Розділ 13

Тренувальна зала стояла в тиші: штучне небо на стелі повільно “ дихало ” приглушеним сяйвом, вода в озерці ледь помітно ворушилася від внутрішньої вентиляції. Алекс сидів навпроти дзеркальної гладі, босими ступнями відчуваючи вологу прохолоду трави. Видих — довгий, рівний; вдих — коротший, щоб не розгойдати концентрацію.

Він розвів руки долонями вгору.

На правому зап’ясті шкіра злегка піднялася, немов під нею заворушилася невидима змія, — і тонкий рубіновий струмінь крові, слухняний її господарю, вилетів із вени та закрутився спіраллю, зливаючись у сферу.

На лівій долоні з’явилось чорне магічне коло, і з його центру, безшумно, як ніч, витік згусток темряви. Він не світився — навпаки, ковтав світло, роблячи простір навколо на тон темнішим. У цієї кулі не було “пульсу”, зате була глибина: Алекс відчував її як криницю без дна, і кожен рух великого пальця відгукувався всередині крижаним відлунням.

Алекс зблизив руки, не поспішаючи. За підказками з книг — не давити, не зіштовхувати лобами, а “познайомити”. Дві різні мани — немов дві різні натури. Їм потрібен час звикнути одне до одного.

Кров відгукнулася першою: поверхня кулі потяглася червоним язичком, ніби пробуючи температуру темряви. Від темряви піднявся ледь помітний марево-холодок; на шкірі Алекса виступила гусяча шкіра. Він зупинив зближення на відстані долоні, стримуючи кожен згусток своїм наміром . М’язи передпліч звело в тонусі, але дихання лишалося рівним — чотири удари серця на вдих, шість — на видих.

Хвилина. Друга. Третя.

Трава навколо його ніг притихла, ніби боялася зашурхотіти. На воді — кола від вентиляції, що встигли розтягнутися й зникнути. У правій руці кров вгамувала пульс до майже рівної лінії; у лівій темрява стала немов важчою.

Алекс наважився скоротити відстань ще на декілька міліметрів.

Зміни були тонкі: на межі невидимої “буферної” зони в повітрі щось легенько луснуло — навіть не звук, радше крихітний провал у тиші. Кров напружилась, втрачаючи блиск. Темрява відповіла ледве чутним шурхотом, як пісок по склу. На мить здавалося, що вони торкнулися — не тілесно, а “намірами”.

Минуло ще з десяток подихів. Ледь-ледь — на міліметр — кров’яна куля потягнулась у бік тіні, а темрява не відхилилася, лише щільніше присіла, як кішка перед стрибком. На межі їхнього майбутнього контакту, просто в повітрі, народилося дещо нове — тонюсінька нитка. Вона тремтіла й дзвеніла беззвучно, наче струна, яку ледь торкнулися.

Алекс завмер. Це саме те, що він бачив уперше в саду Блазня перед вибухом — “резонансний місток”, як назвав би його сухий розділ у книзі. Не руйнувати. Дати закріпитися. Обережно.

“Ще трішки”, — подумки прошепотів він і, проти власних вчорашніх висновків, дозволив долоням зблизитися на пів подушки пальця.

Струна різко натягнулась.

Волосся на потилиці підвелося. У наступну, абсолютно беззвучну долю секунди Алекс встиг помітити як поверхня крові пробиває край темряви; як із з’єднання вилітає іскра… але не світлова — чорно-рубінова, наче відламок сутінкового скла; як нитка-місток розшаровується на дві тонші спіралі і далі…

Далі — вибух.

Алекс відчув, як йому в груди в’їлася невидима кувалда, і вже наступної миті він лежав на спині за кілька метрів від місця, де сидів.

Долоні Алекса знову були вкриті тонкими, але глибокими шрамами, з яких ще просочувалися крихітні краплі крові. Шкіра пекла, ніби по ній пройшлися розпеченим лезом. У вухах стояв глухий шум, схожий на віддалене ревіння моря, а зір розмивався, змушуючи лінії предметів навколо хитатися, наче вони відображалися у воді.

Він кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись повернути відчуття тіла. Світ поступово перестав плисти, а вухо вловило ледь чутке дзижчання вентиляції тренувальної зали. Підперши себе рукою, Алекс підвівся у сидяче положення й поглянув на свої пошрамовані долоні.

За мить на них проступили яскраво-зелені магічні кола — спершу як світляні контури, а потім із них повільно потекло м’яке тепло. Рани почали затягуватися, шрами зникали, залишаючи по собі лише легке поколювання.

— Ви цілі, Володарю? — у голові пролунав занепокоєний голос Сирени.

Алекс, криво посміхнувшись, відповів:

— Цілий.

— Ви ж буквально вчора читали, що різним манам потрібен час, щоб звикнути одне до одного. Для чого було силоміць їх зближувати, щойно побачили цей… “резонансний місток”?

— Я не думав, що воно вибухне моментально, — знизав плечима Алекс. — Цього разу міст… чи радше нитка, бо воно більше схоже на нитку, виглядала більш явною, ніж першого разу. Мені здалося, що це хороший знак. Тому й спробував.

