Розділ 5

Сонце вже піднялося досить високо, коли перед будинком Алекса зупинилася розкішна чорна карета. Її гладкі боки були прикрашені тонкими золотими візерунками, а на дверцятах красувався великий герб родини Монтамерів. Навіть коні були підібрані відповідно до статусу господарів — великі, доглянуті й абсолютно чорні.

“Невже не можна було скористатися магією переміщення?” — іронічно подумав Алекс, оглядаючи карету. “ Ні, обов'язково потрібно було привезти цілу процесію й зайвий раз нагадати всім навколо, наскільки вони важливі.”

Поруч із каретою стояла молода жінка. На вигляд їй було близько двадцяти п'яти — двадцяти восьми років. Вона була стрункою, з довгим чорним волоссям, яке спадало нижче плечей, і правильними, приємними рисами обличчя. На ній був класичний костюм покоївки: темна сукня з білим комірцем, акуратними манжетами та фартухом, що підкреслював її тонку талію. Вбрання виглядало бездоганно, як і личило покоївці аристократичної родини.

Алекс одразу її впізнав.

“Альфа.”

У минулому житті вони ніколи не спілкувалися особисто , проте під час штурму маєтку Монтамерів Алекс неодноразово бачив її серед прислуг.

Жінка помітила Алекса та його батьків і одразу зробила крок уперед.

— Вітаю вас, пане Алекс, пане і пані, — чемно промовила вона, опускаючи голову в легкому поклоні. — Мене звати Альфа. Я буду супроводжувати вас до маєтку нашої шановної родини. Сподіваюся, подорож буде для вас максимально приємною.

— Дякуємо, пані Альфо, — відповів Габріель, із легкою усмішкою оцінюючи її бездоганні манери. — Нам приємно бачити, що про комфорт гостей так добре подбали.

Алекс ще кілька секунд мовчки дивився на Альфу, після чого його губи розтягнулися в доброзичливій усмішці.

— Дуже приємно, — сказав він. — Якщо дозволите, я хотів би сісти поруч із вами на місце кучера.

Емма здивовано повернула голову до сина.

— Ох, сину, ти жартуєш? — перепитала вона. — Чим тобі місце всередині карети не підходить?

Алекс лише хитро підморгнув матері.

— Мамо, ну хтось же має переконатися, що дорога безпечна.

Альфа на мить розгубилася, після чого ввічливо посміхнулася.

— Вельмишановний пане Алекс, боюся, я не можу погодитися. Подорож буде значно зручнішою та безпечнішою всередині карети.

— А я так хотів, щоб ви розповіли мені щось цікаве про сім'ю Монтамерів під час подорожі, — з легким сумом у голосі протягнув Алекс. — Що ж, доведеться передати Сірілу, що його покоївка відмовила гостю в такому маленькому проханні. — Алекс на секунду замислився, після чого додав із невинною усмішкою: — Цікаво, як він відреагує, враховуючи його палкий характер?

Обличчя Альфи ледь помітно змінилося. Усмішка залишилася на місці, проте в її погляді промайнула коротка тінь занепокоєння.

— Алекс, що ти собі дозволяєш? — обурено втрутилася Емма. — Негайно попроси вибачення і...

— Якщо ви наполягаєте, пане Алекс, — м'яко перебила її Альфа, — я змушена виконати ваше бажання. — Вона на мить опустила погляд. — Вибачте, що засмутила вас. Дозвольте запросити вас на переднє місце.

Емма зніяковіло схилила голову.

— Вибачте, будь ласка, за його поведінку. Це зовсім не на нього схоже.

Альфа лише тихо видихнула.

— Не варто перейматися, пані. Усе гаразд.

Габріель тим часом уже відчинив дверцята карети. Перед тим як сісти всередину, він кинув на сина короткий, уважний погляд.

“Що ж ти задумав, синку?”

Алекс зустрів його погляд лише невинною посмішкою. Батьки зайняли свої місця всередині карети, а Алекс тим часом обійшов її й сів поруч з Альфою. Дівчина взяла до рук віжки, ще раз перевірила все необхідне й підготувалася до виїзду.

— Ну що ж, Володарю, — із явними нотками сарказму промовила Сирена. — Свою роль Ви відіграли просто неймовірно. Особливо момент із погрозою поскаржитися Сірілу. Я ледь не повірила, що Ви справді перетворилися на примхливого аристократичного хлопчиська.

Алекс ледь помітно скривив губи в усмішці, не дозволяючи їй проявитися повністю.

