Розділ 20

Тихі коридори Академії зустріли їх приглушеним світлом магічних ламп, що рівномірно розливалося по кам’яних стінах. Кроки Алекс та Ліліт відлунювали ледь чутно, гублячись у нічній тиші. За високими вікнами мерехтіли вогні міста, а сама Академія ніби повільно занурювалась у сон, залишаючи коридори майже порожніми.

Деякий час вони йшли мовчки, просто крокуючи поруч, не поспішаючи порушувати цей спокій. Але в якийсь момент Алекс трохи нахилив голову вбік і заговорив:

— Слухай… ти часом не знаєш, для чого нас завтра… — він на мить задумався і ледь посміхнувся, — хоча вже сьогодні, збирають директори?

Ліліт коротко глянула на нього, і на її губах з’явилась легка, майже грайлива посмішка.

— Знаю, — спокійно відповіла вона. — А тобі настільки важко зачекати кілька годин, щоб самому все дізнатися? — добавила дівчина трохи примружившись.

Алекс злегка знизав плечима.

— Не важко, — так само спокійно відповів він. — Просто якщо є можливість отримати відповідь зараз, то чому б нею не скористатися?

Ліліт тихо хмикнула, ніби саме такої відповіді й очікувала. Вона кілька секунд мовчала, після чого зітхнула і легко здалася:

— Добре. Я розповім.

Вона кинула на нього швидкий погляд.

— Але вдень тобі доведеться відіграти здивування. Так, ніби ти це чуєш вперше. Я обіцяла мамі нікому про це не розповідати.

Алекс усміхнувся трохи ширше.

— Домовились. Здивування буде відігране на найвищому рівні.

Ліліт ледь кивнула і вже серйозніше продовжила:

— Директори планують змінити акцент тренувань з командної роботи на персональну підготовку.

Вона говорила рівно, але було видно, що сама вже не раз обдумувала це.

— За цей рік… ну, трохи більше, — вона ледь повела плечем, — ми і так навчились працювати разом. Спаринги дозволили зрозуміти стиль бою одне одного, щоб в рейдах одні могли прикривати слабкі місця інших. До того ж, усі ми вже як мінімум шістдесят п’ятого рівня. Проблема в тому, що подальша прокачка через А-рангові підземелля займе занадто багато часу. А до S-рангу ми… ще не готові.

Вона зробила невелику паузу, ніби підкреслюючи важливість наступних слів.

— Тому наступні пів року… можливо трохи більше, кожен із директорів буде тренувати свого учня окремо. Готувати до S-рангових підземель.

Коли вона закінчила, то знову подивилася на Алекса.

— Як тобі така ідея? — запитала вона. — Як командиру.

Алекс йшов мовчки ще кілька кроків, явно обдумуючи почуте. Його погляд був зосередженим, без звичної легкої іронії.

— Має сенс, — нарешті відповів він.

Він трохи нахилив голову, ніби продовжуючи думку.

— Але я не впевнений, що пів року вистачить. Різниця між А і S-рангом занадто велика. Там навіть звичайні монстри бути на рівні босів А-рангу. І їх там — сотні. А боси S-рангу… в п’ять, а то й у десять разів сильніші за все, з чим ми вже стикались.

Ліліт уважно слухала, не перебиваючи.

— Я навіть не уявляю, — тихіше додав Алекс, — які це мають бути тренування, щоб підготуватися до такого за пів року.

Він ледь знизав плечима.

— За рік — ще можна повірити. Але пів року… Хоча, — він трохи посміхнувся, — директорам видніше. І якщо вони побачать, що ми не готові… на вірну смерть нас точно не відправлять.

Ліліт ще кілька секунд мовчала, після чого трохи звузила очі.

— А звідки ти так добре знаєш про S-рангові підземелля?

Алекс спокійно перевів на неї погляд.

— Звідки і ти. Книги, розповіді інших авантюристів.

Ліліт не відводила погляду.

— Просто… — вона трохи повільніше заговорила, — коли ти про це говорив… склалося враження, що ти розповідаєш не словами з книг, а з власного досвіду.

На обличчі Алекса з’явилась легка, іронічна посмішка.

— І де б я його набрався? — спокійно запитав він. — З моїм шістдесят сьомим рівнем, мене б туди просто не пустили.

Ліліт ще мить дивилась на нього, після чого злегка знизала плечима.

— Я просто сказала, як це виглядало. Не забивай собі тим голову. До речі… Чим ти цілий день займався в тренувальній кімнаті?

