Розділ 21

“Після розмови з Альфою я майже одразу повернувся до тренувань. І, якщо чесно, тоді я ще сам до кінця не розумів, наскільки сильно її слова вплинуть на мої подальші спроби. У голові постійно крутилася одна проста думка — “всередині чаклуна маною керувати легше”. Як я міг так довго ігнорувати цей факт? Як це взагалі змогло вилетіти з голови ? Це ж може допомогти зрушити ділу з мертвої точки. Хоча на той момент було рано робити якісь висновки. Одна справа — почути хорошу ідею. І зовсім інша — реалізувати її на практиці, коли найменша помилка може розірвати тебе зсередини.”

“Перші декілька днів я діяв максимально обережно. Правда, “ діяв ” це сильно сказано. Для початку слід було придумати як стикнути кров і темряву всередині тіла, бажано без вибуху. І це вже виявилося врази складніше, ніж я думав.”

“Мана темряви рухалася по окремих каналах, які тягнулися від ядра по всьому тілу. Кров же циркулювала природним шляхом — через судини, вени, капіляри. Це були дві абсолютно різні системи, які від народження не повинні були взаємодіяти. Мені довелося буквально вчитися “підводити” кров до каналів темряви, не пошкоджуючи їх.”

“Спершу я лише покривав зовнішню частину каналів тонким шаром крові, насиченої маною. Повільно. Обережно. І постійно прислухаючись до власного тіла. Найменше неправильне коливання мани викликало різкий біль, через який концентрація моментально руйнувалась. Декілька разів мене буквально відкидало назад через внутрішні мікровибухи мани. Один раз я навіть на декілька годин втратив контроль над правою рукою через пошкодження одного з каналів темряви.”

“Але… результат був. Незначний. Майже непомітний. Та все ж результат.”

“Кров і темрява поступово починали “звикати” одна до одної. Манне тертя, яке раніше виникало майже моментально при контакті, тепер з’являлося повільніше і поводилося стабільніше. І саме тоді я зрозумів, що задум Альфи дійсно працює.”

“Після цього я почав діяти сміливіше. Набагато сміливіше.”

“Я більше не обмежувався лише поверхнею каналів. Крок за кроком я почав пропускати кров усередину самих каналів темряви. Це було дивне відчуття. Наче я намагався змішати дві абсолютно несумісні речі, які вперто відштовхували одна одну. І водночас між ними починало виникати щось нове.”

“Коли кров вперше повноцінно пройшла крізь канал темряви, мене ледь не вирвало від болю. Здавалося, ніби всередині тіла розпечене залізо повільно протягують прямо через нерви. Я тоді втратив контроль над темрявою і ледь не розніс половину заднього двору. Але навіть після цього не зупинився. Навпаки. Саме того дня я вперше по-справжньому відчув, що рухаюся в правильному напрямку.”

“Поступово я навчився майже повністю покривати кров’ю канали темряви. Пізніше — частково запускати кров усередину них. А ще через деякий час ризикнув направити невелику кількість крові прямо до ядра темряви. Якщо чесно, зараз я навіть не знаю, наскільки це було безумним рішенням. Одна помилка — і моє ядро могло просто вибухнути. Але на той момент я вже занадто далеко зайшов, щоб зупинятися.”

“І… це спрацювало. Кров не зруйнувала ядро темряви. Темрява не відторгнула кров. Вони почали співіснувати.”

“Саме тоді я нарешті зрозумів головну проблему своїх попередніх тренувань. Я постійно намагався силоміць переплести дві мани зовні, утримуючи їх окремо. Але насправді мені потрібно було спершу змусити їх звикнути одна до одної всередині себе. Зробити так, щоб кров і темрява перестали сприймати одна одну як щось чуже.”

“І коли це сталося, усе різко змінилося. Контроль над двома манами одночасно став у рази стабільнішим. Я більше не втрачав концентрацію через декілька хвилин. Тепер я міг годинами підтримувати кров і темряву одночасно, повільно й акуратно переплітаючи їх між собою. Я повернувся до старої схеми тренувань — вже зовні тіла. І вперше за весь цей час прогрес став очевидним.”

“Мана більше не руйнувала сама себе при найменшій помилці. Нитки крові й темряви почали переплітатися значно охочіше. Повільно. Дуже повільно. Але тепер процес хоча б рухався вперед.”

“І ось, через місяць і чотири дні після тієї розмови з Альфою… у мене вийшло.”

“Я досі пам’ятаю той момент. Пам’ятаю, як сидів під дубом, уже вкотре підтримуючи два потоки мани. Пам’ятаю, як чергове манне тертя раптом не розсіялось. Навпаки. Воно почало стабілізуватися. Нитки крові й темряви не відштовхнули одна одну. Не вибухнули. Не втратили форму.”

“Вони переплелися. Повністю. В одну єдину ману. У той момент я буквально перестав дихати. Переді мною, прямо над долонями, повільно почало формуватися нове магічне коло. Воно все ще залишалося темним, майже чорним, однак тепер по всьому колу проступали тонкі темно-червоні вкраплення, які пульсували в такт моєму серцю. Темрява і кров більше не існували окремо. Це магічне коло використовувало їх одночасно, як єдине ціле.”

