Розділ 18

Алекс повільно стиснув руків’я свого меча.

Його погляд не відривався від Каеля — не було в ньому ані злості, ані поспіху. Лише холодна зосередженість, від якої повітря навколо ставало важчим.

У свідомості тихо озвався голос Сирени.

— Володарю… ви ж пам’ятаєте, що не повинні його вбивати ?

Алекс ледь помітно видихнув.

— Пам’ятаю.

І вже наступної миті він зірвався з місця.

Відстань між ними зникла за один ривок. Каель ледве встиг підняти меч — леза зійшлися з різким, металевим скреготом. Іскри посипалися вниз, розбиваючись об камінь арени, коли Алекс почав тиснути вперед, вкладаючи в удар не лише силу, а й намір.

Каель відступив на крок. Потім ще на один. Під його п’ятами затріщала підлога.

Обличчя Алекса залишалося холодним, майже байдужим. Каель же більше не приховував нічого. Страх читався відкрито — в розширених зіницях, у напружених руках, у тому, як він намагався втримати клинок.

І саме в цей момент на вустах Алекса з’явилася ледь помітна, хитра посмішка.

Кров’яне лезо в його руках почало пульсувати. Спершу ледь помітно. Потім — сильніше. І раптом Алекс відпустив руків’я.

Каель не встиг усвідомити, що відбувається. Форма меча розсипалася, але кров не впала на землю. Вона рвонула вперед, мов жива істота, і в ту ж мить обвила зап’ястя Каеля.

Він різко перевів погляд вниз.

Темно-червоні потоки вже набували форми — щільні, пульсуючі кайдани стискали його руки. Кров швидко поповзла далі, ковзаючи по плечах, грудях, спускаючись до ніг. За кілька секунд вона вже сковувала його повністю — зап’ястя, лікті, коліна, щиколотки.

Каель рвонувся. Нічого. Кайдани лише сильніше вп’ялися в тіло.

Алекс стояв за кілька метрів, витягнувши руку вперед. Його пальці були напружені, ніби він тримав невидимі нитки, що керували кожним рухом цієї живої крові.

І тоді він повільно стиснув кулак. Кайдани різко стягнулися. Крик Каеля прорізав повітря.

Біль був не поверхневим — він стискав м’язи, тиснув на кістки, немов сама кров намагалася розчавити його зсередини. Ноги підкосилися, і він упав на землю, зв’язаний, безпорадний, усе ще задихаючись від болю.

Алекс знову дивився на нього згори вниз. В його погляді не відчувалося ні злості, ні радості. Лише легка втома і чітка впевненість, що все відбувається саме так, як і повинно.

Хлопець повільно розтиснув кулак. Кров’яні кайдани більше не стискалися з тією ж нещадною силою, і біль, що кілька секунд тому викручував тіло Каеля, поступово почав відступати. Він не зник повністю — лише дозволив нормально дихати.

Каель залишився лежати на холодному камені, скутий по руках і ногах. Його тіло ледь помітно тремтіло — чи то від болю, що ще відлунював у м’язах, чи то від страху, який він уже не намагався приховувати.

Минуло кілька секунд тиші.

— …Хто ти такий? — тихо спитав Каель, не піднімаючи погляду на Алекса.

Той відповів спокійно, без паузи.

— Самий звичайний вампір.

Сухий, надломлений сміх вирвався з грудей Каеля.

— Звичайний вампір… — з іронією повторив він, ніби смакуючи абсурдність цих слів. — Звичайні вампіри не володіють магією темряви. Звичайні вампіри в п’ятнадцять років не знищують цілу групу високорівневих авантюристів.

Він нарешті перевів погляд трохи вбік, але так і не підняв його до рівня очей Алекса.

— І вже точно звичайний вампір не зміг би довести мене… — його губи сіпнулися, — …до такого жалюгідного становища.

Пауза.

— Тож хто ти, чорт забирай, такий?

Алекс не відповів. Його увага вже змістилася вбік.

Адам стояв із опущеним мечем, плечі розслаблені, обличчя спокійне. Дерек же залишався настороженим. Водяні хлисти все ще вкривали його руки, повільно коливаючись. Постава була жорсткою, напруженою, а погляд метався від Алекса до Каеля і назад.

Алекс подивився на нього. Його риси стали м’якшими. Погляд — спокійнішим.

— Розумію, — сказав він рівно. — У тебе є питання до мене. І я обов’язково на них відповім, тільки іншим разом.

Він кивнув у бік зв’язаного чоловіка.

