Розділ 4

— Я ж просив тебе атакувати. — голос Алекса залишався абсолютно байдужим. — А ти знову почав говорити. — Він ледь похитав головою. — Чесно кажучи... навіть шкода. Можна було скористатися таким шансом, а не витратити на порожні слова.

Сіріл уже відкрив рота, збираючись огризнутися у відповідь на останні слова Алекса.

— Досить. — Спокійний, але владний голос директора-ельфа миттєво змусив арену стихнути. — Бій завершено. Переможцем цього поєдинку стає... Алекс.

На трибунах одразу здійнявся схвальний гул.

— Заслужено.

— Він навіть не дав тому аристократу жодного шансу.

— А я думав, що все закінчиться ще після першого удару.

— Цей хлопець справді сильний...

Алекс спокійно перевів погляд на ельфа й ледь помітно кивнув на знак поваги. Після цього його очі самі собою ковзнули трохи правіше. Директорка-вампірша. Вона сиділа неподалік ельфа й, не приховуючи теплої гордої усмішки, дивилася просто на нього.

На мить їхні погляди зустрілися. Алекс відповів їй легкою впевненою усмішкою, після чого спокійно розвернувся й рушив до краю арени.

Позаду нього Сіріл важко підвівся на ноги. Його тіло ще боліло після ударів, однак пекуче приниження боліло значно сильніше.

— Жалюгідний... простолюд... — майже пошепки процідив він крізь зуби. — Я... не міг... програти такому, як ти... Ні... — На долоні з'явилося блакитне магічне коло. — Помри! — Не думаючи ні про правила, ні про наслідки, Сіріл різко направив руку в спину Алекса.

Три водяні списи зі свистом зірвалися вперед. Алекс відразу відчув небезпеку. Рефлекси спрацювали швидше за думки, і він вже приготувався одним ударом меча відбити несподівану атаку.

Майже одночасно з цим, зі свого місця різко підвелася директорка-вампірша. Та першою встигла зовсім інша людина. Яскравий спалах блискавки на мить освітив усю арену. Перед Алексом промайнула срібляста тінь. Гучний тріск. Лезо меча, повністю вкрите яскравими блискавками, одним рухом розсікло всі три водяні списи. Краплі води ще не встигли торкнутися землі, а між Алексом і Сірілом уже стояв світловолосий юнак. Електричні розряди повільно ковзали вздовж його клинка, тихо потріскуючи в повітрі.

Хлопець навіть не глянув на Алекса. Його холодний, пронизливий погляд був прикутий виключно до Сіріла. На арені знову запала тиша, тільки цього разу значно важча. Сіріл, який ще мить тому кипів від люті, відчутно зблід, побачивши того, хто стояв перед ним.

— А... Адам...

— Ти щойно атакував суперника після завершення поєдинку? — холодно промовив Адам. Його голос був спокійним. Саме це лякало найбільше.

— Я... Я просто...

— Просто що?

Адам зробив крок уперед. Сіріл мимоволі відступив.

— Програвши чесний бій, ти вирішив ударити хлопця в спину? — Він трохи нахилив голову. — І після цього називаєш себе аристократом?

Сіріл відкрив рот, однак не зміг вимовити ні слова.

— Своїми витівками ти ганьбиш не тільки себе, а кожного, хто носить дворянське прізвище.

По трибунах прокотилося схвальне перешіптування. Навіть багато юних аристократів мовчки відвернулися від Сіріла. Дехто дивився на нього з відвертою огидою.

— Запам'ятай одну просту річ, — продовжив Адам. — Аристократом людину робить не титул. — Він повільно опустив меч. — А її вчинки.

Сіріл мовчав. Його голова опустилася ще нижче. Адам ще кілька секунд дивився на нього, після чого прибрав меч у піхви.

Лише тепер він повернувся до Алекса.

— Не постраждав?

Алекс усміхнувся.

— Завдяки тобі ні. Дякую. — Він перевів погляд на уламки водяних списів, що повільно розтікалися по кам'яній підлозі. — Хоча, я вже й сам збирався їх відбити.

На обличчі Адама вперше за весь цей час з'явилася легка усмішка.

— Не сумніваюся. Але іноді варто нагадати людям, що безчестя не має залишатися безкарним.

Алекс мовчки кивнув, після чого хлопці відійшли до краю арени. На мить їхні погляди зустрілися, і на обличчі Алекса сама собою з'явилася тепла усмішка.

"Радий знову тебе бачити, друже."

Він не міг навіть уявити, що зустріне Адама настільки рано. У минулому житті вони пройшли разом через безліч битв, не раз рятували одне одному життя й зрештою стали братами не по крові, а по духу. І ось зараз, через двадцять років, Адам знову прикрив йому спину.

— До речі... — першим заговорив Алекс. — Вибач. Схоже, я забрав у тебе можливість самому провчити цю вискочку.

Адам кинув короткий погляд на Сіріла, після чого усміхнувся.

— Якщо чесно, у тебе це вийшло значно краще, ніж зробив би я.

Алекс тихо засміявся.

— Радий це чути.

