлопця з’явився вираз відрази. Він рвучко вирвав ногу з обіймів герцога, після чого холодно промовив:

— Якщо чесно, я б і сам з величезною насолодою тебе прикінчив. Але я сподіваюся, що Блазень підійде до цього з… більшою фантазією.

Блазень підійшов до Алекса й плеснув його по плечу:

— Не хвилюйся. Його чекає дуже… нестандартний фінал. Це я обіцяю.

Лоренцо дивився на них із таким жахом, наче перед ним стояли два демони з глибини Пекла.

У цей момент Блазень торкнувся магічного артефакту в своєму вусі:

— Генріх, як там справи?

Голос Генріха зазвучав чітко:

— Усі раби вже в Вашому маєтку. Зараз їм надається медична допомога. Все як Ви наказували.

— Добре. Скоро приєднаюся, — відповів Блазень.

— Чекатимемо Вашого повернення, Володарю.

Зв'язок обірвався. Блазень повернувся до Алекса:

— Через два дні навідайся до Генріха. Він приведе тебе до мене, і ми поговоримо. Також матимеш можливість провідати рабів. Думаю, їм буде приємно побачити одного з своїх рятівників.

Алекс кивнув:

— Обов’язково прийду.

Блазень простягнув йому руку:

— Дякую за допомогу, Алекс.

Хлопець на мить завмер, а тоді потиснув йому руку:

— Був радий допомогти.

Алекс кинув останній погляд на Лоренцо, після чого під його ногами спалахнуло магічне коло. Мить — і він зник з кімнати, залишивши герцога віч-на-віч із власним нічним кошмаром.

Алекс з’явився в тій самій кімнаті, де було магічне коло до підземелля. Декілька секунд він просто стояв, дозволяючи собі короткий вдих — перший спокійний після кривавої бійні. Потім одягнув маску на обличчя, і тільки потягнувся до ручки дверей, як у голові пролунав голос Сирени:

— У такому вигляді з’являтися на публіці — не найкраще рішення, не знаходите?

Алекс опустив погляд на свій костюм. Темна тканина була рясно вкрита плямами чужої крові.

— Дідько, — хлопець шепотом вилаявся.

І саме в цей момент дверна ручка повільно повернулася, й у кімнату обережно заглянув знайомий чоловік — агент Астаріона. Він мовчки оглянув Алекса з ніг до голови, оцінивши ситуацію одним швидким поглядом, після чого витягнув з інвентарю ще один комплект одягу — майже ідентичний попередньому, лише з червоною сорочкою замість білої — і мовчки простягнув його.

Не вимовивши ані слова, агент вийшов і щільно зачинив двері.

Алекс завмер, ще не вірячи до кінця в те, що сталося. Потім опустив погляд на одяг у руках і ледь чутно пробурмотів:

— Як, чорт забирай, граф це передбачив?..

Не гаючи часу, переодягнувся, заховав закривавлений костюм у свій інвентар і знову надів маску. Потім обережно відчинив двері, де в коридорі на нього вже чекав знайомий чоловік. Той коротко кивнув і рушив вперед. Алекс пішов за ним.

— Як усе пройшло? — тихо запитав агент, не озираючись.

— Як і планувалося, — відповів Алекс спокійно.

— Радий це чути.

— Як ситуація в будинку?

— Все спокійно, окрім того що охоронці продовжують час від часу зникати. В будинку їх залишилося десять, які стоять біля виходів.

— Зрозуміло.

Без зайвих слів вони продовжили йти. Нарешті, діставшись першого поверху, обидва зупинились. Обмінявшись короткими кивками, кожен рушив у свій бік.

Алекс оглянув залу і швидко відшукав знайомі обличчя — за одним із столиків біля великого вікна сиділи Елізабет, Роґан і Кассандра. Їхні обличчя світилися живим зацікавленням, щось активно обговорюючи. Перша його помітила Елізабет. Вона одразу усміхнулася і помахала йому рукою. За нею погляди на Алекса кинули Роґан і Кассандра. На вустах останньої з’явилася тепла, трохи грайлива посмішка.

Коли Алекс підійшов до столу, Кассандра зробила витончену затяжку сигаретою і з приємною ноткою в голосі промовила:

— Рада знову вас бачити, містере з неймовірним везінням.

