Розділ 10

Блазень стояв на балконі свого маєтку, притулившись до кованої огорожі, крізь яку повільно проходив легкий вітерець. Він заплющив очі, насолоджуючись приємним спокоєм, що панував навколо. Навіть всередині його шаленого, суперечливого існування знаходилось місце для тиші. Для простого моменту… без хаосу, без боротьби.

Та мить не тривала довго. У просторі позаду нього відчутно здригнулась тканина магії — знайоме коливання повітря, легке потріскування енергії та відлуння чужої мани. Блазень відкрив очі та повільно обернувся. На порозі балкону з’явився Алекс.

Той стояв у своїй уніформі Академії, як завжди впевнений і зібраний. Їхні погляди зустрілися, і куточки губ Блазня легенько піднялись у знайомій посмішці.

— Вітаю в моїй скромній обителі, Алекс. Здається, це наша перша зустріч в спокійній обстановці, чи не так ? — промовив він, заходячи з балкону до кабінету і жестом запрошуючи гостя слідувати за ним.

— Перша, однак, сподіваюсь, не остання, — відповів Алекс, роблячи кілька кроків уперед і також входячи всередину.

— Що ж, як і обіцяв, насамперед я дам тобі можливість побачити тих, кого ми врятували. Декілька з них сильно хотіли зустрітися з тобою.

Алекс кивнув, і, не вимовивши ні слова, рушив за Блазнем, що вже стояв біля масивних дерев’яних дверей з бронзовими вставками.

Вони вийшли з кабінету, що розміщувався на другому поверсі. Коридор був довгий, з високою стелею, але не надто помпезний. Стіни були пофарбовані в стримано-графітовий колір, а по них розміщувалися прості картини у сріблястих рамках. Підлога була вистелена гладким темним деревом, що приємно рипіла під ногами.

По боках коридору стояли високі вікна, через які проникало м’яке денне світло, відкидаючи бліді промені на стіни. В кутках стояли невеликі вазони з доглянутими рослинами. Тут панувала майже ідеальна чистота — жодної пилинки, жодного зайвого предмета.

Вони минули декілька дверей — Алекс подумки припустив, що це могли бути гостьові спальні, бібліотека або кімнати для нарад. Далі — сходи. Широкі, з витонченою металевою огорожею, плавним вигином і світильниками, вмонтованими в стіну на кожному повороті.

Перший поверх був теплішим за відчуттями. Стіни тут були кремові, із теплими вкрапленнями дерев’яних елементів. У центрі простора вітальня — кілька м’яких диванів, круглий стіл з чашками, затишне освітлення, яке не давило на очі. Тут справді хотілося просто... посидіти.

Вони перетнули цю кімнату, і попрямували до важких дверей в іншому кінці приміщення. Блазень легко штовхнув одну з них, і перед ними відкрився вузький кам’яний прохід, що вів донизу — в підземелля.

— Обережно, — кинув Блазень, спускаючись першим.

Сходи були кам’яні, злегка вологі, освітлені лише розсіяними магічними кристалами на стінах. Кожен крок лунав відлунням, поки вони не спустилися донизу.

Попереду починався просторий коридор, і за кілька кроків з’являлися перші ознаки людської присутності.

— Майже прийшли, — тихо промовив Блазень, не обертаючись.

Пройшовши ще кілька десятків метрів коридором, де ледь вловимий аромат старого каменю поступово змінився на щось м’якше, Блазень нарешті зупинився перед масивними дерев’яними дверима. Одним легким рухом він відчинив їх — і перед Алексом відкрилася широка зала, що разюче відрізнялася від усього, що можна було очікувати від підвального приміщення.

Це був величезний, добре освітлений підвал. Світло струмувало з десятків кристалів, вмонтованих у стелю та стіни, огортаючи кімнату м’яким і теплим сяйвом. У повітрі стояв приємний, ледь солодкуватий запах — щось на кшталт сушених квітів і чистої тканини. Підлога була накрита щільними килимами, а на них — десятки акуратно розміщених матраців, одіял і подушок.

Усе виглядало максимально затишно, наскільки це взагалі було можливо в умовах підвалу.

Люди — колишні раби і сироти— були одягнені в простий, але охайний одяг. Жінки в легких сукнях або туніках, чоловіки — в сорочках та штанах, діти — в зручному повсякденному вбранні. Їхній вигляд кардинально відрізнявся від того, що Алекс бачив у печері герцога. Тут не було того мертвого погляду, порожнечі в очах, яка раніше висіла в повітрі, як невидима петля. Більшість уже потроху починали повертатися до життя.