Минуло ще близько двох годин. Останній двобій добіг кінця, і директор-ельф знову підвівся зі свого місця.

— Учасники, дякую всім за продемонстровані сьогодні навички. Настав час оголосити результати вступного екзамену.

На арені миттєво запала тиша.

— Кожен із вас отримав свій порядковий номер. Коли він пролунає, вийдіть у центр арени. Якщо вашу кандидатуру підтримають щонайменше четверо директорів — ви стаєте студентом Академії. Якщо ж ні... не сприймайте це як поразку. Сприймайте це як ще один рік, який можна присвятити тренуванням. Ми щиро чекатимемо на вас наступного року.

Перші номери почали один за одним виходити вперед. Хтось отримував чотири голоси. Хтось — п'ять. Декому не вистачало лише одного. Були й ті, кого не підтримав майже ніхто. Радість, полегшення, розчарування — на арені змінювалися десятки емоцій.

— Номер сорок вісім.

Алекс спокійно вийшов у центр арени. Директори навіть не переглядалися між собою. Одна за одною вгору піднялися всі сім рук. По трибунах прокотився здивований гул.

— Всі семеро...

— Це ж одноголосно.

— Хто він узагалі такий?

Алекс лише легко вклонився директорам і відійшов убік. Минуло ще кілька хвилин. За цей час на арену виходили нові учасники, однак жоден із них уже не отримав одностайної підтримки.

— Номер шістдесят чотири.

У центр арени вийшов Адам. Його поєдинок також запам'ятався всім. Хлопцю випало битися з дівчиною, яка майстерно володіла парними кинджалами й робила ставку на швидкість. Проте навіть вона не змогла нав'язати йому боротьбу. Кілька точних ударів мечем, і бій завершився менш ніж за три хвилини.

Директори без жодних вагань знову одночасно підняли руки. Ще одна одностайна перемога. Натовп лише схвально зашумів.

— Схоже, саме ці двоє були найсильнішими сьогодні.

— Номер вісімдесят.

Сіріл повільно вийшов уперед. Він намагався тримати спину рівно, хоча приниження після поєдинку все ще читалося на його обличчі. Директори мовчки дивилися на нього кілька секунд. Жодна рука не піднялась.

— Одностайне рішення, — спокійно промовив директор-ельф. — Відмовлено.

По трибунах прокотилося тихе перешіптування. Сіріл лише сильніше стиснув кулаки. Перш ніж покинути арену, він востаннє кинув сповнений ненависті погляд на Алекса. Той навіть не звернув на це уваги.

Коли останній учасник залишив центр арени, зі свого місця підвівся директор-ангел. Його обличчя прикрашала тепла усмішка.

— Вітаю кожного, хто сьогодні почув заповітне слово «прийнято». Ви зробили перший крок до своєї мрії. — Він повільно обвів поглядом нових студентів. — Але пам'ятайте: сьогодні ви довели лише одне — що заслуговуєте отримати шанс навчатися в Академії. Попереду на вас чекають нові знання, складні тренування, сильні суперники й наставники, які допоможуть розкрити ваш справжній потенціал. Для тих, кому цього разу не вдалося пройти екзамен... не опускайте рук. Один невдалий день не визначає ваше майбутнє. Якщо ви й надалі будете наполегливо працювати, цілком можливо, що вже наступного року саме ви стоятимете серед нових студентів.

На обличчях багатьох підлітків, які щойно зазнали невдачі, знову з'явилася надія.

Ангел ледь усміхнувся.

— Академія — це місце, де народжуються не лише великі воїни й могутні маги. Тут народжуються справжні друзі, міцні союзи та спогади, які залишаться з вами на все життя. Бажаю кожному з вас ніколи не втрачати жаги до знань, сили духу й віри у власні можливості. — Його усмішка стала ще теплішою. — Ласкаво просимо до Академії.

Арена вибухнула гучними оплесками. Хтось сміявся від щастя. Хтось не міг стримати сліз. Хтось уже будував плани на майбутнє.

Алекс повільно перевів погляд на величезні ворота, що вели за межі арени . За ними чекав вже зовсім новий етап життя. Нові союзники. Нові випробування. І новий шанс змінити майбутнє.

Разом із іншими учасниками, Алекс і Адам спокійно покинули арену. Навколо панував справжній гамір. Хтось із радістю обіймав батьків, ділячись враженнями від екзамену, хтось засмучено мовчав, покидаючи площу, а невеликі групки підлітків уже жваво сперечалися про найяскравіші поєдинки цього дня.

— Якщо чесно, — усміхнувся Адам, — я й досі не можу зрозуміти, навіщо ти стільки часу ухилявся від атак Сіріла.

— Було цікаво подивитися, коли він нарешті зрозуміє, що проблема не в закляттях, — спокійно відповів Алекс. — А ще хотілося трохи подіяти йому на нерви.

Адам голосно розсміявся.

— У тебе це вийшло.

Вони ще кілька хвилин неквапливо йшли крізь натовп, обговорюючи екзамен, як раптом Адам зупинився.

— О, а ось і мій батько.

Він підняв руку й легко помахав комусь попереду. Алекс перевів погляд у той самий бік. Серед людей у їхній бік спокійною ходою прямував високий чоловік.

