Розділ 3

"З наступного дня розпочалися тренування. Ми з батьками домовилися, що займатимемося по черзі: один день мене тренуватиме батько, наступний — мама, після чого все повторюватиметься знову. Такий розклад влаштовував усіх. Батько мав зробити мене сильнішим як воїна, мама — навчити користуватися магією зцілення і переміщення. А мені залишалося лише поєднати їхні знання з досвідом, який я приніс із минулого життя."

"Тренування з батьком виявилися зовсім не такими, як я собі уявляв. Спочатку мені навіть здалося, що нічого нового вони мені не дадуть. Кожен ранок починався однаково: ми виходили на задній двір, брали дерев'яні мечі, після чого батько починав пояснювати фундаментальні основи володіння клинком. Правильне положення корпусу, розподіл ваги між ногами, робота плечей, контроль центру ваги, траєкторія удару… За десятки років безперервних битв ці знання давно стали частиною мене. Я більше не замислювався, як правильно тримати меч чи куди переносити вагу під час удару. Моє тіло робило це саме, доведене до автоматизму нескінченними боями ."

"Принаймні мені так здавалося. Варто було лише початися нашому першому поєдинку, як дерев'яний меч батька з глухим звуком опустився на моє передпліччя."

“— Недостатньо.”

"Саме це слово я чув від нього найчастіше протягом наступного місяця. Моя стійка не була неправильною. Хват теж. Я чудово знав, як тримати меч, як рухатися і як перемагати супротивника. Саме так я воював майже все своє життя."

"Та батьку цього було мало. Йому було байдуже, що моя стійка правильна. Він вимагав, щоб вона була ідеальною. Якщо права нога стояла хоча б трохи ширше, ніж потрібно, я отримував легкий удар дерев'яним мечем по гомілці. Якщо лікоть піднімався хоч на декілька сантиметрів вище під час замаху — наступний удар вже прилітав по руці. Якщо центр ваги зміщувався вперед трохи сильніше, ніж потрібно, батько користувався цим за долю секунди й безжально демонстрував мені мою помилку."

"Іноді мене це відверто дратувало. На справжній війні ніхто не звертав уваги на такі дрібниці. Там не існувало ідеальної техніки. Не було часу думати про положення стоп чи кут нахилу корпусу. Навколо вибухали заклинання, ревли монстри, падали товариші, а єдиною думкою було пережити ще хоча б цей бій. У такому хаосі навіть найкращі мечники світу рано чи пізно починали нехтувати основами. І це було нормально."

"Лише через декілька тижнів я почав розуміти, чому батько настільки прискіпливо ставився до кожної дрібниці."

"Мої рухи справді були швидкими. Мій бойовий досвід був величезним. Але саме через роки постійного виживання я непомітно для самого себе набув безлічі маленьких звичок, які поступово стали частиною мого стилю бою. Десь я робив замах трохи раніше, ніж потрібно. Десь сильніше переносив вагу на передню ногу. Десь дозволяв собі зайвий рух корпусом, бо знав, що все одно встигну зреагувати. У реальному бою такі помилки були незначними. Але вони постійно знижували ефективність кожного мого руху."

"Саме їх батько й викорінював. І робив це з таким терпінням, якого, здається, не мав ніхто інший. Він ніколи не кричав. Не читав довгих лекцій. Не намагався годинами пояснювати, що саме я зробив не так. Якщо я помилявся — він просто користувався цією помилкою. Один короткий удар дерев'яним мечем говорив значно більше, ніж будь-які слова."

“— Ще раз.”

"І я повторював. Знову. І знову. І знову."

"Перший місяць минув виключно за такими сценарієм. Батько навідріз відмовлявся вести мене до підземелля, хоча я й неодноразово натякав, що давно готовий до справжніх боїв."

"Лише на початку другого, після чергового ранкового поєдинку, батько вперше за весь час не зробив мені жодного зауваження. Він мовчки опустив дерев'яний меч, декілька секунд уважно дивився на мене, після чого коротко сказав:"

"— Завтра підемо в підземелля. "

"Почути ці чотири слова було значно приємніше, ніж будь-яку похвалу. Звичайно ж, мова йшла лише про Е-рангові. Він не поспішав кидати мене в небезпечніші місця, доки не переконається, що я повністю готовий."

"Кожен такий похід проходив однаково. Попереду йшов я, за мною — батько, а замикала нашу невелику групу мама. Формально вона приходила лише як цілитель, який у будь-який момент міг допомогти, якщо щось піде не за планом. Насправді ж я впевнений, що вона просто не могла спокійно сидіти вдома, знаючи, що її син самостійно проходить підземелля."

"Найцікавіше було те, що під час самого бою батько майже ніколи не втручався. Він мовчки спостерігав за кожним моїм рухом, а всі зауваження залишав уже на потім. Варто було мені розібратися з останнім монстром, як починався справжній розбір польотів."