Алекс відповів без затримки, ніби й не бачив у цьому нічого особливого:

— Пробував об’єднати магію крові і темряви.

Ліліт ледь кивнула.

— Зрозуміло, — майже байдужим тоном сказала вона, після чого додала: — І як успіхи?

Алекс на мить навіть зупинився поглядом на ній, явно не очікуючи такої реакції.

— Я… — він трохи розгублено повів бровою. — Думав, ти хоча б трохи здивуєшся.

На устах Ліліт з’явилася легка посмішка.

— Щоб ти знав, — спокійно відповіла вона, — здивувати мене тобі вже буде важко. Ти перший не демон, якого моя мама за довгий час погодилась хоча б спробувати навчити магії темряви. І перший не демон, у якого це вийшло. Після такого… тобі доведеться дуже постаратися, щоб здивувати мене вдруге.

Вона перевела погляд уперед, продовжуючи вже більш розмірено:

— До того ж, будь-який чаклун, який володіє більше ніж одним елементом, рано чи пізно думає про їх об’єднання. Просто зазвичай мова йде про елементальну магію. Про расову я нічого подібного не чула. Хоча, якщо чесно, я й не шукала таку інформацію.

Алекс тихо видихнув.

— Зрозумів…

Він на мить замовк, після чого трохи невпевнено додав:

— А щодо успіхів… їх немає.

Ліліт одразу перевела на нього погляд.

— І скільки часу ти на це витратив?

— Близько місяця, але інтенсивно цим займався тільки останні три тижні. До того був зайнятий іншими речами.

Ліліт коротко кивнула.

— Тоді ти міг би мене здивувати, якби за такий термін щось вийшло. — Вона ледь посміхнулась. — Ти вже зробив одну річ, яку я раніше вважала неможливою. І зробив це надто швидко. — В її голосі з’явилась легка іронія. — Тож хоча б десь ти повинен відчувати труднощі.

Алекс тихо цокнув язиком.

— Труднощів у мене вистачає, повір. Сподівався, що хоча б тут пощастить. Вдруге.

Ліліт на мить задумалась, після чого запитала:

— А ти взагалі впевнений, що це можливо?

— Так. Є приклад напіввампіра, напівангела, яка змогла об’єднати магію крові і світла. Значить, кров і темрява теж мають поєднуватися.

— Можливо, в тому випадку це спрацювало, бо вона з самого початку напівкровка.

Алекс одразу заперечно хитнув головою.

— Навряд. Якби це було вирішальним фактором… мені б навіть не пропонували цю ідею. Не думаю, що мені дали б завдання, яке неможливо виконати.

Ліліт уважно подивилась на нього.

— Тобто… це міс Елізабет і мама запропонували тобі зайнятися об’єднанням?

— Не так важливо, хто саме. — Алекс ледь повів плечем. — Головне, що це реально. Принаймні… судячи з того, що мені розповіли.

Ліліт не відступала:

— Ти питав у тітки чи моє мами порад?

— Питав. — Хлопець зітхнув, і в його голосі з’явилась втома. — І від обох отримав одну й ту ж відповідь. Мені не вистачає розуміння природи мани. Навіть не так… фундаментального розуміння. Коли я працюю з кров’ю або темрявою окремо — знань вистачає. Але в даній ситуації мені їх катастрофічно не вистачає. Я перечитав купу книг з бібліотеки. Кожну підказку одразу спробував на практиці. І досі нічогісінько не досягнув.

На кілька кроків між ними запанувала тиша. Алекс знову зітхнув, але цього разу вже інакше. Втома зникла з голосу, поступившись місцем легкому полегшенню.

— Хоча є і хороша новина. — Він коротко посміхнувся. — Якщо найближчі пів року не буде командних тренувань і рейдів, у мене з’явиться більше вільного часу. І не доведеться тренуватись ночами, жертвуючи сном. За цей час хоча б якийсь результат точно буде.

Ліліт тепло посміхнулась.

— Я в тебе вірю.

Алекс відповів тією ж м’якою посмішкою.

— Дякую.

За розмовою вони навіть не помітили, як дійшли до дверей її кімнати. Ліліт зупинилася і повернулася до нього, дивлячись прямо в очі.

— Дякую, що провів. І… за цю розмову.

Алекс тепло посміхнувся.

— Це я тобі вдячний. Інакше я б повертався до себе в повній тиші. Спокійної ночі.

— І тобі, — тихо відповіла Ліліт.