Неподалік стін стояла велика дерев’яна шафа, щедро заповнена книгами. Декілька дорослих і підлітків сиділи на матрацах поруч із нею, уважно читаючи. Очі одного чоловіка, що тримав у руках грубий том із гербом якогось дворянського дому, світились цікавістю.

У центрі кімнати діти гралися між собою — дерев’яні іграшки, м’ячі, ляльки ручної роботи — усе виглядало новеньким. Хтось будував вежу з дерев’яних кубиків, хтось бігав навколо, а інші просто сиділи в купках і щось обговорювали, перешіптуючись між собою.

Деякі дорослі вели неспішні розмови, сидячи поруч на ковдрах, інші — просто лежали з закритими очима, ніби вперше за довгий час могли дозволити собі розслаблення.

В одному з кутів стояли два дерев’яні столи. На одному — кілька графинів із чистою водою, поряд акуратно розставлені глиняні чашки. На другому — тарілки з простою, але ситною їжею: хліб, сушені фрукти, варені овочі, супи у великій мисці, звідки кожен міг собі накласти.

Атмосфера в кімнаті була спокійною. Теплою. Людською. Попри підземне приміщення, тут не відчувалося клаустрофобії — було світло, затишно й безпечно.

Блазень зупинився в проході і дав Алексу час самому все побачити. Хлопець на мить завмер, оглядаючи цю імпровізовану громаду врятованих. І хоча ментальне зцілення було ще далеко не повним, перший крок уже було зроблено — ці люди знову починали жити.

Блазень, краєм ока відзначивши вираз обличчя Алекса — змішаний зосередженою серйозністю, полегшенням і, можливо, легким подивом, — усміхнувся і неспішно запитав:

— Ну, і як тобі?

Алекс швидко зібрався, видихнув крізь ніс і кивнув:

— Це... в рази краще, ніж я уявляв. Чесно. Хоча й шкода, що їм довелося спочатку жити в підземеллі, а тепер — у підвалі.

— Я би й сам радо поселив їх у маєтку, — відповів Блазень, хмикнувши. — Але боюся, що на всіх не вистачить ні кімнат, ні ліжок. А цей підвал... принаймні на перший час — найкраще з того, що я можу запропонувати.

На мить між ними запала тиша. Знизу доносився приглушений дитячий сміх.

— Слухай, — обізвався Алекс, — а хтось... вирішив залишитись у підземеллі Лоренцо?

— На диво — ні, — відповів Блазень, злегка піднявши брови. — Я очікував, що принаймні десяток залишиться, не повірить, злякається. Але всі пішли. Спокійно. Без істерик. Без коливань.

Алекс ледь посміхнувся:

— Тоді я радий, що вони прийняли краще для себе рішення.

— Як і я, — погодився Блазень, після чого додав: — До речі, якщо цікаво, сиріт нам вдалося врятувати сімдесят чотири. Всі — з різних "Променів Надії".

— Сімдесят чотири... — повторив Алекс. — І ти хочеш знати, чи заберу я їх сьогодні, так?

Блазень кивнув.

— Ще ні. Я досі не зустрічався з тією людиною, якій збираюся передати власність усіх дитбудинків. Але думаю, в найближчі два-три дні я зможу усе реалізувати.

— Радий це чути, — сказав Блазень, схрестивши руки. — У будь-якому випадку, вони під наглядом і захистом, тож не переживай. Два-три дні я ще зможу потримати їх у себе.

— Дякую, — коротко сказав Алекс.

— Та ну, — махнув рукою Блазень. — Це дрібниці.

Він неспішно рушив вперед, наближаючись до людей. З першого погляду здавалося, що їхня присутність лишилася непоміченою, однак за мить усе змінилося.

Маленький хлопчик, років п’яти, що сидів на краю ковдри й грався дерев’яною змійкою, раптом завмер. Його очі округлилися, і він швидко смикнув маму за край сукні, показуючи пальчиком у сторону Блазня та Алекса.

— Мамо, мамо... — прошепотів він.

Жінка нахилилась до нього:

— Що таке, сонечко? — лагідно запитала вона, а потім перевела погляд туди, куди вказував син. Її обличчя миттєво змінилося: очі розширилися, губи трохи розкрились, і вона здивовано видихнула:

— Володарю...

Вона легко нахилилась у напівуклоні. Її голос викликав хвилю уваги серед інших. Погляди повільно, один за одним, зосередились на двох чоловіках, що стояли біля проходу.

Блазень підійшов до жінки й лагідно поклав їй руку на плече, тепло промовивши:

— Скільки разів ще повторювати... Звертайся до мене по імені.

