Розділ 19

Тренувальна кімната Академії була залита м’яким світлом, що спадало крізь магічний купол угорі. Повітря залишалося важким після попередніх поєдинків — насичене маною, теплом і ледве відчутним запахом трави.

Найдалі від усіх стояли Елізабет та Крул, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося в центрі кімнати. Їхні обличчя залишалися спокійними, але уважними, а погляд не втрачав жодної деталі.

Неподалік, прямо на траві, сиділи Роґан та Каеліс, важко дихаючи після свого бою. Позаду них стояла Елірія, зосереджено зцілюючи їхні рани м’яким світлом магії. Поруч із нею стояла Ліліт, і, як і всі інші, не зводила погляду з бою, який все ще тривав.

Ліанель діяв агресивно й безупинно, не залишаючи жодного простору для передиху. Його рухи були швидкими, чіткими, відточеними до автоматизму — кожен удар плавно переходив у наступний, не даючи супернику ні секунди на перепочинок. Він змінював кути атак, варіював ритм, нав’язував темп, змушуючи реагувати, а не думати.

І зараз він повністю контролював цей темп.

Алекс відступав під натиском. Його рухи залишалися точними й економними, але в них не було жодного тиску у відповідь. Кров’яний меч у його руці працював майже бездоганно — він ковзав по лезу Ліанеля, відбивав удари, відводив їх убік, мінімізуючи шкоду. Кожен рух був правильним.

Але лише захисним.

Один із ударів пройшов занадто близько — тканина на плечі ледь помітно розійшлася. Наступний удар Алекс відбив, але змушений був зробити крок назад, ще більше втрачаючи позицію.

Ліанель одразу ж скоротив дистанцію.

Він не давав навіть миті тиші між атаками. Його меч знову й знову знаходив шлях до цілі, змушуючи Алекса постійно перебудовувати захист. Удар зверху — блок. Різкий випад — відхилення корпусу. Поворот — ще один удар, який знову зустрічає лезо.

І знову. Жодної відповіді.

Ліанель відчув, як всередині починає наростати напруга. Він навмисно прискорився, збільшуючи тиск, намагаючись зламати ритм суперника або хоча б змусити його зробити помилку.

Алекс не помилявся. Він завжди встигав реагувати.

Ще один різкий ривок — Ліанель змінив позицію і атакував збоку, проводячи швидкий горизонтальний удар. Алекс відбив його, але знову відступив, не намагаючись контратакувати.

Це починало дратувати.

Ліанель звузив погляд, не припиняючи атак. Його тіло рухалося швидше, ніж раніше, удари ставали жорсткішими, точнішими, агресивнішими. Він буквально нав’язував бій.

Алекс… просто відповідав. Не більше. Не менше.

Під час чергового зіткнення лез їхні погляди зустрілися. І Ліанель завмер всередині.

Тіло продовжувало рухатися, руки наносили удари, але в голові вже чітко сформувалася думка.

Погляд Алекса був… порожнім. Він дивився вперед, реагував на атаки, але… не був тут по-справжньому.

“Це що, жарт якийсь…”

Ліанель стиснув зуби, різко змінюючи ритм атак, ніби намагаючись витягнути Алекса назад у реальність. Удар зверху, відразу перехід у колючий випад, ще один різкий розріз — швидко, без пауз, без шансів на відпочинок.

Алекс відбив усе. Так само точно і спокійно, як і завжди. Однак він так і продовжив стояти на місці, чекаючи наступну серію атак Ліанеля.

Ангел не спішив атакувати. Хлопець зупинився і просто дивився на свого супротивника, який уже прийняв захисну стійку, тримаючи кров’яний меч перед собою. Тиша між ними затягнулась на декілька секунд, а всі ті, хто стежили за поєдинком, затамували подих, чекаючи наступних дій хлопців.

Ліанель повільно відвів погляд. Обернувшись через плече, він подивився на Селію, яка весь цей час стояла позаду, готова будь-якої миті втрутитися і підтримати його магією. Вона не рухалась, але її уважний погляд не залишав поля бою ні на секунду.

Ліанель знову повернув голову до Алекса… і важко видихнув.

Потім знову подивився на Селію.

— Можеш іти до інших. Я впораюсь сам.

Селія ледь помітно здивувалась.

— Ти впевнений? — вона трохи нахилила голову. — Можливо, він просто виснажує тебе, щоб потім нанести удар.

На устах Ліанеля з’явилася легка посмішка.

— Впевнений.