Навіть у натовпі він виділявся своєю поставою. Його світло-сріблясте волосся було акуратно зачесане назад, відкриваючи спокійне, але водночас суворе обличчя з правильними рисами. Яскраво-блакитні очі уважно оглядали все довкола, ніби не випускаючи з поля зору жодної деталі. На ньому був дорогий, бездоганно пошитий костюм насиченого блакитного кольору з білою сорочкою та темною краваткою. Жодної зайвої прикраси чи показної розкоші — лише стримана елегантність, яка якнайкраще підкреслювала його статус.

На губах Алекса сама собою з'явилася легка усмішка.

"Ну звісно... Якщо вже доля так швидко звела мене з Адамом, то й зустріч із графом Астаріоном не могла довго на себе чекати."

Він тихо видихнув.

"Цікаво... Я вже й відвик звертатися до нього офіційно. Після всього, через що ми разом пройшли... доведеться знову звикати до всіх цих формальностей."

Тим часом чоловік підійшов до них і, ковзнувши поглядом по обох юнаках, ледь помітно всміхнувся.

— Бачу, ти вже знайшов собі друга. — У голосі графа звучала стримана теплота.

Адам задоволено кивнув.

— Так. Познайомся, батьку. Це Алекс. — Він зробив крок убік, після чого перевів погляд на товариша. — Алекс, це мій батько — граф Астаріон Вольфенгард.

Алекс шанобливо схилив голову.

— Радий знайомству, графе Вольфенгарде.

Астаріон лише легко махнув рукою перед собою.

— Не потрібно таких формальностей. Поза офіційними заходами достатньо звичайного привітання. — Він перевів погляд з одного хлопця на іншого. — Краще розкажіть, як пройшов ваш екзамен.

— Ми обоє пройшли! — із задоволенням відповів Адам. У його голосі все ще відчувалося піднесення після сьогоднішніх подій. — Мій поєдинок був... звичайним. Особливо й розповідати нічого. А от бій Алекса... — Він усміхнувся й поглянув на товариша. — Ні, нехай краще він сам розповість.

Астаріон із цікавістю перевів погляд на Алекса. Той спокійно відповів:

— Моїм суперником був Сіріл Монтамер. Я переміг.

Адам не втримався й голосно засміявся.

— Батьку, це треба було бачити! Я ледве стримувався, щоб не розсміятися просто посеред арени. — Він знову пригадав завершення поєдинку й похитав головою. — Ти б тільки побачив вираз обличчя Сіріла, коли Алекс спочатку ухилявся від усіх його заклять, а потім одним ударом знищив водяний бар'єр і відправив його на коліна. Чесно... такого видовища я давно не бачив.

Астаріон уважно вислухав сина й задумливо кивнув.

— Зрозуміло. — Його голос залишався таким самим спокійним. Після короткої паузи він перевів погляд кудись за плечі хлопців. — А що скажеш ти, Сіріле?

Обидва юнаки одночасно озирнулися. Астаріон навіть не дивився на них. Його погляд був спрямований у бік натовпу.

— Ти ще не настільки добре навчився приховувати свою магічну ауру, щоб я не зміг її відчути.

На кілька секунд запала тиша, після чого з натовпу повільно вийшла знайома постать. Сіріл. На його обличчі вже не було тієї зверхньої усмішки, з якою він виходив на арену, проте горда постава залишилася незмінною. Юнак повільно підійшов до них і, зупинившись за кілька кроків, чемно вклонився.

— Вітаю вас, графе Астаріоне.

Його голос звучав напрочуд спокійно. Якби не недавній поєдинок, ніхто б навіть не здогадався, що ще кілька годин тому він намагався вбити суперника просто посеред арени.

Адам насупився.

— Що ти тут забув?

Сіріл навіть не подивився в його бік. Уся його увага була прикута до графа.

— Насамперед я хотів попросити вибачення за свою поведінку під час екзамену. — Він ненадовго перевів погляд на Алекса. — Особливо... перед тобою. — Його губ торкнулася ледь помітна винувата усмішка. — Я дозволив емоціям узяти гору. Визнаю, моя поведінка була негідною. Обіцяю, подібне більше не повториться.

Алекс мовчав. Він уважно дивився Сірілу в очі, ніби намагався знайти хоч найменший натяк на щирість. Не знайшов.

— Саме тому... — продовжив Сіріл так само спокійно. — Я хотів би загладити свою провину. Алекс, дозволь запросити тебе та твою родину завтра до нашого маєтку. —Його усмішка стала трохи ширшою. — Сподіваюся, спільна вечеря допоможе залишити сьогоднішнє непорозуміння в минулому. Хто знає... можливо, після неї ми навіть зможемо стати друзями.

Адам аж остовпів від почутого. За мить він важко видихнув і недовірливо похитав головою.

— Ти зараз серйозно? — Хлопець уже насилу стримував роздратування. — Це ж яким треба бути дурнем, щоб думати, ніби після всього, що сталося, Алекс погоди…

— Я приймаю твоє запрошення.