Він зробив коротку паузу й додав:

— У будь-якому випадку, я отримав корисну інформацію. Значить, не дарма ризикував.

— Просто будьте обережними, — наполягла Сирена. — Невідомо, коли такий вибух може мати серйозніші наслідки, ніж просто подряпані долоні.

— Не хвилюйся, — запевнив Алекс, трохи м’якше. — Я більше не збираюся доводити ману до вибуху. Якщо їм потрібен час — вони його отримають. Стільки, скільки буде потрібно. Головне, щоб це дало результат.

Світло-зелені кола згасли, і шкіра на руках була вже абсолютно чистою. Алекс обережно зітхнув, знову збираючись створити обидві сфери, коли двері тренувальної кімнати різко відчинилися.

У приміщення увійшов Адам — розкуйовджений, з блиском поту на лобі й важким диханням, наче щойно біг усю дорогу.

Коли їхні погляди зустрілися, Алекс підняв руку в легкому вітанні й підвівся з трави. Адам не став чекати — за кілька кроків опинився біля нього й раптово обійняв.

Алекс розгублено завмер, тіло інстинктивно напружилося, але в наступну мить він почув тихий, зірваний від хвилювання шепіт.

— Воно… воно спрацювало. Мама прокинулась. Дякую… дякую, дякую…

Розуміння промайнуло в очах Алекса. Він м’яко посміхнувся й розслабив плечі.

— Я радий, що зілля допомогло.

Адам відпустив його, витер очі тильною стороною долоні й, глибоко вдихнувши, заговорив уже більш впевнено.

— Власне, я й шукав тебе, щоб передати важливу новину. Сьогодні ввечері батько влаштовує святкову вечерю на честь мами. Ти, міс Елізабет і твої батьки запрошені. Мама дуже хоче познайомитися з вами. Відмовитися ти, до речі, не можеш.

Алекс удавано надув щоки й відкинув руки в боки.

— Навіть не збирався. Я давно хотів познайомитися з міс Луною. До того ж відмовитися від офіційного запрошення графа — було б як мінімум невиховано.

Адам полегшено видихнув і посміхнувся.

— Добре, що вдалося тебе вмовити так легко.

— А якщо й мої батьки запрошені, — задумливо протягнув Алекс, — треба швидко до них переміститися й передати запрошення Астаріона.

Адам похитав головою.

— Це непотрібно. Батько вже відправив свого дворецького до твого дому. Мені ж лишалося лише передати запрошення тобі та Елізабет. І з цим завданням я впорався.

Він на мить замовк, а потім додав із ноткою таємничості.

— До речі, ще запрошена й сім’я Рейвенфорд. Тож у тебе буде можливість познайомитися з батьками Арії та Деміана.

На обличчі Алекса розпливлася єхидна посмішка.

— Ого, то чого ж ти досі тут, а не біжиш до Арії? Вона ж тебе давно не бачила. Під час останнього тренування навіть у мене цікавилася, чи все з тобою гаразд.

Адам почервонів, насупився й буркнув.

— Їй я вже передав.

Побачивши, як Алекс підняв брову, ніби готуючись до колючого коментаря, Адам швидко додав.

— І зробив це тільки тому, що точно знав, де вона. А от ти — ти ж міг бути де завгодно, тому…

Алекс розсміявся, не витримавши.

— І що тут смішного?! — обурився Адам, почервонівши ще більше.

— Те, що я навіть слова сказати не встиг, а ти вже виправдовуєшся, — крізь сміх пояснив Алекс. Потім театрально зітхнув: — Невже я настільки поганий друг у твоїх очах?

— Ні, ну що ти, просто…

Алекс закинув йому руку на плече.

— Та не переймайся ти так. Я просто скучив за тобою, от і вирішив трохи подіяти на нерви. Щоб не розслаблявся.

Адам, уже з посмішкою, відповів.

— Часом у тебе це виходить навіть краще, ніж у Арії. І… я теж радий тебе бачити.

Алекс прибрав руку з його плеча й рушив назад до озерця. Адам пішов слідом.

— То що ти тут робиш із самого ранку?

— Тренуюсь.

— Це я й сам бачу, — хмикнув Адам. — Але це вперше, щоб ти починав настільки рано.

Алекс легко усміхнувся.

— Те, що я намагаюся опанувати, потребує дуже багато часу. Тому я вирішив почати якомога раніше.

— І що ж це? — підняв брови Адам.

Алекс на мить замовк, вдивившись у спокійне плесо води. Потім відповів.

— По рекомендаціях Блазня, я намагаюся об’єднати магію крові та магію темряви.

Адам здивовано підняв брови, і в його очах майнув гострий блиск зацікавлення.

— Ого… Наскільки я знаю, магія крові й темряви — одні з найпотужніших. Тобто якщо ти справді навчишся їх об’єднувати… і водночас користуватися і кров’ю, і темрявою… — він зробив паузу й риторично додав: — Наскільки ж сильним ти тоді станеш?

