Розділ 15

Пізній вечір огорнув Академію м’якою тишею, розбавленою лише легким шелестом вітру, що гуляв між вежами. Алекс сидів на краю даху, спершись ліктями на коліна, а його погляд блукав серед зірок, що мерехтіли на темному полотні неба. Холод кам’яного парапету приємно студив долоні, а спокій ночі дарував рідкісну мить, коли думки про Каеля, Блазня чи майбутню війну відступали на задній план.

— Володарю, — м’яко, але з ноткою тривоги пролунав у його свідомості голос Сирени. — Адам щойно вийшов з кімнати.

Алекс злегка нахилив голову, відриваючи погляд від зірок. Його очі ковзнули до темного коридору гуртожитку, видного через скляне вікно нижче. Там, у тьмяному світлі магічних ліхтарів, стояла знайома постать: Адам, одягнений у чорні штани та легку білу сорочку, що ледь гойдалася від його різких рухів. Він нервово озирався, ніби перевіряючи, чи немає свідків, а його пальці стискалися в кулаки від напруги.

— Що ти задумав, Адаме? — пробурмотів Алекс, звужуючи очі.

Адам, переконавшись, що коридор порожній, раптово зірвався з місця й побіг, його кроки лунали глухо по мармуровій підлозі. Алекс миттю підвівся, його плащ ледь шелестнув, коли він стрибнув на сусідній дах, безшумно переслідуючи друга. Він стрибав із даху на дах, тримаючи Адама в полі зору, доки той не зупинився перед масивними дверима в кінці коридору.

На дверях виблискувала бронзова табличка з вигравіюваним написом: “ Кімната телепортації ” . Адам важко видихнув, його плечі здригнулися, ніби він боровся з внутрішнім сумнівом. Його рука повільно потягнулася до ручки, пальці тремтіли, коли він торкнувся холодного металу.

— І куди це ти зібрався, Адаме? — пролунав за його спиною спокійний, але пронизливий голос Алекса.

Адам різко завмер, його рука застигла на ручці. Він повільно обернувся, і в його очах спалахнула суміш здивування й винуватості. Алекс стояв у кількох кроках позаду, спершись на стіну, з легкою посмішкою.

Адам проковтнув клубок у горлі, випростався, намагаючись надати голосу впевненості, і сказав:

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ти казав, що проведеш цілу ніч у тренувальній залі.

Алекс злегка підняв брову, його посмішка стала гострішою, але не втратила спокою.

— А якщо мені не зраджує пам’ять, ти казав, що так втомився після занять, що спатимеш усю ніч, як мертвий.

Адам на мить завмер, а потім легко посміхнувся, винувато потираючи потилицю.

— Виходить, ми обидва були не зовсім чесні один з одним, — сказав він, знизавши плечима, але в його голосі бриніла нотка ніяковості.

Він перевів погляд на Алекса, його очі звузилися з цікавістю.

— І як довго ти за мною стежив?

— Останні чотири дні, — відповів Алекс спокійно. — Хоча “стежив” — не зовсім правильне слово. Вдень я займався своїми справами, а ввечері просто... спостерігав, щоб ти не наробив дурниць.

Адам нахилив голову, його брови злегка піднялися.

— Виходить, хтось із моїх батьків попросив тебе цим займатися?

— Ніхто мене не просив, — відрізав Алекс, його голос став твердішим, але очі залишалися щирими. — Це було моє рішення. Повністю.

Алекс ступив крок ближче, його тон пом’якшав, але зберігав наполегливість.

— А тепер як щодо того, щоб повернутися в кімнату, де ми зможе продовжити цей діалог ?

Адам різко похитав головою, його обличчя спалахнуло рішучістю. Він міцніше стиснув кулаки, його пальці побіліли від напруги.

— Ні, — відповів хлопець твердо. — Я вже зібрався йти. І не зміню свого рішення. Тож якщо ти плануєш мене зупинити...

Адам не договорив. Алекс раптово підняв руки, енергійно махаючи ними, ніби намагаючись загасити невидимий вогонь.

— Стій, стій, стій! — перебив він, його голос змішав роздратування й турботу. — Давай без цього, гаразд?

Адам завмер, його кулаки трохи розслабилися, а очі пильно стежили за Алексом, ніби намагаючись розгадати наміри друга.

— Хіба ти не прийшов сюди для того, щоб зупинити мене? — у голосі бриніла суміш сумніву й обережності.

Алекс зітхнув, його посмішка стала м’якшою, але очі залишалися пильними, вловлюючи кожен рух Адама.

— Якщо чесно, я сподівався, що ти легко погодишся розвернутися й забути про цю нічну вилазку, — відповів він, знизавши плечима. — Але побачивши серйозність у твоїх очах і почувши твердість у голосі я передумав.

Адам розслабився, його плечі опустилися, а на обличчі з’явилася легка посмішка.