Спокійний голос Алекса змусив усіх на мить замовкнути. Навіть Сіріл явно не очікував почути таку відповідь так легко. Вже за секунду на його обличчі знову з'явилася ввічлива усмішка.

— Радий це чути. — Він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш пергаменту та невеликий олівець. — Тоді, якщо не заперечуєш... залиш свою адресу. Завтра я пришлю за вами карету.

Алекс без жодних вагань узяв пергамент. Кількома швидкими рухами записав адресу й повернув його Сірілу. Той швидко пробігся очима по написаному, акуратно склав пергамент і сховав назад.

— Чудово. — Він ще раз чемно вклонився. — Тоді не буду більше затримувати. До завтра. — Його погляд на мить затримався на Астаріоні. — Гарного вам вечора.

Після цих слів Сіріл розвернувся й неспішно розчинився серед натовпу. За його спиною ще кілька секунд стояла тиша. Ніхто з присутніх, окрім самого Алекса, не міг до кінця зрозуміти, чому людина, яка зовсім недавно ладна була вбити свого суперника, раптом стала настільки ввічливою. Саме ця неприродна зміна поведінки й насторожувала найбільше.

Адам ще кілька секунд дивився вслід Сірілу, після чого важко видихнув і перевів погляд на Алекса.

— Я ж зараз правильно почув? — у його голосі відчувалося здивування. — Ти щойно погодився повечеряти з людиною, яка кілька годин тому намагалася вбити тебе?

На губах Алекса з'явилася легка впевнена усмішка.

— Слух тебе не підводить, Адаме.

— Але навіщо? — Адам нерозуміюче розвів руками. — У цієї сімейки така темна репутація, що навіть більшість аристократів намагаються триматися від них подалі. А це "запрошення"... Воно ж виглядає максимально підозріло.

Алекс спокійно кивнув.

— Саме тому я й погодився. — Його відповідь лише сильніше здивувала батька й сина. — Я прекрасно знаю, куди йду. — Він перевів погляд на Астаріона. — Мені відомо про репутацію Монтамерів. Відомо й про те, що час від часу аристократи, які відвідували їхній маєток, безслідно зникали. — Обличчя графа відразу стало серйознішим. — А ще відомо про магію міс Лоріни Монтамер .

На кілька секунд запала повна тиша. Навіть Адам перестав щось говорити. Астаріон уважно дивився на Алекса, ніби намагався прочитати його думки.

— ...Звідки тобі це відомо?

Його голос залишався спокійним. Але в ньому вже не було тієї легкості, що кілька хвилин тому.

Алекс повільно видихнув.

— Відповім. — Після короткої паузи він спокійно додав: — Але не тут.

Він кинув короткий погляд навколо. Повз них постійно проходили люди. Хтось ще обговорював екзамен, хтось вітав нових студентів. Для такої розмови це місце точно не підходило.

Астаріон мовчки простежив за його поглядом. Через мить він ледь помітно кивнув. Світле магічне коло миттєво розгорнулося під ногами всіх трьох. Світ навколо на секунду розчинився у спалаху світла, і за мить вони вже стояли посеред просторого кабінету графа.

Високі книжкові шафи вкривали майже всі стіни, біля широкого вікна стояв масивний письмовий стіл із акуратно складеними документами, а в центрі кімнати розташовувався невеликий стіл із м'якими кріслами для гостей.

Астаріон повільно повернувся до Алекса. Його погляд став ще уважнішим.

— Тепер можеш розповідати.

Алекс мовчав кілька секунд, ніби обдумував, із чого саме почати.

— Я обіцяв відповісти на ваші питання, і своє слово стримаю. Але боюсь зараз ні ви, ні ти, Адаме, в мої відповіді не повірите. Тому спершу хочу довести свою правоту діями. — Він говорив спокійно, без жодного хвилювання. — У мене є план, який дозволить назавжди покінчити із сім'єю Монтамерів.

У кімнаті запала тиша. Адам застиг на місці, легко відкривши рот від здивування. Астаріон повільно схрестив руки на грудях.

— Ти усвідомлюєш, що зараз говориш?

— Цілком.

— І хочеш, щоб я повірив словам людини, яку знаю менше десяти хвилин?

— Боюся... іншого вибору у вас немає. — Відповідь прозвучала настільки впевнено, що погляд Адама почав бігати від Алекса до батька. — Ви та ще кілька впливових графів уже давно підозрюєте сім'ю Монтамерів. Ви знаєте, що після відвідин їхнього маєтку час від часу безслідно зникають аристократи. Але на цьому все закінчується. — Він похитав головою. — Ви не знаєте, як саме вони помирають, і чи помирають взагалі. Не знаєте, куди зникають тіла. І, найголовніше... не маєте жодного доказу, який можна було б показати суду.

Астаріон нічого не відповів. Алекс продовжив:

— Тоді я дам вам перший. Сім'я Монтамерів справді вбиває аристократів. Робить це за допомогою магії отрути, якою володіє міс Лоріна Монтамер. Вона здатна не лише створювати різноманітні отрути, а й контролювати їх уже всередині організму жертви. Саме тому навіть досвідчені цілителі не можуть визначити справжню причину смерті. Якщо тіло й знаходять, усе виглядає як природна смерть або невдалий збіг обставин.

