Розділ 11

Алекс неквапливо крокував коридорами Академії, насолоджуючись тишею, що панувала навколо. У цей час більшість учнів перебувала на заняттях, тож широкі зали та переходи були практично порожніми. Звуки його кроків м’яко відбивалися від мармурових стін, створюючи ілюзію спокою, яку рідко вдавалося відчути в цьому місці.

— Володарю, — раптом пролунав у його свідомості голос Сирени. — З Вами намагаються зв’язатися.

Він на мить зупинився, відкрив інвентар і дістав звідти невеликий артефакт для зв’язку — подарунок, який отримав не так давно. Вставивши його у вухо, він наповнив пристрій маною, після чого коротко промовив:

— Слухаю.

З іншого кінця почувся знайомий, ніжний голос Елізабет:

— Привіт, Алекс. Сподіваюся, я не відволікаю?

— Ні, я зараз вільний, — відповів він, розслаблено усміхаючись.

— Чудово, — задоволено мовила вона. — Бо з тобою хоче зустрітися гість, якого ти, як я пам’ятаю, чекаєш уже кілька днів.

Алекс одразу зрозумів, про кого йде мова.

— Вже лечу.

І за мить його тіло огорнуло сяйво магії переміщення.

Коли Алекс з’явився в кабінеті Елізабет, то побачив, що усі вже зібралися. Сама Елізабет, як завжди, сиділа за своїм столом із легким, зосередженим виразом на обличчі. Навпроти неї, зручно вмостившись у кріслі, сидів Роґан — його поза була розслабленою, але очі уважно спостерігали за кожним рухом. За спиною Елізабет стояв Астаріон — мовчазний і пильний, як завжди.

А трохи осторонь — чоловік, якого Алекс бачив уперше.

Це був Горноракс Брунгард — батько Роґана. Його присутність неможливо було не помітити: могутня постава, широкі плечі й м’язисті руки свідчили про силу, загартовану в сотнях боїв. Його темно-руде волосся було густим і диким, стирчало догори, нагадуючи гриву хижака. Карі очі виблискували живим вогнем, який видавав молодість та енергію. Обличчя — мужнє, з різкими лініями щелепи та короткою щетиною, що лише підкреслювала його войовничу натуру.

Горноракс мовчки рушив уперед, його важкі кроки глухо відлунювали в кабінеті. Зупинившись перед Алексом, він пильно вдивлявся в юнака згори вниз, не приховуючи серйозності. Його погляд був суворий, майже загрозливий, а обличчя — кам’яне.

Раптом навколо Горноракса немов би згустилося повітря: звіролюд дав волю своїй магічній аурі. Потужна хвиля сили накрила простір, тиснучи на тіло та розум, ніби намагаючись зламати їх. В його очах промайнула злість — дика, первісна, справжня.

Алекс же не здригнувся. Натомість на його обличчі з’явилась спокійна, майже зухвала усмішка. Він прийняв виклик. “ Невже він так оцінює мене? ” — майнула думка в голові Алекса.

У наступну мить хлопець дозволив частково вивільнити власну ауру. Тільки рівно стільки, скільки потрібно, аби зрівнятися з тиском Горноракса. У повітрі завирувало, сили обох зіткнулися невидимою хвилею — і ні одна з них не відступила.

Між ними запанувала кількасекундна тиша, насичена напругою та взаємною оцінкою.

Але потім на обличчі звіролюда з’явилась посмішка. Вона була запальною, щирою — з блиском азарту в очах замість початкової ворожості.

— Тепер мені якось більше віриться, — заговорив Горноракс, — що студент зміг самотужки розібратися з Лоренцо і всіма його виродками.

Його аура розсіялась, повернувшись у норму. У відповідь Алекс також заспокоїв власну.

— Радий нарешті з тобою познайомитися, — мовив звіролюд і простягнув вперед свою масивну, шрамовану руку.

— Взаємно, — відповів Алекс, потискаючи її. У руці Горноракса відчувалась сила, але без виклику — радше як визнання.

— Сподіваюся, ти не тримаєш зла за цю невеличку перевірку, — з усмішкою сказав Горноракс.

— Анітрохи. Я цілком розумію, чим Ви керувалися.

— Хм. Схоже, ми з тобою зможемо знайти спільну мову, — задоволено кивнув Горноракс.