— Якось ти швидко здався, — сказав він, у голосі промайнула нотка здивування.

Алекс недбало махнув рукою, відкидаючи його слова.

— Як я казав раніше, я тут лише для того, щоб ти не наробив дурниць. І я сумніваюся — чи, принаймні, хочу сумніватися, — що від твоєї зустрічі з Каелем можуть бути проблеми. Але щоб їх точно не було, я піду з тобою.

Адам на мить застиг, його очі розширилися від несподіванки. Потім він закрив обличчя рукою й тихо засміявся, його плечі здригалися від стримуваного реготу.

Алекс, з ноткою роздратування в голосі, звузив очі.

— І що тебе так розсмішило? — запитав він, склавши руки на грудях.

Адам, усе ще посміхаючись, витер сльозу з кутика ока й підняв руку, ніби вибачаючись.

— Пробач, — хлопець намагався стримувати сміх. — Просто перше, що спало мені на думку, — “ якщо проблеми тепер і будуть, то точно не через мене ” .

Алекс театрально скривився, його голос просочився награною образою.

— Я триматиму себе в руках, — заявив він, піднімаючи підборіддя. — І навіть слова не скажу. Хіба що хтось мене до цього не змусить.

Адам усміхнувся ширше, його очі блиснули теплом.

— Сподіваюся на це. Що ж, тоді вперед. — Адам кивнув на двері.

— Зачекай секунду, — сказав Алекс зупиняючи Адама. — У тебе є хоч якийсь план? Чи ми просто зайдемо, привітаємося, і далі розмова якось піде? — додав він із нотками сарказму, піднімаючи брову.

— Плану як такого в мене немає, — відповів Адам чесно. — Але якщо ти пам’ятаєш, перед тим, як покинути наш задній двір, Каель перемістився до мене, ухиляючись від атаки батька. Саме тоді він запросив мене до себе на розмову, і попросив не затягувати з рішенням .

Алекс звузив очі, його обличчя напружилося.

— Ти ж розумієш, що це може бути пасткою? — запитав він прямо.

Адам кивнув, його погляд став твердим.

— Розумію. Але я готовий піти на цей ризик.

Алекс важко зітхнув, його плечі ледь опустилися від ваги рішення.

— Ну, Алекс, давати задню вже пізно, — пробурмотів він, а потім голосніше додав: — Але як тільки я відчую небезпеку, відразу перенесу нас обох назад в Академію. У битву ми не вступатимемо.

Він простягнув руку Адаму, його долоня була твердою й теплою.

— Згоден?

Адам серйозно подивився йому в очі й міцно потиснув руку.

— Згоден, — відповів він без вагань.

Алекс відпустив руку Адама й кивнув.

— Куди саме нам потрібно переміститися?

— До гільдії “Блакитного Ворона”. Там нас зустріне підданий Каеля, який проведе далі.

Алекс коротко кивнув.

— Зрозумів.

Під їхніми ногами з’явилося магічне коло, а вже за мить хлопці зникли з коридору Академії, залишивши після себе лише легке потріскування мани, що повільно згасало в повітрі.

Магічне сяйво кола згасло, залишивши по собі легкий шлейф яскравих іскор. Алекс і Адам ступили на бруківку, відчуваючи прохолоду нічного повітря. Перед ними здіймалася головна будівля гільдії “Блакитного Ворона ” — велична й водночас похмура споруда, що нагадувала суміш старовинного замку та академічної вежі.

Темний камінь фасаду виблискував від відбитого місячного світла, а численні арки й колони перепліталися в химерний візерунок, немов крило гігантського птаха. На даху виднівся герб — стилізований ворон із розпростертими крилами, виконаний із темного металу, який здавався живим у світлі ліхтарів.

Навколо панувала тиша. Лише іноді повітря розрізав крик нічного птаха або приглушене потріскування магічних ламп над входом. Високі вікна світилися холодним світлом, від чого будівля здавалася живою істотою, що пильнує своїх гостей навіть крізь кам’яні стіни.

Адам повільно озирнувся й присвиснув.

— Не думав, що воронячі гнізда бувають такими… розкішними.

Вітер злегка хитнув герб на шпилі, й здавалося, ніби ворон глянув просто на них.

— Сподіваюсь, усередині атмосфера трохи… привітніша, ніж ззовні, — тихо мовив Алекс, легенько всміхаючись.

— Зважаючи на те, хто власник цієї гільдії, я не здивуюся, якщо всередині всі стіни завішані його портретами. З різних ракурсів, — пирхнув Адам, ковзнувши поглядом по темному фасаду.

— Тоді я щиро сподіваюся, що твої здогадки хибні. Бо втриматись, щоб не розбити хоча б один, буде справді складно.

— Як же я тебе розумію, — посміхнувся Адам.