Селія ще мить дивилася на нього, ніби намагаючись зчитати щось глибше, ніж просто слова. Але зрештою лише кивнула. Без зайвих заперечень вона розвернулася і рушила в бік Ліліт та решти членів своєї групи.

Ліанель провів її поглядом, і коли дівчина опинилась на достатній відстані, він знову повернувся до Алекса.

Його погляд став жорсткішим.

“ Сподіваюсь хоча б зараз ти зосередишся на битві. Не підведи, Алекс. ”

Ліанель повільно підняв свою зброю, направляючи вістря прямо на друга. І вже наступної миті зірвався з місця.

Алекс уже підняв меч, готуючись прийняти удар.

Ліанель летів прямо на нього, і траєкторія атаки була очевидною — різкий колючий випад у корпус. Усе виглядало настільки прямолінійно, що відповідь напрошувалася сама собою.

Але в останню мить все змінилося. Рука Ліанеля різко змістилася, змінюючи кут удару буквально за долю секунди до зіткнення. Лезо пішло не туди, куди очікував Алекс.

Хлопець зреагував інстинктивно, і різко відштовхнувся назад, розриваючи дистанцію. Удар пройшов упритул, лише розрізавши повітря там, де він стояв мить тому. Цього і добивався Ліанель. На його долоні вже спалахнуло магічне коло, і наступної миті з нього вирвалося з десяток яскравих куль світла.

Вони рвонули вперед з неймовірною швидкістю. Алекс миттєво підняв руку, і перед ним виросла щільна стіна з крові. Перші снаряди врізалися в неї, розбиваючись об поверхню і розлітаючись іскрами світла.

Однак ангел навіть не думав зупинятися. Частина куль різко змінила траєкторію, піднімаючись вгору, і вже за мить вони обрушилися вниз. Алекс відступив ще раз, дозволяючи їм вдарити в землю, утворивши невеликі кратери після зіткнення.

Тільки стопи Алекса торкнулися землі, як нові кулі вже висіли над ним. Ліанель не давав паузи. Частина з них знову рвонула вниз — Алекс відступив. Інші відразу ж зайняли нові позиції, коригуючи кут атаки, і знову пішли в наступ.

Крок назад. Удар у землю. Ще крок. Ще вибух. І так знову. І знову…

Алекс рухався постійно, змушений відступати під безперервним тиском. Йому не залишали навіть миті, щоб стабілізувати позицію — кожна точка, де він опинявся, вже через секунду ставала ціллю.

Але навіть зараз він не атакував. Ліанель спостерігав за цим, не припиняючи натиску.

“ Серйозно?.. ”

Ще одна серія куль рвонула вниз, змушуючи Алекса знову відступити.

“ Навіть зараз ти відмовляєшся атакувати. І довго ти збираєшся дозволяти мені тиснути. ”

Кулі нависли над полем бою, готові знову зірватися вниз.

“ Алекс, благаю, зроби хоч щось. Де той запал, з яким ти вічно проводиш бій ?”

У думках Ліанеля раптом пролунав спокійний і м’який голос Сирени.

— Володарю, перепрошую, що відволікаю вас від бою, але, здається, я зрозуміла, що з Алексом не так.

Ліанель ледь помітно здригнувся, не припиняючи контролю над ситуацією. Магічні кулі продовжували тримати Алекса на відстані, змушуючи його рухатися без зупинки.

— Ти серйозно?.. — подумки відгукнувся він, не приховуючи здивування. — І що ж із ним сталося?

— Ви вже бачили відповідь, — спокійно відповіла Сирена. — Просто через зосередженість на бою не звернули на неї уваги.

Ліанель на мить скривився.

— Що це взагалі за відповідь така…

— Подивіться уважніше, — в голосі Сирени з’явилася легка, майже грайлива нотка. — Відповідь буквально написана у нього на обличчі.

Ліанель важко видихнув.

— Чудово… — подумки буркнув він, не приховуючи роздратування.

Але наступної миті його погляд знову впав на Алекса. Магічне коло на долоні зникло, а кулі світла, що ще мить тому висіли в повітрі, розчинилися, залишивши після себе лише слабке мерехтіння.

В кімнаті раптом стало тихіше. Ліанель стиснув руків’я списа, відчуваючи, як напруга в тілі почала повільно відступати.

“ Придивитися… значить… ”

В одну мить він знову скоротив дистанцію, опинившись прямо перед Алексом, і заніс спис для нового удару, однак тепер його вже цікавив не сам бій, а пошук відповіді на своє запитання.

Темп бою помітно впав. Ліанель більше не тиснув безперервним шквалом атак, як раніше. Його рухи стали стриманішими, а між ударами почали з’являтися короткі паузи.