— Прикидатися кретином — не зовсім мій стиль. Але я дуже старався.

— Це помітно, — сухо відповіла Сирена.

Алекс ледь не розсміявся.

— Дозвольте нагадати, пане Алекс, що наша сім'я дуже цінує довіру, яку ви виявили до нас, погодившись на це запрошення, — промовила Альфа, зберігаючи бездоганно ввічливий тон. — Прошу вас ні про що не хвилюватися. Ми зробимо все можливе, щоб цей візит залишив у вас лише найприємніші враження.

— Не сумніваюся.

Карета рушила з місця. Алекс востаннє поглянув на будинок, який залишався позаду, після чого перевів погляд на дорогу. Попереду на нього чекав маєток Монтамерів.

Кілька хвилин Алекс і Альфа їхали в повній тиші. Лише рівномірний стукіт коліс карети та тихе фиркання коней час від часу порушували спокій дороги.

— Прошу вибачення за мої слова перед поїздкою, — першим заговорив Алекс. — Я не хотів вас образити. Просто це був єдиний спосіб поговорити з вами наодинці.

Альфа ледь помітно кивнула, зберігаючи на обличчі ввічливу усмішку.

— Що ж, пане Алекс, дякую за ваші вибачення. Однак мушу зізнатися, мені цікаво, що ж настільки важливе змусило вас домогтися цієї розмови. — Її голос залишався спокійним, проте в погляді вже чітко читалася насторожена цікавість.

Алекс не відповів одразу. Він підняв долоню, і над нею з'явилося невелике магічне кільце. Альфа одразу впізнала його. Її губи ледь помітно стиснулися, а погляд став пильнішим.

— Це магічне кільце вам знайоме? — спокійно запитав Алекс.

Альфа ще кілька секунд дивилася на нього, після чого повільно похитала головою.

— Ні, пане Алекс. Бачу його вперше.

Алекс ледь помітно посміхнувся. Він прекрасно розумів, що вона бреше.

— А як думаєте, що відбудеться, якщо я наведу його на вас і почну потроху вливати туди ману?

Обличчя Альфи залишалося незворушним, проте в її очах промайнула напруга. Вона не відповіла, лише міцніше стиснула віжки.

— Не збираєтеся відповідати? — тихо запитав Алекс. — Що ж, відповідь мені й не потрібна. Я і так прекрасно знаю, на що воно здатне. — Він відкрив інвентар і дістав невелику скляну колбу з прозорою рідиною. — Прошу, випийте це.

Альфа перевела погляд із колби на хлопця.

— Пане Алекс, я... не можу цього зробити, — спокійно відповіла вона, хоча в голосі вже чітко відчувалася прихована тривога.

Алекс трохи нахилився до неї.

— Ви впевнені? — запитав він, стискаючи колбу в руці. — Подумайте добре.

Альфа мовчала кілька секунд. Нарешті важко видихнула, простягнула руку й забрала колбу. Вона ще мить вагалася, після чого відкоркувала її та випила вміст до останньої краплі.

— Чудово, — тихо сказав Алекс.

Він підняв долоню, і магічне кільце почало світитися яскравіше, коли хлопець наповнив його маною. Альфа мимоволі затримала дихання. Вона чекала болю. Чекала знайомого відчуття, коли магія Лоріни знову проникне в її тіло й змусить токсин підкоритися чужій волі. Але нічого не сталося. Минуло кілька секунд. Потім ще кілька.

— Все саме так, як я й очікував. — Алекс задоволено посміхнувся.

Магічне кільце згасло й розчинилося в повітрі. Альфа недовірливо подивилася на нього.

— Що ви дали мені випити, і чому ця магія на мене не подіяла?

Алекс перевів на неї спокійний погляд.

— А ти все ще не здогадалася, Альфо? — Він зробив коротку паузу. — Це була протиотрута. Вона знищила токсин, який залишила у твоєму організмі міс Лоріна. Тож тепер ти повністю вільна від впливу Монтамерів.

Очі Альфи широко розплющилися. На кілька секунд вона просто застигла, намагаючись усвідомити почуте. Її погляд мимоволі опустився на власні руки, ніби вона вперше за багато років намагалася відчути себе справді вільною. Однак шок швидко змінився зосередженістю.

— Дозвольте поцікавитися, з якою метою ви насправді їдеш до маєтку? — запитала вона вже зовсім іншим тоном. У її голосі більше не було тієї покірної ввічливості покоївки. Тепер у ньому звучали серйозність і рішучість.