"Поступово я й сам почав ловити себе на тому, що під час бою думаю вже не тільки про перемогу. Частина моєї уваги постійно була зосереджена на техніці. Чи правильно працюють ноги. Чи не занадто широко я відкрився після удару. Чи не зробив зайвого руху. Спочатку це страшенно заважало. Здавалося, ніби я одночасно веду бій і складаю якийсь складний іспит. Та вже через декілька тижнів нові рухи почали ставати такими ж природними, як і старі."

"Так минули ще два місяці тренувань. Моє тіло ставало сильнішим із кожним днем, рівень поступово зростав, а нова техніка все міцніше витісняла старі звички. І хоча Е-рангові підземелля вже давно перестали бути для мене справжнім випробуванням, я продовжував ходити туди із задоволенням."

"Тренування з мамою кардинально відрізнялися від занять із батьком. Для неї найважливішим було, щоб я спочатку зрозумів сам принцип роботи магії. Лише після цього вона дозволяла робити перші спроби."

"На щастя, основи я знав досить добре, хоча в минулому житті рідко покладався на неї. Контроль мани і її циркуляція всередині тіла, побудова магічних кіл — усе це я давно вмів. Саме тому замість того, щоб вчитися з нуля, мені залишалося лише освоїти нові напрями використання вже знайомої сили."

"Першою була магія зцілення. Колись вона здавалася однією з найпростіших. Створив магічне коло, наповнив його маною і направив її потік у рану — і справа зроблена. Визнаю, помилявся."

"Насправді магія зцілення була неймовірно вимогливою до контролю. Вона не створювала нові тканини з нічого і не здійснювала жодного дива. Мана лише багаторазово прискорювала природні процеси відновлення організму, буквально змушувала клітини працювати швидше, витрачаючи на загоєння хвилини замість тижнів. Саме тому чаклун повинен був чітко розуміти, що саме він лікує. Найменша втрата концентрації — і потік мани розсіювався, змушуючи починати все спочатку."

"Саме через це мама не дозволяла мені одразу лікувати серйозні поранення. Спочатку це були невеликі подряпини, порізи та синці, які я отримував під час тренувань із батьком. Лише коли вона переконалася, що я можу безпомилково підтримувати потік мани від початку й до кінця, ми поступово почали переходити до складніших ушкоджень."

"Окремою проблемою було те, що магія зцілення буквально пожирала ману. Чим серйозніше поранення, тим більше її потрібно було витратити. Якби я залишив характеристики такими ж, як у минулому житті, після двох-трьох складних заклинань мене вже можна було б виносити з поля бою. Якраз під час тренувань з мамою я остаточно вирішив, як буду прокачувати характеристики цього разу ."

"І ось, через вісім занять, мама задоволено кивнула, дивлячись на мою роботу."

“— Молодець, синку.”

"Це була єдина похвала, яку я почув того дня. Більшого мені й не потрібно було."

"Наступною стала магія переміщення. Якщо зцілення вимагало ювелірного контролю мани, то просторова магія перевіряла зовсім інше — точність уяви. Вона не переносила чаклуна навмання. Спочатку потрібно було подумки побудувати місце призначення до найменших деталей, після чого створити магічне коло, яке буквально прокладало між двома точками тимчасовий просторовий шлях. Чим гірше виходило уявити кінцеву точку, тим менш точним виходило переміщення."

"Саме тому мама категорично заборонила мені одразу намагатися переміщуватися на великі відстані. Та й мани мені б для цього не вистачило. Перші заняття проходили... між кімнатами нашого будинку."

"Спальня. Коридор. Кухня. Вітальня. Знову спальня, і так по колу. Зі сторони це могло виглядати навіть трохи смішно, але саме такі короткі переміщення дозволяли поступово звикнути до самої природи просторової магії. Навіть незначна помилка в концентрації могла відхилити точку виходу на декілька метрів. Для переміщення всередині будинку це було лише дрібною незручністю. Десь посеред гір або підземеллі така помилка вже легко могла коштувати життя."

"Шести занять вистачило, щоб я міг упевнено переміщатися між кімнатами нашого будинку. До справжньої майстерності було ще далеко, але для початку цього більш ніж вистачало."

"І ось непомітно минули три місяці. За цей час я підняв тридцять третій рівень. Якщо додати до нього шістдесят сьомий, який мав у попередньому житті, виходила красива цифра — сотий. Саме стільки рівнів досвіду тепер стояло за моїми плечима, нехай більшість із них існувала лише у вигляді знань, навичок і спогадів."

"Разом із новими рівнями я отримав і сто дев'яносто два очки характеристик. Якби я знову пішов шляхом, який обрав у минулому житті, то без вагань вклав би їх у здоров'я, силу, спритність і витривалість. Саме ці чотири характеристики тоді стали фундаментом мого стилю."