— Зараз краще скористатися можливістю. Отримай відповіді від нього.

Дерек кілька секунд мовчки дивився на Алекса. У його очах ще жевріла недовіра, але врешті він повільно кивнув.

— Так і зроблю.

На його долонях спалахнули магічні кільця. Водяні хлисти втратили форму й розсипалися на краплі, які втягнулися назад у сяйво магії.

Дерек зробив крок уперед і став просто навпроти батька. Каель продовжував дивитися в одну точку перед собою, повністю ігноруючи сина. Наче Дерека тут узагалі не існувало.

— Де вона?

Голос хлопця був спокійним. Надто спокійним.

Відповіді не пролунало. Тиша розтягнулася — одна секунда, три, п’ять.

— Де моя мама? — повторив він.

Знову нічого. Лише важке дихання Каеля і легке потріскування кров’яних кайданів, що ще стискали його тіло.

Дерек роздратовано цикнув. Потім різко присів, схопив батька за волосся і силою підняв його голову, змушуючи дивитися прямо на себе.

— Я питаю востаннє. Де. Вона.

Кілька секунд Каель дивився на нього, але ніби крізь нього — погляд був порожнім, розфокусованим.

А потім його зіниці ледь помітно смикнулися. Фокус повернувся і його погляд зустрівся з поглядом сина. На вустах з’явилася коротка посмішка.

— Невже… — тихо протягнув він із легкою насмішкою, — …це все, що тебе цікавить?

— Так, — роздратовано відповів Дерек.

Каель хмикнув.

— “Де вона?” — повторив він задумливо, ніби смакуючи ці слова. — Де вона…

Він повільно перевів погляд убік, а тоді знову на Дерека.

— Відповідь ти отримаєш лише в тому випадку, якщо зараз же звільниш мене.

Дерек різко смикнув його за волосся.

— Ти не в тому положенні, щоб диктувати умови.

На обличчі Каеля майже нічого не змінилося. Біль він відчув — це було видно по ледь напруженій щелепі — але страху вже не було.

— Я єдиний, — спокійно промовив він, — хто може дати тобі цю відповідь. Єдиний, хто може посприяти возз’єднанню матері з сином. Тож тобі доведеться грати за моїми правилами.

Пауза. Його погляд ковзнув повз Дерека — до Алекса.

— Або ж, — продовжив він тихо, — можеш попросити свого нового друга прикінчити мене. І тоді залишишся ні з чим.

Дерек ще кілька секунд дивився Каелю в очі. Напружено. Злісно.

А потім відпустив його волосся. Він повільно підвівся, розвернувшись до батька спиною.

— У такому разі, — рівно сказав він, — я знайду її сам.

Каель тихо, сухо посміявся.

— Удачі, — кинув він із відвертим сарказмом.

Обличчя Дерека знову стало спокійним. Він не повівся на провокацію. Лише перевів погляд на Алекса.

— Тепер можеш робити з ним що завгодно.

— Ти впевнений? — серйозно запитав Алекс.

— Так.

Алекс глянув на Адама. Той здивовано звів брову.

— Ти чого від мене чекаєш? Що я почну тебе відмовляти?

Алекс ледь усміхнувся.

— І то правда.

Його погляд зупинився на Каелі, який уже знову ніби провалився у власні думки, дивлячись у порожнечу. Алекс повільно підняв руку, збираючись сформувати темне магічне коло.

І раптом по його шкірі пробіг холод. Інстинкти спрацювали моментально і він різко обернувся, відчуваючи загрозу позаду.

У наступну мить повітря розірвало.

У їхній бік, розсікаючи ніч, на неймовірній швидкості летіли десятки — ні, сотні — магічних снарядів. Блискавка і полум’я змішувалися в хаотичному штормі, освітлюючи арену різкими спалахами.

Алекс не вагався. Темне магічне коло спалахнуло на його зап’ясті, і бар’єр миттєво розкрився навколо нього, Дерека, Адама… і навіть Каеля, що все ще лежав на землі в кров’яних кайданах.

Перші удари вдарили в захист із глухими вибухами. Бар’єр здригнувся, але витримав.

Другий залп був сильнішим. Третій — ще.

Темрява тріщала під натиском, і тонкі, майже непомітні розломи почали повзти по поверхні захисту. Окремі снаряди вже прослизали всередину, вибухаючи в камінь біля ніг.

Алекс злісно цикнув. Темна мана навколо його руки загусла, магічне коло розширилося, лінії стали щільнішими, глибшими. Бар’єр рвонув у ширину, охоплюючи більше простору, і водночас ущільнився.