У кабінеті стало настільки тихо, що було чути лише шелест вітру за вікном.

"Він не схожий на брехуна..." — подумав Астаріон, уважно дивлячись на юнака. "Серцебиття рівне. Погляд спокійний. І говорить він так, ніби сам бачив усе на власні очі... Хто ж ти такий, Алекс?"

Граф повільно видихнув.

— Що ж... — Він зробив кілька кроків до столу й знову подивився на хлопця. — Я уважно тебе слухаю. Розкажи свій план.

— У кабінеті голови сім'ї Монтамерів зберігаються всі документи, які можуть викрити їхні злочини, — спокійно почав Алекс. — Фінансові записи, листування, списки людей... Усе, що вони роками приховували від інших графів. — Він підійшов до столу й поклав долоню на його край. — До вечері я знайду спосіб переконати його або когось зі слуг провести для мене невелику екскурсію маєтком. — На губах хлопця з'явилася легка усмішка. — Як тільки я потраплю до потрібного кабінету, створю там магічне коло. Воно зв'яже той кабінет із цим. Поки вся сім'я буде зайнята вечерею, ви зможете безперешкодно переміститися всередину, обшукати кабінет і забрати всі необхідні документи.

У кабінеті знову запала тиша. Першим її порушив Адам. Він невпевнено похитав головою.

— Звучить... занадто ризиковано. — Хлопець схрестив руки на грудях. — У маєтку Монтамерів близько десятка слуг. І ти серйозно плануєш непомітно створити магічне коло просто в кабінеті голови роду? —Він недовірливо глянув на Алекса. — Як ти взагалі це собі уявляєш?

Алекс спокійно зустрів його погляд.

— Просто довірся мені.

Адам кілька секунд мовчав. Потім важко видихнув.

— Сильний аргумент. — На його обличчі промайнула безпорадна усмішка. — А ти що скажеш, батьку? — Він перевів погляд на Астаріона. — Усе одно остаточне рішення за тобою.

Граф мовчав. Він повільно підійшов до вікна й кілька секунд дивився на вечірній Морвен. Почуте не виходило в нього з голови. План був небезпечним. Дуже небезпечним. Проте... Якщо Алекс говорив правду, то іншої нагоди викрити Монтамерів могло більше не бути.

Нарешті він обернувся.

— Я погоджуюся.

Адам здивовано підняв голову. Астаріон спокійно продовжив:

— Якщо існує хоча б невеликий шанс покласти край злочинам цієї сім'ї, я, як граф, не маю права його проігнорувати. — Він уважно подивився на Алекса. — Але пам'ятай. —Його голос став жорсткішим. — Для мене найважливіше — життя моєї сім'ї. Якщо щось піде не за планом, я із Адамом повернусь в маєток. Далі тобі доведеться викручуватися самому.

Алекс ледь усміхнувся.

— Мене все влаштовує. Але є один момент, який я хотів би уточнити.

Астаріон мовчки кивнув.

— Якщо мені... або моїй родині загрожуватиме смертельна небезпека... — Погляд Алекса залишався абсолютно спокійним. — Я власноруч переб'ю всіх Монтамерів. Документів буде достатньо, щоб довести їхню провину, — продовжив Алекс. — Тож їхнє життя більше не становитиме жодної юридичної цінності.

Астаріон довго дивився на хлопця. Він намагався зрозуміти, чи говорить перед ним підліток... Чи людина, яка вже не раз була змушена приймати подібні рішення. Через кілька секунд граф коротко кивнув.

— Якщо це буде єдиний спосіб урятувати життя собі або близьким... Роби як вважатимеш за потрібне.

Алекс із вдячністю схилив голову.

— Це я і хотів почути. — Він підняв праву руку. На долоні одразу спалахнуло світле магічне коло, а за мить таке ж, але в рази більше, з'явилося в кутку кабінету графа. Адам із цікавістю спостерігав за тим, як легко Алекс створив настільки складне закляття, на його думку. — Половина справи готова. Завтра, коли я створю друге коло вже в кабінеті батька Сіріла, це почне світитися. — Він перевів погляд на графа. — Просто станьте всередину, і воно миттєво перенесе вас до мене.

Астаріон уважно оглянув магічне коло й кивнув.

— Зрозумів. І тобі вистачить мани, щоб перемістити нас обох на таку відстань?

— Так, — швидко і впевнено відповів Алекс.

Астаріон на мить задумався, після чого вперше за всю розмову в своєму кабінеті легко посміхнувся.

— Мене підкупає твоя впевненість, Алекс. Удачі тобі завтра.

— Дякую.

— І будь обережним, — додав Адам. — Якщо відчуєш, що хоч щось іде не за планом, одразу переміщайся додому разом із рідними. Документи можуть зачекати.

Алекс усміхнувся.

— Не хвилюйся. — Під його ногами вже почало розгортатися знайоме магічне коло. — Завтра все пройде чітко за моїм сценарієм. — Він ще раз глянув на батька й сина. — Дякую, що повірили мені. Гарного вам вечора.