Алекс коротко посміхнувся.

— Нічого особливого. Моя ціль всього лише повне знищення цієї родини та порятунок решти прислуг.

Альфа ще кілька секунд дивилася на нього, наче не до кінця вірячи власним вухам.

— І як ви плануєте це здійснити?

— Досить просто, — тихо відповів Алекс, трохи нахилившись до неї. — Використаю їхню власну зброю проти них. — Альфа уважно слухала, не перебиваючи. — Усе, що потрібно, — лише віддати отруєний напій Монтамерам. Тут мені й знадобиться твоя допомога. Поки я буду відволікати ту трійцю, ти повинна будеш передати іншим прислугам колби з протиотрутою та проконтролювати процес приготування напоїв. — Алекс зробив коротку паузу. — Впораєшся?

Альфа на мить замислилася, після чого повільно кивнула.

— Можете на мене покластися. Сподіваюся, ваш план вдасться.

— Навіть не сумнівайся, — впевнено відповів Алекс.

Карета плавно сповільнила хід і невдовзі зупинилася перед входом до маєтку Монтамерів.

Перед Алексом височіли масивні ковані ворота, прикрашені складними візерунками та гербом родини. За ними простягалася доглянута алея, що вела просто до величезної кам'яної будівлі. Високі стіни, широкі вікна, декоративні колони та численні елементи оздоблення одразу демонстрували багатство господарів. Усе в цьому місці кричало про статус — від бездоганно підстрижених дерев уздовж дороги до кам'яних статуй, що стояли по обидва боки від входу.

Алекс спокійно оглянув маєток. Колись він уже бував тут. Щоправда, тоді замість гостей перед воротами стояли озброєні авантюристи, а сам маєток перетворився на поле бою. Зараз же все виглядало так, ніби тут не могло статися нічого поганого.

Біля входу на них уже чекали троє людей. Першим стояв худорлявий чоловік середнього віку. Його темне волосся було акуратно зачесане назад, а на обличчі застигла ввічлива усмішка, яка жодним чином не відображалася в холодному, пронизливому погляді. Він тримався рівно й упевнено, ні на мить не забуваючи про своє становище. Граф Реміль Монтамер.

Поруч із ним стояла його дружина Лоріна. Витончена жінка з довгим волоссям і правильними рисами обличчя. Її постава була бездоганною, а на губах грала легка, майже материнська усмішка. Проте холодні очі залишалися уважними, ніби вона оцінювала кожного гостя ще до того, як той встиг зробити перший крок.

Трохи позаду батьків стояв Сіріл. Щойно він побачив Алекса, його погляд на мить зустрівся з поглядом хлопця, після чого Сіріл одразу відвів очі. Сьогодні він був значно стриманішим, ніж під час екзамену, хоча за напруженою лінією губ усе ще легко читалося невдоволення.

Реміль зробив крок уперед.

— Щиро вітаю вас у нашому скромному маєтку, — промовив він із привітною усмішкою, яка виглядала майже бездоганно. — Я — граф Реміль Монтамер. Це моя дружина Лоріна, а поруч із нею наш син, Сіріл. Сподіваюся, дорога була приємною і не надто вас втомила.

— Дякуємо за гостинність, графе Ремілю, — відповів Габріель, стримано кивнувши. — Я Габріель, це моя дружина Емма, і наш син — Алекс. Нам було приємно прийняти запрошення вашої родини.

Лоріна витончено посміхнулася.

— Ми вдячні вам за візит, — холодно, але ввічливо промовила вона. — Сподіваюся, сьогоднішній вечір стане чудовою можливістю для наших сімей краще пізнати одна одну.

На кілька секунд запала тиша. Реміль перевів погляд на сина, після чого делікатно поклав руку йому на плече.

— І все ж мушу попросити у вас пробачення, — заговорив він, звертаючись до Габріеля, Емми та Алекса. — Мій син поводився негідно під час вчорашнього екзамену. Йому ще належить багато чого навчитися — не лише в магії, а й у тому, що стосується аристократичних манер та самоконтролю. Щиро прошу вибачити його за цей прикрий інцидент.

Сіріл на мить стиснув щелепу, але швидко опанував себе. Він зробив короткий уклін у бік Алекса.

— Вибачте за мій імпульсивний вчинок, — промовив він рівним голосом. — Я визнаю, що повівся неправильно.

Алекс кілька секунд спокійно дивився на нього, після чого легко кивнув.