Алекс лише злегка посміхнувся і недбало знизав плечима.

— Сам хочу дізнатися.

Адам замовк на мить, задумливо глянувши у воду.

— Якщо у тебе все вийде, то мої й без того мізерні шанси наздогнати тебе стануть ще меншими. Вони й так були майже нульові, а тепер… різниця стане прірвою.

Алекс нахилив голову й лагідно, але твердо промовив.

— Не поспішай із висновками. У тебе ще буде можливість наздогнати мене, якщо це для тебе настільки важливо. Зараз тобі потрібно сконцентруватися на тренуваннях із професором Лайтом. А потім — із твоїм батьком.

Адам скривив губи в сумнівній посмішці.

— Навіть так цього буде замало.

— Коли прийде час, — м’яко відповів Алекс, — я сам допоможу тобі стати сильнішим.

— Як саме? — у голосі Адама з’явилася цікавість. — Невже знову почнуться нескінченні тренування, тільки тепер під твоїм керівництвом?

Алекс хитро посміхнувся.

— Нехай це залишиться секретом.

Адам важко зітхнув, ніби змирившись.

— Добре… Тоді скажи, як твої успіхи з об’єднанням крові й темряви?

— Є. Невеликі, але є. — Він коротко розповів про те, що дізнався з книг і від Блазня, а також описав свої перші дві спроби.

Адам слухав уважно, іноді киваючи. Коли Алекс закінчив, він повільно промовив:

— Звучить так, ніби я все зрозумів. Окрім одного… Невже тобі було мало одного вибуху, що ти вирішив зробити ще один?

Алекс повернув голову до нього й подивився тим самим виразом, від якого будь-яке обличчя виглядало б кам’яною маскою. Його погляд був рівний, холодний, без жодної емоції, наче він дивився крізь Адама, а не на нього.

— Це було необхідно, — спокійно відповів він.

Адам склав руки на грудях і кивнув із виглядом мудреця, хоча в очах явно грала насмішка.

— Охоче вірю.

Він нахилив голову набік, уважно вдивляючись в Алекса.

— Тоді покажи як це взагалі виглядає.

Алекс лише зітхнув, але без заперечень сів на траву біля озерця. Його долоні опустилися вниз, пальці розслабилися. І вже за мить у повітрі почали формуватися магічні кулі.

Великий задній двір маєтку Астаріона цього вечора виглядав інакше, ніж зазвичай. Високі кам’яні стіни, обвиті старим плющем, здавалося, відступили в тінь, лишивши простір для світла й тепла. У повітрі, наче зупинившись у плавному танці, висіли десятки магічних світильників — прозорі сфери з м’яким сяйвом. Вони коливалися на невидимих потоках вітру, розливаючи по дворі то золотаве, то ніжно-блакитне світло, немов зорі спустилися з небес, щоб подивитися на свято зблизька.

В центрі двору, вкритого доглянутим кам’яним мощенням, стояв довгий стіл із темного дерева, накритий розкішною білою скатертиною. Його поверхня вгиналася від кількості страв: соковиті запечені м’ясні наїдки, тарелі з ароматними фруктами, витончені салати й делікатеси, що пахли спеціями й викликали апетит ще до першого ковтка вина. Кришталеві келихи відбивали сяйво світильників, немов гралися з їхніми відблисками, а срібні прибори світилися чистим полиском.

По краях двору, серед клумб і декоративних кущів, тихо дзюрчали невеличкі фонтани — їхні тонкі струмені ловили світло й розсипали його на дрібні іскри. Усе довкола здавалося гармонійним, урочистим і водночас затишним — святкова вечеря дихала теплом сімейного зібрання, навіть у стінах стародавнього маєтку.

У святковому сяйві магічних світильників гості, що зібралися у дворі, виглядали немов із живої картини. Кожен із них по-своєму привертав увагу, і разом вони створювали вишукану палітру барв, відтінків та характерів.

Елізабет, як завжди, не зрадила своєму стилю: її довга сукня була глибокого червоного кольору, але цього разу — стримана, без виклику, з витонченими лініями та легким шлейфом. Насичений відтінок гармоніював із її волоссям, підкреслюючи врівноважену красу й шляхетність.

Емма обрала ніжну сукню світло-блакитного кольору, яка ніжно відбивала сяйво світильників і прекрасно пасувала до її світлого волосся. Легка тканина спадала хвилями, створюючи відчуття легкості й невимушеності.

Габріель виглядав серйозно й водночас гармонійно: темно-зелена сорочка і чорні штани додавали образу стриманості. У його поставі відчувалася врівноваженість і тиха впевненість, яку не могли приховати навіть урочисті декорації.

Алекс і Адам з’явилися у класичних білих сорочках та чорних штанах. Простота їхнього вбрання тільки підкреслювала природну впевненість у собі. Алекс, із завжди спокійним виразом, здавався тут водночас і частиною компанії, і кимось, хто стоїть трохи осторонь, тоді як Адам випромінював теплоту й відкритість, що відразу робило його центром уваги серед знайомих.