Різкий випад списом у корпус. Алекс підняв меч і одним коротким, точним рухом відвів лезо вбік, навіть не напружуючись. Ліанель одразу ж змінив кут, заходячи збоку, і провів горизонтальний розріз. Алекс просто провернув кисть, дозволяючи удару ковзнути по кров’яному лезу і піти в нікуди. Ще один крок уперед. Швидкий укол у ногу. Алекс відступив на півкроку назад і відбив атаку, не змінюючи пози. Все відбувалося занадто… просто.

Ліанель продовжив наступ — не прискорюючись, але й не зупиняючись. А Алекс і далі не намагався перехопити ініціативу. Не шукав моменту для контратаки. Лише відбивав удари, після чого спокійно чекав наступного випаду.

Ліанель остаточно перестав слідкувати за його технікою, змирившись з тим, що це вже не має сенсу. Замість цього він зосередився на тому, чого не помічав раніше. Тіні під очима Алекса. Не просто легка втома, а глибокі, важкі кола, які не з’являються після одного безсонного вечора.

Потім скляний, наче розфокусофаний, погляд. Іноді фокус повертався — рівно на той момент, коли потрібно було відбити удар. І одразу ж знову зникав. Складалося враження що тіло діяло окремо від свідомості.

Ліанель відчув, як у грудях щось неприємно стиснулося. Він зробив ще один випад, і Алекс знову з легкістю відбив його.

“ Серйозно? Я настільки зациклився на бою, що не помітив цього одразу?.. ”

Його хватка на списі трохи посилилася. Ще один удар. Знову відбитий. І в цей момент у пам’яті сплив короткий образ, який він тільки зараз зрозумів. Погляд Елізабет перед початком тренування.

“ Значить вона відразу звернула на це увагу. Тоді чому дозволила Алексу битися в такому стані? І як взагалі можна було себе до такого довести ? Бувало що я не спав ночами перед екзаменами, але навіть тоді я не виглядав як зомбі. ”

Алекс залишався незмінним. Спокійний погляд порожніх очей. Аж раптом…

Алекс відбив черговий удар Ліанеля, і вперше за весь бій… Посміхнувся. Це була коротка, ледь помітна посмішка. Його погляд раптово став чітким, точно сфокусованим на Ліанелі. І ангел це відчув відразу.

— Щось ти надто розслабився, — голос Алекса прозвучав легко, навіть трохи жваво, ніби нічого дивного не відбувалося.

І в ту ж мить він зробив крок вперед. І вперше за весь бій він провів різкий, чіткий випад. Ліанель легко відбив атаку, але не став продовжувати. Він різко відскочив назад, розриваючи дистанцію, і підняв руки вгору.

Важкий видих зірвався з його уст.

— Я здаюсь.

Після цих слів спис зі світла в руках Ліанеля розсипався на дрібні іскри й безслідно зник.

Він мовчки відвів погляд убік, коротко глянувши на своїх. Селія стояла з широко розкритими очима, явно не очікуючи такого завершення бою. Роґан і Каеліс дивилися спокійніше — їхні погляди були зосередженими, ніби вони вже самі дійшли до того ж висновку. Коли очі Ліанеля зустрілися з їхніми, обидва хлопці ледь помітно кивнули, погоджуючись з його рішенням.

Погляди ж Ліліт та Елірія були спрямовані на Алекса. Ліліт дивилася серйозно, уважно, а Елірія не приховувала занепокоєння — її погляд був м’яким, але напруженим.

Ліанель повільно перевів погляд на Алекса, який стояв навпроти нього рівно, спокійно, ніби нічого особливого не сталося. Кров’яний меч уже зник, залишивши лише порожню долоню. Його вираз обличчя був таким самим — стриманим, майже відстороненим.

Алекс відкрив рот, ніби збираючись щось сказати, але Ліанель підняв руку, зупиняючи його.

— Не треба.

У його голосі не було різкості. Лише легка втома і щось схоже на роздратування, змішане з турботою.

Кілька секунд він просто дивився на Алекса. А потім на його устах з’явилася легка посмішка, притаманна хлопцю. Очі знову набули того знайомого блиску, який ніби повертав усе на свої місця.

— Цей бій не рахується, — сказав він уже своїм звичайним тоном.

Він трохи нахилив голову, дивлячись прямо на Алекса.

— Думаю, ти й сам розумієш, що перемога була б за мною. Але… — він легко знизав плечима, — яку насолоду можна отримати від бою, де противник лише захищається?