Яскраве світло огорнуло його постать. За мить магічне коло згасло, а кабінет Астаріона знову поринув у тишу.

Алекс тихо відчинив двері будинку й зайшов усередину. Із кухні одразу долинув знайомий аромат вечері. За столом уже сиділи Габріель та Емма, а перед ними стояли майже недоторкані тарілки. Було очевидно, що вони спеціально чекали повернення сина.

Щойно Алекс переступив поріг кухні, обидва одночасно підняли на нього погляди. Помітивши на його обличчі спокійну усмішку, вони розслабилися.

— Ну і які успіхи? — першим не витримав Габріель.

— Віднині ваш син — офіційний студент Академії.

На обличчі Емми одразу розквітла тепла усмішка. Вона швидко підійшла до сина й міцно обійняла його.

— Вітаю, Алекс. — У її голосі відчувалася щира гордість. — Я знала, що в тебе все вийде.

Габріель лише посміхнувся й дружньо поплескав хлопця по плечу.

— Іншого результату я й не очікував. — Він кивнув у бік столу. — Сідай. А тепер розповідай усе. І бажано — у найменших подробицях.

Алекс тихо засміявся й зайняв своє місце. Наступні пів години минули за довгою розповіддю. Він коротко описав величезну арену в Морвені, кількість учасників, появу директорів Академії, правила екзамену та найцікавіші поєдинки, які встиг побачити до власного бою.

Коли ж справа дійшла до Сіріла, Емма помітно насупилася.

— І тоді він спробував атакувати мене вже після завершення поєдинку, — спокійно закінчив Алекс. — Але один із учасників зреагував швидше і відбив його атаку.

Емма похитала головою.

— Цей Сіріл... типовий приклад людини, яка вважає, що високе походження дозволяє їй усе.

Габріель спокійно кивнув.

— Статус без честі нічого не вартий.

Алекс лише злегка всміхнувся.

— До речі, той хлопець, який мене прикрив, виявився сином графа Астаріона.

Батьки здивовано переглянулися.

— Справді? — перепитала Емма.

— Так. Його звати Адам. Ми трохи поспілкувалися після екзамену, а згодом я познайомився і з самим графом.

На кілька секунд за столом запала тиша.

— Граф Астаріон... — тихо промовила Емма. — Це одна з найвпливовіших особистостей серед вампірів. — Вона тепло усміхнулася. — Уже саме знайомство з його сином можна назвати великою удачею. А те, що ти ще й зміг поговорити із самим графом... Аж важко в це повірити.

— Сподіваюся, ви з Адамом станете хорошими друзями, — додав Габріель. — Дружба з такою людиною може ще не раз допомогти тобі в майбутньому.

Алекс мовчки кивнув. Після нетривалої паузи він відклав виделку.

— До речі... — Його голос став трохи серйознішим. — Є ще одна річ, про яку я вам поки що не розповів. — Батьки одночасно перевели на нього погляди. — Після екзамену Сіріл запросив нас усіх завтра до маєтку Монтамерів.

Емма насторожено насупилася.

— Нас усіх?

— Так. Сказав, що хоче забути сьогоднішній конфлікт і почати все з чистого аркуша.

Габріель повільно схрестив руки на грудях.

— І що ти відповів?

— Погодився.

Кухню знову накрила коротка тиша. Габріель важко видихнув.

— Алекс... — Його голос став значно серйознішим. — Після всього, що ти сьогодні нам розповів, це більше схоже на пастку, ніж на запрошення.

Емма одразу погодилася.

— Я теж так думаю. — Вона занепокоєно подивилася на сина. — Людина, яка ще кілька годин тому намагалася напасти на тебе зі спини, навряд чи за один вечір настільки змінить свою думку.

Алекс спокійно вислухав обох.

— Я прекрасно розумію ваші побоювання. — Він говорив упевнено, без найменшої тривоги. Але я не став би приймати це запрошення, якби не був упевнений, що зможу будь-якої миті забрати нас звідти.

Емма уважно подивилася на нього.

— Про що ти?

— Про магію переміщення. Ти ж сама допомагала мені її освоювати. Якщо хоча б щось піде не так, я миттєво створю магічне коло й поверну нас усіх додому. На одне переміщення мені мани вистачить.

Габріель кілька секунд мовчки дивився на сина. Потім перевів погляд на Емму. Та лише тихо зітхнула. Було видно, що ця ідея їй зовсім не подобалася.

— Якщо ти справді впевнений у своїй магії... — нарешті сказав Габріель. — То, мабуть, причин відмовлятися вже немає.

Емма ще кілька секунд вагалася. Після чого ледь помітно кивнула.

— Гаразд. — Вона тепло подивилася на Алекса. — Зробимо так, як ти скажеш.

Напруга, що ще мить тому висіла над столом, поступово розвіялася. Габріель підвівся зі стільця й потягнувся.

— Що ж... схоже, завтра нас чекає доволі цікавий вечір.

— Це точно, — тихо погодилася Емма.

Алекс також підвівся.

— Дякую вам за довіру. Тоді я піду трохи відпочину. День сьогодні видався насиченим.