— Вибачення приймаю, — відповів він із невимушеною посмішкою. — Сподіваюся, після сьогоднішнього вечора ми зможемо знайти спільну мову. — На мить Алекс затримав на Сірілі погляд. — А можливо, навіть подружитися.

Реміль ледь помітно підняв брову. Його погляд на секунду зустрівся з поглядом Лоріни, після чого він продовжив із тією ж привітною усмішкою:

— Безперечно, ми також на це сподіваємося. Будемо раді, якщо сьогоднішня вечеря сприятиме нашому зближенню.

— Прошу, проходьте, — додала Лоріна, зробивши крок убік. — Вечеря вже майже готова.

Реміль жестом запросив гостей усередину. Величезні двері маєтку повільно відчинилися. Алекс переступив поріг маєтку, і перше, що він відчув, — холод. Не фізичний, а той, що немовби просочувався крізь розкішні стіни та дорогі прикраси. Просторий хол із мармуровою підлогою, високими стелями й масивними люстрами виглядав бездоганно, проте в усьому цьому багатстві не було ані краплі затишку. Кожна річ стояла на своєму місці, кожна деталь демонструвала статус господарів, але сам будинок здавався Алексу чужим і непривітним.

“ Навіть у підземеллі, серед чудовиськ, я почувався б безпечніше, ніж тут. Хоча б тому, що чудовиська не приховують своїх намірів. ”

Алекс повільно оглянув зал, намагаючись не видати справжніх емоцій. Саме тоді до нього звернувся Реміль.

— Що ж, сподіваюся, наш маєток справляє на вас приємне враження.

Алекс одразу змінив вираз обличчя, змусивши себе виглядати щиро захопленим.

— О, він чудовий, графе Ремілю, — відповів він із належним захопленням у голосі.

“Було б ще краще, якби я міг спалити тут усе дощенту.”

— Якщо до вечері ще є трохи часу, чи не могли б ви провести мені екскурсію маєтком? — продовжив Алекс. — Хтозна, чи випаде мені ще колись нагода побувати в такому місці.

Реміль задоволено посміхнувся. Схоже, бажання гостя справді припало йому до душі. Він перевів погляд на сина.

— Сіріле, покажи Алексу маєток.

У голосі графа прозвучав тонкий, але беззаперечний наказ. Сіріл на мить стиснув губи. Очевидно, перспектива проводити час із хлопцем, який недавно принизив його перед сотнями людей, не викликала в нього жодного захвату.

— Як бажаєте, батьку, — неохоче відповів він.

Лоріна, яка до цього мовчки спостерігала за розмовою, м'яко посміхнулася.

— Думаю, буде краще, якщо ви прогуляєтеся наодинці. Так вам буде легше поговорити й залишити недавній інцидент у минулому.

Сіріл лише коротко кивнув. Альфа тим часом швидким поглядом окинула присутніх, після чого попрямувала в бік кухні. Алекс непомітно провів її поглядом, переконавшись, що вона вирушила виконувати свою частину плану. Після цього він перевів погляд на батьків і легко кивнув їм. Габріель та Емма відповіли такими ж спокійними поглядами.

Лоріна повернулася до них із ввічливою усмішкою.

— А тим часом прошу вас пройти зі мною. Вечеря буде подана вже зовсім скоро, і ми з чоловіком будемо раді скласти вам компанію.

— З радістю, — відповіла Емма.

Перед тим як піти, вона ще раз кинула на Алекса короткий напутній погляд. Габріель лише ледь помітно кивнув синові. За мить вони разом із Ремілем та Лоріною рушили вглиб маєтку, залишивши Алекса й Сіріла самих у просторому холі.

Сіріл кілька секунд мовчки дивився їм услід, після чого перевів погляд на Алекса.

— На першому поверсі, якщо чесно, нічого особливо цікавого немає. Кабінети, вітальня, їдальня — нічого, що могло б тебе здивувати. Хіба що... — Він на мить замислився, після чого на його обличчі з'явилася легка самовдоволена усмішка. — Можу показати тобі свою кімнату. Вона на другому поверсі. Думаю, там тобі буде цікавіше.

Алекс лише ввічливо посміхнувся.

— Звісно. Я із задоволенням подивлюся.

Сіріл розвернувся й попрямував до сходів. Алекс рушив слідом. Вони піднялися на другий поверх, де коридор виявився значно тихішим. Тут не було людей, а товсті килими майже повністю поглинали звук кроків. Сіріл пройшов кілька метрів і зупинився біля високих дерев'яних дверей.