— Це було б непогано, — усміхнувся Алекс.

— Ей, — раптом пролунав позаду голос Роґана з ледь помітним роздратуванням, — ви вже закінчили?

Горноракс обернувся до сина.

— Так-так, уже йдемо, — буркнув він, після чого разом з Алексом підійшов до столу Елізабет. Обидва сіли у вільні крісла навпроти неї.

Елізабет привітно посміхнулась.

— Рада бачити, що ви змогли порозумітися, — сказала вона, переводячи погляд на Алекса з легким, майже невидимим натяком. Здавалося, що очима вона говорила: настав час.

Алекс кивнув і відкрив інвентар. У його руках з’явилася темна шкіряна папка з документами. Він перевів погляд на Горноракса.

— Тут зібрані всі необхідні документи, щоб закріпити власність над усіма «Променями Надії» за вами, — спокійно повідомив він.

Горноракс подивився на папку, потім знову на Алекса, піднявши брову.

— І що, ти її так просто мені віддаєш?

— Так, — твердо відповів Алекс. — Бо не маю більше кандидатів на цю роль. До того ж, я хотів би передати дитячі будинки комусь із добрим серцем, щоб гідно піклуватися про дітей… і з достатньою силою, щоб їх захистити.

Алекс зробив паузу, на мить затримав погляд на Роґані, а потім повернув його до Горноракса.

— Судячи з вашої магічної аури, з другим пунктом проблем точно не буде. А щодо першого — досить просто поглянути на те, яким виріс Роґан. Добре серце у вас точно є. Тож, для мене ви — ідеальний кандидат.

Він простягнув папку звіролюду. Той обережно взяв її, відкрив і пробігся очима по першому документу. Потім закрив, уважно подивився на Алекса й щиро кивнув.

— Дякую. Я виправдаю надії, які ти на мене поклав.

— Сподіваюсь на це, — відповів Алекс. — Але перш ніж ми підемо далі, хотів би дещо уточнити, щоб не було зайвих непорозумінь. Я не зовсім самотужки впорався з підопічними Лоренцо.

Він зробив коротку паузу, перш ніж продовжити:

— Коли я потрапив у підземелля, коридор вже був усіяний трупами. Пройшовши трохи далі, я побачив чоловіка, який розправлявся з новою партією бандитів. Думаю, ви всі знаєте, що останні кілька днів перед своїм днем народження Лоренцо збирав найманців у своєму ігровому будинку. І усе це, щоб убити саме того незнайомця.

Горноракс задумливо нахмурився.

— Цікаво... Вибач, що перебиваю. Продовжуй.

— Коли він побачив мене, то одразу напав. Але я зміг захиститися й пояснити свою ціль. Після цього ми рушили далі разом. Дорогою натрапили на печеру, де тримали рабів і сиріт. Ми врятували їх. Зараз вони під захистом того чоловіка. І саме з ним я дійшов до Лоренцо. Після короткого, але важкого бою ми перемогли. Я забрав потрібні документи, а Лоренцо залишився з ним. Після чого я повернувся назад до ігрового будинку.

Алекс перевів погляд на всіх присутніх.

— Тому не варто робити з мене героя-одинака. Без того чоловіка я, можливо, і не сидів би зараз тут.

— Тобі вдалося щось про нього дізнатися? — запитав Астаріон.

Алекс похитав головою.

— Ні. Він майже нічого не казав. Був у чорній мантії, обличчя закривала маска. Не знаю ні його імені, ні зовнішнього вигляду, ні раси — він не використовував магію, лише меч.

— Отже, Лоренцо таки загинув у власному підземеллі, — пробурмотів Горноракс, а останні слова промовив з ледь стримуваною люттю. — Шкода. Я збирався прикінчити його власноруч.

— Можете не перейматися, — сказав Алекс. — Той незнайомець пообіцяв, що смерть Лоренцо буде… непростою. І, судячи з того, як він розправлявся з розбійниками, я йому вірю.

Горноракс посміхнувся.

— Це вже краще. А що сталося з тими, кого ви врятували?

— Як я і казав, вони зараз з ним. Скоро він повинен вийти на зв’язок, після чого передасть сиріт мені. Щоправда, чоловік поставив умову: я маю прийти один. Інакше — він сиріт не віддасть.