Їхня легка розмова супроводжувала кроки, доки вони не наблизилися до воріт. Перед ними височіли величні різьблені двері з темного дуба, інкрустовані срібними лініями, що спліталися в символ ворона.

Хлопці обмінялися коротким поглядом. Веселий настрій, що ще мить тому світився в їхніх очах, розчинився, залишивши лише спокійну зосередженість.

Адам зробив крок уперед і кілька разів чітко постукав у ворота.

Звуки лунко розлетілися ніччю, загубившись десь у високих шпилях гільдії. Повітря ніби завмерло в очікуванні.

Минуло кілька секунд, як важкі ворота гільдії повільно відчинилися, пропускаючи крізь себе теплий потік світла. Зсередини вийшли троє — двоє чоловіків і одна жінка, усі в чорних, акуратно пошитих костюмах із срібними вставками на лацканах. Їхня хода була злагодженою, погляди — колючими, а рухи — відточеними, як у людей, які звикли до дисципліни та сили.

Перший, кремезний чоловік із квадратним підборіддям і коротким темним волоссям, виглядав старшим — років сорока. Його обличчя прикрашав невдоволений вираз, що лише підсилював грубі риси. Другий — стрункіший, з холодними сірими очима, тримав руки в кишенях, розглядаючи прибулих із насмішкуватою байдужістю. Жінка — чорноволоса, з короткою стрижкою та хижим поглядом, виглядала так, ніби будь-якої миті могла накинутися.

У трійці відчувалася зарозумілість. В очах усіх трьох читалося відверте незадоволення, яке вони навіть не намагалися приховати. Натомість в очах Алекса і Адама панував холодний, спокійний блиск — той, що з’являється лише у тих, хто точно знає, навіщо прийшов.

— І що двом дітям потрібно тут у такий пізній час? — промовив кремезний чоловік, голосом, у якому відчувався глузливий метал.

— Ми тут, щоб зустрітися з містером Каелем, — спокійно відповів Адам, навіть не змінюючи тону.

Чоловік хмикнув і, схрестивши руки на грудях, підняв одну брову.

— Хіба не запізно для зустрічей? До того ж містер Каель — зайнята людина. Сумніваюся, що в нього знайдеться час приймати у себе дітей.

Інший чоловік і жінка, які стояли трохи позаду, коротко засміялися. Їхній сміх був тихим, але зухвалим.

Адам спокійно засунув руку до кишені, витягнув невеликий папірець і простягнув його кремезному чоловікові. Той вихопив аркуш, швидко пробігся по рядках очима, потім перевів погляд на хлопців, знову на папірець, а тоді повернув очі знову до Алекса та Адама. На його обличчі з’явилася єхидна посмішка.

— Ну що ж, — протягнув він, стискаючи папірець у руці, — з цього й потрібно було почати.

Він зробив кілька кроків назад, звільняючи прохід. Алекс і Адам мовчки рушили вперед, переступаючи поріг. Ворота повільно, але з глухим гуркотом зачинилися за ними.

— Ласкаво просимо до гільдії “Блакитного Ворона”, — промовив чоловік уже з удаваною ввічливістю, розтягуючи слова. — Містер Каель зараз у себе в кабінеті. Сайра проведе вас до нього.

Дівчина, яка до цього лише ледь посміхалася, здригнулася й здивовано підняла брови.

— Я?.. — перепитала вона.

— Так, ти, — кивнув він без жодної емоції. — Схоже, ці два молоді чоловіки — гості нашого гільдмайстера. А це означає, що з ними доведеться поводитися відповідно.

Сайра невдоволено загарчала, закотивши очі, але все ж таки підкорилася. Вона перевела погляд на хлопців, оцінила їх з голови до п’ят, після чого різко розвернулася.

— Йдіть за мною, — холодно кинула вона, рушаючи вперед.

Алекс і Адам обмінялися короткими поглядами й мовчки пішли слідом.

Сайра йшла попереду швидко, не озираючись. Її кроки лунали відлунням по кам’яній підлозі, змішуючись із рівномірним шурхотом плаща. Алекс і Адам ішли слідом, уважно роздивляючись навколо.

Інтер’єр гільдії “Блакитного Ворона” був типовим для великих середньовічних об’єднань магів та найманців — масивні кам’яні стіни, що виблискували у світлі чарівних ламп, дерев’яні балки, підперті бронзовими стовпами, та килими темних відтінків, якими вкриті коридори. Високі аркові вікна пропускали крізь себе лише відблиски нічного сяйва, а кожен поворот нагадував про старовинну історію цього місця.

Попри свою суворість, гільдія виглядала розкішно. На стінах замість портретів чи гербів висіли мечі, стародавні карти й магічні сувої в рамках, з яких час від часу просочувалося тьмяне світло. Повітря пахло свіжим пергаментом, металом і ледь відчутним ароматом ладану.