У той же момент під ногами Алекса спалахнуло магічне коло. Мить — і його силует зник, залишивши коридор знову тихим і порожнім.

“ День настав швидше, ніж хотілося. Я добре пам’ятаю, як ми всі стояли в кабінеті Рафаїл, слухаючи директорів. Чесно кажучи, нічого нового я не почув. Усе, що вони озвучили, я вже знав зі слів Ліліт. Зміщення акценту на індивідуальні тренування, підготовка до S-рангових підземель, приблизні строки — пів року або трохи більше. Ніхто з нас не заперечував, і це було очікувано. Кожен розумів, що рано чи пізно до цього дійде. Командна робота має сенс лише тоді, коли кожен у цій команді достатньо сильний сам по собі. ”

“ З цього дня командні тренування і рейди фактично закінчилися. Принаймні на найближчі пів року. Як своєрідний “бонус”, нам дали два тижні відпочинку перед початком нового етапу, і було цікаво дізнатися, як по-різному кожен із нас вирішив використати цей час. ”

“ Роґан майже одразу вирушив додому допомагати батькові з “Променем Надії”. Це було цілком у його дусі. Ліліт та Елірія залишилися в Академії, але їхній “відпочинок” виглядав зовсім по-різному. Елірія тепер буквально жила в бібліотеці, днями зникаючи серед книг, ніби намагалася знайти відповіді на всі питання світу. Ліліт же, навпаки, зосередилась на справах студради — просто тепер у неї стало більше часу для цього. ”

“ Селія вирішила скористатися можливістю і поїхала відпочивати разом із батьками. Каеліс обрав інший шлях — гори, тишу і самотність. Місце, де можна привести думки до ладу. ”

“ А Ліанель… чесно, я навіть не здивувався. Наскільки мені відомо, він одразу ж почав тиснути на Рафаїла, просячи розпочати тренування без жодної паузи. І, що найцікавіше, у нього це вийшло. Рафаїл здався, і тепер вони тренуються в його маєтку. Іншого розвитку подій від Ліанеля я й не очікував. ”

“ Що ж до мене… я вирішив повернутися додому. І не на два тижні, а на значно довший термін. Якщо подумати, в Академії для мене більше роботи не залишилося. Занять немає, від них мене звільнили. Навчання Арії взяла на себе Елізабет, і за це я їй дійсно вдячний. Єдине, що ще мало для мене цінність в стінах Академії — це бібліотека, але за потреби я завжди зможу повернутися туди магією переміщення. Натомість дім дає мені те, чого зараз бракує найбільше — тишу, спокій і можливість повністю зосередитися. ”

“ Ідеальні умови, щоб продовжити те, що я почав. Об’єднання магії крові і темряви. Тепер у мене є час. Питання лише в тому… чи вистачить мені розуміння. ”

“ Як тільки я повернувся додому, у мене був чіткий план — не втрачати часу і одразу ж повернутися до тренувань. Здавалося, що кожна зайва година без практики лише віддаляє мене від результату. Але… все пішло трохи за іншим сценарієм. ”

“Коли батьки разом із покоївками побачили мій вигляд, їхня реакція була миттєвою і, що найгірше, одностайною. Виснаження було настільки очевидним, що навіть я не зміг би це заперечити. У підсумку мені просто заборонили будь-які тренування на найближчий тиждень. І якщо чесно, я ще міг би спробувати сперечатися… але не тоді, коли до цього підключилася Альфа. На мій подив, саме вона тиснула найбільше — настільки, що навіть викликалась бути моєю особистою покоївкою на цей час, щоб “контролювати мої дії”. Після цього будь-які спроби щось довести втратили сенс. Я прекрасно розумів, що сперечатися — марна трата часу, тож усе, що мені залишалося — погодитися. ”

“ І, як не дивно, це було одним із найкращих рішень за останні місяці. Повернення додому саме по собі вже дало відчуття спокою, якого мені відверто бракувало, а разом із турботою близьких це перетворилося на повноцінний відпочинок — і фізичний, і моральний. Той тиждень пройшов у простих, майже буденних речах: прогулянки містом, походи в магазини, відвідини “Променю Надії”, звичайне приготування вечері разом із покоївками для всієї сім’ї. Дивно, але всі ці дрібниці діяли краще за будь-яке зцілювальне зілля. Звичайно, десь на задньому плані постійно жевріла думка, що цей час можна було використати “з користю”, що я витрачаю його даремно… але цього разу я дозволив собі її відкинути і просто насолодитися моментом. ”