— Вибач, — розгублено сказала вона, — Блазню... Я... я просто неймовірно рада тебе бачити.

— Взаємно, — щиро відповів Блазень і додав: — Як ти себе почуваєш?

Жінка вже спокійніше відповіла:

— З кожним днем краще. Як і всі ми. І це завдяки тобі.

— Не тільки мені, — сказав він, злегка посміхнувшись і обертаючись до Алекса. — Це заслуга й цього молодого юнака.

Жестом він запросив Алекса підійти ближче.

Алекс підійшов до Блазня і кинув короткий погляд на жінку з хлопчиком. В обох був охайний, простий, але чистий одяг. Жінка — молодого віку, з м’якими рисами обличчя й темним волоссям, зібраним у хвіст. Вона виглядала спокійною і втомлено щасливою. Хлопчик — світловолосий, з великими карими очима, з цікавістю розглядав Алекса, не ховаючись за маму, як інші діти. Обоє, на відміну від того, що Алекс очікував побачити, не мали жодних слідів побоїв чи голодування — вони виглядали живими.

Блазень обернувся обличчям до зали й заговорив уже гучніше, так, щоб його почули всі:

— Доброго дня вам, друзі. Радий бачити вас у доброму настрої й з щирими посмішками. Це насправді те, що я хотів побачити сьогодні найбільше.

У кімнаті стихли голоси. Дорослі та діти звернули увагу на Блазня.

— І сьогодні я привів із собою того, хто зробив не менший внесок у ваш порятунок, ніж я. Хочу представити вам Алекса.

Він зробив крок убік, щоб повністю відкрити постать хлопця.

— Цей вампір відчайдушно боровся з найманцями Лоренцо, не шкодуючи себе, лише задля того, щоб ви отримали другий шанс. Він заслуговує на ту саму подяку, якою ви обдарували мене й моїх людей.

Здавалося, ніби хтось мовчки подав сигнал — усі, хто сидів або лежав, майже одночасно підвелися на ноги. А потім, мов за командою, схилили голови й поклонилися. Просте, сильне «Дякуємо!» пролетіло кімнатою хором.

Алекс розгублено замахав руками перед собою:

— Ні, ні, будь ласка... підніміть голови.

Його голос був злегка розсіяним, але щирим.

— Я не для того боровся з Лоренцо, щоб ви знову схилялися перед кимось. Ви більше не повинні цього робити.

Ці слова, схоже, справили враження. Погляди змінилися. Люди почали вирівнюватися, розпрямляти плечі. У повітрі повисла тиша.

Коли всі дивилися на нього, Алекс заговорив знову:

— Як і Блазень, я радий бачити вас усіх у доброму стані. Радий, що кожен із вас обрав скористатися тим шансом, який ми вам подарували.

Він коротко видихнув, погляд ковзнув по обличчях.

— Те, що ви пережили... жахливо. І я не буду вдавати, що розумію вас. Хай навіть ми з Блазнем зробимо усе можливе, — ми не зможемо забрати ваші спогади. Але я тут... щоб допомогти вам поховати їх. Серед нових. Кращих. Щоб ви знову відчули, як це — жити, а не виживати. Щоб для вас знову існувало «завтра».

Його голос трохи затремтів, але очі лишалися твердими.

Кімната вибухнула оплесками. Щирими, гучними. Хтось кричав: «Дякуємо!» — знову й знову. У когось на очах виступили сльози. А дехто — просто посміхався.

На устах Алекса також з’явилась тепла, щира посмішка. Він стояв, спостерігаючи за цією хвилею емоцій, і в думках промайнуло:

“ Схоже, я сказав усе правильно. Ми вирвали їх із лап повільної смерті. І тепер… щоб мої слова мали вагу, щоб їхні сльози не були марними — я маю йти далі. Ще впевненіше. Щоб стримати ту обіцянку, яку я дав Люменії. І яку щойно дав цим людям. ”

У голові пролунав знайомий голос Сирени. Ніжний, м’який, теплий:

— Ви справляєтеся чудово, Володарю. Я бачу, як Ви змінюєтеся. І я горджуся Вами.

— Дякую.

Коли хвиля оплесків поволі стихла, Алекс зробив крок уперед і знову заговорив:

— Є ще дещо, що я хочу вам сказати. Усі діти, які були силоміць забрані з "Променю Надії", зовсім скоро зможуть повернутися назад. Я вже знайшов для них нового власника — того, хто не тільки зможе подбати про самі притулки, а й забезпечить належний догляд і турботу кожному з вас. Я особисто допоможу з переселенням, щоб цей процес пройшов якнайшвидше і з мінімальним клопотом.