Вони пройшли кілька довгих коридорів, піднялися сходами з темного мармуру, і лише тоді Сайра зупинилася на шостому поверсі. Попереду височіли розкішні чорні двері, оббиті срібними смугами та прикрашені вигравіруваним вороною з розпростертими крилами.

— Містер Каель знаходиться за дверима, — холодно сказала вона, навіть не глянувши на хлопців.

Після цих слів дівчина різко розвернулася й, не додаючи більше ні слова, пішла геть. Її кроки стихли за поворотом.

Алекс і Адам провели її поглядом, після чого коротко переглянулися. Адам глибоко вдихнув, підійшов до дверей і постукав.

Зсередини пролунало стримане чоловіче “Заходьте”, але голос належав не Каелю.

Алекс і Адам обмінялися коротким, мовчазним кивком. Потім Адам узявся за масивну ручку й повільно відчинив двері.

Кабінет виявився великим і затишним, хоча кожна його деталь промовляла про статус гільдмайстра. Уздовж стін тягнулися високі полиці, заставлені товстими фоліантами, кришталевими колбами, сувоями й артефактами, що мерехтіли м’яким магічним світлом. Величезне панорамне вікно за робочим столом відкривало вид на нічне місто — його вулиці, залиті холодним сяйвом ліхтарів, і темні шпилі, що губилися в тумані.

Посеред кабінету стояв широкий стіл із чорного дерева. На ньому лежали розкидані документи, декілька старих печаток і пара недопитих келихів вина. За столом сидів молодий хлопець, який на перший погляд міг би здатися самим Каелем. Таке ж довге, злегка неохайне чорне волосся спадало на плечі, шкіра була бліда, а під очима виднілися темні кола. Він носив чорну сорочку з короткими рукавами й прості брюки.

Хлопець був захоплений заповненням паперів, коли почув, як відчинилися двері. Піднявши голову, він кинув короткий, легко втомлений погляд у бік прибулих. На мить в його очах промайнула розгубленість — він явно не очікував побачити саме цих двох. Але вже за секунду повернув собі звичний вираз обличчя.

— Вітаю вас, — спокійно сказав він, відкладаючи перо. — Чим можу допомогти в такий пізній час?

— Ми прийшли на зустріч із містером Каелем, — відповів Адам без тіні хвилювання.

Хлопець легко хмикнув, ледь помітно посміхнувшись.

— Зрозумів. Прошу трохи зачекати.

Він підвівся зі стільця, жестом указав гостям на темно-синій диван біля стіни, після чого рушив до бокових дверей, що вели до іншої кімнати прямо в цьому кабінеті.

Коли він зник за ними, у приміщенні запанувала тиша. Алекс і Адам мовчки перезирнулися, після чого присіли на диван і почали чекати.

В думках Алекса пролунав знайомий, мелодійний голос Сирени.

— Вітаю, Володарю. Схоже, ваше припущення щодо Дерека виявилося правильним, — промовила вона з ледь відчутним піднесенням у тоні.

Алекс легко посміхнувся, не відриваючи погляду від бокових дверей.

— Це неймовірно хороша новина, — відповів подумки. — Тепер зустріч із Каелем, принаймні для мене, пройде значно спокійніше, ніж я очікував. А вже після неї… треба буде поговорити з Дереком особисто.

Адам, який сидів поруч, помітив його посмішку й ледь підняв брову.

— Знаєш, трохи навіть заздрю твоєму піднесеному настрою, — тихо сказав він, схрестивши руки на грудях.

Алекс перевів на нього погляд і з легкою усмішкою відповів:

— Дуже спостережливо. Прямо як твій батько.

Адам скептично хмикнув.

— І все ж, не поясниш, звідки така радість?

— Той молодий хлопець, що був тут щойно, це син Каеля — Дерек, — спокійно промовив Алекс. — І так вже сталося, що в минулому ми швидко знайшли спільну мову. Навіть здружилися.

Адам здивовано підняв брови.

— Виходить, він повна протилежність своєму батькові.

— Так і є. Більш того… — почав Алекс, але не встиг закінчити.

Бокові двері раптово відчинилися, і до кабінету повернувся Дерек. Його обличчя було напружене, в очах виблискувала злість. За ним у кімнату вийшла струнка ельфійка з короткою спідницею й розстібнутою білою сорочкою. Її обличчя прикрашала легка посмішка, але в очах читалося роздратування.

Вона кинула швидкий погляд на Алекса та Адама, після чого перевела благальний, трохи винний погляд на Дерека. Той лише мовчки вказав рукою на двері.

— Серйозно? — обурено фиркнула вона, але, отримавши незмінний погляд у відповідь, різко розвернулася й вийшла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.

Дерек важко видихнув і, трохи втомлено усміхнувшись, подивився на гостей.

— Вибачте за… цю сцену.