“ Коли той тиждень закінчився, я повернувся до тренувань — але вже з іншим підходом. Я зібрав усі книги по магії крові і темряви, які тільки зміг знайти в Академічній бібліотеці, і переніс їх до себе. Після цього на повноцінні дванадцять днів я буквально занурився в теорію. Мій день став простим до абсурду: прокинувся, сніданок, душ, читання і аналіз, вечеря, сон — і так по колу. Все, що здавалося хоча б віддалено корисним — будь-яка думка, натяк чи незвичне формулювання — я одразу занотовував. До кінця цього періоду в мене було повністю списано два блокноти по сто сторінок кожен. ”

“ Коли я закінчив, книги повернулися назад до бібліотеки, і почався другий етап — практика. Щодня я виходив на задній двір, сідав у тіні під старим дубом, клав поруч свої записи і починав знову і знову намагатися поєднати те, що вперто відмовлялося об’єднуватися. Так минули ще два тижні. Один і той самий сценарій. Один і той самий результат. Жодного явного прогресу. І чим більше я намагався, тим сильніше виникало відчуття, що я щось упускаю — якусь важливу деталь, щось очевидне, але невловиме. У голові раз по раз спливали слова Елізабет і Крул про нерозуміння природи мани, але проблема була в тому, що в жодній книзі не було чіткої відповіді, що саме це означає. Лише натяки. Фрази, які більше заплутували, ніж допомагали. ”

“ І все ж я не зупинявся. Продовжував шукати, пробувати, помилятися і починати знову. І ось, одного дня, коли все знову йшло за звичним сценарієм, на порозі нашого маєтку з’явився гість… якого я зовсім не очікував побачити. ”

Альфа мовчки провела Алекс до вітальні, після чого відчинила перед ним двері. Хлопець зайшов всередину і на мить завмер. У кріслі, розташованому біля невеликого столика, спокійно сидів Дерек. У звичному для себе вигляді — чорні брюки, темна сорочка, і той самий стриманий, холодний образ. Він повільно підніс чашку до губ і зробив ковток чаю, який, судячи з усього, йому щойно подала Бета.

Альфа легко вклонилась і, не кажучи ні слова, покинула вітальню, залишаючи їх наодинці. Алекс зробив кілька кроків уперед, не відводячи погляду від гостя.

— Привіт. Давно не бачилися, — спокійно промовив він.

Дерек поставив чашку на блюдце, що стояло на столі, після чого перевів погляд на Алекса і підвівся.

— Це точно, — так само рівно відповів Дерек.

Вони потиснули одне одному руки, після цього Дерек повернувся на своє місце, а Алекс сів навпроти.

— Міг би й попередити, — з легкою іронією в голосі зауважив Алекс. — Я б якось краще підготувався.

Дерек ледь похитав головою.

— Не було потреби. Я ненадовго. — Він взяв чашку і зробив ще один ковток. — Зараз на мене звалилося занадто багато справ. З вільним часом… проблеми.

Алекс легко посміхнувся.

— Розумію. Тоді що привело тебе сюди?

Дерек не став тягнути. Він відкрив інвентар і за мить дістав звідти згорнутий сувій, який поклав на стіл перед Алексом.

— Те, про що ти просив, — байдужим тоном промовив юнак. — Допуск у S-рангові підземелля. Правда не в усі, а лише в ті, що належать гільдії “Блакитного Ворона”. — Він ледь відкинувся на спинку крісла. — Усередині є карта. Вона покаже всі доступні підземелля. Обереш те, яке тобі ближче.

На обличчі Алекса з’явилося щире, майже дитяче здивування, яке він навіть не намагався приховати. Він взяв сувій, розгорнув його і провів поглядом по акуратно виведеному тексту дозволу. Коли ж він розгорнув його далі — перед ним відкрилася карта, всіяна десятками позначок по всьому континенту.

Найбільше їх було в Морвені, але траплялися й поодинокі в інших містах. Погляд Алекса зупинився в самому кінці. На печатці. І напис:

“Дозвіл надано гільдмайстром гільдії ‘Блакитний Ворон’ — Каель Даскрейт.”

Алекс повільно підняв погляд на Дерека, який у цей момент спокійно потягував чай, ніби нічого особливого не відбувалося. Він акуратно згорнув сувій.

— Я… навіть не знаю, як на це реагувати.

— Звичайного “дякую” буде достатньо.

Алекс ледь посміхнувся.