Ліанель зробив крок уперед, скорочуючи дистанцію між ними.

— Така перемога мені не потрібна.

Він зупинився вже зовсім поруч, після чого простягнув руку.

— Тому вважай, що тепер ти мій боржник за те, що я великодушно зберіг твою статистику перемог, — на його обличчі з’явилася ширша посмішка. — І віддати цей борг ти зможеш лише одним способом.

Він трохи нахилився вперед, дивлячись прямо в очі Алекса.

— Справжньою битвою, коли відновишся. Як тобі така ідея?

Алекс ледь помітно посміхнувся у відповідь.

— Підходить.

Він потиснув простягнуту руку. Їхні долоні стиснулися — коротко, але впевнено. Коли вони відпустили одне одного, Ліанель уже розвертався, ніби скинувши з себе залишки напруги.

— Сподіваюся, ти мене не розчаруєш, — кинув він через плече з легкою насмішкою.

І, вже майже відходячи, додав жартівливо:

— Іди виспись. Солодких снів.

Він рушив у бік своїх, і Алекс також повернувся й пішов слідом, туди, де до групи вже підійшли Крул та Елізабет.

Крул оглянула усіх присутніх і спокійно промовила:

— На сьогодні тренування завершено. Ви добре попрацювали, молодці.

На її устах з’явилась легка, задоволена посмішка.

Слово взяла Елізабет, м’яко промовивши:

— Приєднуюся до слів своєї колеги. Ви добре попрацювали сьогодні, і показали нам захоплюючі поєдинки. Спостерігати за вашим розвитком з кожним разом все цікавіше і цікавіше. Продовжуйте в тому ж дусі, дорогі студенти. А, ледь не забула попередити. Завтра тренування не буде.

Вона зробила коротку паузу.

— Замість цього о чотирнадцятій годині вам усім потрібно зібратися в кабінеті Рафаїла. У нас є важливе оголошення щодо подальшого плану тренувань. З важливих новин це все, можете бути вільні.

Вона вже збиралася розвернутися, але на мить затримала погляд на Алексі. Ззовні — спокійний. Але в глибині цього погляду читалась тривога і переживання.

Усвідомлюючи що зараз не найкраща мить для діалогу, вона розвернулась і разом із Крул мовчки покинула тренувальну кімнату, що остаточно розвіяло напругу після бою.

Ліанель ліниво потягнувся, закинувши руки за голову і злегка прогнувшись у спині.

— Не знаю як ви, а я після цього всього голодний як вовк, — сказав він із легкою усмішкою. — Хто зі мною в їдальню?

— Можу сходити, — байдуже відповіла Селія.

Елірія трохи підняла руку, ніби привертаючи увагу.

— Ми з Ліліт спочатку зайдемо в бібліотеку, — сказала вона, кинувши короткий погляд на Ліліт. — А потім можемо приєднатися… якщо ти не проти.

— Мені все одно зараз нічого робити, — спокійно відповіла Ліліт. — Тож не проти.

Каеліс важко видихнув, відкинувшись трохи назад.

— Я пас. Після бою з Роґаном я ледве стою. Піду відпочивати.

Роґан лише знизав плечима.

— А я якраз не проти перекусити.

Ліанель задоволено кивнув, переводячи погляд на останнього. Алекса. Той стояв трохи осторонь, спокійний, як і завжди.

— Я б із радістю приєднався, — рівно промовив він, — але, на жаль, у мене немає вільного часу. Потрібно повернутися до роботи.

Весела усмішка на обличчі Ліанеля на мить зникла. Він подивився прямо в очі Алекса.

— Тобто мою пораду ти вирішив проігнорувати?

Алекс не відвів погляду.

— Відпочинок буде, — спокійно відповів він. — Одразу після того, як закінчу справи.

Кілька секунд між ними висіла тиша. Ліанель уважно дивився в його очі — втомлені, але вперті. Потім важко видихнув.

— Роби як знаєш…

У його голосі не було злості. Лише втомлене прийняття.

Він відвернувся, повертаючи на обличчя звичний легкий настрій, і коротким кивком покликав Селію та Роґана.

— Ходімо.

Каеліс, Ліліт та Елірія також рушили до виходу разом із ними. Але вже за кілька кроків Ліліт зупинилася. Щось було не так. Вона обернулася.

Алекс залишився стояти позаду, проводжаючи їх поглядом. Їхні очі на мить зустрілися. Не пролунало ні слів, ні жестів, лише короткий, мовчазний обмін поглядами. Після цього Ліліт розвернулася і швидко наздогнала інших.