— Зрозуміло, — кивнув Горноракс. — Що ж, здається попереду у мене багато роботи.

Він підвівся з крісла.

— Ще раз дякую, Алекс. Кожна секунда тепер на вагу золота. Потрібно якнайшвидше відновити «Промені Надії» та підготуватися до повернення дітей.

Він перевів погляд на Астаріона й Елізабет.

— Було честю познайомитися з вами.

— Взаємно, — відповів Астаріон.

— Сподіваюсь, ще колись завітаєте, — усміхнулась Елізабет.

— Обов’язково, щойно з’явиться вільна хвилина, — кивнув звіролюд.

Він поглянув на Роґана.

— Проведеш?

— Звісно, — коротко відповів Роґан, підводячись. Він чемно попрощався з Астаріоном і Елізабет, а з Алексом лише обмінявся коротким поглядом і кивком.

Горноракс махнув на прощання великою рукою:

— На все добре!

Після цього він розвернувся і разом із сином попрямував до виходу з кабінету.

Щойно двері кабінету зачинилися, Елізабет важко видихнула і, врешті розслабившись, дістала з-під столу пляшку вина. З однієї з шухляд вона витягнула ще й три келихи, які легенько дзенькнули одне об одного, коли вона поставила їх на стіл.

— Не пройшло й п’яти секунд, як Горноракс пішов, а ти вже тягнешся до випивки, — з ледь помітною посмішкою пробурмотів Астаріон.

— Не будь занудою, — театрально відмахнулася Елізабет. — До того ж, ми досі не святкували перемогу Алекса над Лоренцо. А зараз якраз той рідкісний момент, коли ми всі вільні.

— Для тебе будь-яке досягнення Алекса — привід до застілля, — хмикнув Астаріон з легкою насмішкою, сідаючи поряд з Алексом.

— Я, на відміну від деяких, знаю, як святкувати успіхи свого племінника, — відповіла Елізабет, наливаючи вино в келихи. — Звісно, можна влаштувати пишну вечерю, як дехто це робить для сина, але, на мою скромну думку, це занадто нудно.

Астаріон тяжко зітхнув, однак сперечатися не став. Елізабет роздала келихи й перевела погляд на Алекса. В її очах світилася щира гордість. Вона підняла келих і тепло, але впевнено мовила:

— За Алекса.

— За Алекса, — підтримав тост Астаріон.

Алекс лише посміхнувся у відповідь. Келихи легко дзенькнули, і кожен зробив по ковтку.

Першим знову заговорив Астаріон:

— Ти розумно вчинив, що трохи прикрасив історію про підземелля, коли розповідав Горнораксу. Чув про нього від кількох знайомих аристократів, і кожен підкреслював його гарячий норов і схильність сумніватися в будь-якій інформації.

— Мені Фенрікс те ж саме казав, — кивнула Елізабет. — Тож не дивно, що Горноракс вирішив тебе перевірити. Якби я тебе не знала, то мені було б також важко повірити, що другокурсник зумів самотужки впоратись із Лоренцо і всіма його посіпаками. За імпровізацію — окрема похвала. Скільки часу пішло, щоб її вигадати?

Алекс легенько усміхнувся.

— Насправді, я нічого не вигадував. Все, що я розповів, — чиста правда. А той чоловік, з яким я пройшов усе підземелля — це Блазень.

В кабінеті запанувала тиша. Елізабет витріщилася на нього з виразом відвертого здивування. Погляд Астаріона був стриманішим, але навіть він не зміг приховати легкий шок. Алекс спокійно зробив ковток вина, поставив келих на стіл і продовжив:

— Розумію ваше здивування. Я сам був не менше шокований, коли побачив його. Особливо враховуючи, що про нього не було жодної звістки вісім місяців. Але слід визнати — з його допомогою вся біганина за Лоренцо зайняла набагато менше часу, ніж я очікував. І, скоріше за все, без нього я не зміг би відразу врятувати всіх рабів і сиріт. Саме його піддані перемістили їх до маєтку Блазня, де їм надали допомогу.

Першою оговталася Елізабет. Вона перевела погляд убік, зібравши думки, а потім з нотками іронії мовила:

— Нарешті в історію повернувся головний антагоніст.

— Алекс, — серйозно звернувся Астаріон. — Розкажи все. Всі деталі. Що сталося в підземеллі?