"Здоров'я збільшувало міцність тіла й дозволяло переживати поранення, які для більшості стали б смертельними. Сила відповідала за фізичну міць кожного удару. Спритність покращувала швидкість рухів, реакцію та контроль над власним тілом. Витривалість же дозволяла довше вести бій, зменшуючи втому й допомагаючи організму швидше відновлюватися після навантажень."

"Однак цього разу я вирішив піти іншим шляхом."

"Основною слабкістю минулого мене була магія. Точніше, не сама магія, а те, наскільки мало уваги я приділяв її розвитку. Саме тому майже всі нові очки характеристик цього разу я вклав у магію та інтелект."

"Магія визначала загальну силу заклинань. Чим вищою була ця характеристика, тим потужнішими ставали створені магічні кола й тим більший вплив вони могли чинити на навколишній світ. Інтелект же відповідав за запас мани. Без нього навіть найталановитіший чаклун не зміг би довго використовувати свої заклинання, адже мана закінчилася б значно раніше, ніж сам бій."

"Звичайно, самі характеристики ніколи не робили людину сильною.Багато новачків помилково вважали, що достатньо лише безкінечно піднімати рівні, і вони автоматично стануть непереможними. Насправді ж характеристики були лише своєрідним каталізатором, який посилював уже наявні можливості людини."

"Можна було вкласти сотні очок у силу, але без щоденних тренувань тіло так і не навчиться правильно використовувати цю міць. Можна було до небес підняти спритність, але без відточених рухів і бойового досвіду вона лише зробить твої помилки швидшими. Те саме стосувалося витривалості, магії, інтелекту й навіть здоров'я. Самі по собі характеристики не заміняли роки важкої праці. Вони лише багаторазово підсилювали її результат."

"Саме тому я ніколи не розділяв тренування і прокачку рівнів. Одне без іншого ніколи не дозволило б досягти справжньої сили. І якщо вже цього разу доля подарувала мені шанс почати все спочатку, я мав намір використати обидва інструменти на повну."

"Під кінець трьохмісячних тренувань магія та інтелект уже досягли вісімдесятого рівня, значно випередивши решту характеристик. Саме цього результату я й прагнув. Магія більше не повинна була залишатися моєю слабкою стороною. Також змінилося й моє молоде тіло. Воно більше не падало без сил після кожного серйозного навантаження. Звичайно, до фізичної форми, яку я мав наприкінці минулого життя, було ще дуже далеко. Але якщо згадати того чотирнадцятирічного хлопця, який три місяці тому ледве витримував декілька інтенсивних тренувань поспіль... прогрес був більш ніж відчутним."

"Із цього моменту я вже не міг навчитися в батьків нічого принципово нового. Вони дали мені все, що могли. А це означало лише одне."

"Настав час рухатися далі."

Ранок видався напрочуд спокійним. Уся родина зібралася за сніданком, неквапливо насолоджуючись початком нового дня. На столі стояли запечене м'ясо, смажена картопля, кілька свіжих овочів, ще теплий домашній хліб і чай, аромат якого приємно наповнював кімнату.

— Смачного, — з усмішкою сказала Емма, беручи до рук виделку.

— Навзаєм, — майже одночасно відповіли Алекс і Габріель.

Декілька хвилин за столом панувала приємна тиша. Лише тихий стукіт столових приборів порушував спокійну атмосферу ранкового сніданку.

Коли зі сніданком було покінчено, Габріель відсунув від себе порожню тарілку й, відкинувшись на спинку стільця, перевів погляд на сина.

— Ну що, сьогодні знову поведеш нас у підземелля?

— Ні, — спокійно відповів Алекс, зробивши останній ковток чаю. — Сьогодні вирішив зробити собі вихідний.

Габріель театрально провів долонею по чолі й із помітним полегшенням видихнув.

— Ну нарешті. Хоч один день без рейду.

Уся родина тихо засміялася.

— До речі, — продовжив Алекс, коли сміх стих. — Востаннє, коли ми були в гільдії, я випадково почув розмову декількох авантюристів. Через три дні в Морвені проходитиме вступний екзамен до Академії. — Він по черзі подивився спочатку на батька, потім на матір. — Якщо ви дозволите... я хотів би взяти в ньому участь.

На кухні на декілька секунд запанувала тиша. Габріель і Емма коротко переглянулися, після чого чоловік схрестив руки на грудях і тепло посміхнувся.

— А чому б і ні? — Він трохи нахилив голову, уважно дивлячись на сина. — Звичайно, є ще багато речей, яких я хотів би тебе навчити. Але за останні три місяці ти зробив значно більший крок уперед, ніж я міг уявити. Думаю, отриманого досвіду тобі цілком вистачить, щоб принаймні спробувати скласти вступний екзамен.