— Ось тут я живу.

Він відчинив двері й пропустив Алекса вперед. За ними відкрилася простора кімната, яка з першого погляду демонструвала статус свого господаря. Меблі з темного червоного дерева були прикрашені тонким різьбленням. Підлогу вкривав дорогий килим у теплих відтінках, а біля стіни стояла масивна шафа з декоративними вставками. Просторе ліжко з високим узголів'ям займало значну частину кімнати, а над ним висіла гобеленова завіса з гербом Монтамерів.

На полицях лежали книги, кілька декоративних предметів і речі, які, здавалося, були виставлені тут не стільки для користування, скільки для того, щоб нагадувати кожному гостю про становище власника кімнати.

Сіріл задоволено оглянув приміщення.

— Ну що скажеш? Як тобі моя кімната?

Алекс неквапливо озирнувся, після чого зобразив на обличчі легке розчарування.

— Нічого особливого, якщо чесно.

Сіріл ледь помітно напружився.

— Так, вона значно відрізняється від моєї. У мене там лише ліжко, стіл і шафа, — продовжив Алекс. — Але чомусь мені здається, що в кімнаті Адама аристократизму буде значно більше. Та й цікавіше, мабуть, буде саме там.

“Ах ти ж жалюгідний простолюдець... Мало тобі було принизити мене на екзамені, так ти вирішив зробити це ще раз — уже в моєму власному домі. Смійся, поки можеш. Скоро і тобі, і твоїм рідним прийде кінець. І тоді вже сміятися буду я.” Сіріл стиснув зуби, відчуваючи, як усередині закипає злість , п роте вже за кілька секунд його обличчя знову стало спокійним.

— Що ж, кожен має власну думку, — байдуже відповів він. — Прошу, пройдемо далі. Я покажу тобі ще одну кімнату.

Алекс ледь помітно посміхнувся.

“Як би ти не старався, Сіріле, я прекрасно бачу твої справжні емоції. Злися. Злися, тобі це все одно не допоможе.”

Він рушив слідом за хлопцем. Сіріл провів його до іншої кімнати, облаштованої для гостей. Тут усе було значно стриманіше: зручне ліжко, невеликий стіл, кілька крісел і шафа. Очевидно, навіть гостьові покої в цьому маєтку мали виглядати достатньо розкішно, щоб не зіпсувати враження від господарів.

Оглянувши кімнату, Сіріл повернувся до Алекса.

— Пропоную повертатися вниз. Вечеря, мабуть, уже холоне, а дорослі напевно зачекалися на нас.

— Звісно.

Хлопці вже вийшли в коридор, коли Алекс раптом зупинився й подивився в його кінець.

— До речі, а що за кімната там, у самому кінці коридору?

Сіріл простежив за його поглядом.

— Кабінет мого батька.

— А можна його теж подивитися?

— На жаль, ні, — коротко відповів Сіріл. — Туди я тебе провести не можу.

— Шкода, — із удаваним сумом промовив Алекс.

Саме в цей момент із протилежного боку коридору поспішно з'явилася Альфа. Дівчина підійшла до Сіріла й трохи схвильовано звернулася до нього:

— Вибачте, пане Сіріле, але прошу вас пройти зі мною. Це... стосується вечері.

Сіріл навіть не подивився на неї.

— У мене свої справи, Альфо. Невже сама впоратися не можеш?

Альфа зберегла спокій, хоча в її голосі прозвучала наполегливість.

— Пробачте, пане, але це справді важливо. Прошу вас, пройдімо зі мною лише на кілька хвилин.

— Безтолкова рабиня... — крізь зуби процідив Сіріл. Він повернувся до Алекса. — Зачекай мене у моїй кімнаті. Я скоро повернуся.

Не чекаючи відповіді, Сіріл розвернувся й пішов слідом за Альфою. Алекс провів їх поглядом, доки вони не зникли за поворотом коридору. На його обличчі з'явилася задоволена посмішка.

‘Краще й бути не могло.”

Він одразу рушив до дверей кабінету Реміля. Озирнувшись на порожній коридор, Алекс обережно натиснув на ручку. Двері безшумно відчинилися. Він прослизнув усередину й так само тихо зачинив їх за собою.

Кабінет графа виявився ще розкішнішим, ніж Алекс очікував. Масивний письмовий стіл із темного дерева, високі книжкові шафи, дорогі картини та численні декоративні речі одразу видавали господаря, який звик оточувати себе багатством.