Наступний град ударів уже не залишив нових тріщин. Полум’я і блискавка розбивалися об темряву, розчиняючись у ній.

Алекс швидко кинув погляд назад — на Каеля. Той продовжував лежати, ніби не помічаючи того, що відбувається. Його обличчя залишалося відстороненим, а погляд — десь у порожнечі.

“ Значить, це не хтось з “Блакитного Ворона” ” .

Алекс перевів погляд уперед. Через безперервний шквал магічних спалахів майже нічого не було видно. Світло сліпило, повітря тремтіло, видимість практично зникла.

Він заплющив очі лише на частку секунди. Зосередився. Відкинув шум. І за кілька секунд відчув. Сильна, стабільна магічна аура. Далеко. За сотні метрів.

Алекс знову злісно цикнув.

“Як він взагалі нас дістає з такої відстані…“

Майже відразу ж у думках з’явилася можлива відповідь.

“ Артефакти. І, схоже, відразу два. Хоча для чого я забиваю цим голову. Зараз головне дістати його “ .

Алекс перевів погляд на Дерека та Адама. Обоє дивилися йому в спину весь цей час, напружені, зосереджені. Тепер їхні погляди зустрілися з його, без слів чи запитань, наче чекали команди.

Алекс ледь посміхнувся. На його долоні з’явилося нове магічне кільце, яке він направив в бік хлопців.

Адам уже відкрив рот, збираючись щось заперечити, і саме в цю мить атака на бар’єр раптово припинилася. Зупинка шквалу атак настільки різко врізалася в тишу, що всі троє інстинктивно насторожилися.

Алекс перевів погляд уперед — і на мить навіть забув про намір перемістити хлопців назад у будівлю гільдії. Але не сама тиша змусила його напружитися.

Магічна аура. Така сильна, така щільна — вона повністю зникла так само раптово, як і з’явилася. Тепер він не відчував її ніде.

Алекс не опускав бар’єра, темрява продовжувала пульсувати навколо них, поки він зосереджено намагався вловити хоч натяк на присутність нападника. Порожнеча.

Першим заговорив Адам.

— Це хтось із вашої гільдії? — кинув він погляд на Дерека.

Дерек подивився йому прямо в очі.

— Єдині, хто міг би прийти рятувати Каеля… уже мертві. Завдяки Алексу.

Його голос був рівним.

— Я знаю кожного члена гільдії. Ніхто з них не здатен на таку атаку.

Адам коротко кивнув і зробив крок ближче до Алекса, стаючи збоку.

— І що ти думаєш?

— Думаю, нам варто покинути арену й уже в Академії вирі …

Він обірвав себе. Та сама аура. Вона знову з’явилася, тільки вже з іншого боку.

Алекс різко розвернувся, і в ту ж мить один блискавичний снаряд прорвався крізь бар’єр. Темрява тріснула, і розряд пробив плече Алекса наскрізь, залишивши обпалено-криваву діру. Ще один, майже одразу, пробив захист знизу, прострілюючи коліно.

Біль спалахнув різко, яскраво. Алекс зціпив зуби, не дозволивши собі впасти. Темрява на його зап’ясті вже почала латала бар’єр, але цього було недостатньо.

Чотири вогняні снаряди одночасно врізалися в захист. Вибух. Ще один. Ще. Бар’єр розлетівся на шматки, а густий пил і жар накрили арену.

На зап’ясті Алекса спалахнуло нове магічне коло. Він знову збирався перемістити Адама й Дерека в безпечне місце, ось тільки… Магія не спрацювала.

“ Знову?.. ”

Думка пролетіла з роздратуванням. І наступної ж секунди ще один розряд блискавки пройшов йому крізь груди.

Повітря вирвалося з легенів. Хлопець закашлявся кров’ю й цього разу впав на коліна.

— Алекс! — голоси Адама і Дерека прорвалися крізь гул.

Вони підбігли до нього, щось говорили, але слова губилися. До Алекса доходили лише уривки звуків. Так само й голос Сирени — він чув, що вона звертається до нього, але це було наче крізь воду. Лише віддалений шум.

Зібравшись із силами, Алекс знову активував темне коло.

Навколо них утворився новий бар’єр, тільки в рази менший, і ще щільніший. Тепер він охоплював лише їх трьох. Каель залишився поза ним.

Вільною рукою Алекс відкрив інвентар і витягнув колбу з яскраво-зеленим зіллям. Він зірвав кришку й трьома великими ковтками випив усе до дна. Рани спалахнули яскравим зеленим світлом, і магія зцілення почала затягувати пошкоджені тканини. Плече. Коліно. Груди.