— В частині подій, що стосуються підземелля, все саме так, як я сказав при Горнораксу, — відповів Алекс. — Ми з Блазнем не вели глибоких розмов, лише коротко перекинулися словами. А от уже після всього… Блазень запросив мене до себе. Сказав, що хоче поговорити в спокійних умовах.

— Що?! — занепокоєно вигукнула Елізабет. — Ні, Алекс, так не можна. Подібна зустріч має проходити на нейтральній території. Пускати тебе одного просто в його лапи — надто небезпечно.

Вона кинула швидкий погляд на Астаріона, немов просячи підтримки. Той вже відкрив рота, щоб погодитись, але його перебив Алекс:

— Можете не хвилюватися. Ця зустріч уже відбулася. Вчора. І, як бачите, я цілий і неушкоджений.

Раптом у двері хтось постукав. За мить до кабінету зайшов Адам. Він спокійно привітався з батьком та Елізабет, але одразу помітив їхні обличчя — здивовані, напружені, з нотками розгубленості. Його погляд ковзнув далі, зупинившись на Алексі, який сидів за столом цілком спокійно, з келихом вина в руці.

Адам легко посміхнувся.

— Схоже, я якраз вчасно, — кинув він, сідаючи на вільне місце за столом.

Поглянувши ще раз на батька, потім на Елізабет, він раптом тихо засміявся й швидко вибачився:

— Пробачте, але тепер я розумію, з якого саме виразу обличчя Алекс вчора сміявся.

— Обличчя в тебе було ще більш здивоване, — з посмішкою парирував Алекс.

Елізабет, яка досі мовчки переварювала почуте, нарешті перевела погляд з Алекса на Адама. Її риси м’яко змінилися — тепла, майже материнська усмішка з’явилася на вустах.

— Рада тебе бачити, Адам, — привіталась вона і дістала з шухляди ще один келих. Наповнивши його вином, простягнула хлопцеві. — Пригощайся.

— Дякую, Міс Елізабет, — кивнув Адам, приймаючи келих.

Тоді заговорив Астаріон, повертаючись до сина:

— То ти вже знав про зустріч Алекса з Блазнем?

— Знав лише, що вона відбулась, — спокійно відповів Адам. — А подробицями Алекс пообіцяв поділитися сьогодні, щоб це почули відразу усі.

— Зрозуміло, — коротко мовив Астаріон, переводячи погляд на Алекса. — Тоді розкажи. Усе. Без прикрас. Що між вами відбулося.

Голос був спокійний, але в ньому відчувалась і серйозність, і занепокоєння. Алекс зробив ще один ковток вина, поставив келих на стіл і злегка нахилився вперед.

— Що ж... — почав він. — Розказати справді є що.

Він почав свою розповідь. Спершу — про те, як Блазень запросив його відвідати звільнених сиріт і рабів, яких прихистили у його маєтку. Як ті діти, які пережили справжнє пекло в підземеллях Лоренцо, зараз отримують допомогу, дах над головою і турботу. І хоч Блазень і залишався таким самим іронічним, загадковим і місцями провокаційним, Алекс відчув у ньому дещо нове.

Потім він перейшов до головного — їхньої розмови. Як вони обговорили мотивацію одне одного. Як Блазень вперше заговорив про те, чого справді хоче. Про альтанку, про вітер, про келих елю поруч із дружиною. Проста, але щира мрія. Це вразило Алекса більше, ніж будь-які гучні промови.

— У його словах не було жодного натяку на брехню, — тихо сказав Алекс, — І хоч я й не маю вміння Астаріона, аби відчути серцебиття, я... повірив.

Він розповів про їхнє рішення об’єднати сили. Про те, що Блазень погодився стати, певною мірою, його вчителем. Допомогти з тим, чого Алексу бракує найбільше — витривалістю. І для цього потрібні справжні випробування, які тільки такий супротивник, як Блазень, зможе йому дати.

— Ми навіть влаштували дуель, — додав Алекс. — Невелика перевірка, щоб оцінити сили одне одного.

На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

— Я програв. Очікувано. Але виніс багато з цього бою. Блазень ж пообіцяв підготувати для мене тренувальний план, щойно я владнаю справи із сиротами.