— Це взаємно, леді, — відповів Алекс із легко вклонився, у властивій йому стримано-елегантній манері.

Погляд Кассандри ковзнув униз, затримавшись на його новій сорочці. Вона прищурилася, і, випустивши хмарку диму, з лукавістю у голосі додала:

— Мабуть, я помиляюся... але раніше ваша сорочка була іншого кольору?

Алекс м’яко посміхнувся.

— Один із гостей, мабуть, був надто вражений сьогоднішнім вечором — розхвилювався й випадково пролив на мене вино. Довелося змінити вбрання.

— Зрозуміло, — кивнула Кассандра, усміхаючись. — Вам личить червоний колір.

— Дякую за комплімент.

Алекс сів на вільне місце поруч з Елізабет, яка привітно кивнула йому, й атмосфера за столом стала ще трохи теплішою.

— До речі… — Кассандра зробила ще одну витончену затяжку. — За весь цей час поки ви пропадали, ви часом не натрапляли на герцога?

Алекс здивовано звів брову.

— Він досі не повернувся?

Кассандра з награним сумом хитнула головою, трохи театрально.

— Нажаль ні. Після нашої останньої розмови він, ніби крізь землю провалився. Я запитувала багатьох — і гостей, і охорону — але ніхто його не бачив.

Алекс злегка всміхнувся, відкинувшись у кріслі:

— Думаю, він ще з’явиться, коли вирішить всі справи.

— Дуже на це сподіваюся, — зітхнула Кассандра, — бо зникати з власної вечірки, лишаючи гостей без уваги — це, скажімо так, геть не елегантно.

— Повністю згоден, — кивнув Алекс.

— А поки тебе не було… — втрутилася Елізабет, обернувшись до нього. — Ми з Кассандрою встигли обговорити все на світі. А Роґан навіть почав розповідати свої улюблені історії про магічні дуелі.

— Радий чути що без мене ви не сумували, — з усмішкою промовив Алекс.

Розмова поволі перейшла в легку і невимушену бесіду. Лунали тихі смішки, обмін репліками, витончені жарти. Алекс, хоч і тримався звично стримано, відчував, як після всього пережитого його серце, нарешті, почало битися в нормальному ритмі.

У лабораторії, де світла стало трохи більше в порівнянні з попереднім разом, стояла гнітюча тиша, яку порушував лише слабкий шелест паперу — Еліос уважно переглядав записи на пергаментах, сидячи за своїм робочим столом. Але раптом простір поруч із ним здригнувся, і в повітрі з’явилося легке мерехтіння. Через мить у кімнаті з’явилися Блазень й Лоренцо, який стояв на колінах, з відвислою щелепою і в стані паніки. Його очі бігали по стінах, столах, полицях з колбами, артефактами й невідомими пристроями, не в силах усвідомити, де він опинився.

Еліос відірвав погляд від паперів і повільно обернувся до гостей.

— І для чого ти його сюди притягнув? — спокійно поцікавився він, встаючи з крісла і спираючись спиною об край столу.

— Уявляєш, вже майже прикінчив його, — теж спокійно відповів Блазень, засовуючи руки в кишені. — Але в останній момент подумав, що, можливо, тобі захочеться зробити це самому.

Еліос посміхнувся краєчком губ.

— Якщо не зраджує пам'ять, у нас фанати жорстоких рішень це ти та Міраель. Я, здається, під цей опис не попадаю.

— Та хто ж сперечається, — знизав плечима Блазень. — Але вирішив дати тобі цю можливість… на випадок, якщо раптом передумаєш.

У цей момент Блазень кинув швидкий, майже випадковий погляд на герцога. Той мимоволі здригнувся, а потім перевів погляд на Еліоса.

Еліос мовчки дивився на нього, потім взяв своє крісло за спинку й повільно підкотив його до герцога. За декілька сантиметрів від Лоренцо, він зупинився, обернув сидіння спинкою вперед і сів верхи, схрестивши руки на спинці. Його погляд був холодним і рівним.