“Я дивився на нього і просто не міг повірити, що після всіх цих місяців тренувань, болю, невдач і сотень спроб… у мене дійсно вийшло. Якщо чесно, я тоді вперше за дуже довгий час відчув себе по-справжньому щасливим. Настільки, що, здається, налякав своїм криком радості половину маєтку.”

“Однак навіть після цього мої тренування були ще дуже далекі до завершення. Так, я нарешті зміг об’єднати дві мани в щось нове. Зміг сформувати нове магічне коло. Зміг використовувати кров і темряву як єдине ціле. Але одразу вилізла нова проблема — я не міг утримувати форму закляття.”

“Перший меч, який я створив із нової мани, протримався приблизно п’ять секунд. А потім просто розсипався прямо в мене в руках. І чим складнішою була форма закляття, тим швидше воно руйнувалося. Нова мана була нестабільною. Вона ніби намагалася розділитися назад на кров і темряву. Навіть після успішного переплетіння мені доводилося буквально силоміць утримувати їх разом.”

“Саме тоді почався другий етап моїх тренувань — стабілізація нової мани. Спершу я намагався діяти грубо. Просто вливав більше мани в закляття, сподіваючись, що більший об’єм зробить форму стабільнішою. Результат виявився протилежним. Чим більше сили я використовував, тим швидше закляття втрачало контроль і руйнувалося. Нова мана була надто чутливою. Будь-який надлишковий потік енергії викликав внутрішній дисбаланс.”

“Тоді я змінив підхід. Повністю. Я почав із найпростішого — створення маленьких сфер мани. Жодної зброї чи інших складних конструкцій. Годинами я сидів під дубом і просто підтримував над долонею невелику сферу нової мани. Моєю задачею було не посилювати її і навіть не рухати. Лише утримувати.”

“Перші результати були жалюгідними. Сфера розпадалася через декілька секунд. Іноді мана вибухала прямо біля руки. Іноді просто розшаровувалась назад на кров і темряву. Але поступово я почав помічати одну важливу закономірність.”

“Проблема була не в самій мані. Проблема була знову в мені.Я продовжував керувати новою силою так, ніби це все ще дві окремі мани. Підсвідомо я все ще розділяв контроль над кров’ю і темрявою, навіть коли вони вже стали одним цілим. І тільки коли я це усвідомив, справа нарешті почала рухатися вперед.”

“Я почав змінювати власне сприйняття нової мани. Перестав думати про неї як про поєднання двох сил. Натомість почав ставитися до неї як до абсолютно нового елемента. Це було важко. Неймовірно важко. Мій мозок буквально звик за місяці тренувань сприймати кров і темряву окремо. І тепер мені доводилося ламати власне мислення.”

“Але саме це й дало результат. Поступово сфери почали триматися довше. Спершу десять секунд. Потім тридцять. Хвилина. Декілька хвилин. І коли я відчув, що стабільність стала кращою, перейшов до наступного етапу.”

“Я почав змінювати форму мани прямо під час підтримки. Сфера перетворювалася в куб. Куб — у спис. Спис — у клинок. Потім у ланцюг, після чого знову назад у сферу. Я змушував ману постійно перебудовуватися, не втрачаючи стабільності. Це дозволяло тренувати контроль у русі, а не лише в статичному стані.”

“Пізніше я ще більше ускладнив собі задачу. Почав рухатися сам. Спершу просто ходив по двору, підтримуючи форму закляття. Потім бігав. Стрибав. Згодом почав тренуватися з мечем у руках, паралельно утримуючи нову ману. І саме тоді я пригадав, наскільки сильно на стабільність впливає стан самого чаклуна.”

“Будь-який різкий рух збивав концентрацію. Будь-яка сильна емоція змушувала ману дестабілізуватися. Одного разу я навіть випадково розніс половину тренувальних манекенів, коли втратив контроль над формою списа під час ривка вперед.”

“Але прогрес був. Знову повільний. Ще більш виснажливий. Іноді дратуючий до скреготу зубів. Та все ж прогрес.”

“І через два з половиною тижні я досягнув результату. Я добре пам’ятаю той вечір. Уже сутеніло. Я стояв посеред заднього двору, а в моїй руці був сформований меч із нової мани. Темне лезо з тонкими темно-червоними прожилками по всій поверхні. Магічне коло на долоні спокійно пульсувало, підтримуючи закляття.”

“І меч не розсипався. Не через п’ять секунд. Не через хвилину. Я тримав його десять хвилин. Потім двадцять. Потім майже годину. І лише тоді остаточно зрозумів — у мене дійсно вийшло приборкати цю силу.”

“Однак навіть це ще не було кінцем. На сцену вилізла остання проблема — міцність. Нові закляття були нестабільними не через форму, а через внутрішню структуру. Який сенс тримати такий меч у руках, коли від одного мого удару він просто ламався навпіл. І я бив навіть не в пів сили. З дальніми атаками ситуація була не кращою. Так, тепер вони не розпадалися в польоті, однак їхній руйнівній силі бракувало потужності. Найпростіші магічні бар’єри витримували мої атаки без особливих проблем.”

“Саме тоді почався третій, заключний етап моїх тренувань — посилення. Якщо раніше я вчився об’єднувати ману, потім стабілізувати її, то тепер мені потрібно було навчитися правильно стискати її, робити щільнішою. Проблема полягала в тому, що нова мана була надто ‘м’якою’. Вона добре тримала форму, однак усередині залишалася нестабільною. Наче метал, який красиво виглядає зовні, але ламається при першому ж ударі.”