Усі уважно слухали. Адам — з легким, ледь прихованим захопленням. Астаріон — зосереджено, з ледь зсунутими бровами. Елізабет — мовчки, але в її очах тепер було менше страху, більше зацікавленості та тривожної надії.

Алекс подивився на кожного з них, а тоді продовжив:

— Це... все, про що ми говорили.

Він зробив ще ковток вина, відсунув келих убік, і в кімнаті повисла коротка тиша. Лише через мить Алекс знову заговорив.

— Правда, є ще одна річ. Але про неї — трохи згодом. Спочатку я хотів би почути вашу думку відносно почутого.

Першим коротку тишу перервав Адам. Його голос був спокійним і твердим:

— Хоча я й не довіряю Блазню... — він на мить зробив паузу і перевів погляд на Алекса. — Я повністю довіряю тобі. Якщо ти впевнений у своїх діях, то я не маю нічого проти. Я з тобою.

За ним заговорив Астаріон. Його голос залишався рівним, але в кожному слові звучала вагома стриманість:

— У мене також є сумніви щодо цього союзу. Але ти вже не хлопчик, Алекс. І я впевнений, що ти усвідомлюєш, у що втягуєшся. Можливо... — він злегка зітхнув, — у тебе вийде навіть перетягнути Блазня на свій бік.

Він зробив ковток вина, але відразу ж поставив келих на стіл, серйозно дивлячись на хлопця.

— Але, прошу, будь обережним. Дуже обережним. Його слова, як і його попередні дії, можуть бути лише прикриттям. Можливо, все це лише спосіб відволікти твою увагу від чогось справді важливого. Хоча... — він злегка посміхнувся, — певен, ти вже думав про це, коли погоджувався.

Він перевів погляд на Елізабет, запитливо піднявши брову.

— Я правий, Елізабет?

Елізабет мовчала весь цей час, не зводячи погляду з Алекса. Її обличчя було мов вирізьблене з мармуру — спокійне, відсторонене, задумливе. Але врешті вона натягнула легку посмішку і кивнула:

— Так. Ти правий, Астаріоне. Я теж довірюся рішенню Алекса... і сподіваюся, що все завершиться якнайкраще.

Алекс посміхнувся. Усередині нього в цей момент з’явилась маленька іскра полегшення й вдячності.

— Дякую, — щиро сказав він. — Дякую вам усім за підтримку.

Він відкинувся трохи назад у кріслі, вдихаючи глибше.

— Признатися чесно, я довго сумнівався. Я ніяк не міг визначитися з тим, яке у мене ставлення до Блазня, і чи готовий я йому повністю довіряти. І навіть зараз, вже прийнявши рішення… у мене залишаються невеликі сумніви відносно правильності цього вчинку. Його слова можуть бути щирими, а можуть бути лише маніпуляцією. Але... — він знизав плечима, — мені в будь-якому разі потрібно щось робити з витривалістю. Я не отримаю доступу до S-рангових підземель. І з усіх можливих варіантів — Блазень залишається найшвидшим, найнадійнішим і найсильнішим ресурсом, яким я міг скористатися.

Алекс зробив паузу, ковтнув вина.

— До того ж, він нічого не просить взамін. Поки що. А це значить, я можу зосередитися виключно на тренуваннях. І я радий, що ви підтримали моє рішення. Тепер... мені стало трохи спокійніше.

Він на мить замовк, але в його очах з’явилося щось нове — тінь чогось недоказаного.

— Що ж, тепер можна повернутися до останньої деталі нашої з Блазнем розмови.

Він провів поглядом по кожному з присутніх.

— Ви всі пам’ятаєте зілля, яке Блазень вколов Рейнеру ? Те, що повернуло йому нормальний вигляд.

Усі троє кивнули.

— Я довгий час думав, що це зілля — щось універсальне. Що окрім лікування й повернення до нормальної форми, воно може бути і засобом проти проклять.

Алекс зробив паузу, голос трохи затихнув.

— Але я помилявся. Блазень сказав, що тут воно не допоможе.

Погляд Алекса зупинився на обличчі Астаріона.

І саме тоді на ньому щось змінилося. Ледь помітно. Немов у глибині очей згас промінчик надії, що тліла там до цього моменту. Лінія рота стала жорсткішою. Він опустив погляд, спробував зберегти стриманість — але на коротку мить його обличчя видало більше, ніж будь-які слова.