— Спокійної ночі, сину, — майже одночасно відповіли батьки.

— І вам.

Алекс зачинив за собою двері кімнати, повільно скинув верхній одяг й важко опустився на ліжко. Після такого дня, він відчував приємну втому. Кілька секунд хлопець мовчки дивився у стелю, після чого легко всміхнувся.

— Ну що, Сирено? Як тобі мій перший день у великому світі?

У його голові одразу пролунав знайомий спокійний голос.

— Якщо коротко, Володарю, то Ви встигли зробити стільки, скільки більшість людей не встигає зробити й за рік.

На губах Алекса з'явилася ширша усмішка.

— Продовжуй.

— Ви без особливих труднощів склали вступний екзамен до Академії, вдруге познайомилися з Адамом та Астаріоном і ще й отримали запрошення до маєтку сім'ї Монтамерів. — Після короткої паузи вона додала вже жартівливим тоном: — Думаю, свій запас удачі на найближчі кілька років Ви вже точно використали.

Алекс тихо засміявся.

— Тут навіть сперечатися важко. — Він зручно вмостився на ліжку. — За екзамен я взагалі не хвилювався. Там усе було передбачувано. Але зустріти Адама вже сьогодні... цього я точно не очікував. — Він задумливо потер підборіддя. — Я був упевнений, що вперше побачу його вже після вступу до Академії. А Сіріла взагалі планував зустріти лише через кілька років. Життя, схоже, вирішило трохи прискорити події.

— І Ви плануєте вже завтра остаточно покінчити із сім'єю Монтамерів?

— Якщо така можливість сама йде до рук, гріх нею не скористатися. — Усмішка зникла з його обличчя. — У минулому житті ми й так витягнули з них усю інформацію, яку вони знали. — Його голос став холоднішим. — Від того, що вони залишаться живими ще на кілька років, світ нічого не виграє. Зате якщо ми приберемо їх зараз... десятки, а можливо й сотні аристократів ніколи не стануть їхніми жертвами.

Сирена ненадовго замовкла.

— Головне, щоб це рішення не обернулося проти Вас у майбутньому.

— Не обернеться. — Відповідь прозвучала впевнено. — Після викриття Монтамерів інші аристократи ще довго не ризикнуть повторювати подібне. Особливо якщо дізнаються, що саме граф Астаріон особисто поставив крапку в цій історії.

— До речі Володарю, Вам не здалась поведінка графа трохи дивною? Хіба Вас не здивувало, наскільки легко він погодився на план?

На обличчі хлопця з'явилася легка саркастична усмішка.

— Невже ти вже забула його характер? — Він поклав руки за голову. — Не обманюй себе. До кінця він мені не повірив.

— Тоді чому погодився?

Алекс тихо хмикнув.

— Добре. Постав себе на його місце. До тебе приходить абсолютно незнайомий хлопець. Він знає про проблему, яку ти безуспішно намагаєшся вирішити вже багато років. Більше того, він стверджує, що знає, хто винен, і навіть пропонує готовий план. Ну що, підозріло звучить?

— Безперечно.

— Ну ось. — Алекс кивнув. — Будь я на його місці, то й сам поставився б до себе з максимальною недовірою. Але я й не намагався змусити його повністю мені повірити. Я поставив ставку на інше. На те, що в нього більше не залишилося альтернатив.

Сирена уважно слухала.

— Граф Астаріон уже багато років намагається викрити Монтамерів, але всі його роздуми давно зайшли в глухий кут. І раптом з'являюсь я, який приносить нову зачіпку. Для такого суспільного діяча, як він, це ризик, але на який варто піти.

— Зрозуміла. — Після короткої паузи вона продовжила: — Однак чи не зарано Ви вирішили розкрити йому правду про себе?

Алекс повільно видихнув.

— Насправді я довго про це думав. Приховувати своє походження й надалі... чи довіритися тим, без кого мені все одно не вдасться змінити майбутнє. І зрештою я зрозумів, що другий варіант правильніший. Люменія не говорила, що моє повернення має залишатися таємницею.

— Кому саме Ви плануєте все розповісти?

— Лише трьом. Тітці Елізабет. Адаму. І графу Астаріону. — Він ненадовго замовк. — Батьків у це втягувати не хочу. Нехай вони просто живуть спокійним життям.

Сирена мовчки погодилася.

— І який же у Вас план відносно Монтамерів?

— Цього разу жодних лобових атак. — Алекс сів на ліжку. — Ми переможемо їх їхньою ж зброєю.

— Отрутою?

— Саме так. — Він створив над долонею невелике магічне коло, всередині якого повільно перепліталися темно-зелені руни. — Ти ж пам'ятаєш, що після штурму їхнього маєтку, ми з Адамом знайшли щоденник Лоріни Монтамер? У ньому було детально описано принцип роботи її магії. — Хлопець уважно подивився на магічне коло. — Магії, яка керує отрутою всередині організму людини. Сповільнює її поширення, прискорює його або змінює напрямок руху. — Магічне коло повільно згасло. — Нарешті буде нагода перевірити, наскільки добре я її засвоїв.

