Розділ 14

Алекс, Адам, Арія та Деміан стояли трохи осторонь від дорослих, ближче до краю саду, де гілки дерев відкидали легку тінь на траву. Сміх і музика лунали з центру двору, проте тут панувала більш затишна атмосфера — наче невеликий острів спокою серед гамірного свята. Вони щось обговорювали між собою, і розмова несподівано пішла в бік історії знайомства їхніх батьків.

Алекс нахилив голову й, тримаючи руки в кишенях, спитав:

— Слухайте, а скільки часу ваші родини взагалі дружать між собою?

Деміан на мить замислився, а тоді відповів із легким ентузіазмом:

— Наш батько знайомий із тіткою Луною ще зі шкільних років. Їм тоді було по п’ятнадцять. А вже коли вони вступили в Академію, то там познайомилися з дядьком Астаріоном. Здається, він тоді був на другому курсі…

— На третьому, — перебив його Адам, легко всміхаючись. — Це було під час однієї з вечірок, які влаштовувала Академія. Тоді він уперше зустрівся з мамою та з дядьком Артуром. І, як він сам казав, вони швидко знайшли спільну мову, так що з того вечора батько вже став частиною їхньої компанії.

Адам мимоволі всміхнувся, а в його голосі прозвучали теплі нотки:

— І ще, оскільки він уже тоді дружив із міс Елізабет, то втягнув і її. А потім, через кілька місяців, батько й мама закохалися одне в одного й почали зустрічатися.

Арія усміхнулася й з цікавістю взяла слово:

— А наступного року, коли в Академію вступила моя мама, її буквально в перші дні помітив батько. Якщо вірити маминим словам, він закохався з першого ж погляду. Тому вже за кілька днів він спеціально знайшов привід познайомитися з нею.

Вона коротко зітхнула, закочуючи очі:

— Спершу це були таємні зустрічі, про які він нікому не говорив. А вже за місяць він привів маму в компанію. На той момент вона вже й сама була закохана, хоч і не признавалася відразу. Та після кількох розмов із тіткою Луною і міс Елізабет все ж таки наважилася першою зізнатися йому у своїх почуттях. Ось і вся історія того, як наші сім’ї здружилися, — підсумувала вона з теплою усмішкою.

Алекс теж посміхнувся:

— Цікава історія.

Та раптом позаду пролунав новий голос. Спокійний, але з ледь вловимими нотками насмішки:

— Це й справді цікава історія… Шкода тільки, що не зовсім вірна.

Усі четверо різко обернулися на голос і побачили чоловіка, який стояв усього в двох кроках від них, схрестивши руки на грудях і з хитрою посмішкою на блідому обличчі. Він був високий, худорлявий, з довгим чорним волоссям, що неохайними пасмами спадало на плечі. Його шкіра здавалася занадто світлою, майже мертвою, під очима чітко виднілися темні кола, а карі очі зловісно поблискували в світлі магічних ліхтарів. На ньому були класичні чорні штани й легка сорочка з короткими рукавами, долоні ж ховалися під тонкими чорними рукавицями.

— Ви непогано переповіли історію, — заговорив він знову, його голос звучав спокійно, проте кожне слово немов проколювало простір між ними. — Але… у ній є декілька прогалин. І саме вони роблять її неповною. Якби не ці дрібниці, ви, можливо, називали б дядьком і мене.

Не встигли хлопці й дівчина як слід отямитися, як під їхніми ногами спалахнуло магічне коло. Усе навколо розмилося, й наступної миті четверо підлітків уже стояли біля своїх батьків. На долоні Артура ще світилося магічне коло, що підтверджувало — саме він миттєво перемістив їх подалі від незнайомця.

— Каель! — гримнув голос Астаріона, наповнений люттю. — Якого дідька ти тут робиш?!

Чоловік розсміявся, прикривши обличчя рукою. Сміх його звучав моторошно й голосно, немов він насолоджувався власною грою.

— О, Астаріоне, — протягнув він, опустивши руку й дивлячись на графа з нахабною посмішкою. — Раджу тобі стежити за язиком, коли говориш зі мною. Невже ти забув своє місце? Чи, може, за дванадцять років набрався хоробрості?