Алекс мовчки відкрив інвентар. Його пальці неквапливо потяглися до невеликої скляної колби, наповненої чорною рідиною. Він покрутив її в долоні кілька секунд, уважно розглядаючи, а тоді підвів очі на Астаріона.

— Це… — промовив він спокійно. — Це зілля, яке мені дав Блазень. За його словами, воно здатне зняти будь-яке слабке чи середнє прокляття. Чи впорається воно з сильним — невідомо.

Алекс простягнув колбу графу.

— Але... спробувати варто.

Астаріон не одразу зреагував. Його очі вп'ялися в колбу, а обличчя застигло в напруженому виразі. Він витягнув руки, і Алекс відчув, як ті ледь тремтіли, коли граф узяв колбу з його долоні. Погляд Астаріона застиг на темній рідині — мов у ній крилось вирішення проблеми, яка не давала спокою вже понад десятиліття.

Тиша була глибокою і тягучою, поки не прозвучав схвильований голос Адама:

— Це... це справді може допомогти мамі?

Алекс перевів погляд на хлопця:

— Я не знаю. — Він знизав плечима. — І оскільки ні ти, ні твій батько повністю не довіряєте Блазню — вибір залишається за вами чи скористатися цим зіллям чи ні.

Адам ковтнув повітря, потім перевів погляд на батька. Той усе ще тримав зілля, не зводячи з нього очей.

— Батьку... — прошепотів Адам.

Астаріон повільно підняв погляд. В його очах змішалися надія і сумнів, страх і рішучість. Граф перевів погляд на Алекса:

— Якщо ти не заперечуєш... я хотів би повернутися додому. І... — він зробив паузу, стискаючи колбу, — скористатися ним.

Алекс легко посміхнувся, тепло і щиро:

— А хто я такий, щоб стримувати тебе від можливості нарешті знову побачити свою дружину?

Він перевів погляд на Адама, підморгнувши:

— І матір. Зрештою, й ти чекаєш цієї зустрічі не менше.

Астаріон подивився на Елізабет — ніби шукав у ній ще одну частинку підтримки. Та лише з легкою усмішкою кивнула.

— Йди, Астаріоне, — м’яко мовила вона. — Ми будемо чекати новин.

Граф підвівся з місця, і слідом за ним встав Адам. Той підійшов ближче до батька, злегка торкнувся його руки, ніби допомагаючи стримати емоції.

Під їхніми ногами спалахнуло світле магічне коло. І за мить вони обидва зникли, залишивши по собі тільки затихлий імпульс мани.

У кабінеті запанувала тиша. Елізабет видихнула й задумливо промовила:

— Це, мабуть, вперше за останні тринадцять років я бачила Астаріона таким... розгубленим. Я вже так звикла до його кам’яного обличчя. Але якщо він зуміє розбудити Луну — я буду тільки рада. Може, тоді вперше за довгий час побачу, як він по-справжньому посміхається, а не просто смикає губами, переконуючи себе, що це посмішка.

Алекс усміхнувся:

— Я теж сподіваюся, що зілля подіє. Я багато чув про Луну з розповідей Адама… Хотілося б нарешті з нею познайомитися.

— Хм, — легко хмикнула Елізабет, після чого підняла келих. — Тоді давай вип’ємо. За те, щоб сім’я Вольфенгардів нарешті возз’єдналася.

Алекс підняв свій келих у відповідь.

— За сім’ю.

Знову пролунав дзвін скла, після чого обидва зробили ковток. Тепер залишалося тільки чекати новин.

Після короткої паузи першою заговорила Елізабет:

— І що ти плануєш робити далі?

Алекс, спершись спиною на спинку крісла, злегка повів плечима.

— Як я вже казав, спершу допоможу повернути всіх сиріт до «Променю Надії». А далі повністю зосереджуся на тренуваннях з Блазнем, наскільки це буде можливо.

Елізабет задумливо склала руки на колінах, на мить замовкла, а потім, трохи іронічно звела брову:

— Виходить, твої дні проходять у тренуваннях із рейдовою групою, походах у підземелля з ними, заняттях з Арією, самостійних рейдах, час від часу — візити до Крул… а тепер ще й додаткові тренування з Блазнем? Коли ти тільки все це встигаєш?