Арія виглядала немов справжня юна леді: на ній була витончена сукня ніжного бузкового відтінку, прикрашена тонким мереживом по краях. Її темне волосся спадало вільними локонами на плечі, а сама вона випромінювала живу енергію й легкість, які йшли в парі з її образом. Деміан же зупинив вибір на строгому чорному костюмі з срібними вставками на лацканах. Контраст кольорів робив його образ більш дорослим і солідним, ніж зазвичай, і добре пасував його серйозному погляду.

Астаріон, господар вечора, був у темно-синіх штанах і білій сорочці. Стриманий, але елегантний, він випромінював впевненість справжнього господаря маєтку. Його образ був простим, проте саме в цій простоті крилася бездоганність.

Але найбільше поглядів зібрала Луна. Висока, статна жінка, чия постать одразу притягувала увагу. Довге білосніжне волосся спадало каскадом аж до талії, м’яко відбиваючи сяйво магічних сфер. Її глибокі фіолетові очі світилися теплом і водночас загадковою глибиною, а сукня того ж фіолетового відтінку, що й очі, ідеально підкреслювала її граційну фігуру. У її постаті було щось величне й водночас ніжне — сила і доброта, переплетені в одному образі.

Поруч стояли й батьки Арії та Деміана — подружжя Рейвенфорд. Їхня поява не могла лишитися непоміченою. Батько, Артур Рейвенфорд, був високим чоловіком із коротким рудим волоссям і легкою щетиною, що додавала йому мужності. Його костюм складався з глибокого темно-сірого піджака й винно-червоного жилета, які разом створювали образ надійності та сили. Мати, Селеста Рейвенфорд, навпаки, випромінювала теплоту: її оранжева сукня немов зібрала в собі кольори вечірнього сонця, а хвилясте коричневе волосся м’яко спадало на плечі. Її усмішка була спокійною, але водночас щирою й відкритою.

Всі вони разом створювали картину, де перепліталися барви, характери й настрої, немов це було не просто свято, а символ об’єднання сімей і друзів.

Поки довкола точилися розмови Алекс на мить залишився на самоті, окинувши поглядом увесь двір. Магічні світильники продовжували мерехтіти над довгим столом, кидаючи м’які відблиски на гостей, а нічний сад довкола виглядав майже чарівним.

Алекс помітив, як у його бік прямує знайома постать. Він підняв руку у невимушеному вітанні й легко посміхнувся.

– Рад тебе бачити, Астаріоне, – сказав він без офіціозу, наче вітався з давнім знайомим.

Астаріон у відповідь також усміхнувся краєм губ, зупинившись поряд.

– І я радий тебе бачити, Алекс. Сподіваюся, я не вибив тебе з ритму тренувань своїм раптовим запрошенням?

– Ні. Я якраз встиг закінчити їх до вечора.

– Добре… – тихо відгукнувся граф, і коротка пауза зависла між ними. Потім, трохи схиливши голову, він заговорив далі: – Знаєш, цей вечір став можливим тільки завдяки тобі.

Вперше його голос дозволив собі зрадити метал стриманості: нотки вдячності прозвучали виразно, щиро.

– Дякую тобі за те, що повернув мені дружину… і Адаму – матір. Я буду вічно в боргу перед тобою. Можеш звертатися до мене будь-коли, з будь-яким проханням.

Алекс м’яко посміхнувся й похитав головою.

– Які можуть бути борги між старими друзями? – спокійно відповів він. – Для мене вже найбільша нагорода бачити, як ваша сім’я знову разом. Мені більшого й не треба.

Астаріон підняв погляд, і в його очах промайнула ледь помітна тінь — наче він не хотів приймати відмову.

– Невже я взагалі нічого не можу зробити, щоб віддячити тобі? – майже благально перепитав він.

Алекс відвів очі убік і на мить зупинився на постаті Адама, який сміявся разом із Арією та Деміаном.

– Є одна річ, – повільно промовив він. – Дві неділі тому Адам розповідав мені, що через два місяці закінчить тренування з професором Лайтом. Після чого його навчанням повинен зайнятися ти, якщо він покаже себе гідно.

Астаріон уважно слухав, його погляд теж ковзнув у бік сина.

– У тому, що він впорається, я навіть не сумніваюся, – продовжив Алекс. – Тому якщо вже ти наполягаєш на моєму проханні… навчи його всьому, що знаєш сам. Стань для нього найкращим учителем.

Граф надав голосу звичного спокою, але в цій рівності тепер звучала особлива вага.

– Якщо це твоє бажання… тоді я прикладу максимум зусиль, як батько і як наставник. Я зроблю з Адама воїна, гідного стояти поруч із тобою.

Він на мить відвів погляд убік, після чого легко зітхнув.

– Схоже, не тільки я хотів із тобою поговорити, – додав він, помітивши рух позаду. – Ми ще зможемо продовжити.

Граф коротко вклонився й рушив у бік Артура та Габріеля.

Алекс перевів погляд назад. До нього йшла Луна. Вона тепло посміхалася, а в мерехтливому світлі її білосніжне волосся сяяло, немов павутиння при місяці. Її глибокі фіолетові очі зустрілися з його яскраво червоними, і Алекс відчув легку хвилю задоволення десь всередині себе.