Магічна аура Астаріона різко зросла, тиснучи на всіх присутніх, і він повторив запитання вже з холодною сталістю в голосі:

— Я питаю востаннє: що ти тут робиш?

Каель хмикнув, нахиливши голову набік:

— Дивлюся, хоробрості й справді в тебе побільшало. Добре. Я прийшов зустрітися з Луною. Коли почув, що вона нарешті прокинулася від довгого сну, я був… безмежно радий. А коли дізнався, що ти влаштовуєш на честь цього вечірку, я нетерпляче чекав запрошення. Яким же ударом для мене стало дізнатися, що його не буде. Однак, прошу тебе, Астаріоне, не переживай відносно цього. Я все прекрасно розумію. Ми не бачилися цілих дванадцять років, і ти міг просто забути про мене.

Він перевів погляд на Луну, його тон змінився на фальшиво-сумний:

— Але найгірше, що про мене забула ти. Я й уявити такого не міг…

Луна ледь розкрила вуста, щоб відповісти, та Астаріон стримав її жестом руки, не зводячи погляду з Каеля.

— Не запрошувати тебе — це був мій вибір, — відрубав граф. — І ти сам чудово розумієш, чому. Тож забирайся з мого маєтку. Негайно! Інакше…

Каель знову вибухнув реготом, перебиваючи його:

— Інакше що? — насмішкувато примружився він. — Навіть за великого бажання ти нічого не зможеш зробити. І ти це чудово знаєш. Як і всі інші тут.

Його тон раптово став майже буденним, наче він говорив про щось абсолютно нормальне:

— Не хвилюйся, я тут лише заради зустрічі зі старими друзями. Давненько ми всі не бачилися в одному місці.

Він повільно обвів поглядом зібрання, називаючи кожного по імені:

— Елізабет. Селеста. Артур. Луна… Навіть ти, Астаріон. І тебе я теж радий бачити. Хоча, як завжди, ти мене дратуєш.

Його погляд ковзнув далі, на Емму та Габріеля, що стояли трохи позаду. В кутиках його губ з’явилася нова, ще хитріша усмішка.

— А-а-а, дивіться-но… нові обличчя в нашій компанії. Яке відкриття!

Він легенько постукав себе нижньою частиною долоні по скроні, наче згадуючи щось, і вдав із себе безтурботного джентльмена:

— Де ж мої манери? Новеньким варто представитися.

Каель граційно схилився в театральному поклоні:

— Каель Даскрейт. Надзвичайно радий знайомству.

Випрямившись, він спрямував погляд на Емму та Габріеля, в його голосі бриніла провокаційна гра:

— А тепер, можливо, ви назвете й свої імена?

Габріель зробив крок уперед, ставши поряд з Астаріоном і Артуром, залишивши Емму позаду разом із Луною, Селестою, Елізабет та дітьми. Його голос був рівний, але в ньому звучала сталь:

— Моє ім’я Габріель. Це моя дружина Емма, а там, позаду — наш син, Алекс.

— Габріель… Емма… Алекс… — повторив Каель Він повільно кивнув і додав спокійним, майже байдужим тоном: — Дуже радий знайомству. Хоча… гадаю, забуду ваші імена вже за кілька хвилин.

Погляд його раптово зупинився на Луні. У карих очах заграв хижий вогник, а на обличчі з’явився гримасний вираз удаваного здивування.

— Луна… — він протягнув її ім’я так, немов смакував його. — Невже я бачу в твоїх очах… страх?

Його голос став тихішим, майже лагідним, та від того ще більш моторошним:

— Невже ти боїшся мене? Мене, свого найкращого друга дитинства? Цього просто не може бути. Адже моя Луна… — він зробив крок уперед і театрально притулив долоню до грудей. — Моя Луна знає, що я ніколи не завдам їй шкоди. Моя Луна ніколи б так не дивилася на мене, як ти зараз…

Його обличчя перекосила гримаса, голос різко зірвався на крик:

— Моя Луна вже сказала б хоч слово! А не ховалася б за спинами Астаріона та Артура!

— Досить цього цирку! — рикнув Артур, зробивши крок уперед. — Тут немає нікого, хто купиться на цей дешевий спектакль.