“Тому я почав працювати над щільністю мани. Спершу — найпростішими методами. Я створював маленькі сфери нової мани і починав поступово стискати їх, не дозволяючи формі руйнуватися. І чим сильніше я стискав ману, тим агресивнішою вона ставала. Контроль втрачався буквально за мить. Перші декілька днів закінчувалися майже однаково — вибухами. Іноді маленькими. Іноді такими, після яких Альфа приходила на задній двір і декілька хвилин мовчки дивилася на нову яму в землі.”

“Однак поступово я почав розуміти, як поводиться нова мана під тиском. Кров відповідала за стабільність і контроль. Темрява — за руйнівну силу, агресію і тиск. І проблема була в тому, що при стисненні темрява починала домінувати, буквально намагаючись вирватися з-під контролю. Тому замість того, щоб просто стискати ману силоміць, я почав робити це шарами. Я створював ядро закляття з темряви, після чого буквально обгортав його тонкими потоками крові, стабілізуючи форму. Потім ще один шар. І ще. Це було схоже на ковальство. Тільки замість металу я працював із маною.”

“І це спрацювало. Поступово щільність заклять почала зростати. Меч більше не тріскався після першого ж удару. Потім почав витримувати серії атак. А через деякий час я вже міг вкладати в удари майже повну силу, не боючись, що лезо розсиплеться в руках. Паралельно з цим я почав працювати й над дальніми атаками. І саме тоді виявив одну з найбільших переваг об’єднання крові й темряви.”

“Раніше, коли я використовував лише темряву, дальні закляття втрачали стабільність із відстанню. Чим далі летіла атака — тим слабшим ставав мій контроль над нею. Темрява починала розсіюватися. З кров’ю такої проблеми не було. Я володів нею в рази краще. Навіть на великій дистанції контроль залишався стабільним. Але крові бракувало руйнівної сили. Тепер же ці проблеми зникли. Кров утримувала форму й стабільність закляття навіть на великій відстані, а темрява відповідала за руйнівну потужність і тиск. Нові атаки більше не втрачали сили під час польоту. Навпаки — тепер вони стали по-справжньому небезпечними.”

“Я досі пам’ятаю свій перший по-справжньому успішний постріл. Темно-червоний спис мани пролетів через увесь полігон і наскрізь пробив одразу три посилених бар’єри, після чого вибухнув далеко за межами двору. Саме тоді я вперше по-справжньому зрозумів — у мене в руках народжується щось абсолютно нове.”

“І чим далі заходили тренування, тим сильніше це відчувалося. Нова мана підсилювала не тільки закляття. Вона впливала й на моє тіло. Швидкість стала вищою. Фізична сила — теж. Реакція, ривки, навіть саме відчуття контролю над тілом змінилися. Кров посилювала фізичні характеристики, а темрява додавала вибухової сили й швидкості.”

“І коли я нарешті відчув, що повністю контролюю нову ману… вирішив перейти до практики. Я почав із D-рангових підземель. Потім перейшов до C-рангових. Після них — до B-рангових. І з кожним новим рейдом усе більше переконувався в одному — міць нових заклять була в рази вищою, ніж коли я використовував кров або темряву окремо. Монстри гинули надто швидко. Бар’єри пробивалися без особливих проблем. А нові клинки спокійно витримували прямі зіткнення навіть із посиленими монстрами.”

“І ось нарешті я повернувся до А-рангових підземель . Тільки тут я зміг по-справжньому оцінити свій прогрес. Я був в захваті. В захваті від результату, до якого я ішов цілих три з половиною місяці. Хоча, може й трохи довше. Я збився з підрахунку днів ще після другого місяця, але яка вже різниця. Головне результат, і він нарешті такий, який мені потрібен. Тепер я готовий повернутися до Блазня, і почати тренування з ним. Однак спершу мені потрібна перерва. Буквально декілька днів, де я б не думав за жодні тренування. І, схоже, доля зжалилась наді мною, оскільки в маєтку з’явився один маленький гість, який ‘крав’ весь мій вільний час.”

Тепле світло магічних ламп м’яко розливалося по вітальні маєтку, створюючи затишну, домашню атмосферу. За великими вікнами вже давно стемніло, і лише інколи крізь штори пробивалися слабкі відблиски нічного міста. У самій же кімнаті панувала спокійна тиша, яку порушував тільки голос Алекса.

Хлопець сидів на дивані, тримаючи в руках невелику книгу дитячих казок. На його плечах, звісивши ноги й поклавши руки йому на голову, сиділа Мірея. Її нова біла сукенка до колін трохи зім’ялась, а чорні колготи контрастували зі світлою тканиною. Дівчинка уважно слухала казку, час від часу легко хитаючи ногами в повітрі.

— І ось… казочці кінець, а хто слухав — молодець, — із легкою усмішкою промовив Алекс, після чого закрив книгу й поклав її на столик поруч.

Мірея відразу ж невдоволено засопіла.

— Ще хочу, — буркнула вона, після чого своїми маленькими ручками почала крутити голову Алекса в різні боки. — Ще одну казку.

— Ай-ай-ай… — із награним стражданням простягнув Алекс, дозволяючи їй далі мучити себе. — Якщо ти й далі будеш так нещадно вертіти моєю головою, то скоро її відірвеш. А без голови я тобі вже точно нічого не прочитаю.