Біль відступав повільно, але впевнено. Алекс усе ще відчував ауру нападника десь далеко. Ось тільки атакувати він перестав, що насторожувало хлопця ще більше.

Пил поступово осідав, і саме тоді погляд Алекса зупинився на Каелі. Під його тілом спалахнуло магічне коло. Хлопець відчув холод уздовж хребта.

— Ні…

За мить Каель зник.

Одночасно з цим зникла і магічна аура нападника. На арені залишилися лише троє хлопців, і гнітюча тиша…

Тьмяне світло ледь освітлювало ванну кімнату, розчиняючись у густій парі, що повільно наповнювала простір. Тепла вода рівним потоком спадала згори, розбиваючись об плечі, ковзаючи по спині, змішуючись із темним волоссям і стікаючи вниз по тілу.

Алекс стояв під струменем, не рухаючись.

Голова трохи опущена, погляд втуплений у мокру підлогу під ногами, де вода розтікалася тонкими потоками, збираючись у дрібні калюжі. З боку це виглядало спокійно. Навіть занадто спокійно.

Вода ковзала по його обличчю, затримувалась на підборідді й краплями спадала вниз. Волосся прилипло до шкіри, плечі були розслаблені, але в цій зовнішній нерухомості відчувалася прихована напруга — ніби все тіло завмерло не від спокою, а від стримування.

У свідомості спалахнули уривки.

Блискавка, що пробиває бар’єр. Різкий біль у плечі. Другий удар — коліно. Темрява, яка тріскає під натиском.

Його пальці ледь помітно стиснулися.

Вода продовжувала текти, рівно й байдужо, ніби нічого не сталося.

У пам’яті знову виринуло те саме відчуття — далека, але потужна магічна аура, яку неможливо було дістати. Вона просто була… і водночас залишалася недосяжною, вислизаючи щоразу, коли він намагався її схопити.

І одразу за цим — інший образ.

Каель.

Магічне коло під ним. Коротка мить — і він зникає.

Просто вислизає.

Пальці Алекса стиснулися сильніше, аж кісточки побіліли. Вода стікала по напружених руках, по сухожиллях, що виступили під шкірою, змиваючи залишки крові й бруду… але не те, що залишилося всередині.

Його погляд залишався спокійним. Холодним.

Але під цим спокоєм жила інша емоція — тиха, густа злість. Не вибухова, не хаотична, а спрямована всередину. На себе. На ситуацію. На той момент, який мав стати кінцем — і не став.

Алекс повільно вдихнув, дозволяючи теплій воді спадати по тілу, ніби намагаючись змити все, що сталося.

Він свідомо спробував відпустити ці думки. Не повертатися до них. Просто стояти. Слухати шум води. Відчути тепло. Очистити голову хоча б на кілька секунд.

І на мить це спрацювало.

Думки стихли, залишаючи після себе коротку, оманливу тишу.

Але вже за секунду все повернулося.

Той самий удар. Те саме відчуття втрати контролю. Та сама мить, коли все пішло не так.

Його рука різко стиснулася в кулак, цього разу сильніше, ніж раніше. Він навіть не одразу це усвідомив.

Вода стікала по стиснутій долоні, розбиваючись об пальці, що напружилися до межі.

Алекс зробив серію глибоких вдихів і видихів. Напруга нікуди не зникла — вона все ще жила десь глибоко, тихо стискаючи зсередини. Але тепер вона вже не виривалася назовні. Лише залишалася фоном.

Він підняв руку і повільно провів долонею по грудях — там, де ще недавно була рана. Пальці ковзнули по шкірі, зупинилися на мить, ніби перевіряючи, чи все дійсно закінчилося.

Алекс на секунду заплющив очі, дозволяючи воді ще раз пройтися по обличчю, і потім різко повернув важіль.

Шум води обірвався. Тиша заповнила простір майже миттєво.

Пара все ще повільно розчинялася в повітрі, коли Алекс зробив крок убік, взяв темно-червоний халат і накинув його на плечі. Тканина лягла на вологу шкіру, важка, трохи холодна.

Він провів рукою по волоссю, відкидаючи мокрі пасма назад, і вийшов із ванної.

У кімнаті було темно. Єдине світло — слабке, холодне — падало з вікна.

Адам сидів на підвіконні, ледь нахилившись уперед. Його силует чітко вирізнявся на фоні нічного неба. Він дивився кудись у темряву за вікном, повністю занурений у власні думки.