Емма лагідно усміхнулася, не відводячи погляду від Алекса.

— Як мама... — тихо почала вона. — Я із задоволенням ще декілька років потримала б тебе вдома. — Вона тихенько засміялася. — Але як твій учитель магії чудово розумію, що більше нічого нового навчити тебе вже не зможу. Подальший твій розвиток починається за стінами Академії. Тому... я теж вважаю, що тобі варто спробувати.

На обличчі Алекса сама собою розпливлася широка усмішка.

— Тобто... це все ж таки «так»?

— Так, — кивнула Емма. — Але є одна невеличка проблема.

Усмішка хлопця трохи згасла.

— Кількість учасників вступного екзамену щороку обмежена. А до нього залишилося всього три дні. Боюся, що всі місця вже давно зайняті.

У цю мить Габріель спокійно поклав свою долоню поверх долоні дружини.

— За це можеш не хвилюватися, — впевнено сказав він. — Я все владнаю.

Емма декілька секунд уважно дивилася чоловікові в очі, ніби намагаючись зрозуміти, що саме він задумав. Але той лише загадково посміхався, і в його погляді не було ані краплі сумніву.

Зрештою вона лише важко видихнула й знову перевела погляд на сина.

— Гаразд. Тоді тобі потрібно як слід відпочити перед екзаменом. Іди до себе. Ми з татом тут самі все приберемо.

Алекс одразу підвівся зі стільця.

— Дякую вам. І за сніданок... і за те, що повірили в мене. — Він тепло посміхнувся обом. — Обіцяю, я вас не розчарую.

На його долоні повільно спалахнуло невелике світле магічне коло. За мить друге, значно більше, розгорнулося просто під його ногами. Простір навколо легко здригнувся, і вже наступної миті постать хлопця безслідно зникла, залишивши батьків на кухні самих.

— І ось я знову тут...

Алекс зупинився перед масивними воротами круглої арени, повільно ковзаючи поглядом по знайомих кам'яних стінах. Колись саме тут розпочався його студентський шлях. Саме тут він уперше побачив людей, які згодом стали його друзями... і тих, кому судилося стати ворогами.

На мить на його обличчі з'явилася легка усмішка.

— Цікаво... скільки знайомих облич я побачу сьогодні.

Зробивши глибокий вдих, Алекс упевнено переступив поріг. Величезні ворота повільно зачинилися за його спиною, відокремлюючи учасників екзамену від натовпу, що залишився зовні.

Усередині арени вже зібралося декілька сотень підлітків із найрізноманітніших куточків континенту. Люди, демони, ангели, вампіри, ельфи, духи та звіролюди — сьогодні всі вони прийшли сюди з однією метою.

Кожен проводив останні хвилини перед початком по-своєму. Хтось мовчки сидів, заплющивши очі й намагаючись заспокоїти хвилювання. Хтось ще раз перевіряв зброю. Декілька юнаків відпрацьовували удари дерев'яними мечами, тоді як чаклуни тихо повторювали формули заклинань, ніби боялися щось забути в останню мить.

В очі також кидалася різниця між учасниками. Одні були одягнені в дорогий, ретельно оздоблений одяг, а їхня зброя виглядала так, ніби над нею працювали найкращі майстри континенту. Інші ж стояли в простому спорядженні, яке не раз побувало в боях, тримаючи в руках звичайні сталеві мечі чи недорогі магічні посохи. Проте зараз усі ці відмінності втрачали будь-яке значення. На арені не існувало ні аристократів, ні простолюдинів. Лише кандидати, яких чекало одне й те саме випробування.

— Гей, дивіться! — раптом пролунав дівочий голос десь із натовпу.

Розмови миттєво стихли. Сотні поглядів одночасно піднялися до верхньої ложі арени.

"А ось і вони. Одні з найсильніших представників своїх рас, і головні в Академії — Директори".

Семеро постатей одна за одною вийшли на широку кам'яну ложу над ареною. Кожен із них був одягнений у строгий костюм, що складався з брюк і піджака, проте кольори їхнього одягу відразу видавали расу, яку вони представляли.

Директорка демонів була повністю в чорному, вампірів — у вишуканому темно-червоному костюмі. Директор ангелів надавав перевагу світлим відтінкам. Представниця духів була у темно-зеленому, ельфів — у яскраво-блакитному, звіролюдів — у коричневому, а людей — білому.

— Цього року охочих вступити знову чимало, — спокійно промовив Директор людей, оглядаючи арену.

— Хотілося б, щоб цього разу кількість не завадила якості, — відповів ангел.

Раптом жінка-дух трохи примружилась.

— Цікаво... — Її погляд зупинився на одному з юнаків у натовпі. — Відчуваєте?

Декілька директорів одночасно перевели погляди в той самий бік.