Посмішка Каеля миттєво зникла. Він різко перевів погляд на Артура, і його голос став низьким, зловісним, пронизаним загрозою:

— Я не пригадую, щоб дозволяв слабакам відкривати рота. Ти взагалі розумієш, хто перед тобою стоїть? Хто ти такий, щоб так розмовляти зі мною?!

Його крик рознісся по двору:

— Як таке сміття, як ти, Артуре, взагалі стало аристократом?! Бездарність! Без сили, без таланту, ні на що не здатний нікчема!

На обличчі Артура не залишилося й тіні попередньої стриманості. Очі налилися вогнем, рука рвучко піднялася — й на його долоні спалахнуло червоне магічне коло.

Навколо Каеля, немов із повітря, виросли десятки вогняних сфер. Вони висіли у повітрі, готові злетіти в ціль за одним рухом.

— Повтори, — холодно й люто промовив Артур. — Якщо, звісно, не боїшся стати обвугленим трупом уже за мить.

Але перш ніж вогонь вирвався вперед, поруч із Артуром з’явилася Селеста. Вона обережно, майже ніжно, взяла його за руку. Її очі блищали від сліз, але вираз обличчя був серйозний і твердий.

Артур завмер. Лють, що вирувала на його обличчі, розчинилася під цим поглядом. Він лише важко зітхнув, тихо цокнув язиком і опустив руку. Вогняні сфери розтанули, немов їх ніколи й не було.

Каель знову розсміявся — тепер голосно, хрипко, від душі.

— О-о-о, ось це так! Минуло дванадцять років, а картина взагалі не змінилося. Астаріон хоча б набрався сміливості… а ти, Артуре, як був цуциком у руках Селести, так ним і залишився. Жалюгідне видовище!

Алекс перевів погляд на Артура. Той стояв, стискаючи кулаки так, що пальці тремтіли, руки дрібно трусилися від стримуваної люті.

— Сирено, щось знайшла? — подумки звернувся хлопець.

— Ще шукаю, — пролунала відповідь. — Дайте мені кілька хвилин…

Але її слова заглушив інший голос.

— Досить! — вигукнула Луна.

Вона рішуче вийшла з-за спин Астаріона, Артура та Габріеля й зупинилася прямо перед ними, поглядом впираючись у Каеля.

— Досить! — голос Луни знову пролунав дзвінко й твердо. — Досить виливати свою злість на тих, хто дорогий мені.

Вона зробила крок уперед, не відводячи очей від Каеля.

— Якщо в тобі лишилася хоч крихта тієї дружби, яку ми мали, — зупинись. Прошу тебе. Заради мене.

На мить у дворі запанувала тиша. Каель дивився на Луну довгим, важким поглядом. Його губи сіпнулися, наче він справді задумався. Але раптом із його грудей вирвався сміх. Спочатку глухий, а потім усе гучніший, і гучніший, аж поки він не залунав над двором оглушливим реготом.

— О, це прекрасно! — прохрипів він крізь сміх. — Прийти сюди дійсно було правильним рішенням. Давненько я так не розважався!

Він витер вологу сльозу з кута ока і різко ткнув пальцем у Луну:

— Ти не маєш жодного права щось у мене просити! Колись — так, колись я би все зробив для тебе. Але ти сама все зруйнувала. Ти розтоптала нашу дружбу в бруд. І тепер твої слова для мене — пустий звук. Ти не моя Луна. Те, що стоїть переді мною, — лише її тінь.

— Тоді чого ж ти хочеш? — запитала Луна, намагаючись тримати рівний голос.

Каель байдуже повів плечем, повільно провівши поглядом по всіх присутніх. Потім озирнувся кілька разів, наче вагаючись, і нарешті важко видихнув.

— Сам уже не знаю… — він почухав потилицю, криво посміхаючись. — Спочатку мене розлютило, що мене навіть не запросили на цей вечір. Потім — ці дурні дитячі байки про історію вашого знайомства. Ви викреслили мене з минулого, стерли моє ім’я, підсунули діткам солоденьку казочку. Я був злий. Дуже злий.