Хлопець не помітив, як Алекс вийшов. Той затримав погляд на Адамі лише на мить. Нічого не сказавши, він просто відвернувся і тихо вийшов із кімнати.

Коридори гуртожитку були порожні. Світло магічних ламп було приглушеним, теплим, але не яскравим. Кроки Алекса лунали тихо, глухо, розчиняючись у нічній тиші.

Він не поспішав. Просто йшов.

Вийшовши назовні, він відразу відчув прохолодне нічне повітря. Легкий вітерець торкнувся вологого волосся і шкіри, приносячи із собою свіжість, яка різко контрастувала з теплом душу.

Це було… приємно. Алекс повільно рушив у бік саду біля чоловічого крила гуртожитку.

Навколо панувала тиша. Лише інколи чути було шелест листя або далекий звук нічних комах. Доріжка під ногами тихо шурхотіла, а тіні дерев плавно гойдалися під світлом ліхтарів.

Сад зустрів його спокоєм.

Тим самим, якого так не вистачало кілька хвилин тому.

Алекс підійшов до однієї з лавок і сів, повільно відкинувшись на спинку. Дерево під спиною було прохолодним, але це лише підсилювало відчуття реальності моменту.

Він підняв погляд угору на небо. Зорі — яскраві, розсипані по темряві, мов холодні іскри. Вітерець ледь торкався обличчя, і вперше за довгий час стало тихо.

Не навколо, а всередині. Серце перестало битися в шаленому ритмі, нарешті повністю заспокоївшись. Хаотичні думки і болючі спогади перестали турбувати його, дозволивши повною мірою насолоджуватися моментом.

Алекс ще кілька секунд мовчки дивився на зоряне небо, дозволяючи тиші остаточно осісти всередині. Легкий вітер торкався обличчя, розвіюючи залишки вологи з волосся, а ніч навколо була напрочуд спокійною — ніби нічого й не сталося.

На його устах з’явилася ледь помітна посмішка.

— Якось підозріло ти мовчиш, — тихо промовив він. — У тебе ж було питання, яке ми мали обговорити. Якщо я правильно пам’ятаю.

У відповідь на мить запанувала тиша, і лише потім у його думках пролунав голос Сирени.

Вона намагалася звучати спокійно, але Алекс усе одно вловив у ньому легку нотку хвилювання.

— Мені здалося, що зараз не найкращий момент для цього… Я хотіла дати Вам трохи часу, Володарю. Щоб ви заспокоїлися і зібралися з думками.

Алекс тихо видихнув і заплющив очі.

— Зі мною вже все гаразд, — спокійно відповів він. — І… дякую.

На мить його голос став м’якшим.

— До того ж, те, про що ти хотіла поговорити, ніяк не пов’язане з тим, що сталося на арені в самому кінці.

Він трохи нахилив голову назад, відчуваючи прохолоду нічного повітря.

— Ти ж питала, чому я так затягнув бій з рейдовою групою.

Кілька секунд він мовчав. Потім ще кілька. Тиша вже не була напруженою — радше зосередженою.

— Скажи, — нарешті заговорив він, не відкриваючи очей, — ти не помітила ніякого дивного співпадіння в тому, чим я займаюся з моменту повернення в минуле?

Сирена трохи вагалася.

— Я… не зовсім розумію, до чого Ви ведете.

Алекс ледь посміхнувся. Він підняв руку і почав повільно розгинати пальці, ніби перераховуючи.

— Сім’я Монтамерів. Лоренцо де Карвалю. І тепер — Каель Даскрейт. Усі — аристократи. Усі — вампіри. І всі займалися… скажімо так, далеко не чистими справами. Монтамери використовували магію отрути міс Лоріни, прибираючи неугодних для себе аристократів. Лоренцо торгував рабами — одне з найжорсткіших табу. Каель…

Він на мить відкрив очі.

— Каель, користуючись прокляттями, статусом гільдмайстра і зв’язками з Мораканом, робив усе, що йому заманеться.

Алекс опустив руку і знову подивився в небо.

— Я думав, що після повернення в минуле моєю головною проблемою буде війна. Демони, ангели… і те, як не допустити, щоб усе це знову втягнуло інші раси.

Він тихо хмикнув.

— А в підсумку я просто… винищую гнилу частину вампірської аристократії.

На останніх словах у його голосі з’явилася тонка, майже непомітна іронія.

— І от тут виникає логічне питання.

Він трохи нахилив голову, ніби звертаючись не лише до Сирени, а й до самого себе.