Мірея одразу зупинилась, однак через секунду гордо задерла носик.

— Братик може говорити що завгодно, але мене так легко не обдурити, — заявила вона з максимально серйозним виглядом. — Сестриця Елірія давно розказала мені, що ти найсильніший вампір у цілому світі. А значить тобі так легко голову не відірвати. Тим більше мені.

Алекс не стримав веселого сміху.

— Найсильніший вампір у цілому світі, значить… — повторив він із легкою насмішкою в голосі, після чого тепло посміхнувся. — Боюся, Елірія трохи перегнула з такими словами.

Мірея відразу насупилась.

— А я їй вірю, — вперто заявила дівчинка. — І вірю, що братик найсильніший.

Тепла усмішка на обличчі Алекса стала тільки м’якшою.

— Мені дуже приємно це чути, — спокійно відповів він. — Тоді я буду старатися й далі, щоб не підірвати твою віру в мене.

Мірея задоволено посміхнулась.

— От бачиш. Треба було відразу погоджуватися.

Після цих слів вона взяла голову Алекса маленькими долоньками й легенько закинула її назад до себе так, щоб їхні погляди зустрілися.

— До речі, — підозріло примружилась дівчинка. — Пройшло вже два дні, як ти обіцяв зв’язатися із сестричкою. І де ж вона?

— З Елірією я зв’язався, — спокійно відповів Алекс. — Вона сказала, що навідається до нас, як тільки закінчить усі свої справи.

— І довго мені ще чекати? — із явним невдоволенням запитала Мірея.

— А от цього я вже не знаю, — чесно відповів хлопець.

Мірея якийсь час задумливо дивилась на нього, після чого оживилась:

— А може тоді ми самі підемо до неї в гості?

— Боюся, це буде не найкраща ідея, — із легкою усмішкою відповів Алекс. — Елірія може розізлитися, якщо ми прийдемо без запрошення.

— Навіть на нас? — здивовано перепитала Мірея.

— Навіть на нас.

Дівчинка розчаровано протягнула:

— Ну добре…

Після цього вона нарешті відпустила голову Алекса, а сама знову зручніше вмостилася на його плечах.

І саме в цей момент із боку кухні почувся голос Альфи:

— Алекс, Мірея, вечеря готова!

— Чула? — усміхнувся Алекс. — Тримайся міцніше.

Він обхопив дівчинку за ноги, після чого підвівся з дивана. Мірея відразу задоволено хихикнула, коли її “транспорт” рушив із місця. Алекс лише тихо засміявся у відповідь і разом із нею на плечах повільно попрямував у сторону кухні, де на них уже чекала Альфа з рештою.

На кухні панувала та особлива домашня атмосфера, яка виникає лише тоді, коли вся родина збирається за одним столом наприкінці довгого дня. Повітря було наповнене ароматами свіжоприготованої їжі, теплого хліба, спецій і трав’яного чаю. Магічні лампи під стелею відкидали м’яке золотаве світло на стіл, посуд і обличчя присутніх, роблячи вечір ще затишнішим.

Габріель, як завжди, про щось завзято розповідав Беті та Епсилон, активно жестикулюючи під час своєї історії. Бета слухала його з легкою усмішкою, інколи киваючи, а Епсилон тихо сміялась над окремими моментами його розповіді. За іншим краєм столу Емма спокійно про щось говорила з Тетою. Альфа із Дзетою якраз ставили на стіл останні страви, а решта дівчат або підтримували чужі розмови, або просто мовчки слухали, насолоджуючись вечором.

Коли до кухні зайшли Алекс із Міреєю на плечах, Габріель одразу помітив їх і з усмішкою помахав рукою, навіть не перериваючи свого монологу.

Алекс підійшов до столу, обережно зняв Мірею з плечей і посадив на стілець праворуч від себе. Дівчинка зручно вмостилася, поправивши білу сукенку, після чого Алекс сів поруч.

На вечерю сьогодні приготували запечене м’ясо з ароматними травами, картоплю з розмарином, тушковані овочі у вершковому соусі, ще теплий хрусткий хліб, кілька легких салатів і великий чайник духмяного чаю, від якого підіймалася тонка пара. Як завжди, стіл виглядав щедро, але без надмірної офіційності — саме так, як і личило родинній вечері.

Невдовзі всі сіли за стіл і повечеряли під легкі розмови та сміх. Ніхто особливо не поспішав, тому вечеря розтягнулася довше звичного.

Коли зі стравами було покінчено, а на столі залишилися тільки чашки з чаєм та кілька тарілок із десертом, Габріель раптом перевів погляд на Алекса.

— Ледь не забув тебе попередити, — сказав він. — Завтра до нас у гості завітає Елізабет. І вона дуже просила, щоб ти був вільний.

Щойно ці слова прозвучали, Алекс ще не встиг нічого відповісти, як Мірея біля нього різко стихла. Задоволений вираз на її обличчі зник. Вона ніби ще глибше втиснулася в свій стілець і опустила погляд.

Габріель це помітив майже одразу.

— Ой… я щось не те сказав? — розгублено запитав він, дивлячись на дівчинку. — Мірея, сонечко, все добре?