Його голос став різким, холодним:

— Тому я й прийшов. І знаєте… стало легше. Я побачив вас усіх і переконався: нічого не змінилося. Ви все ті ж жалюгідні, нікчемні істоти, якими й були тоді. І я навіть дивуюся, як узагалі колись міг називати вас друзями.

— Якщо тобі настільки все не подобається… — раптом озвався Адам, зробивши крок вперед. — Чому ти просто не підеш?

Очі Каеля спалахнули. Він подивився на хлопця довгим поглядом, а тоді його губи скривилися в зловісній усмішці.

— О, а це несподівано… — протягнув він. — Я й не думав, що в тебе вистачить сміливості відкрити рота. Навіть здивував трохи. Але, знаєш… ти маєш рацію. Робити мені тут більше нічого.

Він розвів руками, ніби прощаючись:

— Я вже зіпсував собі настрій на кілька днів вашими стараннями. Тож, мабуть, піду. Бажаю вам усім чудового вечора. Насолоджуйтесь, поки можете. Бо хто знає, коли наступного разу на вас звалиться біда.

— Що ти маєш на увазі!? — крикнув Астаріон, в його голосі бринів погрозливий метал.

Каель здвигнув плечима:

— Хто знає? Може, нове прокляття впаде на Вольфенгардів. А може — на Рейвенфордів. Або, чому б ні, на Бледхартів. Не хотілося б, щоб Елізабет розслаблялася занадто сильно.

Він розсміявся — зловісно, різко.

— Вибір величезний! І так важко вирішити, кого проклясти першим… Хоча на Луну я одного разу вже наслав прокляття, тому тепер… — його голос обірвався, коли він побачив, як обличчя присутніх різко змінилося від жаху.

Каель повільно розтягнув губи у широкій, хижій усмішці.

— А ви все правильно почули. Це був я.

Він підняв руку й почав вказувати пальцем, по черзі.

— Той, хто прокляв твою дружину, — він ткнув у Астаріона. — Твою подругу, — перевів палець на Артура. — І твою матір, — його палець зупинився на Адамі.

Він театрально розкинув руки, немов чекаючи овацій.

— Це був я. Каель Даскрейт. Ваш любий старий друг.

Щойно останнє слово Каеля розчинилося в повітрі, за його спиною спалахнув блакитний спалах.

Адам з’явився настільки раптово, що навіть дорослі не встигли зреагувати. Його права долоня була охоплена згустком блискавки, яка виривалася назовні сотнями іскор. Рука світилася і гуділа від надлишку сили.

Хлопець ударив без вагань.

Заряджена долоня вп’ялася в прозорий щит, що миттєво розгорнувся довкола спини Каеля. По його поверхні пробігли блискавичні жилки, відбиваючи атаку, але від сили удару сам бар’єр загудів і задрижав.

Каель повільно обернув голову, на його вустах з’явилась широка, отруйна посмішка.

— О-о… — протягнув він, насолоджуючись моментом. — Хтось наважився атакувати мене? Цікаво. Але ж така… дитяча спроба. Така слабка атака ніколи не…

Він не встиг договорити. У самому центрі бар’єру утворилася крихітна тріщина. Спершу ледь помітна, як подряпина на склі. Потім — друга, третя. Тріщини розповзалися з неймовірною швидкістю, а кожен новий розряд Адама ще сильніше розколював захист.

Усмішка Каеля погасла.

Його власна долоня вкрилася блискавкою — але іншою, темнішою, густо-фіолетовою. Іскри розліталися в різні боки, залишаючи у повітрі різкий запах озону. Каель замахнувся, щоб нанести удар у відповідь, та раптом відчув позаду себе щось більше.

Аура. Сильна, різка, пронизана тією ж блискавкою.

Він встиг лише розвернути голову і виставити руку перед собою, як на нього з усієї сили ринув Астаріон. Його меч світився блакитними розрядами, лезо гуділо від напруги, немов саме повітря намагалося розірватися під натиском сили.

Каель зустрів клинок власною рукою, охопленою фіолетовою блискавкою. Удар був настільки сильним, що під ногами Каеля з’явився невеликий кратер, а земля пішла павутиною тріщин.

Він напружився, на мить віддавши всі сили, щоб утримати меч Астаріона.