— Слухай уважно, герцогу. У тебе зараз остання можливість зберегти життя, — тихо промовив він. — Якщо зможеш переконати мене в тому, що ти ще можеш бути нам корисним — я порозмовляю з ним, — Еліос кивнув убік Блазня. — І, можливо, збережу тобі життя.

Він зробив коротку паузу, схиливши голову трохи набік.

— А якщо ні... — його голос залишався спокійним, але в погляді з’явився холод. — Ну, ти ж не дурний, правда? Сам здогадуєшся, що на тебе чекатиме.

Лоренцо ковтнув клубок страху, і, відчув, як тремтять його пальці. Збираючи в собі залишки гідності й сили, він повільно підвівся з колін. Вони все ще тремтіли, плечі судомно смикались, але він змусив себе випростатись. Еліос мовчки спостерігав за ним, не змінюючи виразу обличчя. Блазень же зробив півкроку назад, схрестивши руки на грудях і подумки всміхнувшись.

“ Ну що ж, цікаво як він буде виправдовуватися цього разу. ”

Лоренцо важко вдихнув, намагаючись стабілізувати голос і приглушити тремтіння в ньому.

— Я… — він знову вдихнув і випрямився ще більше. — Я протягом усього останнього року сумлінно виконував усі доручення містера Блазня. Без винятку. Щотижня, як домовлено, я передавав по десять важкохворих рабів… найслабших, найбільш безнадійних — саме таких, яких ви просили. І жодного разу не було затримки чи непорозуміння.

Його пальці нервово стискалися в кулаки, однак голос ставав рівнішим, наче з кожним словом він набував впевненості.

— Я платив усе до останньої монети, без запізнень. І не лише це — я виконував і всі дрібні доручення, які надходили від нього або його людей. Папери, доставки, інформація — все робилось точно, швидко й бездоганно.

Він перевів погляд з Блазня на Еліоса, наче намагаючись прочитати реакцію на свої слова.

— Я… Я служив. Я не порушив жодної умови, жодної обіцянки. Я…

— Досить, — холодним, відстороненим тоном промовив Еліос, різко обірвавши мову Лоренцо.

Його рука ледь помітно змахнула в повітрі, подаючи жест зупинки, — і герцог негайно замовк, мов дитина, яку впіймали на брехні.

— Схоже, ти не до кінця зрозумів, про що я просив, — спокійно продовжив Еліос. — Мене не цікавлять твої, назвемо це, службові обов’язки. Те, що ти зараз перерахував, може зробити будь-хто інший. Будь-хто, кому Блазень це доручить. Нічого унікального, нічого, що робило б тебе… незамінним.

На обличчі герцога промайнуло щось, схоже на розгубленість і страх водночас. Його пальці знову затремтіли.

— Але, — Еліос злегка посміхнувся, але в усмішці цій не було й натяку на тепло, — сьогодні тобі пощастило. Я в хорошому настрої. І дам тобі ще одну спробу. Більше того, я навіть спрощу завдання. Тепер я ставитиму питання. А твоє завдання — відповідати чесно. Зрозуміло?

— Т-так… — промимрив Лоренцо, вже не так впевнено, як ще мить тому.

— Радий це чути, — кивнув Еліос. — Почнемо. Для чого ти поліз в "Промінь Надії"?

Лоренцо закліпав, кілька разів ковтнув слину, а потім тихо почав:

— Раби… Містер Блазень потребував рабів. Дістати їх останнім часом було складно. Складно і… клопітно. Я подумав… Подумав, що найкраще місце для цього — дитбудинки. Містер Блазень ніколи не звертав увагу на вік рабів, тому я вирішив що проблем не буде. Сироти… вони вже покинуті. Вони практично раби. Просто з наївною надією на майбутнє.

Ці останні слова були мов вирок.

Магічна аура Еліоса вибухнула в одну мить і її нестримна сила обрушилась на приміщення, мов лавина. Повітря навколо Лоренцо стиснулося, і той знову впав на підлогу, судомно хапаючись за груди і важко дихаючи. Його очі затуманились від паніки.

Еліос неквапливо підвівся, наче кожен його рух мав власну вагу. Він підійшов впритул до герцога, і вже за мить на його руці спалахнуло блакитне магічне коло. З нього вирвалися водяні щупальця, які мов живі істоти, хапали Лоренцо за руки, ноги, тіло й шию, і підняли над підлогою.