Зал вибухнув радісним шепотом. Діти поверталися одне до одного з усмішками, деякі з них збуджено схоплювали за руки своїх товаришів, очі багатьох загорілися живим вогником надії. Навіть серед дорослих пробігла хвиля емоційного полегшення.

Поки Алекс ще ловив ці реакції, поруч пролунав спокійний голос Блазня:

— Це все, що ти хотів побачити? І сказати?

Алекс перевів на нього погляд і коротко кивнув:

— Так.

Блазень теж ледь помітно кивнув, після чого звернувся вже до всіх:

— Нам із Алексом вже час іти. Але... — він зробив коротку паузу й усміхнувся, — я дуже сподіваюся, що мій друг не відмовиться залишитися ще трохи. Наприклад, на вечерю. Разом із вами.

Його погляд звернувся до Алекса, і той із надривним зітханням відповів:

— Добре, залишуся.

— От і чудово! — радісно плеснув у долоні Блазень. — Що ж, ми ще побачимося трохи згодом.

Блазень зробив легкий уклін — короткий, але сповнений поваги. Алекс, мовчки і трохи невпевнено, повторив той самий жест. З-під їхніх ніг засяяло магічне коло, і за мить обидва зникли, залишивши за собою лиш короткий шлейф світла та розмов, які одразу відновилися в підвалі.

Кабінет Блазня зустрів їх теплим світлом. Блазень жестом запросив Алекса сісти. Хлопець мовчки зайняв місце у м’якому шкіряному кріслі навпроти масивного письмового столу, поглядом уважно стежачи за кожним рухом господаря. Той спокійно підійшов до шафи, відчинив її й дістав пляшку з темного скла та два великих келихи. Поставивши їх на стіл, він відкрив пляшку і, з майже святковою неспішністю, налив у келихи густий золотавий ель.

— У мене є тост, — з усмішкою мовив Блазень, піднімаючи свій келих. — За нашу перемогу над Лоренцо.

Алекс скоса глянув на напій, а потім на Блазня. В погляді його зчитувалась ледь помітна недовіра. Блазень не промовчав:

— Якби я хотів тебе отруїти, повір, я зробив би це куди витонченіше. І точно не став би псувати такий ель. Це ж святотатство.

Алекс здався, легенько зітхнув і підняв свій келих:

— Нотки істини в твоїх словах є. За перемогу.

Вони майже синхронно зробили по кілька ковтків. Напій дійсно був добрий — насичений, солодкуватий, з виразним медовим присмаком і м’яким післясмаком.

— І як тобі ?

Алекс коротко кивнув:

— Сподобався. Особливо оцей медовий відтінок.

— Це мій улюблений, — з задоволенням мовив Блазень, ставлячи келих на стіл. — Пив би його літрами, якби він не коштував настільки шалених грошей.

Настала коротка пауза. Обоє сиділи мовчки, втупившись у полум’я, що тріпотіло в каміні. Тиша була не напруженою, а радше… вичікувальною. Нарешті Блазень тихо засміявся, майже до себе:

— Знаєш, я навіть уявити не можу те, наскільки вся ця ситуація в твоїх очах виглядає абсурдною.

— Що ти маєш на увазі ? — спокійно запитав Алекс, хоча вираз обличчя його став настороженим.

— Ну дивись, ти сидиш зараз у моєму кабінеті, п’єш зі мною ель. Зі мною, тим, хто колись мав справу з Монтамери. Хто має зв’язок з Еліаном — тим самим, що перетворив твого друга в монстра. Хто віддав накази Генріху і створінню, через яких твої близькі опинилися в небезпеці в підземеллі. Хто співпрацював із самим Лоренцо. Я цілком розумію, що після усього цього, я для тебе виступаю головним злом. Однак, з іншої сторони саме я допоміг Рейнеру, і віддав тобі ще одне зілля, правда? Ми разом вбивали найманців Лоренцо. І, до речі, я не наказував тому монстру калічити твоїх близьких — лише поранити. Перелякати. Щоб у тебе була більша мотивація показати усю силу. І погодься, це спрацювало.

Алекс із легким кивком підтвердив:

— Так. Це все правда. Але є одна деталь, яку ти дуже зручно ігноруєш. Усі ці ситуації були створені саме тобою.

У відповідь Блазень розсміявся. Голосно, навіть щиро, ніби почув хороший жарт. Алекс не відвів погляду, а його лице залишалося серйозним.