— Справді... — тихо промовив ельф. — Для такого віку в нього доволі сильна магічна аура.

— Цікаво, хто він такий, — із легкою усмішкою додав звіролюд.

У цей момент у розмову втрутилася вампірша.

— Колеги, він не єдиний, хто сьогодні приверне вашу увагу.

Жінка в чорному із цікавістю повернувся до неї.

— Невже? І де ж ховається ще один талант?

На обличчі вампірши з'явилася загадкова усмішка.

— Не поспішай. Зовсім скоро сама все побачиш.

Після цих слів семірка зайняла свої місця, одночасно повернувшись обличчям до арени. Натовп остаточно стих. Сотні поглядів були прикуті до людей, яким сьогодні належало вирішити долю кожного кандидата.

— Вітаю всіх, хто наважився випробувати свої сили, — пролунав над ареною гучний голос ельфа. Попри те, що він говорив спокійно, кожне його слово бездоганно долинало до найвіддаленіших рядів. — Якщо ви стоїте тут сьогодні, це означає, що вже володієте основами. Хтось навчався мистецтву меча, хтось опановував магію, а хтось поєднував і те, й інше. Ви вже зробили свої перші і саме ці знання ми й хочемо побачити. Наше завдання — зрозуміти, чи готові ви до навчання в Академії, чи вам варто ще рік присвятити тренуванням удома. Не кожен, хто прийшов сьогодні, покине цю арену студентом. Але кожен отримає відповідь, чи настав його час.

Ельф зробив коротку паузу.

— Під час екзамену ми оцінюватимемо не лише силу ваших ударів чи потужність заклять. Нас цікавить те, як ви мислите, як приймаєте рішення під тиском і як поводитеся в бою. Перемога ще не гарантує вступу. Так само, як і поразка не означає провалу.

Після короткої паузи вперед зробила крок директорка-демон.

— Сам екзамен складатиметься з поєдинків один на один. Супротивника ви обираєте самостійно. Єдина умова — різниця між вашими рівнями не може перевищувати двох. — Вона ковзнула поглядом по натовпу. — Обирайте розумно. Іноді правильно підібраний суперник здатен розкрити ваш потенціал значно краще, ніж легка перемога над слабшим чи безглузда поразка від сильнішого. — Жінка кинула погляд на своїх колег, після чого знову звернулася до натовпу. — Ми уважно стежитимемо за кожним вашим рішенням. Тож покажіть нам, що заслуговуєте на місце в Академії.

Після її слів серед кандидатів одразу здійнявся гомін. Перед очима десятків учасників одна за одною почали спалахувати системні панелі, поки кожен поспіхом шукав собі відповідного суперника.

— Якщо правила всім зрозумілі... — спокійно промовив звіролюд. — Тоді оголошую вступний екзамен відкритим. — Він ледь усміхнувся. — Починайте.

Семеро директорів одночасно сіли у крісла, що стояли позаду них.

Алекс не поспішав відкривати свою панель. Він лише спокійно оглянув арену, після чого неквапливо відійшов до самого краю.

“Мені байдуже, з ким битися. У такому натовпі все одно не знайду нікого зі знайомих. Значно простіше буде дочекатися, поки хтось сам підійде.”

Він навіть не підозрював, що від самого початку екзамену одна з директорок не зводила з нього уважного погляду.

Поєдинки почалися один за одним. Кожен із них тривав недовго. Деякі завершувалися вже після першого вдалого удару, інші затягувалися на дві-три хвилини, поки один із суперників остаточно не втрачав сили чи не визнавав поразку.

Алекс не поспішав виходити на центр арени. Він уважно спостерігав за кожним боєм, аналізуючи не лише самих учасників, а й реакцію директорів.

«Занадто різкий початок. Якби суперник не розгубився, цей хлопець програв би за перші десять секунд.»

Наступний кандидат зробив ставку на магію, майже не використовуючи зброю.

«Контроль мани хороший. Але він зовсім забув про дистанцію.»

Його опонент скористався саме цією помилкою. Варто було скоротити відстань — і поєдинок завершився за мить.

Черговий бій. Двоє мечників. Обидва діяли обережно, не поспішаючи переходити в атаку.

«Непогана техніка... хоча ні. Другий спеціально нав'язує повільний темп. Хоче змусити суперника втратити терпіння.»

Так і сталося. Минуло менше хвилини, коли перший хлопець різко кинувся вперед, відкривши правий бік. Один точний удар — і бій було завершено.

На губах Алекса промайнула ледь помітна усмішка.

«Нетерплячість — одна з найнебезпечніших слабкостей у бою.»

Поєдинки змінювали один одного. Сильні перемагали слабших. Іноді траплялися несподівані результати, коли перемогу здобував той, хто поступався рівнем, але краще читав дії суперника.