Коли двері зачинилися, в кімнаті стало тихо. Алекс з полегшенням видихнув.

— Нарешті це тренування закінчилося.

Він провів рукою по обличчю, легко потер очі, ніби намагаючись прогнати втому, і рушив до невеликого ставка, що знаходився збоку кімнати. Опустившись на коліно, він зачерпнув холодної води й вмив обличчя. Краплі стекли по шкірі, трохи приводячи до тями.

На кілька секунд він просто залишився так, вдихаючи прохолодне повітря. Потім підвівся, відкрив інвентар, і дістав невелику колбу з оранжевим зіллям. Вже підніс її до губ, відкоркувавши…

Як раптом у думках пролунав голос.

— Володарю…

У голосі Сирени звучала стримана тривога.

— Як довго Ви ще плануєте триматися на зіллях?

Алекс зупинився. Колба завмерла в декількох сантиметрах від губ.

— Невже сьогоднішній бій нічого Вам не показав? — тихо додала вона. — Вам потрібен відпочинок.

Алекс повільно відвів колбу вбік.

— Тренування пройшло б нормально… — спокійно відповів він, — якби я правильно розрахував дозу зілля зранку.

— Ви справді вважаєте, що проблема лише в цьому?.. — тихо запитала вона. Її голос змінився. У ньому більше не було тієї м’якої обережності — натомість з’явилася важкість… і ледь стримуване розчарування.

Коротка пауза.

— І навіть якщо так… хіба це не означає, що Вам варто припинити приймати їх щодня?

Її голос став жорсткішим.

— Ваш організм уже не реагує на малі дози. А якщо Ви почнете збільшувати їх і продовжите приймати з тією ж частотою… Ви лише нашкодите собі. І тоді про тренування можна буде забути. Надовго забути.

В її голосі вперше за довгий час прозвучав справжній розпач.

— Ви дійсно цього хочете?..

Кілька секунд вона мовчала, ніби сама стримувала наступні слова.

— Якщо так — це Ваше рішення. Я більше не буду Вас відмовляти. Але… мені важко дивитися, як Ви мучите себе вже три тижні.

Алекс не відповів. Він так і стояв на місці, дивлячись на колбу в своїй руці. Секунди тягнулися повільно, непомітно перетікаючи в хвилини. Навколо стояла повна тиша, яку перебивали лише легкий шум води зі ставка й слабкий подих вітру.

Його погляд залишався прикутим до зілля, а в думках сплив бій з Ліанелем і його слова, які звучали більше як прохання. Далі хлопець згадав останній погляд тітки, який хоч і здавався спокійним, насправді приховував глибоке переживання. Потім сплив і короткий, мовчазний погляд Ліліт перед виходом з кімнати. І на самий кінець Алекс згадав розмову з Елірією в бібліотеці чотири дні тому. Діалог був короткий, однак цього вистачило щоб дівчина помітила втому в очах хлопця, після чого наполягла на тому, що йому слід відпочити від тренувань.

Алекс на мить заплющив очі. Йому стало… ніяково. Навіть трохи соромно. Соромно за те, що він змусив інших бачити себе в такому стані, і змусив їх переживати за себе.

Він повільно відкрив очі. Подивився на колбу ще раз і мовчки закоркував її, після чого сховав до інвентарю.

Коли він знову заговорив, у його голосі з’явилася легка, майже невимушена нотка піднесення.

— Дякую. За те, що досі терпиш такого впертого дурня… і продовжуєш його підтримувати.

Сирена відповіла не одразу. А коли заговорила — в її голосі теж з’явилася легка теплота.

— У мене, взагалі-то, немає вибору, — з легкою іронією сказала вона. — Я Ваш персональний асистент. Моя задача — підтримувати Володаря і давати поради.

Вона зробила коротку паузу.

— Але… мені теж варто подякувати Вам. За те, що Ви мене послухали.

Алекс ледь посміхнувся.

— Після такої проникливої промови… у мене просто не було іншого варіанту.

Він повільно опустився на траву біля ставка, відчуваючи, як прохолода землі трохи заспокоює тіло. На мить запанувала тиша.

— Я думала, Ви зараз підете в кімнату і ляжете спати, — з легким здивуванням озвалася Сирена.

Алекс підняв погляд на воду.

— Енергія ще є, — спокійно відповів він. — Значить, можна трохи потренуватися перед сном.

У відповідь він відчув лише важкий, безмовний видих у своїх думках.

Алекс же заплющив очі і зосередився. У його правій руці почала збиратися кров — густа, слухняна його волі, формуючи невелику сферу. В лівій — глибокий і тягучий згусток темряви. Дві сили різної породи, яку він знову намагався змусити стати одним цілим.