Алекс не став витрачати час на розглядання. Він швидко відійшов до центру кімнати й підняв руку. На долоні спалахнуло знайоме світло. За мить на підлозі сформувалося велике магічне кільце. Алекс уважно перевірив його структуру, переконавшись, що все працює саме так, як потрібно.

“Готово.”

Він ще раз оглянув кабінет, після чого тихо вийшов і зачинив двері. За кілька секунд Алекс уже повернувся до кімнати Сіріла. Він спокійно сів і став чекати.

“Все йде за планом. Залишилося тільки довести справу до кінця.”

Минуло близько хвилини, перш ніж двері відчинилися. Сіріл увійшов до кімнати з помітним роздратуванням на обличчі. Алекс одразу підвів погляд.

— Щось сталося?

— Нічого особливого, — коротко й роздратовано відповів Сіріл.

Алекс лише спокійно посміхнувся.

— Радий чути.

Не ставлячи більше жодних запитань, хлопці разом покинули кімнату й попрямували вниз до їдальні, де на них уже чекали дорослі.

Щойно Алекс і Сіріл увійшли до їдальні, Реміль одразу перевів на них погляд.

— Що ж, Алекс, сподіваюся, кімнати на другому поверсі справили на тебе гарне враження? — запитав граф із ледь помітною усмішкою.

— Так, звісно, графе Ремілю. Вони чудові, — ввічливо відповів Алекс.

Сіріл, який саме в цей момент сідав за стіл, ледь помітно скривився. Ще кілька хвилин тому цей хлопець називав його кімнату нічим особливим, а тепер із таким щирим виглядом розхвалював її батькові.

— Прекрасно, — задоволено кивнув Реміль. — Прошу, хлопці, приєднуйтеся до нас.

Алекс зайняв вільне місце за столом, після чого коротко оглянув присутніх. Габріель та Емма вже сиділи навпроти господарів. Лоріна спокійно підтримувала розмову, а поруч із нею лежали акуратно розкладені столові прибори.

— Сподіваюся, ми не перервали вашу розмову, — чемно запитав Алекс.

— Анітрохи, — м'яко посміхнулася Лоріна. — Ми якраз говорили про дітей і дуже раді, що ви до нас приєдналися. До речі, Алекс, які в тебе плани після закінчення Академії?

Алекс ледь підняв брову.

— Я тільки вчора вступив туди, тому про такі далекі плани поки що не замислювався.

— Зрозуміла, — Лоріна легко посміхнулася. — Сподіваюся, Сіріл також вступить до Академії наступного року. Тоді він зможе продовжити наше сімейне діло, яке для нас так багато значить.

Вона кинула на сина поблажливий погляд. Сіріл одразу випростався, намагаючись надати своєму обличчю гордого та зацікавленого вигляду.

— Безумовно, мамо, — із легкою посмішкою відповів він. — Для мене це буде честю.

“Господи, скільки ж мені ще грати добряка? Мене скоро знудить від цього маскараду.”

— Терпіння, Володарю, — пролунав у голові голос Сирени. — Ось-ось Ви доведете справу до кінця.

Алекс ледь помітно посміхнувся. Лоріна тим часом перевела погляд на гостей.

— Що ж, пропоную випити за наше знайомство.

Вона зробила легкий жест рукою.

“Нарешті.”

За мить до їдальні увійшла молода покоївка. На ній був такий самий вишуканий костюм, як і на Альфі. У руках дівчина тримала срібний піднос, на якому стояли кришталеві келихи з темно-червоним вином. Вона підійшла до столу й обережно розставила келихи перед кожним гостем. Закінчивши, дівчина відійшла на кілька кроків і опустила погляд.

Лоріна взяла свій келих.

— Це вино привезене з ангельських земель, — сказала вона з легким захопленням. — Дістати його непросто, але, запевняю вас, воно того варте. Сподіваюся, вам усім сподобається.

Реміль підняв келих.

— У мене є тост, — урочисто промовив він, обвівши поглядом гостей. — За наше знайомство та майбутню дружбу між нашими родинами.

Габріель із легкою посмішкою підняв свій келих.

— Підтримую вас, графе Ремілю. Нехай це знайомство стане початком взаємної підтримки та добробуту.

Інші також підняли келихи. Алекс спокійно дивився на вино перед собою.

“Ну що ж... почнемо.”