Але зробив це ціною концентрації. Його спина лишилася незахищеною. І бар’єр позаду — тріснув остаточно.

Адам рвонув вперед, блискавка на його руці виблискувала майже осліплююче. Каель відчув, як щит розсипається за спиною, і на долю секунди ослабив хватку, якою стримував клинок Астаріона.

Граф це відчув. Його очі спалахнули, і він різко додав сили в натиск.

Каелю нічого не залишалося, як кинути все й відскочити убік. У ту ж мить місце, де він стояв, перетнули дві смертельні траєкторії: блакитне лезо Астаріона знизу, і рука Адама, охоплена громовою енергією, зверху.

Повітря розірвалося оглушливим тріском.

Каель перекотився по землі й уже через мить встав на ноги, важко дихаючи. Але втекти він не встиг. Просто під ним спалахнуло червоне магічне коло.

Із кола вирвався стовп вогню. Він піднявся високо в небо, охопивши Каеля суцільним полум’ям. Полум’я било кілька секунд, освітлюючи весь двір червоним відблиском, після чого різко згасло.

На його місці стояв Каель. Живий. Неушкоджений. Його груди швидко підіймалися й опускалися, а з куточків губ зникли останні ознаки насмішки.

Чоловік зірвався на крик, його голос відлунював у нічному повітрі, наче громовий розряд.

— Як ви посміли?! — його очі горіли люттю. — Ви, прості, нікчемні аристократи, навіть дивитися в мій бік недостойні! Ви всі…

Його слова урвав новий спалах під ногами. Червоне магічне коло знову з’явилося, і в небо вдарив стовп полум’я, засліпивши всіх присутніх. Земля під ногами здригнулася, вогонь ревів, але коли він розвіявся, Каеля вже не було.

— Настільки слабке полум’я… — його голос пролунав вже зовсім з іншого боку.

Всі різко обернулися. Він стояв за спинами жінок та дітей, а карі очі хижо блищали.

— …ніколи не зможе мені зашкодити, — продовжив Каель з удаваною байдужістю. — Навіть атака синочка Астаріона була небезпечнішою, ніж твої дешеві фокуси, Артуре.

Елізабет миттєво встала попереду інших жінок та дітей, готуючись до ймовірної атаки. Але Каель відмахнувся рукою, наче від набридливої мухи.

— Спокійно, Елізабет. — Він хитро вишкірився. — Я не в настрої завдавати вам шкоди. Принаймні… не сьогодні.

Його погляд ковзнув по всіх, але зупинився на Астаріоні. Він примружився, посмішка стала ще більш отруйною.

— Ви знаєте, — заговорив він уже весело, — я навіть радий, що зізнався. Думав, ви просто стоятимете з кам’яними мордами та ковтатимете мої слова. Максимум чого я очікував від вас так це кілька нудних погроз. Але ні.

Його сміх рознісся двором, дикий і розкотистий.

— Ні, чорт забирай! Ви вирішили атакувати. Я здивований. Злий, оскільки вам хватило наглості для цього, але паралельно з цим здивований. Здивований настільки, що навіть слова важко дібрати. А найбільше мене здивувало, що атакували навіть Астаріон з Артуром.

Він різко кинув погляд на Адама, після чого зробив крок уперед, вклоняючись, немов на сцені театру.

— Дякую тобі, хлопче. Ти врятував мій вечір від нудьги. Без тебе ці двоє дурнів не наважилися б підняти руку.

Астаріон не витримав:

— Замовкни! — його голос вібрував від блискавок, що обплітали меч. — Це твоє останнє попередження. Забирайся з мого маєтку!

Каель важко зітхнув, театрально піднімаючи очі до неба.

— І хто ти такий, щоб мені наказувати?..

Не встиг він договорити, як Астаріон рвонув уперед, меч розрізав повітря блискавичним спалахом. Але лезо розітнуло лише порожнечу. Каель зник за мить до удару — і в наступну секунду опинився просто поруч з Адамом.

Він нахилився ближче й прошепотів хлопцеві щось просто на вухо. Слова були тихими, майже беззвучними, але від них обличчя Адама різко змінилося — очі розширилися, щелепа напружилась, а пальці стиснулися в кулак.