— Чим займається король Моракан?

Ім’я він вимовив з легкою, насмішкуватою інтонацією.

— Невже він справді не помічає, що відбувається у нього під носом? Деякі його дії… ще під час війни викликали у мене сумніви. І раніше теж. Просто тоді не було часу над цим задумуватися. А зараз… ситуація трохи змінилася.

Він повільно видихнув.

— І саме під час бою з рейдовою групою ця думка… занадто добре вкоренилася в голові. Настільки, що я на якийсь час просто перестав думати про сам бій. Тіло працювало саме. Билося. Захищалося. А я… просто думав, однак так і не зміг дійти до жодного адекватного висновку.

Вітер тихо пройшовся по саду, злегка розхитавши листя.

— А що ти думаєш відносно цього ? Можливо у тебе є якісь здогадки, або цікаві теорії ?

Кілька секунд Сирена мовчала. Ця тиша затягнулася довше, ніж зазвичай — настільки, що легко могла здатися хвилинами. Алекс не поспішав її переривати, лише спокійно дивився в небо, чекаючи.

Нарешті її голос важко пролунав у його думках.

— Змушена Вас розчарувати, Володарю… У мене немає жодних здогадок. Жодних теорій, які могли б пояснити це.

Вона на мить замовкла, а потім продовжила:

— Я погоджуюсь, що дії Моракана викликають багато запитань. Але… ви ж розумієте, що просто прийти до королівського палацу і вимагати відповіді — не варіант.

Алекс ледь усміхнувся.

— Так, — тихо відповів він. — Я теж про це подумав.

Він перевів погляд на одну з найближчих зірок.

— Єдиний, хто міг би пролити світло на це… — він на мить замовк, — це Блазень.

— Саме так, — одразу погодилася Сирена.

Алекс тихо хмикнув.

— От тільки наступна зустріч з ним відбудеться невідомо коли. Я навіть не зрушив з місця з поєднанням магії крові й темряви.

Сирена відповіла спокійніше, але вже без попередньої напруги:

— У цьому немає нічого дивного. Завдання, яке стоїть перед Вами, межує з нереальним. А часу витратили надто мало… зважаючи на те, що паралельно Ви тренувалися з Арією, спостерігали за Адамом і займалися академічними справами.

Алекс ледь кивнув.

— Ти права.

Він на мить замовк, після чого продовжив:

— І це якраз друга річ, яка останнім часом не дає мені спокою. Замість того, щоб займатися тим, що справді потрібно для порятунку континенту… я витрачаю час на інше.

Він повільно провів рукою по коліну, ніби обдумуючи власні слова.

— Замість того, щоб якнайшвидше стати сильнішим самому, я тренуюся з Арією, тренуюся з рейдовою групою, проводжу спаринги з Адамом. Я не проти цього. Навпаки. Але… Я повинен більше зосередитися на собі.

Алекс перевів погляд у темряву саду.

— Коли Люменія повернула мене сюди, з характеристиками з мого минулого життя… я наївно думав, що з часом стану одним із найсильніших на континенті, якщо не найсильнішим. Але спочатку цю впевненість розбив Блазень. А тепер — ще й цей невідомий.

Його погляд став важчим.

— Виходить, навіть маючи таку перевагу в рівнях… мені все одно бракує досвіду.

Він тихо хмикнув.

— Мені. Тому, хто роками воював і щодня виборював право жити.

Кілька секунд він мовчав.

— І знаєш… з одного боку, мене це навіть радує. Мені подобається битися з сильними противниками.

Його губи ледь ворухнулися в слабкій усмішці.

— Але з іншого боку… проблема в тому, що всі ці противники — не союзники. І якщо навіть у мене виникають труднощі… то що говорити про інших?

Він опустив погляд.

— Сьогоднішній вечір це ще раз довів. Адам не готовий до таких битв. Йому ще тренуватися і тренуватися. Я розумію його бажання бути поруч… І неймовірно вдячний йому за це, але я не можу піддавати його такій небезпеці.

Алекс важко видихнув.

— Як же складно зробити все правильно…

Він провів рукою по обличчю.

— З одного боку, бій із Каелем мав дати йому цінний досвід. А з іншого… ціна могла виявитися занадто високою, якби Каель бився серйозно, а не грався. І саме через присутність Адама та Дерека я не зміг кинутися за тим невідомим, коли відчув його ауру.

Він стиснув кулак.

— Я мусив залишитися. Захищати їх. Я не міг просто…

— Володарю.

Спокійний, але твердий голос Сирени перервав його.