— Тут ти не зовсім правий, — посміхаючись, сказав Блазень. — Думай ширше. Усі ці ситуації дійсно я створив. Але чому мені довелося на це йти? Через тебе. Ти прибрав Монтамерів, і тим самим створив дірку у структурі. Я мав її чимось закрити, і цим «щось» став Лоренцо. Паралельно цьому, ти сам почав цікавити мене. Спершу я перевірив тебе через Еліана та Рейнера. Потім — через монстра в підземеллі. Тому першопричина усього цього не я, а ти, Алекс. Ти — каталізатор.

Алекс злегка відвів погляд, мовчки обмірковуючи почуте. “ Десь у глибині душі ця думка вже не раз мене турбувала. І ось зараз Блазень її підтвердив. ” Але вголос Алекс сказав лише:

— Якщо це так, якщо саме я змусив тебе так діяти… чому ж ти досі не позбувся мене? Це було б простіше, ніж вічно морочити собі голову.

Блазень відповів без паузи:

— Я вже казав тобі відповідь, — його голос звучав трохи м’якше, ніж раніше. — І з того часу вона не змінилася.

— Через інтерес? — запитав Алекс. — Ти хочеш сказати, що все це — лише тому, що я тобі цікавий?

На устах Блазня з’явилась усмішка. Але не єхидна. Цього разу — справжня, майже втомлена.

— Подумай сам, — сказав він. — Ти — сімнадцятирічний вампір, який опанував магію темряви. Це вже унікальність. Я живу дуже довго, Алекс. І ніколи не бачив нічого подібного. Ти не просто цікавий. Ти — аномалія. Ти переміг професора Академії. Ти вижив у битві з монстром, який мав бути сильнішим за більшість S-рангових босів. І ти зробив це в сімнадцять. На тлі цього навіть знищення Монтамерів — як дитяча забавка.

Алекс, уже з відтінком роздратування в голосі, втрутився:

— Не може бути, щоб усе зводилося лише до інтересу. Судячи з того, як ти поводишся… ти хочеш, щоб я довіряв тобі. Повністю. Без сумнівів. Якщо я помиляюся — виправ мене. Але якщо я правий, скажи… чому?

Повисла напружена тиша. Блазень більше не посміхався. Він повільно випустив повітря крізь ніс, дивлячись просто в очі Алекса.

Блазень зробив ще один ковток елю, поставив келих на стіл і нарешті порушив тишу.

— Тебе цікавить моя мотивація, — м’яко почав він. — Гаразд. Буду з тобою до кінця відвертий.

Він підвів погляд і, не відводячи очей, спокійно продовжив:

— Усе, чого я хочу — це поставити альтанку на задньому дворі свого маєтку. Відкрити пляшку доброго елю, сісти в тіні в той час, коли віє прохолодний вітерець… і випити келих разом зі своєю дружиною. От і вся мотивація. Без світових змін, амбіцій чи химерних цілей.

Він легенько всміхнувся і, схиливши голову набік, додав:

— І що скажеш, Алекс? Задовольнила тебе така відповідь? Чи, може, ти розчарований, що за всією цією маскою — лише таке банальне бажання?

Алекс мовчав. Його погляд уважно вивчав кожен м’яз обличчя Блазня, кожен нерв, кожен рух повік. Він намагався вловити найменший знак брехні, фальші, гри. Але… нічого. Лише спокій. Тихий, глибокий і дивно чесний.

“ От би зараз вміння Астаріона чути чуже серцебиття... ”

— Я не розчарований, — нарешті відповів Алекс, і в його голосі вже не було роздратування. — Я… вражений.

Блазень примружився, з легким здивуванням зиркнувши на нього.

— А яка ж твоя мотивація, Алекс? — поцікавився він. — Що змушує тебе піднімати зброю знову й знову?

— Захист рідних, — без роздумів відповів Алекс. — Захист близьких. І тих, хто повірив у мене.

Блазень повільно кивнув, із задумливою усмішкою.

— Виходить, наші цілі не такі вже й різні, — сказав він. — Просто йдемо до них різними дорогами. І, як це не парадоксально, саме через це ми й заважаємо один одному. Я роблю щось по-своєму — ти це ламаєш. Ти борешся по-своєму — а я, хай і не прямо, але ставлю тобі перешкоди. Але що, — його голос став спокійнішим, майже довірливим, — якби ми йшли одним шляхом разом?

Алекс здивовано звів брову:

— Що?