Алекс ледь усміхнувся:

— Якщо грамотно розпоряджатися часом — усе можливо. До того ж, я буду менше ходити в підземелля сам. Нові рівні вимагають аномальної кількості досвіду, а постійне проходження А-рангових підземель не дає достатньої віддачі. Тренування з Блазнем наразі виглядають як більш продуктивний шлях.

— А ти взагалі відпочиваєш? — тихо, але з ноткою турботи, поцікавилася Елізабет.

— Встигаю, — коротко відповів Алекс.

— І коли ж? — перепитала вона вже з хитрою усмішкою.

Алекс легко посміхнувся:

— Коли сплю. Або коли провідую батьків.

Він опустив погляд і додав уже серйозніше:

— Так, часу на відпочинок не так багато, як хотілося б… Але я ще встигну відпочити. Колись. Коли виконаю те, що пообіцяв Люменії.

Елізабет гірко всміхнулась.

— Я дуже сподіваюся, що цей момент настане якнайшвидше. І ти нарешті дозволиш собі просто... жити.

Алекс ледь усміхнувся і кивнув.

— А що це ти раптом заговорила про мій вільний час?

Елізабет склала руки на грудях і зробила вигляд, що ображається.

— Взагалі-то я — твоя тітка. Маю повне право цікавитись! — Потім уже спокійніше, але щиро додала: — Я просто хвилююсь. Так, у твоїх руках — доля континенту. Але це не привід забувати про себе. Тіло і розум мають відпочивати не лише уві сні чи за вечерею. Ти не настільки часто бачишся з рідними, щоб це вважати повноцінним відпочинком. І я дуже прошу — проводь більше часу з друзями. І перестань усе робити сам.

Алекс трохи зніяковів, опустив очі й тихо мовив:

— Я ж… не все роблю сам. У багатьох речах я покладаюся на тебе, Астаріона, своїх друзів…

Елізабет тихо засміялась:

— Ти сам віриш у те, що щойно сказав?

Вона сперлась ліктем на стіл і вказала пальцем у його бік.

— Єдине, чим я і Астаріон тобі допомагаємо — це інформацією, яку ти сам просто не встигаєш знайти. Навіть коли ти погодився взяти мене з собою в підземелля Лоренцо — в результаті я залишилась доглядати за Роґаном у залі, поки ти з Блазнем займався справжньою справою.

Алекс трохи розгубився.

— Я ж… спочатку дійсно хотів, щоб ти пішла зі мною. Але коли Роґан попросив піти разом, я був проти. Це ти переконала мене взяти його.

— Так, — різко перебила Елізабет. — Але я думала, що ми всі підемо разом саме у підземелля герцога. Я, ти і Роґан. Так, Лоренцо зібрав чимало головорізів, але більшість із них — низькорівневі. Тільки його охоронці становили мінімальну загрозу. Ми з тобою могли б впоратися з ними, а Роґан — з рештою.

Алекс опустив погляд, і його голос трохи здригнувся:

— А якщо б його поранили? Ми б пройшли підземелля без подряпин, а він…

— Алекс, — Елізабет знову його перебила, цього разу вже тихо, але твердо. — Роґан — учень Фенрікса. Найсильніший студент-звіролюд в Академії. Він тренується з усіма Директорами і проходить А-рангові підземелля разом із тобою. Хіба ти справді думаєш, що з ним щось сталося б у тому підземеллі?

Алекс не відповів.

— Проблема не в Роґані. Проблема в тобі. У тому, що навіть маючи сильних друзів, союзників… ти все одно вирішуєш іти один. Або — іронія — з Блазнем. З тим самим, через кого ти загинув у минулому. І це… — вона зітхнула й відвела погляд — це не вкладається в моїй голові.

Алекс мовчав. Не тому, що не мав, що сказати — а тому, що слова застрягли десь глибоко в горлі, перетворившись на важкий камінь. Та Елізабет не чекала відповіді.

— Ти сильний, Алекс. Сильніший, ніж будь-хто, кого я знаю. Але це не означає що ти мусиш все вирішувати самостійно. Ти зібрав біля себе сильних союзників, але не довіряєш їм. Вони поруч, вони йдуть із тобою в рейди, ти даєш їм поради, допомагаєш тренуватися. Але при цьому залишаєш їх позаду. Навіщо ти тоді погодився стати частиною рейдової групи? Навіщо взявся за навчання Арії? Навіщо щотижня влаштовуєш дуелі з Адамом? Навіщо витрачаєш час і сили, щоб зробити всіх сильнішими, якщо не дозволяєш їм бути поряд у потрібний момент?