— Ви занадто багато думаєте про те, що вже сталося. Ви знову повертаєтеся до подій, які могли б статися… але не сталися. Я розумію Ваші переживання. Розумію страх втрати і бажання захистити близьких.

Її голос став м’якшим.

— І ми вже не раз говорили про це. Як і Ви з Елізабет. Повторіть, будь ласка… що саме ви їй пообіцяли?

Алекс важко видихнув.

— Що буду більше довіряти… рідним і близьким.

— Саме так, — спокійно відповіла Сирена. — А отже, Вам слід перестати знову повертатися до цих сумнівів. Ви вже прийняли рішення. І тепер повинні йти до кінця.

Вона зробила коротку паузу.

— До того ж, Вам неодноразово казали: самотужки ви не врятуєте континент. Вам потрібні союзники. Сильні союзники. І Ви навіть самі це визнавали.

Легкий подих вітру пройшовся по саду.

— Тому замість того, щоб виснажувати себе цими думками… краще відпочиньте. Завтра на вас чекає новий день.

Алекс ще мить сидів у тиші. А потім раптом тихо засміявся. Не гучно. Без істерики.

Просто… легко. Він плеснув себе по колінах і різко підвівся.

— Ти маєш рацію. Рішення вже прийняте, а давати задню не в моєму стилі.

Його голос звучав спокійніше.

— Дякую що вислухала. Обіцяю, більше до цієї теми ми не повернемося.

Алекс ще раз підняв погляд на зоряне небо, затримавшись на ньому лише на секунду.

А потім розвернувся і повільно рушив назад до гуртожитку.

Дерек з’явився в кабінеті Каеля.

Тиша накрила його майже миттєво після хаосу арени, але замість полегшення вона лише сильніше загострила відчуття всередині. Його серце билося надто швидко — глухо, наполегливо, віддаючи кожним ударом у грудях. Він помітив це… але свідомо проігнорував.

Повільно він рушив уперед, перетинаючи знайомий простір кабінету. Під ногами тихо ковзала підлога, а навколо все виглядало так само, як і завжди. Наче нічого не сталося.

Він зупинився біля панорамного вікна.

Руки самі собою зійшлися за спиною, пальці переплелися, і його погляд вперся в нічне місто внизу. Світло ліхтарів, темні дахи, розкидані вогні — усе виглядало спокійно, віддалено, майже чужо.

Зовні він залишався таким самим — рівним, стриманим, холодним. Але всередині щось поступово напружувалося.

Пальці за спиною повільно стиснулися сильніше. Потім ще. Серцебиття не стихало — навпаки, ставало гучнішим, нав’язливішим. Він зробив повільний вдих, намагаючись вирівняти дихання, і такий самий повільний видих.

Щелепи мимоволі стиснулися, так сильно, що на скулах виступила напруга. М’язи обличчя ледь здригнулися, але погляд залишався спрямованим уперед, у темряву за склом.

Руки за спиною почали ледь помітно рухатися — пальці терлися один об одного, повільно, нервово, ніби він намагався стримати щось, що вже рвалося назовні.

Ще один вдих. Повітря здалося важким. Занадто важким.

У голові почали спливати образи. Фонтан. Вода. Його батько… що лежить безпорадно. Його голос. Його сміх. Його слова.

Пальці різко стиснулися так, що нігті впилися в шкіру. Дерек не рухався.

Ще кілька секунд він стояв так само рівно, дивлячись у вікно, ніби нічого не відбувається. Ніби все під контролем.

А потім… Щось обірвалося.

— Чорт забирай…!

Його голос різко прорізав тишу.

Дерек різко розвернувся, і цей рух був зовсім не схожий на попередній спокій — різкий, неконтрольований, наповнений люттю, яку він так довго стримував.

Він схопив крісло, що стояло поруч, і з усієї сили жбурнув його вперед.

Крісло врізалося в шафу з глухим ударом. Деревина тріснула, полиці всередині проломилися, і все, що стояло на них — книги, папери, дрібні предмети — з гуркотом посипалося на підлогу.

Але цього було недостатньо. Його погляд уже впав на стіл. На келихи з залишком вина. Дерек зробив різкий крок уперед і з усієї сили вдарив кулаком по столу.

Пролунав глухий тріск. Деревина не витримала. Стіл пішов тріщинами і буквально розламався навпіл під силою удару. Усе, що було на ньому, полетіло вниз, розсипаючись по підлозі.

Келихи розбилися, розлітаючись уламками скла, а темне вино розлилося по каменю, повільно розтікаючись між уламками і сміттям.