— Нічого страшного, — спокійно відповів Алекс, і Адам лише коротко кивнув.

— Містер Каель готовий вас прийняти, — продовжив Дерек, жестом запрошуючи їх підвестися. — Прошу, ходімо.

Алекс і Адам підвелися. Дерек розвернувся, відкрив бокові двері, і всі троє зникли за ними, крокуючи до тієї частини кабінету, де на них чекав Каель.

Вони пройшли вузьким, ледь освітленим коридором, який вів у глиб гільдії. З кожним кроком повітря ставало густішим — важкий аромат вина, тютюну та парфумів змішувався у задушливий коктейль, що чітко натякав: попереду на них чекає зовсім не ділова атмосфера.

За кілька секунд Дерек відчинив двері, і хлопці ступили до кімнати, що разюче контрастувала з строгим кабінетом.

Приміщення нагадувало салон розкоші та марнославства — справжню кімнату “розваг”, але точно не дитячих. Посередині стояло велике джакузі з теплим паром, який повільно здіймався до стелі, утворюючи напівпрозору млу. Стіни прикрашали десятки картин — на кожній із них був зображений Каель: то в бойовій позі, то в розкішному вбранні, то в оточенні чарівних жінок.

У кутку стояв мармуровий фонтан, у центрі якого височіла статуя того ж Каеля — із келихом у руці й самовдоволеною усмішкою на кам’яному обличчі. Під стінами розташовувалися м’які дивани й розкішні крісла, оббиті червоним оксамитом. На підлозі валялися розкидані речі — плащі, порожні пляшки, розірвані стрічки й навіть кілька аркушів із недописаними нотатками.

Біля однієї зі стін стояла скляна шафа, наповнена десятками келихів, графинів і пляшок із різними напоями. Освітлення було приглушеним, створюючи атмосферу нічного клубу, а не гільдії.

Каель сидів у м’якому кріслі біля невеликого барного столика. Його поза була розкута — нога закинута на ногу, пляшка вина в руці, розслаблене обличчя. Чорна сорочка була розстібнута на кілька ґудзиків, а на обличчі — та сама самовдоволена усмішка, яку Алекс пам’ятав надто добре.

Дерек, побачивши це видовище, ледь помітно скривився, але підійшов ближче, зупинившись за кілька кроків від батька. Алекс і Адам — поруч, мовчазно спостерігаючи.

— Я привів гостей, — сухо повідомив Дерек.

Каель повільно відкрив очі, поставив пляшку на стіл і глузливо вигнув брову.

— О, гостей, кажеш? Цікаво. А як твої успіхи з документами, синку?

— Половина вже готова, — холодно відповів Дерек, навіть не кліпнувши.

Каель хмикнув і, піднявши руку, помахав пальцем перед його обличчям.

— Лише половина. Тобто інша половина все ще ні. І замість того, щоб зайнятися тією нещасною половиною, ти стоїш тут і дарма витрачаєш мій час. А ну згинь з моїх очей!

Дерек зберіг спокій. Легко вклонившись, він розвернувся й рушив до виходу. Та щойно він зробив кілька кроків, Каель різко підскочив із крісла й жбурнув пляшку прямо йому в голову.

Скло зі свистом пролетіло повз — Дерек лише трохи нахилив голову, навіть не сповільнивши кроку. Пляшка розбилася об стіну, і червоні плями вина стекли по білому каменю, мов кров.

Дерек не обернувся. Просто відчинив двері й зник за ними, не сказавши жодного слова.

Каель тяжко видихнув, протер долонями обличчя, а потім підняв очі на двох гостей.

— Ах, Адам, — протягнув він з удаваною радістю. — Радий тебе бачити. Хоча, чесно кажучи, не думав, що ти вибереш настільки… непідходящий час.

Він нахилився вперед, схрестив руки на грудях й додав:

— Якщо я все правильно пам’ятаю, я ж чітко наголошував, щоб ти прийшов сам.

Адам зробив крок уперед і легко вклонився, його голос звучав спокійно, але з відтінком щирості.

— Прошу вибачення, містере Каелю, — промовив він максимально ввічливим тоном. — Це моя провина, що я дозволив собі привести Алекса. Але, якщо бути відвертим, без нього я би не зміг прийти.

Алекс на мить завмер, не очікуючи такого жесту від друга. Проте вже за секунду також схилив голову.

— Усе не зовсім так, — промовив він стримано. — Я сам напросився піти з ним, хоча Адам і не хотів мене брати. Сподіваюся, ви проявите милосердя й дозволите мені залишитися.

Самовдоволена посмішка розтягнула губи Каеля, і в його очах блиснула іскорка зверхнього задоволення.

— Приємно бачити, що принаймні хтось із Вольфенгардів і Бледхартів знає своє місце, — промовив він, повільно потираючи підборіддя, — і розуміє, хто перед ним стоїть.