Каель випрямився, насолоджуючись цією реакцією, і кинув останній погляд на всіх присутніх. Потім — зухвала посмішка, спалах магічного кола під ногами, і він зник, залишивши після себе лише тихий відгомін власного сміху.

У голові Алекса пролунав голос Сирени, спокійний, але напружений:

— Володарю, я знайшла інформацію про Каеля Морвена.

Алекс спокійно відповів подумки:

— Дякую. Але я вислухаю тебе трохи пізніше.

Він перевів погляд на Адама. До хлопця вже підійшла Луна — вся тремтюча, але водночас сповнена рішучості. Вона обійняла сина так, немов боялася відпустити, й тихим, надломленим голосом прошепотіла:

— Як ти, сину?

Адам відповів майже відразу, намагаючись говорити рівно:

— Все нормально, мамо.

До них приєднався Астаріон. Його кроки були важкими, а в зіницях ще жеврів відблиск блискавки. Він нахилився до сина, вивчаючи кожен рух, кожен подих:

— Що він сказав тобі?

Адам відвів погляд убік, плечі напружилися. Потім він зітхнув і майже байдуже вимовив:

— Подякував за вечір.

— І все? — м’яко уточнила Луна.

— Так, — коротко кинув Адам.

Астаріон нахмурився. Його загострені відчуття вловили пришвидшене серцебиття сина, але він списав це на адреналін після сутички. Граф обійняв жінку за плечі й притиснув до себе Адама, утворивши щільне, сімейне коло.

Рейвенфорди теж зімкнулися в сімейному обіймі: Артур поклав руку на плече Деміана, Селеста обійняла доньку, паралельно тримаючи за руку чоловіка.

Алекс стояв поруч зі своїми батьками. Габріель обережно притягнув Емму до себе, й обоє тримали Алекса так, ніби він ще маленький хлопчик. Хлопець відчув знайоме тепло і, хоч на обличчі лишалася серйозність, емоційно він повністю розслабився.

Лише Елізабет залишалася осторонь. Вона стояла трохи збоку від Габріеля з Еммою, тримаючись рівно, наче відгороджуючи всіх собою від залишкової напруги, що витала у повітрі. Її темні очі ковзали між усіма присутніми, немов намагаючись переконатися, що загроза дійсно минула.

Ніч огорнула маєток Бледхартів тишею. Після зникнення Каеля гості швидко розійшлися по домівках. Навіть Елізабет, яка наполягала на поверненні в Академію, піддалася на вмовляння Габріеля й залишилася переночувати. Дорослі вже, мабуть, спали… або лежали у своїх ліжках, обмірковуючи те, що сталося.

Алекс сидів у себе за столом, відкинувшись на м’яке крісло. Очі були заплющені, руки вільно звисали з підлокітників.

— Тепер я готовий тебе вислухати, — подумки промовив він.

Спокійний голос Сирени відразу зазвучав в його думках:

—Слухаюсь. Почну з основного. Каель Морвен — вампір вісімдесят четвертого рівня. Його єдина стихія — блискавка. Дружини чи дітей немає. В дитинстві був непомітним юнаком, проте завдяки таланту, знанням і харизмі досяг значних висот. Він — гільдмайстер найбільшої гільдії Морвена — "Блакитні Ворони". Окрім цього, він заснував і очолює Інститут "Блакитний Ворон". Там навчають магії зцілення на найвищому рівні та проводять медичні дослідження. Навчання повністю безкоштовне, а найкращі студенти отримують стипендії. Фінансується інститут за рахунок гільдії. Завдяки досягненням у медицині та його популярності як гільдмайстера, Каель здобув визнання самого короля Морвена — Моракана Ервайна. Кілька разів навіть був почесним гостем на його вечірках. На цьому доповідь закінчено.

Алекс відкрив очі й повільно видихнув.

— Дякую, Сирено, — прошепотів він. — Тепер зрозуміло, чому він поводився так самовпевнено. Близькість до Моракана фактично дає йому імунітет. Навіть аристократи не зможуть йому нічого зробити. Він просто пожаліється королю, або відправить людей з своєї гільдії розібратися. Яка ж морока. Виходить, що так легко, як Монтамерів, його не прибрати — зникнення помітять одразу.