— Дякую. Серйозно. — Він трохи нахилився вперед. — Але що змусило тебе змінити думку? Минулого разу ти був категорично проти.

Дерек поставив чашку на стіл і на цей раз подивився на нього вже серйозніше.

— Я і зараз проти. Відправляти одного вампіра в S-рангове підземелля… звучить безумно. Так, ти показав свою силу в бою з Каелем і його людьми. Але цього, на мою думку, недостатньо. В підземеллі тебе можуть задавити просто кількістю.

Дерек важко зітхнув і на мить відвів погляд убік.

— Але… за тебе замовили слово. Демон, який зараз дуже сильно допомагає мені. Відмовити я не міг. Якщо ви обоє настільки впевнені у твоїх силах… сподіваюся, цей документ тобі добре послужить.

Алекс кілька секунд мовчав, після чого запитав:

— І хто ж це?

Дерек відповів моментально, очікуючи цього питання.

— Давай так, я не питаю, звідки у тебе магія темряви. А ти — не питаєш про цього демона.

Алекс на мить замислився після чого ледь кивнув.

— Справедливо. І, до речі… вітаю. З тим, що тепер ти повноцінний гільдмайстер.

— Дякую. Правда керувати цілою гільдією виявилося складніше, ніж я думав. — Ледь помітна тінь втоми майнула в його голосі. — Добре, що мені дали кількох помічників. Інакше я б уже зійшов з розуму. — Він зробив останній ковток чаю, після чого поставив чашку. — Що ж, радий був побачитися, але мені вже час. — Він підвівся. — Робота сама себе не зробить.

Алекс також встав, стискаючи в руці сувій.

— Ще раз дякую. І передай, будь ласка, мою вдячність… цьому загадковому демону.

На обличчі Дерека з’явилася легка, ледь помітна посмішка.

— Передам.

Вони ще раз потиснули один одному руки. І вже в наступну мить під ногами Дерека спалахнуло магічне коло. Світло на секунду заповнило вітальню, і він зник.

Алекс ще кілька секунд дивився на сувій у своїх руках, після чого задумливо хмикнув.

— Схоже… у мене з’явився таємничий шанувальник.

Він перевів погляд убік, ніби намагаючись ще раз прокрутити в голові розмову з Дереком.

— Є варіанти, хто це може бути?

У його думках майже відразу пролунав спокійний, але з нотками задумливості, голос Сирени:

— Немає. Після повернення в минуле Ви майже не взаємодіяли з демонами за межами Академії. Тому… особливо й вибирати немає серед кого.

Алекс легко кивнув сам до себе.

— От і я так думаю.

Сирена помовчала кілька секунд, після чого несподівано додала:

— Якщо чесно я не очікувала, що Ви так легко на це відреагуєте.

— В сенсі? — Алекс трохи підняв брову.

— Я думала, Ви почнете допитувати Дерека, — пояснила вона. — Або хоча б спробуєте витягнути з нього більше інформації.

Алекс лише легко знизав плечима.

— Дерек довіряє цьому демону. А значить причин для переживань у мене немає. Ким би не був цей “таємничий фанат”… він допоміг мені отримати те, чого не змогла дати навіть Елізабет. Тож усе, що мені залишається — бути йому вдячним.

Після цих слів він відкрив інвентар і заховав сувій усередину. Однак уже в наступну мить на його обличчі промайнула ледь помітна тінь важкості.

— Шкода тільки… — тихіше промовив він, — що скористатися цим подарунком я зможу не скоро.

У думках одразу пролунав здивований голос Сирени:

— Ого.

— Що таке?

— Я була впевнена, що Ви одразу ж кинетеся в серію рейдів. — В її голосі відчувалося щире здивування.

Алекс хмикнув, після чого з легкою веселістю в голосі поцікавився:

— І чиї ж це були слова про те, що мені варто зосередитися на чомусь одному, а не розриватися між десятком справ одразу?

Сирена на мить замовкла, після чого відповіла вже трохи тихіше:

— Мої… — В голосі з’явилась ледь помітна іронія. — Просто я вже звикла, що Ви часто робите все по-своєму. І лише в дуже рідкісних випадках прислухаєтесь до моїх слів.

Алекс театрально зітхнув.

— Сирено, перестань робити з мене впертого барана.

Саме в цей момент двері до вітальні тихо відчинилися. До кімнати зайшла Альфа, тримаючи в руках невеликий піднос із чайничком, від якого розходився приємний аромат свіжозавареного чаю. Вона зробила кілька кроків уперед, після чого з легкою розгубленістю оглянула вітальню.