Луна підійшла повільним кроком, її довга фіолетова сукня м’яко колихалася при кожному русі. Зупинившись перед Алексом, вона легко вклонилася, а в глибині її фіолетових очей промайнуло тепло.

– Рада нарешті зустрітися з тобою, Алекс. Для мене це велика честь, – промовила вона мелодійним голосом.

Алекс у відповідь теж схилив голову, обравши стриманий тон:

– Для мене це також честь, міс Луна.

В її погляді спалахнула м’яка усмішка, і вона злегка хитнула головою:

– Прошу тебе, не потрібно цього офіціозу. Принаймні, коли ми говоримо наодинці. За цей короткий час я почула від Адама і Астаріона чимало історій про тебе, і склала враження, що ти став близьким другом нашої сім’ї. А якщо ти дозволяєш собі бути самим собою навіть поруч з моїм чоловіком, то прошу, роби так і зі мною.

Алекс тепліше усміхнувся, легко погоджуючись:

– Якщо це твоє бажання, добре. Тим більше, що і я чув багато цікавого про тебе зі слів Адама та графа. Тому я дійсно радий цій зустрічі.

Він нахилив голову трохи набік, додаючи:

– Як себе почуваєш після… такого довгого сну?

Луна на мить здивувалася цьому питанню, потім злегка розгублено усміхнулася:

– Зізнаюсь, не очікувала, що саме це буде перше, що ти запитаєш. Перші дні було важко: тіло швидко втомлювалось, навіть рухатися довго не могла. Та мана блискавки швидко повернула його в норму, і тепер все добре.

– Радий це чути, – відказав Алекс щиро.

Луна ще раз схилила голову, її голос став ще ніжнішим і з відчутними нотками вдячності:

– І все ж хочу подякувати. Адже саме ти знайшов те зілля… саме завдяки тобі я можу стояти тут.

Алекс м’яко, але впевнено попросив:

– Підніміть, будь-ласка, голову. Ти ж сама сказала, що я став другом вашій сім’ї. Тож як я міг не допомогти?

Вона на мить замислилася, а потім обережно спитала:

– Чи можу я хоч якось віддячити тобі за це?

Алекс подумки важко зітхнув, майже відчувши перед собою другого Астаріона. “ Прямо копія графа… Як добре, що Адам не успадкував цієї звички – завжди повертати борги ” .

Вголос він лише тепло промовив:

– Якщо зможеш по-справжньому насолоджуватися життям, яке отримала завдяки зіллю, цього для мене буде достатньо.

Луна підняла на нього погляд, у якому на мить промайнула щира здивованість. “Адам казав, що Алексу тільки п’ятнадцять... Чому ж мені здається, що я розмовляю з дорослим чоловіком?”

Вона тільки усміхнулася, випрямилася і сказала:

– У такому разі я дорожитиму цим подарунком. І… якщо колись у тебе з’явиться вільна година, хотіла б зустрітися ще раз. Просто щоб краще познайомитися. Якщо ти вже став другом Адаму та… на диво, навіть Астаріону, то, думаю, і нам слід подружитися. Як гадаєш ?

Алекс із ніжною посмішкою кивнув:

– Я був би тільки радий. Обов’язково зв’яжусь з тобою, як тільки матиму вільний час. Хоча… боюсь, це може статися нескоро.

– Я знаю, – засміялася Луна тихим дзвінким сміхом. – Ти для звичайного студента доволі зайнята особистість. Але я почекаю стільки, скільки буде потрібно.

– Дякую за розуміння, – відповів Алекс.

– Що ж, мені справді було приємно порозмовляти з тобою, – сказала вона м’яко. – Але ти ще не знайомий з подружжям Рейвенфордів. Їм цікаво дізнатися, хто ж це навчає їхню доньку магії крові.

Вона важко зітхнула й додала, майже пошепки:

– Я ледь вмовила Артура дати мені трохи часу, щоб першою з тобою поговорити. Але краще його не змушувати чекати. Якщо характер Арії здається тобі запальним, то характер Артура…

Вона не встигла закінчити, бо збоку пролунав низький чоловічий голос, повний жартівливих ноток:

– І що ж це моя дорога подруга намагається так потайки сказати юному Алексу?

Алекс і Луна синхронно обернулися на голос і побачили Артура, який йшов до них із хитрою посмішкою.

– Тобі здалося, – сухо відповіла Луна, роблячи вигляд, ніби нічого й не було. – І взагалі, підслуховувати чужі розмови – невиховано. Хоча… де вихованість, а де ти, Артур.

На обличчі Артура на мить майнула тінь роздратування, але він майже одразу сховав її за усмішкою.

– Ти дванадцять років спала, а дратувати мене все ще вмієш бездоганно.

– І ти скучив за цим, визнай, – відказала Луна, посміхаючись так щиро, ніби її щойно похвалили.

– Я? Та ніколи, – відмахнувся Артур, трохи зверхньо хмикнувши.