Він легко прокашлявся, театрально випрямляючись у кріслі.

— Вам пощастило, — продовжив самовдоволено. — Сьогодні я в хорошому настрої. Тож на перший раз я пробачу тобі цю самовільність, Адаме.

Він кивнув, жестом запрошуючи.

— Підніміть голови і приєднуйтеся до мене.

Каель недбало вказав рукою на два м’які крісла перед собою. Алекс і Адам коротко переглянулися, підвели голови й сіли навпроти нього.

На мить у повітрі повисла тиша. Каель опустив погляд на стіл, потім повертів головою, ніби щось шукаючи.

— Тц, де ж воно, — пробурмотів він, роздратовано клацаючи язиком.

Підвівшись, він пішов до скляної шафи біля стіни. Його погляд відразу впав на запечатану пляшку темно-червоного вина. Взявши її, Каель розглянув етикетку з поважним виглядом і кутом рота посміхнувся.

— Сподіваюся, ви не відмовите мені в тому, щоб випити разом? — промовив він, обертаючись до хлопців.

Його усмішка стала ширшою, і в ній майнула тінь глузування.

— Хоча вибору у вас, здається, немає.

Каель дістав з шафи три кришталеві келихи й повернувся до столика. Поставив їх перед кожним — рухи були повільні, але впевнені, з тією демонстративною грацією, яку він, без сумніву, любив у собі.

Потім з легким тріском відкрив пляшку, підніс її над келихами й почав розливати густу темну рідину, що переливалася на світлі відтінками червоного.

Коли остання крапля впала в келих, Каель поставив пляшку на стіл, сперся ліктем об підлокітник і, задоволено прищурившись, подивився на гостей.

— Пропоную випити за зустріч, — промовив він із театральною урочистістю, піднімаючи келих над головою.

Алекс і Адам мовчки взяли свої келихи. Каель голосно виголосив:

— За зустріч!

Вино в його келиху заграло глибоким рубіновим відблиском, коли він зробив кілька великих ковтків. Алекс та Адам також відпили трохи — рівно стільки, щоб не здатися нечемними, після чого поставили келихи на столик.

Каель, обертаючи келих у руці, вдоволено розглядав, як червоне вино залишає тонкі сліди на склі. Потім його погляд ліниво перевівся на Адама.

— Тож, — промовив він, — скажи мені, для чого ти сюди прийшов?

— Наскільки я пам’ятаю, — спокійно відповів Адам, — це ви мене сюди запросили.

Каель хитро посміхнувся.

— Так, я пам’ятаю, — кивнув він. — Але з того моменту минуло чотири дні. За цей час у тебе не з’явилося жодних питань?

— На усі питання, що мене цікавили, я вже отримав відповіді, — рівним голосом відповів Адам.

Каель розсміявся — голосно, майже надмірно, так, ніби справді почув щось кумедне.

— Відповіді? І від кого ж, дозволь дізнатися? — запитав він, у голосі зазвучала насмішка. — Від Астаріона і Луни? Серйозно?

Він відкинувся на спинку крісла, знову обертаючи келих у руці.

— Невже ти досі не зрозумів, Адаме, що твої батьки — ті ще брехуни? — продовжив він, на його обличчі з’явився тіньовий відблиск гніву. — Вони навіть мали нахабство викреслити мене зі своєї студентської історії. А потім роками годували вас, дітей, цією брехнею.

Він зробив коротку паузу, а потім, з легкою іронією в голосі, додав:

— Невже ти так легко прийняв те, що вони спокійно дозволили собі брехали рідному сину? Не думаєш, що вони можуть обманювати тебе й щодо інших речей?

Адам навіть не моргнув. Його голос залишився спокійним, але у погляді з’явилася холодна впевненість.

— Ні, — відповів він твердо. — Я впевнений у чесності своїх батьків. І завжди їм довірятиму.

Каель підняв брову, але не перебивав.

— Щодо того, що мені не розповідали про вас раніше, — продовжив Адам, — я не бачу в цьому нічого страшного. Вони вже поділилися повною історією ваших студентських років. І, враховуючи те, яку роль ви там відігравали, — цілком логічно, що усі вирішили викреслити вас зі свого життя.

Тиша.

Каель застиг на мить, а в кімнаті навіть повітря, здавалося, стало важчим.

В думках Алекса промайнуло здивоване: “Доволі сміливо з його боку…”

Сирена ж, занепокоєна, прошепотіла в голові Алекса:

— Сподіваюся, ці слова не стануть причиною проблем.

Каель повільно прикрив очі рукою. Потім його плечі почали ритмічно підніматися й опускатися, а вже через декілька секунд почувся спочатку тихо, а потім дедалі голосніше, гучний сміх.