Він разом з усіма зробив ковток. Кілька секунд нічого не відбувалося. Гості продовжували сидіти спокійно, а Реміль навіть збирався щось сказати, коли раптом у голові трьох Монтамерів одночасно пролунав холодний, позбавлений будь-яких емоцій голос їхніх Сирен:

— Увага. У вині знаходиться отрута.

Реміль завмер. Лоріна ледь не випустила келих із руки. Сіріл різко зблід. На обличчях усіх трьох на мить промайнув неприхований шок. Вони майже одночасно переглянулися, намагаючись зрозуміти, чи правильно почули власних помічниць.

Отрута. У їхньому вині. Їхня власна отрута. Але вже наступної миті кожен із них змусив себе опануватися. Реміль повільно поставив келих на стіл, Лоріна прикрила тривогу за легкою посмішкою, а Сіріл опустив погляд, намагаючись приховати паніку.

Ніхто з гостей, здавалося, нічого не помітив. Лише Алекс спокійно сидів на своєму місці, тримаючи келих у руці. На його губах вже ледь помітно грала не награна посмішка.

Лоріна ще кілька секунд сиділа нерухом, після чого повільно поставила келих на стіл і підвелася.

— Вибачте, але мені потрібно ненадовго відійти до кухні, — спокійно промовила вона, хоча легка напруга все ж видавала її справжній стан. — Прошу, продовжуйте вечеряти.

Не чекаючи відповіді, Лоріна рушила до виходу.

— І куди це ми зібралися? — насмішкувато пролунав голос Алекса.

Вона різко зупинилася. На долоні Алекса вже спалахнуло магічне кільце. Лоріна встигла лише повернути голову, перш ніж її тіло пронизав різкий біль. Вона схопилася за груди й із диким криком впала на підлогу. Її пальці судомно стиснули одяг, а обличчя спотворилося від муки.

— Що це... Як це можливо?! — вирвалося з її уст. У голосі змішалися біль, шок і недовіра.

Реміль та Сіріл зрозуміли, що залишатися бездіяльними більше не можна. Обидва одночасно спробували використати магію. Навколо їхніх рук сформувалися водяні потоки, але зробити наступний крок вони не встигли. Алекс посилив дію магії, і двох Монтамерів одночасно скрутило від болю. Водяні потоки миттєво розсіялися, а самі вони впали на підлогу, не маючи сил навіть підвестися.

— Алекс! Що тут відбувається?! — стривожено вигукнув Габріель.

Він переводив погляд із сина на трьох Монтамерів, які тепер лежали на підлозі. Алекс обернувся до батька. Веселості в його обличчі вже не залишилося.

— Я все поясню вам пізніше. А зараз вам із мамою краще вирушити до кабінету Реміля. Там граф Астаріон та Адам шукають докази проти цієї родини. Ваша допомога може їм знадобитися.

Габріель та Емма ще кілька секунд дивилися на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Алекс не став нічого пояснювати. Під ногами його батьків спалахнуло магічне кільце.

— Алекс...

Емма не встигла договорити. Світло миттєво огорнуло їх із Габріелем, і наступної миті обоє зникли з їдальні, перемістившись до кабінету Реміля, де вже перебували Астаріон та Адам.

Алекс повільно опустив дві руки, і у їдальні запанувала тиша. Він перевів погляд на трьох Монтамерів, які залишилися лежати на підлозі, не здатні чинити опір.

— Нарешті можна спокійно поговорити, — голос Алекса звучав спокійно. — Вам ще пощастило, що я не такий монстр, як ви, і надаю перевагу проводити розмови в більш комфортній обстановці. — Він жестом указав на стільці. — Повертайтеся на свої місця. Не личить поважним аристократам валятися на підлозі під час вечері.

Лоріна, Реміль і Сіріл важко дихали, притискаючи руки до грудей. Вони обмінялися короткими поглядами. В очах кожного палала ненависть, але разом із нею читалося й те, чого Монтамери, напевно, не відчували вже дуже давно, — безпорадність. Жоден із них не сумнівався: фізичний опір зараз не дасть нічого. Тому вони мовчки повернулися на свої місця.

— Ось так значно краще, — весело промовив Алекс. — Він узяв свій келих, але пити не став. — І що, приємно стати жертвою власної отрути, міс Лоріно?

Лоріна кинула на нього сповнений ненависті погляд.

— Жалюгідний простолюдець... — Вона важко вдихнула, намагаючись зібрати залишки сил. — Рано тобі святкувати перемогу. Дельта! Негайно розберись із ним!