“ Я не збирався про це говорити сьогодні ” , — промайнуло в думках Блазня. “ Але зараз для цього ідеальний момент. ”

— У мене є пропозиція, Алекс, — промовив він вголос, дивлячись прямо в очі. — Давай об’єднаємося. Ти — зі своєю силою, переконаннями і ціллю. Я — зі своєю мережею, ресурсами і... знанням більш темної частини світу. Ми можемо не погоджуватись у всьому. Але разом ми зможемо досягнути своїх цілей куди швидше.

В кімнаті повисла тиша, важка, як перед бурею. Алекс лише мовчки дивився на нього, а Блазень просто чекав.

Сирена озвалася першою. Її голос у свідомості Блазня звучав дещо стривожено:

— Володарю, Ви впевнені у тому, що об’єднання з ним — гарна ідея?

Блазень, трохи зосередившись, подумки відповів:

— Так. Я вірю, що співпраця з ним, допоможе мені нарешті досягнути мети.

— Як саме він зможе Вам допомогти ? — поцікавилась вона.

— Я зможу стати сильнішим, — відповів Сирені Алекс. — А головне — витривалішим. Бій із монстром показав, що сил у мене більш ніж достатньо, але витривалості катастрофічно бракує. Щоб виправити це, мені потрібно боротися з тим, хто сильніший за мене і точно не буде стримуватися. І найкращий для цього кандидат — Блазень.

— Сподіваюсь, Ви не помиляєтесь, — тихо мовила Сирена.

— І я також, — подумки відповів Блазень. — Але я зроблю все, щоб із цієї співпраці щось вийшло. І маю надію, Алекс зробить те ж саме, після чого кожен з нас зможе жити спокійно.

— А якщо він зрадить Вас? — занепокоєно промовила Сирена.

Алекс на мить задумався.

— Цього виключати не можна. Хоча Блазень зараз і сильніший, я не продовжую стояти на місці і з кожним днем наближаюся до його рівня сили. І коли в мене буде той меч… я стану навіть сильнішим за нього.

Блазень зробив ковток елю й подумки додав:

— Я, звісно, хочу вірити, що все обійдеться. Але якщо ні…

І тоді, водночас, у двох зовсім різних головах прозвучала одна й та ж відповідь:

— Я просто здихаюся його.

Алекс легко посміхнувся і простягнув руку:

— Я приймаю твою пропозицію. Сподіваюся на плідну співпрацю.

— Буду радий працювати з тобою, — так само легко відповів Блазень, потискаючи хлопцеві руку.

Коли руки розійшлися, Алекс підняв келих.

— А тепер — за початок цієї самої співпраці.

— За початок, — підтримав тост Блазень, і обидва зробили по кілька ковтків.

Допивши, Блазень поновив ель у келихах, зробив ковток і, зручно вмостившись у кріслі, спитав:

— Ну, і що ти плануєш робити тепер, коли історія з Лоренцо закінчена?

— Спочатку, як і казав, закрию питання з сиротами. А потім знову зосереджуся на тренуваннях. І тут мені потрібна твоя допомога, — відповів Алекс.

— Я уважно слухаю, — сказав Блазень, схрестивши руки на грудях.

— У мене проблема з витривалістю. Бій із твоїм монстром я виграв, але після того, як перемістив усіх додому — знепритомнів. Провалявся так два дні. Такого не має повторитися. Мені потрібен сильний супротивник для тренувань. Сильніший за мене.

— Розумію, — кивнув Блазень. — Особисто тренувати тебе буде складно через брак вільного часу. Але обіцяю щось придумати до наступної зустрічі, коли вже розберешся з сиротами.

— Дякую. До речі... — Алекс злегка нахилив голову. — Може, є щось, із чим я можу допомогти тобі? Бо якось так склалося, що весь цей час саме ти мені допомагав.

— Насправді, є. Але не зараз. Коли прийде час, я обов’язково звернуся, — посміхнувся Блазень. І, побачивши, як очі Алекса з недовірою блиснули, додав: — Не хвилюйся. Нічого такого, що пішло б у розріз із твоїми принципами.

— Сподіваюся, — коротко відповів Алекс.

— До речі, — згадав Блазень. — Ти вже використав те зілля, яке я дав тобі тоді на галявині?

— Ні.

— Це добре. Бо я ж тоді нормально не пояснив, що воно робить. По-перше, це дуже сильне зілля регенерації. Може навіть відновити втрачені кінцівки. По-друге, повернути нормальний вигляд, як у випадку з Рейнером. Щоправда, навряд чи тобі це друге колись стане в пригоді.

— І це все ? А прокляття воно зняти може? — розчаровано запитав Алекс.

— Ні. Але… — Блазень примружився. — Тобі потрібно зілля проти проклять?

— Не мені. Моєму близькому другу.