— А?.. — тихо промовила вона.

Її погляд ковзнув по порожньому місцю, де ще кілька хвилин тому сидів Дерек.

— Я тільки закінчила заварювати нову порцію чаю… — з легким розчаруванням сказала вона. — Але схоже, молодому господарю він вже не потрібен.

Алекс посміхнувся і підійшов до неї, акуратно забираючи піднос із її рук.

— Чому ж не потрібен?

Він поставив піднос на стіл і перевів на неї теплий погляд.

— З Дереком ми просиділи буквально дві хвилини. Я навіть не встиг нормально відпочити від тренувань. Тож я з радістю посиджу ще трохи за чашкою чаю в твоїй компанії. Якщо ти, звісно, не проти.

Обличчя Альфи буквально розквітло.

— Не проти! — одразу ж піднесено відповіла вона і, швидко підійшовши до столика, зайняла місце навпроти нього, явно задоволена таким розвитком подій.

Алекс мовчки взяв чайничок і спокійно налив чаю Альфі, після чого простягнув їй чашку. Дівчина тихо подякувала і обережно прийняла її обома руками. Алекс же налив чаю вже собі, сів у крісло навпроти і зробив неквапливий ковток, відчуваючи приємне тепло напою.

Декілька секунд у вітальні панувала тиша, наповнена лише легким потріскуванням каміну та ароматом духмяного чаю.

— А куди всі зникли? — зрештою поцікавився Алекс.

Альфа одразу підняла погляд.

— Габріель, Емма, Бета, Дельта і Епсилон пішли в D-рангове підземелля. — А решта дівчат вирушили в місто за покупками.

Алекс мовчки кивнув, після чого кілька секунд задумливо дивився на неї поверх чашки.

— А ти як себе почуваєш?

— Добре… — Альфа помітно розгубилася від такого питання, після чого трохи нахилила голову. — А чому Ви питаєте?

— Просто ти ніколи не упускаєш можливості сходити в підземелля. Навіть настільки низького рангу. — Він спокійно зробив ще один ковток чаю. — Тому я й здивувався, що ти залишилась вдома наглядати за маєтком.

Альфа тихенько посміхнулась, ніби лише зараз зрозуміла, до чого він веде.

— Ось воно що… — Вона легко похитала головою. — Тоді можете не хвилюватися. Зі мною дійсно все добре. — Її посмішка стала трохи теплішою. — І залишилась я тут не стільки за маєтком наглядати… скільки за Вами.

На обличчі Алекса з’явилася тепла, трохи безпорадна усмішка. Він поклав руку на м’який підлокітник крісла і сперся головою на кулак.

— Взагалі-то я вже давно не маленька дитина, щоб за мною постійно доглядати. — Він злегка примружився, дивлячись на Альфу. — До того ж ти вже мала можливість переконатися в моїй силі. Навіть якби на порозі з’явилися непрохані гості, я б і сам дав собі раду.

Ледве він договорив, як у його думках пролунав важкий видих Сирени. Алекс подумки одразу ж поцікавився:

— Що?

У відповідь почувся абсолютно спокійний голос:

— Ви мали рацію. Ви не впертий баран. Але іноді тупите як віслюк.

Алекс уже хотів подумки щось заперечити, однак у цей момент знову заговорила Альфа. І тон її голосу змусив його одразу перевести на неї погляд.

— Я знаю, на що Ви здатні, — серйозно промовила вона. Посмішка повністю зникла з її обличчя. В її очах залишилася лише щирість, розбавлена тривогою. — І залишилась я тут не для того, щоб захищати Вас від непроханих гостей.

Вона трохи сильніше стиснула чашку в руках.

— А для того, щоб у випадку чого… вберегти Вас від самого себе.

Алекс мовчки дивився на неї. Альфа ж тихо видихнула і продовжила:

— За день до Вашого повернення додому до нас приходила Елізабет. Вона розповіла про те, як сильно Ви виснажуєте себе в Академії і про те, наскільки сильно переживає за Вас. — Альфа опустила очі на чай у своїй чашці. — Через постійну зайнятість у неї не було можливості слідкувати за Вами, або хоча б нормально поговорити. Тому вона попросила нас не спускати з Вас очей вдома.

На устах Альфи з’явилась ледь помітна, винувата усмішка.