— Отже, Монтамери отруять Ваші келихи...

— А ми зробимо так, щоб ці келихи дісталися їм самим. — Алекс підняв вказівний палець. — Але першою ціллю будуть не вони.

— Прислуг и ?

— Правильно. — Він сперся спиною на стіну. — Усі напої подаватимуть саме слуги. Якщо вони перейдуть на наш бік, Монтамери програють ще до того, як зрозуміють, що гра вже почалася.

— Тепер розумію. — Після короткої паузи Сирена продовжила: — Скільки доз протиотрути необхідно?

Алекс швидко прикинув у голові.

— П'ятнадцяти має вистачити. Десять — для прислуг. Ще п'ять залишимо про всяк випадок.

— Тоді нам знадобляться: три кристалізовані жовчні мішечки болотної гідри, порошок із висушеного кореня срібнолиста, шість флаконів очищеної есенції місячної роси, один кристал бурштинового буревію та кілька крапель концентрованої крові білого василіска.

Алекс замислено кивнув.

— Срібнолист у мами точно є. Есенцію місячної роси теж десь бачив. А ось за рештою доведеться завтра навідатися до алхімічної крамниці. — Він широко позіхнув. — Залишилося тільки добре виспатися.

— Відпочивайте, Володарю. — У голосі Сирени знову прозвучала звична теплота. — Завтра на Вас чекає непростий день.

Алекс усміхнувся.

— Як завжди. — Він заплющив очі. — На добраніч, Сирено.

— На добраніч, Володарю.

Не минуло й хвилини, як кімнату заповнила тиша.

Сонце вже давно піднялося високо над горизонтом. Його теплі промені пробивалися крізь вікно й освітлювали кімнату, де Алекс саме закінчував останні приготування до сьогоднішнього вечора.

На письмовому столі лежали акуратно розкладені алхімічні інгредієнти, куплені кілька хвилин тому. Поруч стояли невеликі скляні флакони з рідкісними есенціями, сушені трави та декілька невеликих кристалів. Алекс уважно оглянув усе ще раз і задоволено кивнув.

— Так... здається, нічого не забув. — Він перевів погляд на головну панель. — Сирено, відкрий розділ із рецептами та знайди протиотруту.

— Слухаюсь, Володарю.

Перед очима хлопця панель характеристик миттєво змінилася сторінкою алхімії. Через секунду потрібний рецепт уже світився перед ним.

— Рецепт знайдено.

Алекс уважно пробігся по списку.

— Кристалізовані жовчні мішечки болотної гідри... — Він поклав їх у магічне коло. — Порошок із кореня срібнолиста... — Наступним усередині опинився невеликий сріблястий мішечок. — Есенція місячної роси... — Шість маленьких флаконів один за одним зайняли свої місця. — Кристал бурштинового буревію... — Останнім Алекс обережно поклав декілька крапель концентрованої крові білого василіска.

Ледь останній інгредієнт торкнувся магічного кола, руни спалахнули м'яким блакитним світлом. Усі компоненти повільно піднялися в повітря. Есенція почала світитися сріблястими переливами, порошок срібнолиста розчинився в сяючому тумані, а кристал бурштинового буревію розсипався на сотні золотистих іскор.

За декілька секунд усе світло зібралося в одну точку. Спалах. І перед Алексом акуратним рядом зависли п'ятнадцять невеликих прозорих колб, наповнених світло-зеленою рідиною.

— Синтез завершено, — із легкою ноткою задоволення повідомила Сирена. — П'ятнадцять колб протиотрути успішно створено. Жодної помилки під час виготовлення не зафіксовано.

Колби одна за одною розчинилися у повітрі, переміщаючись до інвентаря. Алекс із задоволенням усміхнувся.

— Чудово.

Він ще раз відкрив інвентар і швидко переглянув його вміст. Протиотрута. Меч. Запасні колби. Усе було на своїх місцях.

— Залишається лише перевірити, чи правильно я все прорахував.

Після нетривалої паузи Сирена тихо промовила:

— Ви нервуєте.

Алекс здивовано посміхнувся.

— Невже настільки помітно?

— Ваш пульс пришвидшився майже на дванадцять відсотків.

Хлопець тихо засміявся.

— Схоже, від тебе нічого не приховаєш. — Він підвівся з-за столу. — Хвилювання є. Хочу, щоб цього разу все закінчилося без жодної зайвої жертви.

Саме в цю мить з першого поверху почувся голос Габріеля:

— Алексе! По нас, схоже, вже приїхали!

— Так швидко? — тихо промовив Алекс. — Хоча... так навіть краще. — Він підійшов до дверей і взявся за ручку. — Чим швидше це почнеться... — Хлопець повільно видихнув. — ...тим швидше все закінчиться.

— Бажаю успіху, Володарю.

— Дякую, Сирено. — На обличчі Алекса мимоволі з'явилася ледь помітна єхидна посмішка. — Що ж... — Він відчинив двері й вийшов із кімнати. — До зустрічі, Сіріле.

Тихі кроки пролунали коридором. Попереду на нього чекала вечеря, яка мала назавжди змінити долю сім'ї Монтамерів.