Минула майже година... І після чергового поєдинку на арену неквапливо вийшов юнак у дорогому синьому камзолі, оздобленому срібною вишивкою. Він повільно обвів поглядом кандидатів, після чого зневажливо посміхнувся.

— Ну що ж... настав час трохи розважитися. — Він демонстративно поправив рукавички, ніби навколо не стояли сотні людей, а слуги, які чекали його наказів. — Чи знайдеться серед вас хтось, хто здатен протриматися проти мене хоча б хвилину? Якщо так — можете сміливо виходити. Обіцяю, що постараюся не калічити вас надто сильно.

Ареною прокотився невдоволений гул. Хлопець лише пирхнув.

— Ох, не дивіться на мене такими очима. Ви ж самі прийшли на екзамен. Хіба не заради цього? Чи, може, більшість із вас розраховувала вступити до Академії, жодного разу не схрестивши меча зі справжнім суперником?

Натовп загудів ще сильніше. Невдоволення чулося не лише серед простолюдинів. Навіть частина дітей із аристократичних родин почала незадоволено перешіптуватися між собою. Зверхність юнака вже починала дратувати і їх.

— До речі... — Сіріл театрально розвів руками. — Дозвольте представитися тим, хто раптом не впізнав мене. Сіріл Монтамер. — Він зробив коротку паузу, явно очікуючи, що його прізвище справить належне враження. — Якщо вже вам судилося програти сьогодні, то хоча б зможете все життя розповідати, що вас переміг представник одного з найвпливовіших аристократичних родів. — Юнак ще раз обвів арену поглядом і театрально зітхнув. — Хоча... дивлячись на вас, починаю сумніватися, що серед присутніх знайдеться той, хто змусить мене використати більше ніж одне закляття . Невже це і є найкраща молодь континенту? Якщо так, то екзамен обіцяє бути неймовірно нудним.

У відповідь пролунало невдоволене бурмотіння.

— Та він зовсім знахабнів...

— Думає, якщо народився в багатій сім'ї, то вже король світу.

— Хай би хтось уже поставив його на місце...

Сіріл лише задоволено посміхнувся. Такої реакції він і добивався.

Алекс мовчки спостерігав за цією виставою.

"Схоже, навіть юнаком, Сіріл був таким самим нестерпним, яким я його пам'ятаю."

— Це що за клоун? — тихо пробурмотів директор-ельф.

— Син сім'ї Монтамерів, — спокійно відповіла вампірша. — Один із найвпливовіших аристократичних родів Морвена. Як і вся його сім'я, володіє магією води.

— Схоже, разом із родовою магією він успадкував і непомірне его, — сухо зауважив ангел.

Звіролюд тихо засміявся.

— Зате впевненості хоч відбавляй. Шкода тільки, що вона значно випереджає його справжні здібності. — Він уважно придивився до його магічної аури. — Хоча варто визнати, серед тих, хто вже сьогодні бився, він один із найсильніших.

— Даю вам останній шанс! — голос Сіріла пролунав над ареною ще голосніше. — Якщо добровольців не знайдеться, я сам виберу собі суперника. І повірте, тому невдасі я зовсім не заздрю.

— Я приймаю виклик.

Два голоси пролунали одночасно. У натовпі піднялися дві руки. Одна належала Алексу. Інша — світловолосому юнакові, що стояв за кілька десятків метрів від нього.

Сіріл перевів погляд на першого добровольця. Ледь упізнавши його обличчя, він на мить завмер.

"Адам Вольфенгард..."

Самовдоволена усмішка майже непомітно здригнулася. В очах промайнуло коротке хвилювання. Хоч вони ніколи й не спілкувалися особисто, про сина графа Астаріона Сіріл чув уже не раз. Його талант давно обговорювали серед аристократії, а битися з таким суперником на самому початку екзамену було далеко не найкращою ідеєю.

Погляд Сіріла повільно перемістився на другого добровольця. Звичайний одяг. Жодного родового герба. Магічна аура настільки слабка, що майже не відчувалася. За мить самовдоволена усмішка знову повернулася на його обличчя.

"Ось так уже краще."

Він недбало махнув рукою в бік Алекса.

— Ей, ти. Так, саме ти. Виходь. — Його голос знову був сповнений зверхності. — Сьогодні тобі неймовірно пощастило. Я особисто обрав тебе своїм суперником. Можеш пишатися. Коли мене приймуть до Академії, у тебе залишиться чудова історія про те, як ти програв самому Сірілу Монтамеру. А якщо добре поводитимешся, можливо, я навіть дозволю тобі потиснути мені руку після поразки.

Ареною знову прокотилося невдоволене бурмотіння.

Алекс лише спокійно рушив уперед. На його губах промайнула майже непомітна усмішка.

"Ну що ж... Сам обрав."

— Якщо обидва учасники готові... — спокійно промовив директор-ельф, коли Алекс і Сіріл стали один навпроти одного. — Тоді нехай розпочнеться поєдинок.