Він на мить замовк, іронічно скрививши губи:

— Я нічого не розумію… Як хтось такий, як він, зумів стати гільдмайстером і заслужити прихильність короля?

— Можливо, він вправний актор. Публічно грає роль добряка, а справжнього себе не показує. Або він працює на Блазня. Якщо згадати історію тих же Монтамерів, то Блазень уміє прибирати сліди за своїми людьми.

Алекс кивнув сам собі.

— Обидва варіанти мають право на існування. — Він ледь посміхнувся. — Може, зв’язатися з Блазнем і запитати напряму? Цілком можливо, що він знає більше, ніж зможеш знайти навіть ти.

Хлопець замислився. Сидів так кілька секунд, перш ніж сам собі заперечно хитнув головою.

— Ні. Це було б занадто легко. Спершу спробую вирішити все сам.

Сирена обережно запитала :

— Володарю, Ви справді вирішили самі зайнятися Каелем? Чи не краще було б залишити це на Астаріона та Артура, а самому зосередитися на тренуваннях?

Алекс повільно усміхнувся куточком губ.

— Він погрожував моїй сім’ї. І сумніваюсь що це були пусті слова. Я не можу просто так залишити це.

— Чи є у Вас уже якісь ідеї, як позбутися його? — м’яко поцікавилась Сирена.

Алекс задумливо нахилив голову.

— Ідеї... — він на кілька секунд замовк, після чого продовжив: — Скажи, Сирено, чи не здався тобі Каель схожим на хлопця, з яким я познайомився під час битви під Аералісом?

— Ви маєте на увазі Дерека? — уточнила вона.

— Точно, Дерек. Якось ім’я вилетіло з голови.

— Мені також здалося, що вони схожі, — повільно промовила Сирена. — І довге, чорне, неохайне волосся, і бліда шкіра, і темні кола під очима... Навіть жестикуляція трохи подібна. Правда, характери — повна протилежність.

Алекс похитав головою.

— І навіть не це головне. Ти ж пам’ятаєш, як після трьох літрів елю Дерек скаржився, що у нього ніколи не було нормальної сім’ї? Матір він не бачив, і взагалі навіть уявити не міг хто б це міг бути. Батька завжди ненавидів. Казав, що на людях і вдома той був двома різними людьми.

— Невже Ви думаєте, що Дерек — син Каеля? — тихо озвалася Сирена.

— Це лише припущення, але схожості між ними є. Якби Дерек хоч раз назвав батька на ім’я, я б міг сказати точно. Та він зрікся навіть його прізвища. Тож наскільки моя теорія правдива, залишається тільки гадати. Але якщо я правий, то це повністю розв’язує мені руки.

— Можливо, Ви маєте рацію. Дерек згадував, що з дитинства нишком навчався всьому, чим займався батьком, і роками збирав на нього компромат. Він хотів показати світові його справжнє обличчя і потім замінити його. І, можливо, йому б це вдалося, якби війна не почалась раніше, змусивши Дерека стати польовим медиком.

Алекс кивнув.

— Саме так. Якщо він і справді син Каеля, то в нього вже повинні бути докази. Здається, він збирав їх з семи років. Різниця у нас всього лише три роки, тобто виходить що у нього було тринадцять років на збирання матеріалів — цього більш ніж достатньо. Йому потрібен лише поштовх, для красивою реалізації помсти, і я готовий його дати. А бонусом я отримаю в союзники талановитого цілителя рівня Елірії.

— А також гільдмайстера, який дасть Вам доступ до S-рангових підземель, — додала Сирена.

Алекс на мить завмер, а потім задоволено плеснув у долоні.

— Точно. Про це я й не подумав. Дідько, тепер я просто зобов’язаний подарувати Дереку можливість помсти.

Сирена заговорила з піднесенням у голосі.

— Якщо, звісно, Ви маєте рацію, і Дерек справді його син.

— Невже ти ще сумніваєшся? — з легкою іронією спитав Алекс.

— У будь-якому випадку, додаткова обережність не завадить, — відповіла Сирена. — Я повністю підтримую Ваш план, але буде... проблемно, якщо ви вб’єте Каеля, а Дерек не виявиться його сином.