— Якщо чесно… спочатку ми не надто серйозно сприйняли її слова. Габріель взагалі кілька разів перепитував, чи вона не перебільшує. А Елізабет лише відповідала, що ми все зрозуміємо, коли побачимо Вас.

Альфа повільно похитала головою.

— І вона мала рацію. Хоча… на мою думку, вона навіть применшила те, наскільки сильно Ви себе виснажили. Саме тому я й визвалась бути Вашою особистою покоївкою той перший тиждень, — вже тихіше додала Альфа. — І буквально ходила за Вами хвостиком, щоб у Вас не було навіть секунди на тренування. А зараз я просто стежу, щоб Ви знову не почали себе перенавантажувати. І навіть якщо Вам не подобається такий контроль… — Альфа на мить запнулася, але все ж договорила: — То я прошу вибачення. — Після чого підняла на нього впертий, але теплий погляд. — Але я все одно продовжу це робити.

Алекс увесь цей час мовчки слухав Альфу, не перебиваючи її ні словом. Його обличчя залишалося спокійним, а погляд уважним і теплим. І лише коли дівчина закінчила говорити, він повільно відкинувся на спинку крісла і тихо видихнув.

— Тобі більше не варто так переживати за мене, — спокійно промовив він. У його голосі не було ні жарту, ні спроби якось відмахнутися від її слів. Лише щира теплота. — Час, коли я виснажував себе без перепочинку, закінчився. І повертатися до такого шаленого ритму я більше не збираюсь. Обіцяю, що в такому стані, як місяць тому на порозі маєтку, ти мене більше не побачиш.

Обличчя Альфи помітно пом’якшало. Вона з теплотою подивилась на хлопця і тихо відповіла:

— Я дуже на це сподіваюся.

Після цього вона знову взяла чашку і зробила кілька невеликих ковтків чаю. Декілька секунд у вітальні панувала приємна тиша, після чого Альфа задумливо нахилила голову.

— А як просуваються Ваші тренування?

Алекс важко видихнув, і на його обличчі з’явилось легке розчарування.

— Ніяк. Результат… нульовий. — Погляд хлопця ненадовго ковзнув убік. — Кров і темрява дуже неохоче йдуть на контакт одна з одною. І навіть коли мені здається, що можна переходити до фази злиття двох манн… проходить достатньо часу, і я починаю втрачати контроль над темрявою. — Він злегка потер скроню пальцями. — А чим сильніше я концентруюсь на стабілізації темряви, тим більше втрачається контроль над кров’ю. — На його устах з’явилась коротка, втомлена усмішка. — І в результаті все розвалюється, а мені доводиться починати спочатку.

Альфа уважно слухала, не перебиваючи. Її погляд залишався зосередженим, ніби вона намагалася вловити кожну дрібницю в його поясненні.

— Виходить… — задумливо промовила вона, — Ваша основна проблема в тому, що Вам важко одночасно утримувати контроль над кров’ю і темрявою?

Алекс одразу кивнув.

— Саме так. — Він трохи нахилився вперед, спираючись ліктем на підлокітник. — Мені доводиться постійно слідкувати, щоб випадково не зіштовхнути дві мани силоміць, бо результат буде… не найприємніший.

Альфа ледь помітно напружилась, уважно дивлячись на нього.

— У момент контакту крові й темряви між ними з’являється щось, що називають “манним тертям”, — продовжив Алекс. — Воно дуже схоже на тонку нитку мани. — Він повільно провів пальцем по краю чашки. — І ось саме в цей момент потрібно бути максимально обережним. Дуже повільно і акуратно намагатися сплести два потоки в один. — На його обличчі промайнуло легке роздратування. — У деяких книгах писалося, що мана сама адаптується і почне переплітатися, а чаклуну потрібно лише підтримувати обидва потоки. — Він тихо цокнув язиком. — Це повна нісенітниця. Я взагалі не розумію, як ця інформація потрапила в книги. Саме чаклун повинен вести ману. Повільно. Обережно. Постійно контролюючи процес. Найменша помилка може коштувати всього.

На мить у вітальні знову запала тиша.

— І чим довше я намагаюся сплітати мани, тим більше контролю та уваги йде саме на це, — вже тихіше продовжив Алекс. — Через це на підтримку окремо темряви і крові концентрації залишається все менше. — Він важко видихнув і з легкою іронією посміхнувся. — Тому глобально моя проблема полягає в тому, що, як ти і казала, мені важко утримувати контроль відразу над кров’ю і темрявою, але окрім цього ще й за процесом сплетіння манн.