— Я чудово розумію, про кого ти, — усміхнувся Блазень, відкриваючи інвентар. Він дістав звідти колбу з чорною рідиною й поклав її перед Алексом. — Це можливо допоможе. Воно може зняти будь-яке прокляття. Його створив мій друг — мабуть, найкращий алхімік на континенті.

Алекс скосив погляд на колбу.

— Ви його перевіряли?

— Перевіряли, звісно. Але тільки на слабких і середніх прокляттях. Проти сильного я не знаю чи воно спрацює. Може так, може ні. Але Астаріону вже й так не має що втрачати. Може варто спробувати.

— Звідки ти... — почав Алекс, але зупинився, сам відповівши на своє ж питання. — Гаразд. Чого я дивуюся.

Він узяв зілля і прибрав у свій інвентар.

— Дякую.

— Не варто, — знизав плечима Блазень. — Ми ж тепер партнери. А партнери мають допомагати одне одному.

Чоловік зробив ще один ковток елю, і кинув погляд через плече на балкон.

— До вечері ще є трохи часу, — промовив він, вдивляючись у небо, де сонце лише починало хилитися до горизонту.

Він зробив ковток елю, поставив келих на стіл і рішуче піднявся. Алекс, мовчки слідкуючи за ним очима, теж підвівся.

Під ногами обох миттєво спалахнуло магічне коло — і в наступну мить кабінет розтанув у світлі. Коли зір повернувся, вони вже стояли серед знайомої галявини. Тієї самої, де колись Алекс бився з Еліаном. Тієї, де вперше зустрів Блазня. Та тепер її омивало м’яке світло вечірнього сонця, а не тиша зоряного неба.

— Навіщо ми тут? — запитав Алекс, озираючись.

— У нас є хвилин двадцять-тридцять. Прекрасна можливість для невеликої дуелі.

Оцінімо сили одне одного. — У голосі Блазня не було ні бравади, ні зухвалості. Лише цікавість. У його руці засвітилося магічне коло, з якого сформувався довгий елегантний меч. — Тож покажи мені все, на що здатен.

— Давно чекав цієї можливості, — усміхнувся Алекс. У його руці згусток крові зібрався в темний меч.

Обидва встали у бойові пози, і наступної миті вибухнула блискавична атака. Мечі з гуркотом зіштовхнулися, і їхні обличчя на секунду зупинилися одне навпроти одного — кожне з посмішкою, сповненою нетерплячої радості. І тоді почалася справжня битва.

Алекс першим перейшов у наступ, меч із крові розрізав повітря серією швидких ударів. Блазень ухилявся й парирував легко, граційно, ніби танцював під ритм невидимого оркестру. Його меч зі світла світився кожного разу, як зіштовхувався з кров’яним лезом Алекса.

Потім Алекс відскочив, відкинув вбік руку — і з неї полетів хлист із темряви, який розрізав землю. Блазень схрестив руки, викликаючи перед собою бар’єр із світла, що розсипав темряву і поглинув удар.

— Добре, — посміхнувся Блазень. — Але я хочу побачити більше.

Він рвонув вперед, залишаючи за собою світловий слід. Його атаки були настільки швидкі, що здавалося, наче він зникає і з’являється поруч із Алексом знову і знову. Алекс, ледве встигаючи реагувати, блокував і відповідав, але з кожною секундою тиск зростав.

Раптово Блазень підняв меч у небо, і той вибухнув сотнями світлових голок, які посипалися на галявину. Алекс створив над собою купол із темряви — частина променів відбилась, частина розсікла землю навколо. Хлопець змахнув рукою — й величезна хвиля темряви знищили всі світлові голки навколо нього, немов цунамі.

— Ого! — лише й встиг сказати Блазень, захищаючись від хвилі світловим бар’єром.

Та коли пил осів, Блазень уже тримав в руках подвійний клинок зі світла. Його очі палали азартом.

Повітря здригнулося, коли Алекс піднявся в небо на магічній платформі з темряви, яка ніби виросла просто з нічого. Вона пульсувала під його ногами, створена з концентрованої магії, що оберталася по краях темними спіралями. Алекс витягнув руку вперед — і почалося.

Із долоні вирвалося п’ять великих снарядів, кожен із яких був темним, як беззоряне небо. Вони з гудінням рвонули до Блазня, який вже висів трохи нижче, тримаючись у повітрі за допомогою світлових крил, що били світлом із спини.

Блазень граційно ухилився від першого, другого, третього. Один пролетів зовсім близько, залишивши обпалений слід на рукаві. Два інші снаряди, переслідуючи його, почали закручуватись, слідкуючи за його рухами — Алекс вклав у них самонаведення.