— О, Адаме… — крізь сміх видихнув він, опускаючи руку й витираючи кутик ока. — Знаєш, я не очікував, що ти просто візьмеш і скажеш мені це прямо в обличчя.

Його усмішка стала ширшою, майже доброю, хоча в очах і далі блищав холодний блиск.

— Сміливість, — продовжив він, — рідкісна риса. Особливо серед вашої компанії. Ні Астаріон, ні Артур, ні навіть Елізабет ніколи не наважилися б сказати мені щось подібне. А ти... ти здивував мене, хлопче. І продовжуєш робити це з кожною новою секундою. І знаєш… це мене щиро тішить.

Каель узяв свій келих і, не відводячи погляду від Адама, залпом допив рештки вина. Потім небрежно відкинув келих за спину. Дзвін розбитого скла луною прокотився кімнатою, проте Каель навіть не здригнувся.

Він трохи нахилився вперед, схрестив руки перед собою й, задоволено всміхаючись, промовив:

— У мене є пропозиція. І не лише для тебе, Адаме, — він кинув короткий погляд на Алекса, — але й для твого друга.

Його очі блиснули насолодою від власних слів.

— Я запрошую вас обох до себе в гільдію. І не просто так. Я готовий зробити вас командирами — дати під ваше керівництво найкращих авантюристів “Блакитного Ворона”.

Каель відкинувся назад, закинувши ногу на ногу, і з насмішкуватою інтонацією продовжив:

— Погодьтеся, це доволі щедра пропозиція. Не бачу жодних причин відмовлятися.

Він зробив коротку паузу, його усмішка повільно перетворилася на єхидну.

— А для більшої мотивації… — промовив він, і в голосі з’явився холодний метал. — Це єдиний шанс врятувати ваших рідних.

Алекс миттєво нахмурився.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він серйозно.

Каель, ніби й чекав цього питання, театрально зітхнув.

— Невже ви справді подумали, що мої слова про прокляття були жартом? — його голос став глухим і насиченим. — Каель Даскрейт ніколи не кидає слова на вітер. Приготування вже йде повним ходом.

Він зробив невеликий ковток із пляшки, наче для підкреслення паузи, а тоді спокійно продовжив:

— Але я — людина великодушна. Якщо ви приймете мою пропозицію, я готовий… піти вам назустріч. Відмовитися від своєї ідеї. Звісно, — промовив він, удавано м’яко, — вирішувати вам. Я не збираюся тиснути.

Він трохи нахилив голову набік, граючись пляшкою в руці.

— Хоча, — додав уже з насмішкуватим тоном, — будь я на вашому місці, то навіть не роздумував би. Все ж таки, шанс стати командирами в одній із найпрестижніших гільдій континенту… добряче збагатитися… і, звичайно ж, урятувати свої родини від прокляття — занадто вигідна угода, щоб від неї відмовлятися.

Адам зблід. Його колишня впевненість розчинилася, наче дим, поступаючись місцем страху, який чітко читався в очах. Він ледь помітно стис кулаки, але навіть це не допомогло приховати тремтіння пальців.

Алекс же намагався зберігати зовнішній спокій. Його голос, коли він заговорив, звучав рівно, хоча в глибині очей пульсував крижаний гнів.

— Яка вигода вам у тому, щоб запрошувати нас до своєї гільдії?

— О, нарешті і ти заговорив, — протягнув він із удаваним задоволенням. — Чудово.

Він обернув пляшку в руках, задумливо дивлячись на темне вино, потім підняв погляд на Алекса.

— На перший погляд, може здатися, що я взагалі нічого з цього не отримаю. Але ти ж не настільки наївний, щоб справді так подумати? — його голос потемнів. — Я ніколи не пропоную угод, які не вигідні мені. І зараз — я в цілковито виграшній позиції.

Каель нахилився вперед, поклавши лікоть на коліно.

— Подумай логічно, Алекс. Наскільки сильним моральним ударом стане для Астаріона, Луни та Елізабет дізнатися, що ви з Адамом приєдналися до моєї гільдії? Ще й стали командирами завдяки моїй рекомендації.

На його обличчі з’явилася задоволена посмішка, а голос став майже пестливим.

— Це ж буде неймовірно болісно для них, якщо вони справді хороші батьки і... тітка. — Каель трохи нахилив голову, прищуривши очі. — Вона ж тобі тітка, так?

Алекс мовчав, не зводячи з нього погляду.

— Хоча, — махнув рукою Каель, — неважливо.

Він ковтнув трохи вина прямо з пляшки, потім повільно продовжив:

— А якщо ви відмовитеся — я просто прокляну когось із членів ваших родин. І це також стане ударом. В обох випадках я виграю. Бо або отримаю вас у своїй гільдії, або дивитимусь, як ви втратите когось дорогого.

Він знизав плечима, мовби говорив про щось зовсім буденне.

— Тому, бачите, мені підійде будь-який варіант.