Ніч повільно огортала Академію, мов легка ковдра, що спускається на плечі після довгого дня. Світло магічних ламп м’яко розливалось коридорами, відкидаючи теплі, трохи розмиті тіні на кам’яні стіни. Воно не різало очі, а навпаки — заспокоювало, створюючи відчуття затишку навіть у просторих і прохолодних залах.

Студентів стало значно менше. Десь попереду пролунав тихий сміх — двоє хлопців щось обговорювали, неквапливо йдучи до гуртожитку. З іншого боку коридору пройшла пара дівчат, ведучи приглушену розмову. Їхні кроки відлунювали ледь чутно, швидко розчиняючись у тиші.

За вікнами, крізь високі арки, відкривався вид на територію Академії. У садах ще залишалися поодинокі силуети — хтось сидів на лавках, хтось повільно прогулювався алеями, насолоджуючись прохолодою вечора. Легкий вітер ворушив крони дерев, і цей звук, разом із далекими голосами, створював дивну, але приємну гармонію.

Академія ще не спала, але вже й не жила тим шумним життям, що вдень. І у цьому майже тихому, напівживому просторі впевнено крокувала Ліліт. Тільки ввечері її можна було побачити не в формі Академії, а в звичайних чорних джинсах, що щільно облягали ноги, і простій білій майці, яка різко контрастувала з її темним волоссям. Образ був значно простішим, але водночас підкреслював її природну впевненість ще більше.

Її кроки були рівними, без поспіху, але й без вагань. Вона не озиралася по сторонах. Не звертала уваги на інших студентів, які були зайняті своїми справами. Її чіткий і зосереджений погляд був спрямований вперед до тренувальної зали.

Саме там, як підказувало їй відчуття, вона могла знайти його. І з кожним кроком це відчуття тільки міцнішало. Дорогою до кімнати вона почала пригадувати недавню розмову з Елірією, яка відбулась відразу після того, коли вони зайшли до бібліотеки.

Тоді Ліліт першою порушила тишу.

— Як тобі останній поєдинок?

Вона намагалася звучати рівно. Байдуже. Наче це звичайне запитання без жодного підтексту.

Елірія навіть не приховувала своїх емоцій.

— Мені було важко на це дивитися…

Її голос був тихим і сповненим розчарування.

— Я нещодавно розмовляла з Алексом у бібліотеці. І вже тоді помітила, що з ним щось не так. Я просила його відпочити, але він лише посміхнувся і сказав, що все добре.

Коротка пауза.

— Але це не так. Зовсім не так.

У її голосі з’явилася твердість.

— Сьогоднішній бій із Ліанелем мав би це показати навіть йому самому. Якщо мої слова до нього не дійшли… можливо, Ліанеля він послухає.

Ліліт тоді ледь помітно звела брови.

— Ти справді думаєш, що він його послухає?

Елірія на кілька секунд замовкла. А потім важко видихнула.

— Я на це сподіваюся… але не дуже вірю.

На її устах з’явилася легка, трохи іронічна посмішка.

— Ми ж обидві знаємо, який він впертий.

Вона коротко глянула на Ліліт.

— Якщо він щось вирішив… його вже нічим не зупинити.

Ліліт тоді теж коротко посміхнулася.

— Тут ти права.

Спогад обірвався так само раптово, як і почався. Реальність повернулася разом із відчуттям холодного каменю під ногами.

Ліліт уже стояла перед дверима тренувальної кімнати. На кілька секунд вона заплющила очі і зосередилась. Слабку, і дуже знайому магічну ауру вона відчула майже відразу за зачиненими дверима.

Її повіки повільно піднялися.

“ Невже він тут сидів весь цей час?.. ”

Рука сама потягнулася до ручки, але в міліметрі від неї вона зупинилась. Короткі, сумнівні думки почали лізти їй в голову.

“ Послухає?.. Чи просто… так само відмахнеться? Як і від Елірії.”

Ліліт зробила глибокий вдих, повільний видих. Її погляд став впевненішим, а сумнів остаточно відступив. Рука стиснула ручку дверей.

“У мене вийде.”

Ліліт різко потягнула двері на себе, і зробила крок усередину

Всередині тренувальної кімнати панувала така ж тиха, відсторонена атмосфера, як і зовні. М’яке світло магічних ліхтарів, що плавно висіли в повітрі, рівномірно заливало простір, відкидаючи ледь помітні тіні на траву й кам’яні доріжки. Повітря було нерухомим, а тиша — настільки глибокою, що здавалося, ніби навіть час тут сповільнився.