Лоренцо відчайдушно смикався, намагаючись вирватися, та все було марно. Вода стискала тіло, мов сталеві ланцюги, залишаючи синці і подряпини.

Його погляд випадково зійшовся з поглядом Еліоса. І в той самий момент в душі герцога щось обірвалося.

Перед ним вже не стояв алхімік. Перед ним був монстр — злісний, холодний, небезпечний. Очі Еліоса палали вбивчим вогнем, а щелепа була так міцно стиснута, що здавалося, він ось-ось скреготне зубами.

У поєднанні з його магічною аурою це створювало єдиний образ: образ істоти, якій нічого не вартує стерти людину з лиця землі. І саме зараз ця істота дивилась просто в душу Лоренцо.

— Дарма ти прирівняв сиріт до рабів, — злісно прошипів Еліос, його голос був майже не схожий на людський.

І в ту ж мить усі водяні щупальця різко смикнули в різні боки.

Тіло Лоренцо розірвало, мов м’яку іграшку. Кров розлетілася по стінах густими бризками, розфарбовуючи все навколо в багряні відтінки. Частини тіла з хрускотом відірвалися від тулуба, ребра розлетілися уривками, нутрощі з чавкаючим звуком впали на підлогу, заливаючи її червоною калюжею. Одна з нирок ударилася об ніжку столу, залишивши кривавий слід.

Еліос стояв, важко дихаючи. Груди піднімались і опускались різко, із хрипом, а з кутиків рота тонкими нитками текла слина. Його очі бігали по лабораторії, розширені, розбурхані. Він не бачив більше нічого — ні меблів, ні стін. Лише відлуння люті, яка закипала в ньому, мов перегріта кислота.

Аж раптом… його погляд різко зупинився. На Блазні.

На губах алхіміка з’явилась спотворена, тваринна посмішка.

— Ти… — вирвалося з його горла, і в наступну мить він кинувся на Блазня з голими руками, мов звір.

Блазень ухилився вбік від першого удару, потім ще від одного — швидко, майже граційно, наче танцюючи між ударами. Його плащ змахував у повітрі, залишаючи за собою кривавий слід. Але атаки Еліоса не припинялися — одна за одною, без паузи, без роздумів. Лише лють і інстинкт.

Блазень відстрибнув назад на кілька метрів, і одразу ж у його сторону полетіли водяні снаряди — гострі, мов списи. Але він вчасно підняв руку — перед ним спалахнув світловий бар’єр, який встиг поглинути атаку, лишивши у повітрі легке потріскування мани.

Паралельно з цим, його інша рука ковзнула в інвентар, і через мить він дістав потрібен шприц.

— Вибач, друже, — тихо прошепотів Блазень, — але цей короткий танець пора завершувати.

Еліос знову ринувся вперед, і Блазень побіг йому назустріч. Оминув кулак, що пролетів у сантиметрах від його обличчя, проскочив під рукою, ковзнув убік, зайшов за спину — і вколов голку в шию.

Шприц клацнув — зілля увійшло у кров.

Еліос ще зробив кілька кроків подалі від Блазня. Його руки почали судомно смикатися, він схопився за голову, а ноги втратили опору. Погляд розмився, магічна аура почала стихати.

Еліос завмер, важко дихаючи, але вже без тієї шаленої люті в очах. Він підняв голову і подивився на Блазня.

Це вже був не лютий звір. Це знову був він.

— Ти в нормі? — тихо спитав Блазень, витираючи з обличчя краплю поту.

Еліос кивнув. Очі вже не світились скаженістю. Але в них залишалась тінь того, що щойно вирвалося назовні.

Блазень мовчки підійшов до крісла, що лежало перекинутим, і поставив його на підлогу. Потім акуратно, мов опікуючись пораненим, підкотив його до друга. Еліос безсило впав у нього, відкинувшись спиною назад, і ще кілька секунд сидів із заплющеними очима, намагаючись вирівняти подих.

Блазень, який стояв неподалік, спокійним голосом мовив:

— Вибач. Я не мав приводити його сюди. Я справді не думав, що він додумається сказати… те, що сказав.