Ледь прозвучали останні слова, як Сіріл відкрив інвентар.У його руці одразу ж з'явився довгий магічний посох із синім кристалом на верхівці. Юнак кілька разів демонстративно покрутив його в руках, після чого самовдоволено подивився на Алекса.

— Зізнаюся, я трохи розчарований. Коли ти погодився на поєдинок, я вже почав думати, що в тебе є хоч крапля здорового глузду. Але тепер бачу, що ти просто черговий дурень, який переоцінив власні сили. — Він ледь усміхнувся. — Ну нічого. Для таких, як ти, поразка теж може стати хорошим уроком.

Алекс мовчки вислухав його до кінця. Потім так само спокійно відкрив інвентар. У його руці з'явився простий сталевий меч — той самий, який лише три місяці тому подарували йому батьки на день народження.

Він легко прокрутив його в долоні, після чого опустив вістря в бік суперника.

— Закінчив?

Сіріл на мить розгубився.

— Що?

— Просто... — Алекс байдуже знизав плечима. — Твої промови вже починають втомлювати. Не лише мене, а, здається, й усіх навколо. — Він ледь нахилив голову. — Тож або починай бій... або звільни арену для тих, хто справді прийшов сюди показати свої навички.

Ареною прокотилося декілька приглушених смішків. Обличчя Сіріла миттєво налилося фарбою.

— Простолюд... — крізь зуби процідив він. — Схоже, ти зовсім забув своє місце.

Його долоню огорнуло блакитне світло. Потужний потік мани ринув у посох, змушуючи синій кристал на верхівці дедалі яскравіше світитися.

— Не хвилюйся. Зараз я швидко нагадаю тобі, де твоє місце.

Алекс лише трохи міцніше стиснув руків'я меча.

"Один ривок..."

Він уже був готовий у ту ж мить скоротити дистанцію й завершити поєдинок одним єдиним ударом. Але... У голові раптом промайнула інша думка. На губах хлопця повільно з'явилася самовдоволена усмішка.

"Можна ж трохи й розважитися. І мені веселіше буде... і глядачам."

У відповідь у його свідомості пролунало тихе, майже невдоволене зітхання. Сирена чудово зрозуміла, що саме задумав її Володар. Втім, цього разу вона вирішила нічого не казати. Лише подумки приготувалася спостерігати за черговою імпровізацією.

Тим часом навколо посоха Сіріла вже закрутилися потоки води, формуючи величезний вихор.

— Полюбуйся силою роду Монтамерів!

Водяний вихор зі свистом рвонув уперед. Алекс навіть не став піднімати меч. Він лише зробив легкий крок убік. Вихор пролетів повз нього, врізавшись у захисний бар'єр арени й розсипавшись тисячами бриз г .

На губах хлопця з'явилася легка усмішка.

— Це все?

— Не поспішай радіти! — гаркнув Сіріл.

Навколо його посоха одразу сформувалися два довгі водяні хлисти , які нагадували живих змій. Свистячи, один за одним вони кинулися на Алекса. Хлопець спокійно відступив. Перший хлист пролетів за сантиметр від його плеча. Другий ударив згори. Алекс лише трохи нахилив голову, дозволивши воді пролетіти над собою.

Його усмішка стала ще ширшою.

— Повільно.

— Замовкни!

Сіріл почав сипати закляттями одне за одним. Водяні списи. Ріжучі серпи. Удари хлистів. Кулі зі стиснутої води. Арена поступово вкривалася слідами від безперервних атак. Та хоч би скільки заклять створював Сіріл, результат залишався однаковим.

З трибун уже почали долинати перші смішки.

— Він... взагалі не може влучити?

— Та невже цей аристократ настільки слабкий?

— Ні... Це не він слабкий...

— Це той хлопець просто неймовірно рухається...

Дедалі більше поглядів були прикуті вже не до Сіріла, а до Алекса. Навіть частина аристократів, які ще кілька хвилин тому дивилися на поєдинок із поблажливістю, тепер не приховували здивування.

— Гарна робота ніг... — тихо промовила директорка демонів, не відводячи очей від арени. Вона перевела короткий погляд на вампірку. — Це і є той кандидат, про якого ти говорила?

Та навіть не повернула голови. Уважно стежачи за кожним рухом Алекса, вона ледь помітно всміхнулася.

— Саме так.

Тим часом Сіріл остаточно втратив самовладання.

— Стій на місці!

Черговий водяний хлист із гуркотом ударив об арену. Потім ще один. Алекс продовжував легко ухилятися. Його усмішка вже відверто дратувала суперника.

— Бийся нормально, боягуз!

— А я що роблю? — спокійно відповів Алекс, ковзаючи убік від ще одного водяного списа.