Ліліт одразу помітила силует біля ставка. Вона рушила вперед тихо, майже безшумно, ступаючи по траві так обережно, ніби боялася порушити цей крихкий спокій. Підійшовши ближче, вона зупинилася за спиною хлопця і тихо привіталася, однак відповіді не отримала.

Ледь нахиливши голову, вона обійшла його з боку — і завмерла.

Алекс спав. Сидячи, зі схрещеними ногами, з опущеною головою і руками, що спокійно лежали на колінах. Його дихання було рівним і тихим — лише ледь чутне сопіння видавало, що він не просто задумався, а справді відключився.

Ліліт на кілька секунд застигла, просто дивлячись на нього. Це був перший раз, коли вона бачила Алекса таким — без звичної напруги, без холодного контролю, без постійної готовності до бою. Спокійним. І… беззахисним. Це виглядало настільки незвично, що вона навіть не одразу змогла зрозуміти, що відчуває.

Через кілька секунд вона повільно сіла навпроти нього на траву, підігнувши ноги під себе. Її погляд не відривався від хлопця, поки в голові змінювалися одна думка за іншою.

“ Розбудити його і провести до кімнати?.. ”

Вона ледь помітно скривилася.

“ Ні, точно ні. Якщо він прокинеться — перше, що зробить, це знову почне тренуватися. Не для цього я сюди прийшла. А якщо хтось побачить нас разом у такий час?.. ”

Ліліт тихо видихнула. Як голова студради, вона занадто добре знала, як швидко народжуються чутки. Особливо серед тих, хто її недолюблював.

“ Нехай спить. ”

Час тягнувся повільно. Спочатку сиділа навпроти нього, мовчки спостерігаючи. Потім, не витримавши нерухомості, підвелася і кілька разів пройшлася по кімнаті, проводячи пальцями по траві. А вже за хвилину знову повернулася назад і, не вагаючись, лягла поруч.

Закинувши руки за голову, вона підняла погляд угору — до штучного неба, створеного магічним артефактом. Зорі там виглядали майже як справжні: далекі, спокійні, трохи розмиті, але чомусь дуже реальні в цю мить.

І разом із цією тишею до неї почали повертатися спогади.

Перша зустріч на центральній площі Академії. Перший командний бій проти Рейнера. Вечірка на честь вступу Адама в студраду… і потім ще одна — вже на честь створення їхньої рейдової групи і становлення Алекса її лідером.

Перші рейди. Напружені, небезпечні, але водночас… неймовірно захоплюючі. І ті рідкісні моменти, коли мама дозволяла їй бути присутньою під час тренувань Алекса.

Спогади змінювали один одного, перепліталися, і раптом Ліліт завмерла. Одна думка несподівано виринула з-поміж інших.

“ Це вперше з тієї ночі, коли ти врятував мене від Рейнера в гуртожитку... Вперше ми залишилися наодинці. ”

На її устах з’явилася легка посмішка. Вона повернула голову в бік хлопця і ще раз подивилася на нього.

— І як назло… ти спиш, — тихо прошепотіла вона.

Ліліт ще кілька секунд дивилася на Алекса, після чого повільно відвела погляд і знову підняла його до штучного неба.

Зорі спокійно мерехтіли над нею, а навколо панувала тиша, в якій не було нічого зайвого. Вона дозволила собі просто лежати, не думаючи ні про обов’язки, ні про тренування, ні про студентів. Лише тиша… і відчуття того, що він поруч. Її повіки повільно опустилися, і вже за кілька хвилин вона провалилася в сон.

Минуло три години.

Свідомість поверталася поступово. Спочатку — відчуття тепла, що огортало тіло. Потім — м’якість під головою. І лише після цього Ліліт повільно розплющила очі.

Кілька секунд її погляд залишався розфокусованим, поки вона не помітила плед, яким була накрита. Вона трохи поворухнулася і відчула, що під головою щось лежить. Піднявшись, вона побачила скручений у рулон чоловічий піджак, який слугував подушкою.

На мить вона завмерла, після чого різко підвела погляд уперед. Алекса не було.

— Сирено… — тихо, трохи розгублено промовила вона. — Скільки я спала?

— Три години і сім хвилин, — спокійно відповіла та.

Ліліт важко видихнула, провівши рукою по обличчю.

— Так довго… Як я взагалі могла так вирубитися?..

І саме в цей момент позаду пролунав голос.

— Нарешті соня прокинулась.