Коли Алекс закінчив говорити, у вітальні ненадовго запала тиша. Хлопець підніс чашку до губ і зробив кілька ковтків чаю, змочуючи пересохле горло після довгого пояснення. Теплий напій приємно розливався тілом, трохи знімаючи втому, що накопичилася за день.

Альфа ж увесь цей час сиділа мовчки, задумливо дивлячись кудись убік. Було видно, що вона продовжує прокручувати в голові його слова, намагаючись щось зрозуміти або співставити. Зрештою вона повільно підняла погляд на хлопця.

— Я часто спостерігала за Вашими тренуваннями, — тихо промовила вона. — І бачила, як саме Ви намагаєтесь об’єднати кров і темряву. — Вона трохи зам’ялася, ніби все ще сумнівалася, чи варто озвучувати свою думку. — І… якщо результату досі немає… можливо, варто змінити сам підхід до процесу об’єднання?

Алекс одразу зацікавлено звів брову.

— Що ти маєш на увазі?

Альфа легенько стиснула чашку в руках.

— Якщо чесно… цю ідею я обдумую вже кілька днів. І вона просто не виходить у мене з голови.

Алекс ледь нахилився вперед.

— Альфо, не томи мене, будь ласка. — На його устах з’явилась легка усмішка. — Поділись уже своєю геніальною ідеєю.

Альфа тихенько видихнула, після чого все ж заговорила:

— Можливо… Вам варто спробувати об’єднати кров і темряву спершу всередині себе.

Алекс на мить завмер. Альфа ж, помітивши його реакцію, продовжила вже трохи впевненіше:

— Гадаю Ви помічали, що маною легше керувати, поки вона ще знаходиться всередині чаклуна. Ззовні вже потрібен значно більший контроль. І навіть якщо повністю об’єднати мани не вийде… можливо, у Вас хоча б вийде змусити кров і темряву звикнути одна до одної.

Алекс буквально проковтнув кожне її слово. Він повільно відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і замислився. Погляд хлопця став розфокусованим — було видно, як думки в його голові почали працювати з шаленою швидкістю.

— У цьому є сенс… — задумливо промовив він. Після чого одразу ж додав: — Але є нюанси.

Альфа мовчки продовжувала слухати.

— Мана темряви рухається тільки спеціальними каналами, — почав пояснювати Алекс. — Вони тягнуться від ядра по всьому тілу. І за межами цих каналів темрява не проявляється. — Він трохи нахилив голову набік, збираючи думки до купи. — Кров же тече у венах, артеріях і капілярах. Завдяки мані, яка від народження присутня в моєму тілі, я можу керувати нею.

Його пальці задумливо постукували по підлокітнику.

— Проблема в тому, що всередині мене крові і темряві… банально немає де стикнутися. — На мить він замовк. — Хіба що… Якщо спробувати направити кров максимально близько до каналів темряви…

Він одразу ж похитав головою.

— Але навіть тоді не факт, що щось станеться. А може навіть статись щось дуже погане.

Альфа помітно напружилась, але не перебила його.

— Якщо я помилюся, кров може пошкодити канал темряви. Відбудеться витік мани… —Він тихо цокнув язиком. — А контакт темряви з кров’ю всередині тіла цілком може викликати вибух. — Перед очима хлопця явно промайнув спогад його першої невдалої спроби. — Приблизно так само, як тоді, коли я вперше спробував силоміць їх об’єднати. А це вже… — тихіше додав Алекс, — цілком може закінчитися летально.

Після цих слів він замовк, продовжуючи зважувати всі “за” і “проти” в голові. Альфа терпляче чекала, не намагаючись підганяти його.

І зрештою на устах хлопця повільно з’явилась задумлива усмішка.

— Але… — Він перевів погляд на Альфу. — Ти підкинула мені дійсно цікаву ідею. — У його очах знову з’явився знайомий вогник зацікавленості. — Я все ж спробую зробити так, як ти сказала.

На його обличчі промайнуло щире здивування самому собі.

— Найдивніше, що мені така думка навіть не спадала на думку. Тепер мені самому цікаво, що з цього вийде.

На обличчі Альфи з’явилась тепла, полегшена посмішка.

— Я рада, що змогла хоч трохи Вам допомогти. Але будь ласка, будьте дуже і дуже обережні.

Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Обіцяю.

Після цього вони майже одночасно підняли чашки і зробили ще по ковтку чаю, знову занурюючись у спокійну тишу вітальні.