Луна примружила очі й подивилася йому прямо в обличчя, немов намагаючись пропалити поглядом. Артур тільки цокнув язиком, додаючи гордості своєму голосу:

– Ну… можливо, трохи й сумував. Але тільки тому, що у тебе в цьому справжній талант.

– Прийму це як комплімент, – посміхнулася Луна ще ширше. – Навіть якщо його довелося буквально витягувати силоміць.

– І взагалі, я не підслуховував, – нарешті більш спокійно мовив Артур. – Просто проходив поруч. І саме в момент, коли ти шепотом згадувала моє ім’я. А якщо ти робила це пошепки, навряд чи хотіла сказати про мене щось хороше.

Луна з обуренням схрестила руки на грудях.

– Як ти можеш думати, що я стану виставляти свого дорогого друга у поганому світлі?

Вона перевела погляд на Алекса:

– Правда ж, Алекс? Я тільки сказала, що Артур хотів би познайомитися з тобою.

Хлопець насилу стримував посмішку, яка вже рвалася назовні, і відповів із майже непомітним сміхом у голосі:

– Саме так і було.

Алекс глянув на Артура й додав:

– Міс Луна якраз збиралася відпустити мене, щоб я зміг особисто познайомитися з вами та міс Селестою.

Артур пильно вдивився спершу в Алекса, потім у Луну, намагаючись зчитати брехню з їхніх обличь. Але нічого підозрілого не знайшов. Він важко видихнув.

– Можливо, я й справді трохи погарячкував.

– Нарешті визнав, – задоволено промовила Луна й зробила крок назад. – Ну що ж, залишаю вас для розмови.

Вона ще раз тепло посміхнулася до Алекса, після чого розвернулася й пішла у бік Астаріона, Селести, Емми та Габріеля.

Алекс провів її коротким поглядом, але одразу ж відірвав його, почувши легкий сміх Артура.

– Не хочу тебе засмучувати, пацан, – з лукавою посмішкою сказав він, – але Луна – заміжня жінка. Як би ти не намагався її задобрити, шансів у тебе все одно нема.

Алекс розгубився настільки, що його очі заметушилися, наче шукаючи хоч якусь відповідь. Але Артур плеснув його по плечу й розсміявся.

– Та я жартую! Розслабся, ти що, жартів не розумієш?

Алекс швидко взяв себе в руки, відповідаючи рівно:

– Жарти я чудово розумію. Просто цей ваш коментар… кинув мене в ступор, а не розсмішив.

– Хм. Щось ми почали знайомство не так, як треба, – знову цокнув язиком Артур. – Давай зробимо вигляд, що нічого не було.

Він протягнув руку.

– Артур Рейвенфорд.

Алекс потиснув її з легким кивком.

– Алекс Бледхарт.

Коли їхні руки роз’єдналися, Артур нарешті по-справжньому посміхнувся.

– Ось тепер знайомство відбулося так, як слід.

Артур на мить задумливо примружив очі, немов приглядаючись до Алекса.

– Виходить, це ти і є вчитель Арії… – промовив він неквапно. – Зізнаюсь, навіть уявити не міг, що мою доньку навчатиме однієї з найскладніших магій сімнадцятирічний хлопець.

Алекс підняв на нього спокійний погляд.

– І що ж… ви розчаровані цим?

Артур повторив його слова, ніби обмірковуючи. Потім хмикнув.

– Розчарований? Ні. Коли Арія вперше, ще й доволі сердито, розповіла мені про це, я був радше розгублений. Не міг зрозуміти, чим керувалася Елізабет, коли вирішила зробити тебе вчителем моєї доньки. Але, як не крути, вона Директриса Академії. Вона точно знала, що робить. Тож я просто вирішив довіритися їй і чекати результатів.

Алекс злегка нахилив голову.

– І як вам результат?

На вустах Артура з’явилася задоволена посмішка.

– Вражаючий. Арія досягла за рік того, на що я сам витратив два. Так, фундамент у неї заклала Елізабет, але ти… ти зумів грамотно реалізувати її потенціал. Значить, ти дійсно гідний бути вчителем моєї доньки.

Алекс відповів теплою усмішкою.

– Для мене неймовірно приємно чути це від вас. Якщо ви задоволені результатами Арії як батько – значить, я не марно стараюся. У неї є талант, я лише спрямовую його у правильне русло.

– Талант, – Артур самовдоволено розтягнув посмішку. – Авжеж. Бо вона успадкувала мої гени. Саме вони розбудили в ній цей хист.

Алекс ледь не засміявся від такого коментаря, але стримався, а Артур уже продовжував:

– Та й твою роботу теж не можна недооцінювати. Особливо враховуючи, що Арія твоя перша учениця.

Він коротко перевів подих і вже зовсім іншим тоном, живим і азартним, додав:

– Донька стала значно сильнішою. Часом наші дуелі перетворюються на справжнє випробування вже для мене. Мені доводиться викладатися дедалі більше, і, зізнаюсь, від цього аж кров стине в жилах. І знаєш, до чого я веду?

Алекс уважно глянув на нього.