Обличчя Сіріла почервоніло від люті. Його атаки ставали дедалі сильнішими. І дедалі безладнішими.

У голові Алекса пролунав знайомий голос.

— Володарю, Вам не здається, що час закінчувати?

— Я якраз збирався.

У наступну мить його погляд змінився. Усмішка зникла. Разом із нею зникла й будь-яка грайливість.

Сіріл завершував створювати чергове заклинання, коли помітив, що Алекс готується до атаки. На вільній руці хлопця спалахнуло магічне коло, і вже через мить він додатково створив перед собою товстий водяний бар'єр.

— Все! Тепер тобі…

Договорити він не встиг. Алекс рвонув уперед. Для більшості глядачів він перетворився на розмиту тінь. Водяні хлисти один за одним били в порожнечу, не встигаючи навіть торкнутися його.

За одну мить Алекс пройшов крізь увесь град атак. Ще мить... І його меч із сухим свистом опустився зверху вниз. Водяний бар'єр розлетівся навпіл, немов був зроблений зі скла.

Очі Сіріла широко розплющилися.

— Немож...

Не давши йому закінчити, Алекс зробив останній крок. Меч уже був опущений. Натомість кулак стрімко врізався Сірілу в сонячне сплетіння. Удар повністю вибив повітря з його легень. Посох вилетів із рук, а сам Сіріл зігнувся навпіл, упавши на коліна й судомно намагаючись зробити хоча б один вдих.

На арені повисла абсолютна тиша. Здавалося, навіть вітер на мить перестав гуляти між кам'яними трибунами. Сотні поглядів були прикуті лише до двох постатей у центрі арени. До Алекса, який спокійно стояв із мечем у руці, ніби щойно завершив звичайне тренування. І до Сіріла, що, стоячи навколішки, судомно хапав ротом повітря, не в змозі вимовити й слова.

Ніхто не наважувався порушити цю тишу. Навіть директори на мить завмерли, переварюючи побачене. Першим оговтався ельф. Він підвівся зі свого крісла, ще раз кинувши погляд на обох учасників поєдинку.

— Переможцем цього поєдинку стає...

— Ще рано!

Різкий крик змусив усіх знову повернути голови до арени. Сіріл, важко дихаючи, вперся тремтячою рукою в землю й повільно підняв голову. Його обличчя палало від болю, приниження і люті.

— Ще... рано... підбивати підсумки... — Він насилу підвівся на ноги, не відводячи від Алекса сповненого ненависті погляду. — Я... ще не програв... Цей бій... ще не закінчився.

Сіріл стояв, важко дихаючи. Його груди болісно здіймалися після удару, а пальці судомно стискали повітря.

Алекс лише тихо зітхнув.

— Ех...

Він спокійним кроком рушив уперед. Пройшов повз Сіріла, нахилився й підняв із землі магічний посох, який кілька секунд тому вилетів із рук юнака. Обережно струсив із нього пил і простягнув його власникові.

— Тримай.

Сіріл машинально взяв посох. Його розлючений погляд метався то на Алекса, то на зброю у власних руках. Він зовсім не розумів, що той задумав.

Не давши йому поставити жодного запитання, Алекс легко відштовхнувся від землі. Два короткі стрибки, і між ними знову було близько п'яти метрів. Хлопець недбало опустив меч уздовж тіла й подивився на Сіріла.

— Пропоную невелику зміну правил. — Він говорив настільки спокійно, ніби пропонував зіграти дружню партію в шахи. — Якщо зможеш хоча б одним заклинанням зачепити мене... — Алекс на мить зробив паузу. — ...я одразу визнаю свою поразку.

Ареною прокотилося здивоване перешіптування.

— І щоб тобі було легше... — Він розвів руки в боки. — Я навіть не рухатимуся. Стоятиму на одному місці. Тож цього разу ти вже точно не промахнешся.

Очі Сіріла широко розплющилися. На мить він навіть не знайшов, що відповісти. А вже наступної секунди його обличчя перекосило від люті.

— Ти... Ти смієш... Жалюгідний простолюд! Думаєш, якщо тобі один раз пощастило, то…

Фраза обірвалася. Для більшості глядачів Алекс просто зник. Ще мить тому він стояв за п'ять метрів від суперника. А вже наступної — його кулак врізався Сірілу в живіт. Удар був настільки швидким, що багато хто навіть не встиг його побачити.

Тіло Сіріла відірвалося від землі й відлетіло на кілька метрів, після чого важко покотилося по кам'яній арені. Посох знову вислизнув із його рук.

Алекс повільно опустив кулак і спокійно подивився на суперника.

— Я ж просив тебе атакувати. — Його голос залишався абсолютно байдужим. — А не знову починати говорити. — Він ледь похитав головою. — Чесно кажучи... навіть шкода. Можна було скористатися таким шансом, а ти витратив його на порожні слова.