Ліліт здригнулася і різко обернулася. Алекс повільно йшов у її сторону, з легкою теплою усмішкою, махаючи їй рукою.

Ліліт швидко повернула собі звичний спокійний вираз обличчя.

— І як давно ти прокинувся? — рівно запитала вона.

— Хвилин двадцять тому, — відповів він, легко потягнувшись. — За ті шість годин, що я спав у не найзручнішій позі, у мене все тіло затекло. Тож просто ходив сюди-туди, розминався.

Його погляд ковзнув по ній, і на обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Якщо чесно, я був дуже здивований, коли помітив біля себе сплячу тебе. Побачити голову студради в такому безтурботному стані… ще й у звичайному одязі, на території Академії — доволі рідкісне явище.

У його голосі звучала легка, дружня насмішка. Ліліт уже відкрила рот, щоб відповісти… але в моменті зупинилася.

“ Ми ж тут самі… Без сторонніх поглядів. Без шепоту за спиною. Без необхідності тримати образ ідеальної студентки й голови студради. Я можу бути просто… собою. ”

Вона ледь помітно закусила губу, після чого тихо видихнула. Піднявши погляд на Алекса, вона заговорила — і цього разу її голос звучав інакше. М’якше. Щиріше.

— Дякую… за плед і піджак.

Алекс на мить розгубився. Очевидно, він очікував зовсім іншої відповіді, але вже через секунду його усмішка повернулася.

— Будь ласка.

На мить між ними запанувала тиша, але в ній не відчувалося незручності. Лише спокій і легкість.

Ліліт тихо підвелася з трави, обережно струснувши з себе дрібні травинки. Вона акуратно склала плед, ніби не хотіла порушувати той затишок, який він створював, після чого підняла піджак і простягнула його Алексу. Хлопець мовчки прийняв речі, відкрив інвентар і сховав їх, після чого трохи підняв погляд.

— Година вже пізня, — спокійно сказав він. — Пора розходитися по кімнатам.

На устах Ліліт з’явилася легка посмішка.

— Мені чомусь здається, — з іронією в голосі промовила вона, — що ти просто хочеш мене звідси вигнати… і продовжити тренування.

Алекс театрально зітхнув, навіть трохи закотивши очі.

— І як ти могла таке подумати? — з удаваним обуренням відповів він. — Яке я, звичайнісінький студент, маю право виганяти з кімнати саму голову студради?

Ліліт ледь помітно підняла підборіддя.

— Так до мене слід звертатися тільки вдень, — спокійно сказала вона. — Зараз же, коли всі студенти вже мали б спати… я проста студентка. Як і ти.

Алекс задумливо нахилив голову набік.

— Цікаво…

Він зробив паузу, ніби обдумуючи.

— А я чомусь думав, що ця логіка працює трохи інакше.

Ліліт звузила очі, з цікавістю дивлячись на нього.

— І як же?

Алекс ледь посміхнувся.

— Я думав, що в стінах Академії до тебе завжди слід ставитися з відповідною повагою. Як до голови студради і учениці однієї з директорок. Незалежно від часу доби.

Ліліт важко видихнула, але на її обличчі вже грала посмішка.

— Добре, — сказала вона. — Підловив.

Вона трохи відвела погляд убік, ніби визнаючи поразку.

— У стінах Академії до мене дійсно ставляться… скажімо так, як до важливої персони. І хоча я цього не просила, студенти все одно це роблять. Я вже звикла.

Вона повернула погляд на нього.

— Але ти — виняток. Ти теж учень директорки. Ми в одній рейдовій групі.

На її губах з’явилася хитра усмішка.

— Можна навіть сказати, що ти стоїш вище за мене.

Вона зробила крок назад, ніби готуючись до чогось.

— Ти ж її командир. І не член студради.

Вона трохи нахилилася вперед… І зробила акуратний, майже грайливий реверанс.

— Тож, виходить… це я маю ставитися до Вас з усією формальністю.

Вона підняла погляд на Алекса, і в її очах промайнула відверта грайливість.

— Відтепер при зустрічі з Вами я завжди буду так вітатися…

Легка пауза.

— Сер Алекс.

Алекс кілька секунд просто мовчки дивився на неї, ніби не вірячи в цю комедійну сцену. А потім хлопець щиро й голосно засміявся, не стримуючи емоцій. І цей сміх був таким живим, що навіть Ліліт не витримала.

Вона теж засміялася, разом із ним. В унісон. Так, що на очах виступили сльози. І на мить у всій цій великій Академії залишилися лише вони двоє… і їхній дитячий, щирий сміх.