— Непогано, — кинув Блазень у повітрі, розвернувшись і простягнувши руки. В його долонях засвітилися два світлові кола, які з гучним тріском випустили промені — ті влучили в темні снаряди, розірвавши їх у повітрі вибухами, схожими на чорні квіти.

Алекс ледве встиг перехопити меч обома руками, коли Блазень опинився перед ним. Їхні мечі зіштовхнулися з такою силою, що повітря довкола затріщало. Блазень виконав швидкий розворот у повітрі й наніс горизонтальний удар зліва — Алекс заблокував його, спробувавши контратакувати колючим ударом знизу, однак Блазень легко перекинувся через нього, зависаючи над платформою.

— Вже краще, — прокоментував він, і в наступну мить його меч описав дугу зверху вниз.

Алекс заблокував удар, але від сили поштовху послизнувся на платформі.

— А тепер подивимось, як ти тримаєшся без опори, — з посмішкою кинув Блазень і різко відступив назад, піднявши в повітрі меч і стиснувши його обома руками. З його леза вирвався світловий снаряд, яке з гуркотом вдарив по самій платформі.

Алекс одразу виставив перед нею бар’єр з темряви, який на секунду стримав удар, але світло Блазня проникало крізь нього. Платформа почала тріщати, затремтіла — і розсипалася.

Алекс полетів вниз. Він перекрутився в повітрі, встигши погасити падіння магією, і м’яко приземлився на коліна. Пил здійнявся навколо нього. Над головою знову промайнула тінь — Блазень вже знову летів у атаку.

Тут же з-під землі рвонув чорний шип, мов спис — і ще один, і ще. Вони проривалися з землі, намагаючись проштрикнути Блазня, проте той лише злегка зміщував траєкторію, прослизав між ними, мов тінь у світлі.

— Непогано! — вигукнув він, ухиляючись.

Алекс виставив руку вперед і випустив хвилю темної магії — вона котилася по землі, здіймаючи її, мов прилив. Блазень опустився на землю і зустрів хвилю ударом зі світла — обидві сили зіштовхнулися в центрі, викликавши вибух, який обпалив траву й підняв клуби пилу.

Алекс рвонувся крізь хмару і наніс удар мечем — Блазень заблокував, і знову почався обмін ударами. Один, другий, третій — кожен із них залишав тріщини в землі. Потім Алекс різко відступив назад і випустив два темні снаряди впритул. Блазень виставив руку — і снаряди просто зникли, немов поглинуті невидимим бар’єром.

— А тепер моя черга, — сказав він і змахнув рукою. Із його клинка вибухнула світлова дуга, яка пронеслась над землею, змусивши Алекса кинутись у сторону.

Коли Алекс приготувався до нової атаки — Блазень вже стояв прямо перед ним. Меч світла зупинився в кількох сантиметрах від шиї.

— Це було весело, — сказав він з усмішкою, опускаючи клинок. — Але я поки що сильніший.

Алекс, важко дихаючи, опустив меч із крові й легенько кивнув.

— Тільки поки що.

Блазень засміявся.

— Чекатиму реваншу.

Алекс, важко дихаючи, але з впевненістю в очах, провів тильною стороною руки по щоках, змахуючи піт, і посміхнувся:

— Я готовий хоч зараз. Ще раунд?

Блазень розсміявся, легко змахнувши світловий меч убік, де він розсипався сяйвом.

— О, твій запал мені подобається. Але на перший раз — досить. Я побачив, що хотів. Тепер зможу розробити для тебе план тренувань, який вичавить із тебе все, що можна… і ще трохи зверху.

Алекс перевів дух, прибираючи меч із крові.

— Чудово. Мені точно є що вдосконалювати.

Блазень провів рукою в повітрі, витираючи з лоба уявну краплю поту, і насмішкувато примружився:

— До речі, ти не передумав щодо вечері?

Алекс важко зітхнув:

— Я вже пообіцяв. Хоча... судячи з того, як ти на мене тоді подивився, відмовитися я, схоже, не особливо й міг.

Блазень захихотів і театрально приклав руку до серця:

— Відмова з твого боку розчарувала б не тільки мене, а й усіх моїх гостей. А це — справжній злочин проти гостинності.

— Я тебе так і зрозумів.

Під їхніми ногами знову з’явилося магічне коло. Світло та тінь змішались, закрутилися в спіралі — і за мить обидва чоловіки зникли з галявини, залишивши після себе лише спустошене бойовищем повітря і ледь відчутний жар.