Дівчинка якийсь час мовчала, а тоді тихо, сумним голосом відповіла, не піднімаючи голови:

— Завтра братик Алекс обіцяв піти зі мною гуляти в центр… а потім зводити мене в парк…

Альфа, яка сиділа з іншого боку від Міреї, відразу лагідно поклала руку їй на голову й почала ніжно гладити її по волоссю.

— Ми завтра якраз збираємось у центр, — м’яко сказала вона. — Можемо взяти тебе з собою, якщо хочеш. А з Алексом ви прогуляєтесь іншим разом.

Мірея повільно підняла голову й подивилась на Алекса.

— Правда?

Алекс тепло усміхнувся.

— Правда. І парк від нас нікуди не втече.

Сум на обличчі дівчинки зник так само швидко, як і з’явився. На його місце повернулась задоволена посмішка. Вона одразу повернулася до Альфи, яка досі гладила її по волоссю, злізла зі свого стільця і без зайвих слів перелізла їй на коліна. Альфа лише м’яко усміхнулась і продовжила гладити дівчинку, а та зручніше вмостилась у неї на нагох із виглядом людини, яка вже остаточно вирішила всі свої проблеми на цей вечір.

Алекс кілька секунд спостерігав за ними, після чого перевів погляд на батька.

— Вона не казала про ціль свого візиту?

Габріель похитав головою.

— Ні. Але я припускаю, що хоче подивитися, як просуваються твої тренування. Як-не-як, востаннє вона була тут ще два місяці тому. Тоді ти тільки вчився поєднувати кров і темряву.

— Мені теж це спало на думку, — кивнув Алекс.

Не встиг він договорити, як тихо позіхнув, прикриваючи рот долонею. Емма відразу звернула на це увагу.

— Втомився?

— Зовсім трохи, — з м’якою усмішкою відповів Алекс.

— Тоді, може, вже підеш відпочивати? — турботливо запропонувала вона.

Ледь ці слова прозвучали, як Мірея миттєво розвернулась на колінах Альфи до Алекса й подивилась на нього максимально серйозним дитячим поглядом.

— Спочатку ще одну казку.

Альфа не дала Алексу навіть відповісти.

— Казку перед сном тобі можу почитати і я, — спокійно сказала вона, а потім із награним сумом додала: — Чи, може… ти не хочеш, щоб саме я тобі читала?

Це подіяло миттєво.

— Хочу! — одразу вигукнула Мірея й міцно обійняла її руками. — Сьогодні мені може почитати і Альфа.

— Ось і добре, — задоволено сказала та, не припиняючи гладити її по волоссю.

Алекс тихо засміявся.

— Тоді, може, я хоча б допоможу прибрати зі столу?

— Не потрібно, — одразу відповіла Бета, махнувши рукою. — Ми й самі впораємось. — Потім вона хитро примружилась і подивилась на Габріеля. — Тим більше сьогодні посуд миє не хто інший, як Габріель.

Той відразу ніяково посміхнувся.

— Так… сьогодні посуд на мені, — з легким приреченим сумом визнав він. — Тож можеш зі спокійною душею йти відпочивати.

Алекс підвівся з-за столу.

— Тоді добраніч усім.

У відповідь у кімнаті пролунало кілька теплих побажань доброї ночі.

Після цього Алекс покинув кухню й піднявся до себе в кімнату. Там він швидко перевдягнувся, ліг на ліжко — і майже в ту ж мить провалився в сон.

Наступив ранок наступного дня.

Після спільного сніданку в маєтку життя поволі розходилося своїми звичними шляхами. Унизу частина дівчат уже збиралася в центр міста, обговорюючи покупки й жваво перемовляючись між собою. Габріель, Емма, Бета та Тета готувалися до короткого рейду Е-ранговим підземеллям. У домі панував приємний ранковий рух, спокійний і домашній.

У цей час Алекс та Елізабет були в його кімнаті. Хлопець сидів на своєму стільці біля столу, злегка спершись ліктем на дерев’яну поверхню. Елізабет же зручно вмостилась на його ліжку, закинувши одну ногу на іншу.

Раптом жінка відкрила інвентар і дістала звідти пляшку свого улюбленого червоного вина та два прозорі келихи. Вона поставила все це на стіл, після чого взялася відкорковувати пляшку.

Алекс нічого не сказав. Лише спостерігав за нею з легкою усмішкою на вустах.

Елізабет помітила цей погляд і, не відриваючись від пляшки, ледь обурено промовила:

— Прошу тебе, тільки не дивись на мене так, ніби я якась п’яниця. Взагалі-то я працювала майже без вихідних останні кілька місяців. Тому зараз у мене заслужений відпочинок, на який я чекала занадто довго.

Алекс спокійно усміхнувся.

— У мене й думки такої не було.

Елізабет коротко глянула на нього.

— Тоді що ж тебе так веселить?

— Просто я радий тебе бачити.

Жінка завмерла. Погляд, який вона перевела на племінника, був сповнений щирого здивування — наче вона зовсім не очікувала почути від нього саме такі слова. За мить вона поставила пляшку назад на стіл, різко підвелась і швидко підійшла до Алекса.

Не сказавши більше ні слова, Елізабет міцно обійняла його. Алекс ледь здивовано видихнув. На мить у нього навіть промайнула думка жартівливо сказати, що вона зараз його задушить… але він одразу ж відкинув її.