Тиша повернулася так само раптово, як і зникла. Але тепер вона була іншою. Важкою. Густою.

Дерек стояв посеред розгромленого кабінету, важко дихаючи. Його плечі піднімалися і опускалися швидше, ніж потрібно, а руки залишалися напруженими, пальці все ще стиснуті.

Його погляд був спрямований вниз. І в ньому більше не було того холодного спокою, який він показував світу. Лише чиста, надто довго стримувана, злість.

У думках Дерека пролунав занепокоєний голос Сирени.

— Вам стало легше?..

Він лише роздратовано цокнув язиком.

— Ти й сама прекрасно знаєш, коли мені стане легше.

Хлопець повільно закинув голову назад і закрив обличчя руками. Декілька секунд він стояв так, не рухаючись, дозволяючи важкій тиші знову заповнити простір навколо.

Пальці повільно ковзнули вниз по обличчю, і він опустив руки.

— Який же я ідіот…

Слова прозвучали тихо, майже беззвучно, але в них було більше щирості, ніж у будь-якому його крику.

— Дозволив надії… — він ледь скривився, — на мить оселитися в серці. А тепер злюся через те, що вона не виправдалася.

Тиша знову зависла в кімнаті. І раптом її розрізав інший, чоловічий, голос. Надто спокійний, по-своєму теплий і ніжний.

— Невже тільки це є причиною твоєї злості?

Дерек відповів автоматично, навіть не задумуючись:

— Не тільки це, але…

Він різко замовк. Очі розширилися, а усвідомлення прийшло миттєво. Це ж був не голос Сирени.

Вода швидко вкрила його руки, з’явившись із магічних кіл на долонях, і за частку секунди набула форми довгих хлистів. Кінцівки витягнулися вперед, стаючи гострими, як леза.

Дерек різко розвернувся. Два водяні леза зупинилися в міліметрі від шиї незнайомця. Повітря навколо них завмерло. Але чоловік навіть не здригнувся.

На його устах з’явилася легка, спокійна посмішка.

Він без поспіху підняв руку і легко відвів леза вбік, ніби ті не несли в собі жодної загрози.

— Невже так прийнято приймати гостей у цій гільдії? — з легкою веселістю в голосі поцікавився він.

Зосереджений погляд Дерека повільно змінився на звичний — холодний, рівний, без зайвих емоцій. Напруга в плечах спала, і він трохи опустив їх, ніби повертаючи собі контроль. Водяні хлисти ще кілька секунд зависали в повітрі, ледь тремтячи, після чого втратили форму й розсипалися краплями, що безслідно зникли.

Дерек дивився на гостя вже спокійно.

— З сьогоднішнього дня гільдія закривається на невизначений термін, — рівно промовив він, повертаючись до звичної манери мовлення. — Тому я б попросив Вас покинути кабінет.

Чоловік не зрушив з місця. На його устах усе ще грала та сама спокійна, майже невимушена посмішка, ніби слова Дерека зовсім його не зачепили.

— Я не заберу у тебе багато часу, — м’яко відповів він. — Звісно, я можу піти… і залишити тебе наодинці з твоїми думками. Дати тобі й далі боротися з власними демонами.

В його голосі не було насмішки. Лише тиха впевненість.

— А можу… допомогти тобі вирішити твої проблеми.

Він трохи нахилив голову.

— Усе залежить від тебе.

Дерек ледь звузив очі.

— Що Ви маєте на увазі?

Посмішка чоловіка стала ширшою, задоволеною, ніби саме цього й чекав. Він підняв вказівний палець і легко похитав ним у повітрі.

— Ось. Це вже правильне питання.

Його погляд ковзнув убік — до крісла, що лежало серед уламків зламаних полиць і розкиданих речей.

На його долоні з’явилося темне магічне коло.

Темрява, що вирвалася з нього, плавно потекла вперед, набуваючи форми великої долоні. Вона потягнулася до крісла, обережно, майже ліниво, підхопила його й підняла в повітря, після чого повільно притягнула назад до чоловіка.

Той легко стряхнув із сидіння пил, ніби це була дрібниця, що не варта уваги, і спокійно сів, розташувавшись прямо навпроти Дерека.

Він відкинувся назад, склав руки на грудях і закинув одну ногу на іншу, повністю розслаблений, наче знаходився не в розгромленому кабінеті, а в себе вдома.

Та сама спокійна посмішка не зникала з його обличчя.

— Як ти дивишся на те… — він зробив коротку паузу, — щоб укласти зі мною угоду?