Еліос лише важко махнув рукою, мов відганяючи зайві слова:

— Все нормально. Головне, що ти зупинив мене. Все інше — неважливо.

Його голос ще був хриплим, однак зір повернувся в норму. Він мовчки глянув у бік решток Лоренцо, крові, розкиданих органів і шматків м’яса, що вкривали підлогу лабораторії мов після бою з демоном. Еліос іронічно посміхнувся:

— Хоча мушу визнати. У момент, коли розірвав його… я ще частково контролював себе. І це було навіть приємно.

— Виходить, привів я його сюди все ж не дарма, — усміхнувся Блазень.

Еліос пробігся поглядом по лабораторії. На стінах і підлозі, серед інструментів, сувоїв, реактивів — усюди були криваві плями. Деякі з них уже почали підсихати, залишаючи темні, бурі сліди, інші — ще світилися вологим блиском.

— Що ж… — зітхнув алхімік, — схоже, мені доведеться довго і нудно все це відтирати до ранку.

— Можу допомогти, — озвався Блазень з легкою усмішкою. — Нічого так не заспокоює після шаленого вечора, як нудна монотонна робота.

Еліос підвів на нього погляд, і на його вустах також з’явилася легка посмішка.

— З радістю прийму твою допомогу… Але спершу… — він замовк, на мить задумавшись. — Я хочу побачити тих сиріт, яких ти врятував.

— Тоді не будемо гаяти час.

Еліос підвівся з крісла, вже впевнено стоявши на ногах.

Одним легким рухом Блазень створив магічне коло, що загорілося світлом під ногами обох. Мить — і їхні постаті зникли у сяйві, залишивши криваву лабораторію в мовчазному безладді.

Алекс лежав у своїй кімнаті в Академії, втупившись у стелю. Ніч уже давно оповила небо, за вікном панувала тиша, лише зрідка чути було шелест листя чи скрип гілок. Неподалік у своєму ліжку глибоко сопів Адам, давно вже занурений у безтурботний сон. Та тіло Алекса, попри втому, вперто не бажало відпочивати. Його розум продовжував працювати, перемелюючи спогади, слова, сумніви.

— Що ти думаєш про всю цю ситуацію з Блазнем? — подумки звернувся він до Сирени.

Голос дівчини, завжди спокійний і лагідний, пролунав у його свідомості:

— Моя думка залишається незмінною з моменту нашої останньої розмови про це.

Алекс тяжко зітхнув.

— Але ж... не схоже, щоб він просто грав у доброту, правда? — його голос був майже беззвучним. — Усе, що він робить, усе, що каже… Це не схоже на того Блазня, якого я пам’ятаю з минулого. Якби не те, що я знаю… Якби не знання про його участь у початку війни… Я би, мабуть, уже повністю йому довіряв.

Його пальці нервово м’яли край ковдри.

— І, якщо чесно, я навіть не впевнений, що наша майбутня розмова щось змінить.

Сирена на мить замовкла, а потім її голос знову м’яко пролився у його думки:

— Ви сам себе програмуєте на провал, Володарю. Якщо будете чекати поганого — отримаєте саме це. Ви без сумніву праві — не можна забувати, ким був Блазень у Вашому минулому. Але й не варто одразу ставити хрест на тому, ким він є зараз. Можливо, Ваша присутність поруч, Ваш вплив… — вона зробила паузу. — Можливо, саме це змінить усе. Можливо, співпраця з ним — це і є той шлях, яким Ви зможете вберегти майбутнє. Запобігти війні.

— Можливо, — прошепотів Алекс.

— Але це лише моє припущення, — завершила Сирена. — Остаточне рішення все одно залишиться за Вами. І щоб Ви не обрав — я завжди буду на Вашій стороні.

Алекс легенько посміхнувся в темряві.

— Я і так це знаю.

Він перевернувся набік, ковдра м’яко зім’ялась під ним. У голові з’явилась остання думка перед сном: “Н евже саме союз із Блазнем стане тією ниткою, що врятує майбутнє? Невже саме так я зможу стримати свою обіцянку перед Люменією?.. ”

Очі поступово заплющувались, дихання вирівнювалось.

Через мить Алекс уже спав.