Натомість просто мовчки поклав голову їй на плече. Його руки були затиснуті між ними, і він навіть не міг нормально відповісти на обійми, але йому цього й не хотілося.

Елізабет тихо промовила:

— Я теж скучала за тобою. — Її голос звучав м’яко й щиро. — Я вже звикла до наших розмов в Академії… Іноді в них я навіть забувала про всі свої обов’язки й просто насолоджувалась моментом. А зараз, коли ти повернувся додому… в стінах мого кабінету стало якось надто тихо.

Так вони простояли ще кілька секунд. Потім Елізабет повільно відпустила його й повернулась назад на ліжко.

— Вибач… якщо тобі було незручно.

Алекс тепло усміхнувся.

— Все гаразд.

Після цього він узяв уже відкорковану пляшку вина і розлив темно-червону рідину по келихах. Один подав Елізабет. Інший залишив собі.

Піднявши його, Алекс ледь усміхнувся.

— За зустріч.

Елізабет легко кивнула. Їхні келихи тихо зустрілись і вони зробили по кілька ковтків.

Елізабет поставила келих на стіл і відвела погляд до вікна. Деякий час вона мовчки дивилася на ранкове світло, що лягало на сад перед маєтком, ніби збираючись із думками. Лише тоді вона заговорила — спокійно, тихо, не відриваючи погляду від краєвиду.

— Останнім часом мене не покидає одна думка… Скажи, Алекс, ти знаєш, як розпалась сім’я Бледхартів?

Вона не стала чекати відповіді й продовжила, ніби давно носила ці слова в собі й тепер нарешті дозволила їм вирватися назовні.

— Коли Габріель не зміг оволодіти магією крові, це стало справжнім ударом для всієї нашої родини. Для Бледхартів магія крові була не просто силою — вона була основою нашого імені, нашої гордості, уособленням усього, що означало бути частиною цього роду. Мої батьки були переконані, що їхній спадкоємець стане одним із найсильніших магів покоління… але кров не відповіла йому. Скільки б він не тренувався, скільки б часу не проводив за практикою, як би не намагався — нічого не виходило. Спершу всі казали, що це тимчасово, що здібності просто пробудяться пізніше. Але час ішов… а нічого не змінювалося.

Вона на мить замовкла, ледь провівши пальцем по краю келиха.

— Досить швидко по маєтку почали ходити слова про брак таланту. Спершу це були шепоти прислуг, потім родичі, гості… а згодом про це вже говорила вся аристократія. Але найболючішим для Габріеля було навіть не це. Найгірше було те, що я… виявилась повною його протилежністю. У мене магія крові проявилась дуже рано, і опанувала я її швидко — надто швидко. Батьки миттєво переключили всю свою увагу на мене. Усі похвали, усі надії, усі очікування — все перейшло до мене. А брат… залишився десь збоку. Сам. Наче його поволі стирали з нашої родини ще задовго до того, як це сталося насправді.

Елізабет повільно видихнула.

— Найстрашніше було те, що батьки заборонили мені бути поруч із ним. За межами маєтку нас ніколи не повинні були бачити разом. Вдома — тільки якщо цього неможливо уникнути. Мені й тоді це здавалося несправедливим. Жорстоким. Але я була дитиною… і не знала, що з цим робити. Тому підкорилась. І переконувала себе, що так навіть краще. Що поки вся увага прикута до мене — його хоча б менше цькуватимуть. Що колись він усе ж таки зможе пробудити магію крові… і тоді все стане на свої місця. Я жила з цією надією чотири роки.

Її голос став тихішим.

— А потім настав день, який остаточно зруйнував нашу родину. З роками розчарування батьків перетворилося на щось набагато гірше. Якщо спершу це були холодні слова й погляди… то згодом вони навіть перестали приховувати свою зневагу. Вони відкрито принижували його. Зривалися на ньому. А він… він усе одно продовжував боротися. Тренувався. Намагався. Вперто хотів довести, що він справжній Бледхарт. Але одного дня терпінню батьків прийшов кінець… і вони просто вигнали його з дому.

Елізабет опустила очі.

— Без грошей. Без їжі. Без права носити їхнє прізвище. Наче він більше не був їхнім сином.

Її пальці сильніше стиснули ніжку келиха.

— Я досі пам’ятаю той день. Пам’ятаю погляд батьків… і пам’ятаю погляд Габріеля. Але найгірше те, що дивився він не на них. Він дивився на мене. Він чекав… що я щось скажу. Що зупиню це. Що хоча б спробую. У той момент я була його останньою надією… і я нічого не зробила. Просто стояла й мовчала. Навіть слова не сказала. Я злякалась. І досі не можу собі цього пробачити.

Вона ненадовго замовкла, після чого продовжила вже ще тихіше.

— Коли він зрозумів, що дороги назад більше немає… він просто розвернувся і пішов. І саме тоді, в моїх очах, сім’я Бледхартів перестала існувати. Ми не бачилися десятки років. Хоча я завжди пам’ятала про нього. Навіть коли покинула маєток і стала директором Академії… я хотіла знайти його. Хотіла поговорити. Але щоразу зупиняла себе одними й тими самими питаннями. Як я подивлюся йому в очі? Що скажу? Чи має він взагалі бажання мене бачити після всього?