Її голос не був злим — він був сповнений розчарування й болю.

— Дай мені відповідь, Алекс. Я хочу зрозуміти тебе.

Алекс повільно підвів на неї погляд. Голос тремтів, але він намагався говорити чітко, тримати себе в руках:

— Я... роблю все це, щоб захистити тих, хто мені дорогий. А допомагаю їм ставати сильнішими лише для того, щоб вони змогли захистити себе, якщо мене не буде поруч. Якщо я тренуюсь, якщо просуваюсь вперед… то лише для того, щоб ситуацій, у яких їм знадобиться ця сила, взагалі не було.

Він зробив ковток повітря. Внутрішній тиск почав рости.

— Я вже проходив через це. Я бачив, як помирають близькі. Бачив як помирав батько. Я тримав матір, яка вже не дихала. Я пам’ятаю холодне тіло Елірії… коли вона… — його голос зламався, в очах з'явилися сльози. — І за кілька хвилин до моєї смерті, на полі бою загинув Адам.

Він підвищив голос, майже кричав:

— То як, скажи мені, після всього цього, я маю спокійно дозволити їм знову опинитися в небезпеці? Я більше не витримаю цього, розумієш? Я не хочу знову проходити через ці смерті! Я повинен тримати їх подалі від усього цього. Я повинен ставати сильнішим. І це мій шлях. Самотній. Бо в мене просто немає іншого вибору!

Алекс важко дихав, намагаючись заспокоїтися. Потім додав уже тихіше:

— Ти не перша, хто намагається мене переконати. Адам, Елірія, Сирена… Усі хочуть допомогти. Але єдине, що ви всі можете для мене зробити — залишатися в безпеці. Не висовуватись. Не ризикувати. Це все, чого я прошу.

Елізабет різко вдарила кулаком по столу. Келихи дзвінко підстрибнули, і в її очах загорівся вогонь.

— Ти егоїст!

Вона майже кричала.

— Ти весь час говориш, що піклуєшся про інших, але насправді піклуєшся тільки про себе! Твій страх втрати більший за волю інших людей. Ти забираєш у нас вибір! Ти нав'язуєш своє бачення захисту, замикаючи нас у клітці, бо так тобі спокійніше! Це не турбота — це контроль! Це егоїзм, Алекс!

Його щелепа напружилася, кулаки зціпились. Голос, уже майже зірваний, просичав крізь зуби:

— Думаєш, я цього не знаю?

Він підвів на неї очі, повні болю й внутрішнього вогню.

— Ти гадаєш, я не усвідомлюю, наскільки егоїстично виглядаю? Ці думки — вони зі мною щодня. Кожної вільної хвилини. Я не можу дивитись людям у вічі, бо мені соромно. Я обіцяю собі, що довірятимусь вам більше — і знову роблю все сам. Бо я не витримаю ще однієї втрати! Ти хочеш, щоб я дозволив вам допомагати мені, але ти не бачила того, що бачив я! Ти не відчувала те, що я відчував! Тож не тобі мене засуджувати!

Елізабет різко підвелась. Її рука здійнялася в повітря — і зупинилась в міліметрі від його щоки. Важке дихання, тремтяча долоня, спалах гніву в очах… Але вже за мить вона опустила погляд на власну руку, і вогонь у погляді згас, поступившись страху та сорому. Вона повільно опустилась у крісло, не сказавши ні слова.

Кілька секунд панувала напружена тиша. Потім Елізабет нервово засміялась, намагаючись приховати тремтіння в голосі:

— Я знала, що ти впертий. Але щоб настільки… Ну, справжній Бледхарт.

Вона вже не дивилася на нього.

— На сьогодні досить. Коли буде змога — я з тобою зв’яжусь.

Алекс мовчки підвівся. Кілька секунд стояв на місці, потім розвернувся і вийшов з кабінету, не озираючись.

Елізабет відкинулась у кріслі, закриваючи очі рукою. Її дихання було глибоким і рваним. Потім вона знову тихо засміялась, вже майже втомлено.

— І чого я, власне, очікувала… Вперта тітка і не менш впертий племінник. Неймовірне поєднання.