Алекс підвівся з крісла, його рухи були повільні, але в очах спалахнуло небезпечне світло.

— Ми подумаємо над вашою пропозицією, — вимовив він рівним тоном.

Потім перевів погляд на Адама. Той, який досі розгублено стежив за діалогом, лише кивнув і, не промовивши жодного слова, також підвівся.

Каель не зреагував одразу. Лише підніс пляшку до губ і зробив ще кілька ковтків, наче забув про їхню присутність.

Коли ж Алекс спробував створити під собою магічне коло переміщення — нічого не сталося. Повітря ледь здригнулося, але символи не спалахнули. Він спробував знову — і знову безрезультатно.

— Куди це ви зібралися? — насмішкувато пролунав голос Каеля. — Здається, я не давав вам дозволу йти.

Він підняв погляд, у якому блиснув холод.

— І тим більше, я не збираюся чекати вашої відповіді ще декілька днів. Вона мені потрібна зараз. Так чи ні? — він зробив коротку паузу, а потім, хитро посміхнувшись, додав: — І краще вам поквапитися. Бо вино закінчується... а разом із ним — і моє терпіння.

Алекс пронизував його поглядом, сповненим люті. Каель помітив це — і розреготався.

— О, не дивись так, — сказав він крізь сміх. — Ця зла гримаса тобі не допоможе. До того ж, — його голос став тихішим, але ще більш отруйним, — у тій ситуації, в якій ви зараз опинилися, винен не я.

Після цих слів він перевів погляд на Адама.

Той стояв мовчки, розгублений і блідий, не зводячи очей із Каеля.

Каель лише розчаровано похитав головою.

— Тепер ти — точна копія свого батька, — сказав він холодно. — Виглядаєш так само жалюгідно.

Каель зробив ще кілька глибоких ковтків, повністю спорожнюючи пляшку. Потім перевернув її догори дном і кілька разів струснув, немов перевіряючи, чи справді всередині нічого не залишилося. Жодної краплі.

— Сумно, — протягнув він, після чого відкинув пляшку вбік. Вона глухо вдарилась об підлогу й, перекочуючись, зупинилась біля ніжки столика.

Каель перевів погляд на хлопців. Його усмішка стала хижою, а голос — тихим, майже розваженим.

— Ваш час на роздуми закінчився, — промовив він, сплівши пальці перед собою. — Тож, яка буде ваша відповідь?

Алекс мовчки перевів погляд на Адама. Той усе ще стояв, наче заціпенілий, з порожнім виразом на обличчі. Минуло кілька секунд — і Адам опустився в найближче крісло. Поставивши лікоть на підлокітник, він закрив очі рукою, вдихнувши глибоко.

П’ять секунд мовчання.

Потім, не відкриваючи очей, він тихо промовив:

— Виходить… іншого вибору у нас немає.

Каель розсміявся — спершу тихо, потім голосніше, аж поки сміх не перейшов у майже божевільний.

— Погано слухаєш, хлопче, — сказав він, витираючи кутик рота. — У тебе цілих два варіанти. А значить — вибір є. Тобі лише потрібно його зробити.

На губах Адама з’явилася легка, але впевнена посмішка. Він повільно відняв руку від обличчя й підвів погляд на Каеля. У його очах більше не було страху — тільки тверда, холодна рішучість.

Адам глянув на Алекса, і коли побачив у нього ту ж непохитну серйозність, щось у ньому клацнуло. Страх зник остаточно, залишивши лише ясність.

— Володарю… — у думках Адама пролунав стурбований голос Сирени. — Ви певні в цьому ?

— Так, — коротко відповів він подумки. — Тепер на всі сто відсотків.

Адам підвівся з крісла.

— Я готовий дати відповідь, — промовив він уголос, дивлячись прямо на Каеля.

Каель театрально видихнув, піднявши очі до стелі.

— Ну нарешті, — вимовив він із удаваним полегшенням. — І твоя відповідь…?

Адам більше не відповів словами.

Він рвучко підняв руку, і та вмить спалахнула яскравими розрядами блискавки. Повітря навколо зашипіло, насичене електрикою. За мить він з неймовірною швидкістю кинувся вперед — рух майже неможливо було відстежити.

Блискавка розірвала простір між ним і Каелем, але удар не досяг цілі. Глухий тріск — і потужний спалах. Удар пробив спинку крісла, на якому ще мить тому сидів Каель, залишивши в ній обпалений отвір із димом, що клубочився в повітрі.

Адам застиг, важко дихаючи, а потім повільно дістав руку з дірки, з якої ще виривались слабкі іскри. Його погляд ковзнув убік.

Там, за кілька метрів, стояв Каель — неушкоджений, з тією ж глузливою усмішкою.

Він тихо засміявся.

— Гаразд, — промовив він, задоволено хитаючи головою. — Прийму це за відповідь.