На її обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Я знала, що він одружився. Знала, що в нього народився син. І одного разу навіть зустрілась з Еммою… щоб познайомитися з нею… і вперше побачити тебе. Ти тоді був зовсім маленьким. Я пам’ятаю, як дивилась на тебе й думала, що це, мабуть, буде наша перша й остання зустріч. Я попросила Емму нічого не казати Габріелю про ту зустріч, коротко пояснивши чому. І я досі вдячна їй за те, що вона погодилась… майже нічого не питаючи. Саме вона тоді сказала мені, де ви живете. І сказала, що мені там завжди будуть раді.

Елізабет легко похитала головою.

— Але роки йшли… а я так і не наважувалась приїхати. І лише потім… я отримала листа від Габріеля. Першого за десятки років. Він був короткий. У ньому було лише кілька рядків — що ти будеш на вступному іспиті до Академії… і прохання приглянути за тобою.

Тепер вона нарешті перевела погляд на Алекса.

В її очах з’явилося щось м’яке. Майже тепле.

— Я була неймовірно щаслива, коли отримала того листа. Але ще щасливішою я стала в той момент, коли побачила тебе на вступному іспиті. А потім, коли ти склав його так, що змусив кожного Директора визнати твою силу.

На її вустах з’явилась щира усмішка.

— А якщо вже зовсім чесно… я дуже хвилювалася перед нашою другою зустріччю. Я навіть не сподівалась, що ти мене впізнаєш. І хоч я прекрасно розумію, що впізнав ти мене лише тому, що повернувся з майбутнього… мені все одно було неймовірно приємно.

Після цих слів Елізабет знову піднесла келих до губ і зробила кілька повільних ковтків вина. Вона ще якийсь час мовчки дивилась на Алекса, а потім знову відвела погляд до вікна. В її руках повільно похитувався келих із вином, а голос, коли вона заговорила знову, став спокійнішим — ніби вона нарешті підійшла до того, заради чого й почала цю непросту розмову.

— Мабуть, тобі цікаво, до чого я веду… — тихо промовила вона. — Як я сказала спочатку, останнім часом у мене в голові засіла одна думка. І чим довше я думаю про неї… тим сильніше мені здається, що це справді можливо.

Вона зробила коротку паузу, перш ніж продовжити.

— Мені здається… ти міг би повернути сім’ю Бледхартів до нормального життя. Знову зробити її родиною.

Елізабет повільно перевела погляд на Алекса.

— Мої батьки мають бути в захваті від того, що їхній внук опанував магію крові. І не просто опанував… а став одним із найсильніших і найвідоміших студентів Академії. До того ж твоя історія як авантюриста… те, через що ти пройшов… це все не могло б не справити на них враження. Якщо вони дізнаються, якого сина виховав Габріель… ким він став… вони можуть переглянути своє ставлення. Замислитися над тим, щоб повернути його в родину.

Вона легенько стиснула келих у пальцях.

— Тим більше зараз ви вже не просто живете окремо від роду. Після історії з Монтамерами ви знову частина аристократії. І хоча Габріель не повернув прізвище Бледхартів і не взяв собі нового, у нього вже є ім’я серед вампірської знаті. Його знають. Його поважають. І це також може зіграти на його користь.

На обличчі Елізабет промайнула твердість.

— І цього разу я не стоятиму осторонь. Я замовлю слово і за брата… і за тебе. Зроблю все, що в моїх силах, аби змусити їх подивитися на все по-іншому. Вони повинні переглянути свою позицію… повинні.

Вона замовкла, після чого її голос став м’якшим.

— Але передусім мені потрібно знати найголовніше… Чи сам ти цього хочеш ? Чи хочеш познайомитися зі своїми дідусем та бабусею ? Як-не-як, ти ніколи не бачив їх. І я цілком можу зрозуміти, якщо ти налаштований проти них після того, що вони зробили з Габріелем. Я не буду тиснути на тебе… але прошу хоча б подумати про це.

Алекс відповів відразу, ніби вже давно знав відповідь.

— Тут навіть думати немає над чим.

Елізабет завмерла.

— Я готовий зустрітися з ними хоч сьогодні, — спокійно сказав він. — Батько давно не тримає на них образи. А значить і мені немає за що злитися. Якщо я можу стати каталізатором до їхнього примирення… мене це більш ніж влаштовує.

Елізабет кілька секунд мовчала. Вона явно не очікувала такої швидкої відповіді. І точно не настільки прямої.

Зрештою жінка поставила келих на стіл, подалась уперед і обережно взяла долоні Алекса у свої.

— Дякую тобі…

Її голос прозвучав щиро. Майже беззахисно.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо для мене.

Алекс нічого не сказав у відповідь. Лише тепло усміхнувся, дивлячись на неї. Так вони просиділи ще кілька хвилин у тиші.

Потім Елізабет повільно відпустила його руки, зробила ще ковток вина й важко, але вже з помітним полегшенням видихнула. Разом із цим ніби повернувся її звичний вигляд — жвавий погляд, легка усмішка й та внутрішня енергія, до якої Алекс давно звик.

Вона відкинулась трохи назад.

— Думаю, тобі зараз набагато цікавіше, що відбувається в Академії… і як там поживають члени твоєї рейдової групи.

Алекс ледь усміхнувся.

— Так. Власне… я якраз збирався тебе про це запитати.