Алекс тихо розсміявся.

— Так, це буде проблемою. Але тоді я скористаюся допомогою Блазня. Зі своїми зв’язками він точно знайде вихід.

— Отже, у цій ситуації Ви все ж готові прийняти його допомогу? — з ледь помітною насмішкою поцікавилася Сирена.

Алекс відмахнувся.

— Ні, щось нас понесло не в той бік. У будь-якому разі, Каель погрожував моїй родині і сім’ям моїх друзів. А це вже більше ніж достатньо, щоб прикінчити його. І я не відступлю.

Коли Алекс прокинувся, сонце вже піднялося доволі високо. Він повільно спустився на кухню, де його вже чекали. За столом сиділи Емма, Габріель, Елізабет, та усі покоївки.

Щойно він з’явився в дверях, Елізабет посміхнулася й заговорила першою.

— Доброго ранку, соню. Довго ж ти спав.

— Доброго ранку, — відповів Алекс, сідаючи за стіл. — Просто не міг відразу заснути. Як і ви, мабуть.

На столі стояли легкі страви: свіжоспечений білий хліб, тонкі скибки сиру та запашної шинки, варені яйця, миска з медом та ягідним джемом. Для пиття — ароматний трав’яний чай і глечик холодного молока. Все було простим, але домашнім і затишним.

Кілька хвилин усі мовчки їли, лише дзенькіт посуду порушував тишу. Коли ж сніданок було закінчено, покоївки забрали посуд і розійшлися по своїх справах. За столом залишилися тільки Алекс, його батьки та Елізабет.

Кілька секунд стояла напружена тиша. Першою заговорила Елізабет.

— У вас, певно, є питання щодо вчорашнього вечора, — промовила вона трохи невпевнено. — Я можу дати відповідь принаймні на частину з них. А за рештою доведеться звернутися до Астаріона.

Її голос раптово став серйознішим.

— А щодо погроз Каеля у ваш бік... Прошу, не переймайтеся. Ми з Астаріоном і Артуром самі владнаємо справи з ним.

Алекс першим відреагував.

— У мене немає жодних питань, — тихо сказав він і вже хотів підвестися з-за столу.

— Алекс, сядь, будь ласка, — швидко зупинила його Елізабет.

Він повернувся на місце. Жінка важко зітхнула і подивилася йому прямо в очі.

— Ти, мабуть, і сам уже знаєш, але Каель — гільдмайстер “Блакитного Ворона” і директор інституту з тією ж назвою. До того ж він користується прихильністю короля, а це автоматично ставить його вище будь-яких аристократів. Запам’ятай: ти не зможеш прибрати його грубою силою, як зробив це з Монтамерами. Якщо раптом зірвешся, то лише зробиш ще більше проблем своїй сім’ї.

Вона взяла його руки у свої.

— Довірся нам. Мені, Астаріону та Артуру. Разом ми знайдемо спосіб, який не поставить усіх нас під удар. Я знаю, як сильно ти дорожиш нами. І я бачу, наскільки насторожили тебе слова Каеля. Але найкраще, що ти зараз можеш зробити, — це довіритися іншим. Тим, хто знає, як правильно вирішити цю проблему.

Алекс мовчки дивився їй у вічі. В них поєднувалися серйозність і відчайдушне благання. Потім він перевів погляд на Емму та Габріеля — обидва також дивилися на нього з тривогою, немов благали погодитися.

Алекс легко посміхнувся.

— Я все чудово розумію. Каель — не мій рівень. Тому, якщо довіритися вам справді краще, то я так і зроблю. Так, його слова мене насторожили... але я не маленький хлопчик і розумію, що тут варіант як і з Монтамерами не спрацює. І хоча це й дратує мене, бо фактично зв’язує руки, я буду спокійно чекати від вас результату.

Його слова звучали щиро. Він швидко окинув усіх поглядом — схоже, спрацювало.

— Дякую, Алекс, — сказала Елізабет і відпустила його руки.

— Дякую за сніданок, — відповів він, підвівся з-за столу й додав: — Я ще трохи полежу, а потім почну готуватися до повернення в Академію.

Після цих слів він вийшов із їдальні.