– Хочете… дуель зі мною?

Посмішка Артура набула виразного відтінку виклику.

– Саме так. Звісно, не зараз. Але в майбутньому я хочу власноруч перевірити вчителя своєї доньки. Тож, Алекс… ти готовий прийняти мою пропозицію?

В голові Алекса майнула іронічна думка: “ за цей вечір я уже встиг отримати запрошення на бесіду від Луни й тепер ще й виклик на дуель від Артура. Але зрештою, я чудово розумів батьківське бажання Артура перевірити того, хто вчить його дитину. Відмовлятися тут було б нерозумно. ”

– Я приймаю ваш виклик, – впевнено сказав він.

– Ха, – Артур розсміявся. – Знаєш, на мить я подумав, що ти відмовишся. Добре, що ти не розчарував мене.

Він трохи серйозніше нахилив голову.

– Хоч ми й домовилися, найближчими днями провести дуель не вийде. Роботи забагато. Але як тільки матиму вільний час – я сам зв’яжуся з тобою.

– Я буду чекати, – спокійно відповів Алекс.

Артур коротко засміявся.

– Подобається мені твій настрій, хлопче. Радий, що ми познайомилися. Але тепер… – він хитро примружився. – Тепер тобі треба познайомитися з моєю дружиною. Інакше Селеста мене з’їсть живцем, якщо я затримаю тебе ще на хвилину.

Алекс перевів погляд на жінку, яка саме розмовляла з його мамою, й з легкою усмішкою промовив:

– Вона виглядає цілком зайнятою. Думаю, не образиться, якщо ви мене трохи затримаєте.

– Ха! Це ти так кажеш тільки тому, що не знаєш моєї дружини, – розсміявся Артур. – Повір, я вже кілька разів ловив на собі її грізний погляд. Якщо тобі мене хоч трохи шкода – іди й рятуй від її кари.

Алекс з легкою насмішкою відповів:

– Що ж, в противному випадку живцем мене з’їсть вже Арія, тож доведеться вас рятувати.

Після цих слів він залишив Артура і рушив у бік Емми та Селести, які стояли трохи осторонь від загального гурту. Емма щось розповідала Селесті, і судячи з теплої усмішки останньої — їм справді було приємно спілкуватися.

– Мамо, – м’яко обізвався Алекс, коли наблизився. – Не заважатиму?

Емма повернулася до нього з доброю посмішкою.

– О, любий, зовсім ні. Якраз говорили з пані Рейвенфорд про Академію.

Селеста, яка досі уважно слухала Емму, перевела погляд на Алекса. У її очах не було ані крихти напруження, лише теплий вогник зацікавлення.

– А це, мабуть, і є вчитель Арії, про якого я чула безліч хороших відгуків – промовила вона лагідним голосом.

Алекс чемно вклонився.

– Алекс. Приємно нарешті познайомитися з вами, міс Селесто.

– Навзаєм.

Емма з усмішкою глянула на сина, після чого поклала руку йому на плече.

– Думаю, я залишу вас удвох. А то твоя нова знайома може вирішити, що мати не відпускає тебе й на крок. – Вона з легкою усмішкою кивнула Селесті. – А я тим часом піду знайду Елізабет та Астаріона.

Селеста ввічливо нахилила голову:

– Із задоволенням ще пізніше продовжу з тобою розмову.

– Звісно, – відповіла Емма і, кинула ще один теплий погляд на сина, після чого спокійно рушила в бік гурту, де були її чоловік, Елізабет та сам граф.

– Отже, – сказала Селеста, уважно розглядаючи хлопця, – так виглядає вчитель моєї доньки.

В її голосі не було ані іронії, ані сумніву — лише м’який інтерес, ніби вона хотіла дізнатися не про силу чи статус Алекса, а про нього самого.

Алекс відчув цей тон і відповів теплою, щирою усмішкою:

– Сподіваюся, Арія не надто багато скаржилася на мене?

Селеста легко засміялася — тихо, але дуже щиро.

– Ти ж знаєш мою доньку. Вона могла б поскаржитися навіть на сонце, якби воно світило не під тим кутом. Але цього разу… скарг було менше, ніж я очікувала. Вона вічно скаржилась на різних вчителів, яких ми знаходили для неї. Виключенням стала тільки Елізабет… і ти, що дуже мене здивувало. І для мене цього достатньо, щоб зрозуміти, що моя донька в правильних руках.

Алекс трохи розгублено нахилив голову, однак посміхнувся:

– Насправді, мені здається, що Арія сама по собі дуже сильна. У неї є талант до маніпулювання кров’ю. Я лише допомагаю їй правильно розкрити його .

Селеста поглянула на нього довше, ніж це було звично у простій бесіді. В її погляді відчувалася жіноча мудрість, та сама, що зазвичай змушує співрозмовника відчувати, ніби його бачать наскрізь.

– Ти говориш, наче дорослий чоловік, Алекс, – промовила вона тихо. – Але ж тобі, здається, лише сімнадцять?