— Тоді слухай, — сказала Елізабет, роблячи ще ковток вина. — Почну з Адама. Він остаточно завершив навчання у професора Лайта, і тепер Астаріон офіційно взявся за його тренування. У нього зараз усі дні виглядають однаково — навчання в Академії, а потім виснажливі заняття з батьком. Я кілька разів дуже наполегливо просила Астаріона розповісти, як проходять їхні тренування… але той вперто відмовляється. Каже тільки одне: «Побачиш сама в кінці».

Алекс тихо засміявся.

— Це дуже в стилі Астаріона.

— Саме так, — усміхнулась Елізабет. — З Арією також усе чудово. Ти вже навчив її дуже багатьох речей, а я лише допомагаю відшліфувати моменти, які міг не помітити. Думаю, коли ти повернешся в Академію й проведеш з нею спаринг… будеш приємно вражений.

— Сподіваюся, — кивнув Алекс.

— А найбільший прогрес, якщо чесно, показує Деміан, — продовжила вона. — Він почав буквально наздоганяти сестру. І я досі не знаю, що саме на нього так вплинуло… але тренується він зараз днями й ночами. Майже з таким самим фанатизмом, як і ти свого часу. Ще кілька місяців — і він цілком може стати на один рівень із Арією.

Алекс посміхнувся.

— Очікувано. У нього ж найкращий вчитель.

На вустах Елізабет з’явилась самовдоволена посмішка.

— Дякую за комплімент.

Вона відставила келих убік.

— Що ж до твоєї рейдової групи… тут інформації менше. Кожен із Директорів вперто приховує успіхи свого учня від інших. Але одне я знаю точно — усі тренуються щодня, викладаючись на повну. Із найбільшою одержимістю, як і слід було очікувати, тренується Ліанель. Рафаїл буквально недавно скаржився мені, що хлопець майже поселився в його маєтку й не дає йому ні секунди вільного часу.

Алекс засміявся вже голосніше.

— Так… десь цього я від нього і очікував.

Він трохи задумався.

— Якщо чесно… мені вже не терпиться побачити, наскільки вони всі виросли за цей час.

Елізабет уважно подивилась на нього.

— А яких успіхів досягнув ти?

Алекс нічого не відповів. Натомість простягнув руку вперед. На його долоні з’явилося нове магічне коло — темне, майже чорне, з глибокими темно-червоними вкрапленнями, які повільно пульсувала. З нього здійнялась темрява, щільно переплетена з кров’ю, і за кілька секунд просто в повітрі сформувала меч.

Алекс мовчки простягнув його Елізабет. Жінка взяла зброю в руки. Її погляд одразу змінився. Неприховане здивування читалося на її обличчі, поки вона уважно розглядала лезо, відчуваючи силу, що виходила від нього.

— Тренування завершені, — спокійно сказав Алекс. — Через чотири дні я навідаюсь до Блазня. І далі тренуватимусь уже з ним.

Елізабет ще кілька секунд мовчки дивилась на меч, а потім поклала його поруч із собою на ліжко.

— Я рада, що в тебе вийшло, Алекс.

На її обличчі з’явилась щира усмішка.

— І думаю… цим досягненням тобі обов’язково треба поділитися з Крул. Я б дуже хотіла побачити її обличчя в той момент, коли вона це побачить.

Алекс усміхнувся.

— Як тільки повернуся в Академію — обов’язково навідаюсь до неї.

На деякий час між ними запала тиша. І саме тоді Алекс помітив, як Елізабет нервово перебирає край своєї сукні пальцями. Зовні вона виглядала спокійною, але він одразу зрозумів, що саме її турбує. І про що вона досі не наважується заговорити.

Тому Алекс сам порушив мовчання.

— Тобі не потрібно так сильно переживати через Блазня.

Елізабет перевела на нього погляд.

Алекс говорив спокійно.

— Так… спочатку я справді вважав його нашим головним ворогом. Саме тому й описував його тобі саме так. Але зараз… мені так уже не здається. Ми стоїмо по різні сторони барикад — це правда. Але, можливо… саме наш союз із ним і не дасть початися війні.

Він витримав коротку паузу.

— А навіть якщо ні… тренування з ним зроблять мене сильнішим. І цієї сили має вистачити, якщо одного дня нам доведеться битися один проти одного. Якщо ти не можеш повірити йому… тоді повір мені.

Елізабет довго дивилась йому в очі, і бачила там тільки впевненість.

Зрештою вона важко видихнула.

— А я ж готувала цілу промову щодо Блазня… і все не знала, як до неї підступитися.

На її устах промайнула втомлена усмішка.

— Але схоже… вона вже не знадобиться. Якщо ти так вперто вирішив робити по-своєму. Що ж… я не буду тебе відмовляти. Але за однієї умови.

— І якої ж?

Елізабет усміхнулась.

— Я хочу провести з тобою бій.

Алекс мовчки дивився на неї.

— Хочу особисто перевірити, наскільки добре ти опанував свою нову силу. Глобально результат поєдинку нічого не вирішить… але мені буде значно спокійніше, якщо я сама зможу тебе перевірити.

Алекс навіть не задумувався.

— Домовились.

Він ледь нахилив голову.

— І коли ти хочеш провести цей поєдинок?

Елізабет повільно підвелась із ліжка. В її очах промайнула знайома азартна іскра.

— Негайно.