– Сімнадцять, – підтвердив він з легкою посмішкою. – Та, мабуть, останній рік змусив подорослішати швидше.

Селеста кивнула, мов визнаючи його слова, і в її усмішці промайнуло щось тепле, майже материнське.

– Я вдячна тобі, – сказала вона. – За те, що Арія вчиться у тебе не тільки магії. Я бачу, вона стає іншою. Спокійнішою. І водночас – сильнішою. Для мене, як матері, це дуже важливо.

Алекс трохи розгубився від такого відвертого зізнання, але щиро відповів:

– Дякую за комплімент, міс Селесто.

Вона легко торкнулася його руки кінчиками пальців – жест, у якому не було офіціозу, лише щирість.

– Просто продовжуй бути для неї тим орієнтиром, яким, здається, ти вже став.

Алекс хотів щось відповісти, та в цю мить поруч пролунав дзвінкий голос Арії:

– Алекс! – Вона разом з Адамом підходила до них, усміхаючись. – Сподіваюсь ти вже вдосталь наговорився з моїми батьками, і тепер готовий виділити крихту свого дорогоцінного нам.

Адам, легко посміхнувшись, перевів погляд на Селесту:

– Вибачте, що ми так різко вас перервали, однак, Алекс нам дуже потрібний для однієї справи.

Селеста тепло посміхнулась, зробивши крок убік.

– Добре, добре, – сказала вона. – Не буду вам заважати. Але, Алекс, сподіваюся, ми ще матимемо час поговорити знову.

– Обов’язково, – відповів він з усмішкою, після чого пішов разом із друзями.

Коли вони відійшли від Селести на безпечну відстань, Алекс з цікавістю глянув на обох і промовив:

– То для чого я вам так терміново знадобився?

Адам безтурботно знизав плечима:

– Якщо чесно, ні для чого. Ми просто вирішили витягнути тебе з цієї нескінченної черги офіційних розмов із дорослими.

Арія хитро всміхнулася, додавши:

– Ти ще маєш бути вдячний нам. Бо якби ми цього не зробили, тебе знову перехопив би хтось із «важливих» і засипав би нудними питаннями. І все – вечір би пройшов повз, а ти так і не встиг би нормально ним насолодитися.

Алекс розсміявся:

– Насправді розмови з вашими батьками були доволі приємними.

Арія театрально закотила очі й важко зітхнула:

– Навіть не сумніваюся.

Алекс, ховаючи усмішку, перевів тему:

– До речі, а де Деміан?

Адам ледь усміхнувся і кивнув убік:

– Бідолаха застряг у розмові з Луною та Артуром. Тепер треба рятувати ще й його. Там він буквально як між двох вогнів.

Усмішка розповзлася по обличчю Алекса ширше, ніж за весь вечір. Він уперше дозволив собі відпустити всі офіційні манери, які тримав досі, і просто розсміявся вголос.

– Що ж, тоді вперед, – промовив він, відчуваючи приємну легкість. – Ходімо визволяти нашого героя.

Він пішов слідом за Адамом та Арією, з кожним кроком відчуваючи, що вечір нарешті стає справжнім святом, а не формальністю.

Поки на задньому дворі лунав сміх і дзенькіт келихів, поки за довгим столом перепліталися голоси й розмови, а в повітрі панувала атмосфера затишку, ніхто навіть не здогадувався, що святкування зовсім не було приватним.

Високо у нічному небі, серед розсипу тьмяних зірок, тихо ширяла невелика магічна сфера. Її прозора поверхня тремтіла легкими хвилями, немов відбиття у воді, передаючи кожен рух, кожну усмішку й кожну іскру світла з маєтку Астаріона кудись далеко.

В іншому місці, прихованому від чужих очей, чоловік схилився над артефактом, уважно вдивляючись у картинку. Його губи повільно розтягнулися в усмішці, а голос протягнув, насолоджуючись кожним словом:

– Який же приємний вечір... Усі розмовляють, веселяться, п’ють і сміються. І все це завдяки пробудженню... Луни.

Він повторив її ім’я кілька разів, кожного разу змінюючи інтонацію – то насичуючи голос отруйним захопленням, то знущальним сарказмом.

– Луна, Луна, Луна... І як же так сталося, що вона не запросила мене на це маленьке сімейне свято? Забула? Чи знову настояв Астаріон?

Чоловік розсміявся, і його сміх був порожнім, відлунюючим, ніби всередині нього не було нічого, окрім зловтіхи.

– Занадто прекрасна картина, – прошепотів він, стискаючи артефакт у руці. – Настільки прекрасна, що аж противно.

Його очі спалахнули холодним вогнем.

– Певно, варто нагадати старим друзям, що я все ще існую...

На мить він замовк, ніби справді замислився над власними словами.

– Хоча… невже я дійсно готовий зіпсувати свято в честь пробудження подруги дитинства ?

А потім різко розсміявся знову – голосно й дико.

– Ха-ха-ха! Звісно готовий!

Його сміх довго ще лунав у темряві, поки магічна сфера продовжувала передавати картину щасливого вечора, що от-от мав перерватися втручанням небажаного гостя.