Покоївка, яка щойно розставляла напої, спокійно подивилася на Лоріну.

— Самі з ним розбирайтеся.

На кілька секунд у їдальні запанувала тиша. Алекс широко посміхнувся.

— І часто ваші прислуги дозволяють собі так розмовляти?

Лоріна нічого не відповіла. Її обличчя спотворилося від злості. Вона підняла руку, і над долонею сформувалося знайоме магічне кільце. Алекс навіть не поворухнувся. Він лише перевів погляд на Дельту, яка спокійно стояла на своєму місці.

— Як себе почуваєш? Ніде не болить?

— Все добре, — так само спокійно відповіла дівчина.

Лоріна завмерла. Її погляд метнувся від покоївки до Алекса.

— Що за... Що ти зробив?

Алекс ледь посміхнувся.

— А ти все ще не зрозуміла? — Він повернув голову до дверей. — Альфо, виходьте.

За кілька секунд до їдальні зайшла Альфа. За нею одна за одною з'явилися ще вісім покоївок. Усі були одягнені в однакові костюми, а на їхніх обличчях більше не було страху, який ще зовсім недавно змушував їх беззаперечно виконувати будь-який наказ господарів. Дівчата мовчки стали поруч з Альфою.

Алекс перевів погляд на Лоріну.

— Не хочеш ще раз використати свою магію? — насмішкувато запитав він. — Може, цього разу на комусь і спрацює.

Лоріна стиснула зуби.

— Досить цих ігор, — раптом грубо заговорив Реміль. Граф важко підняв голову. — І так зрозуміло, що на дівчат магія більше не подіє. Мене цікавить дещо інше. Звідки ти знаєш про цю магію? Як зміг її навчитися? Як дізнався рецепт протиотрути? І якого біса Астаріон зараз знаходиться в моєму кабінеті?

Алекс тихо хмикнув.

— Як багато запитань. — Він спокійно подивився графу в очі. — А чи є сенс на них відповідати? Жити вам усе одно залишилося недовго.

Реміль на мить замовк.

— Тоді дай відповідь хоча б на одне. Чого ти хочеш?

— Від вас? Абсолютно нічого. — Алекс злегка відкинувся на спинку стільця. — Усе, що ви могли мені розповісти, ви вже розповіли. Хоча самі про це навіть не здогадуєтеся.

— Тоді для чого все це? — Реміль нахмурився. — Чому ти не прикінчив нас одразу? Навіщо посадив за цей стіл? У цьому діалозі немає жодного сенсу. Якщо вже вирішив нас убити — то просто закінчуй свою справу.

Алекс кілька секунд мовчав.

— Спочатку саме таким і був план. — Він перевів погляд на Альфу та інших дівчат. — Але я пообіцяв Альфі не прикінчувати вас відразу. До того ж дівчатам потрібно було переконатися, що тепер ви більше не становите для них небезпеки. — Алекс повільно підвівся з-за столу. — Що ж, на цьому я змушений вас покинути. —Він подивився на покоївок. — Альфо, дівчата. Вони повністю у вашому розпорядженні.

Альфа зробила крок уперед.

— Дякую, пане Алексе. Далі ми розберемося самі. — Її голос залишався стриманим, проте цього разу в ньому вже неможливо було приховати полегшення.

Алекс кивнув і розвернувся до виходу.

— Чекай!

Раптовий крик Сіріла змусив його зупинитися, але не обернутися.

— Чого тобі?

Сіріл важко ковтнув. За кілька секунд його горда постава остаточно зламалася. Він зісковзнув зі стільця й упав на коліна.

— Благаю... врятуй мене. — На очах хлопця виступили сльози, а голос затремтів від страху. — Я готовий на все. Тільки, будь ласка... не залишай мене тут помирати.

Алекс повільно повернувся. Кілька секунд він просто дивився на Сіріла, після чого важко видихнув і підійшов ближче. Він присів перед хлопцем, щоб їхні погляди опинилися на одному рівні, а потім нахилився ще ближче.

— Ех-х-х... Сіріле, Сіріле... — Його голос був тихим. — Знаючи, скільки проблем ти створиш у майбутньому і скільки невинних життів забереш, я ніяк не можу тебе врятувати. — Алекс на мить замовк. — Та й не хочу, якщо чесно.

На обличчі Сіріла застиг жах. Алекс повільно підвівся.

— Якби не Альфа, я б влаштував вам справжнє пекло. Але домовленість є домовленість. Тому вашу долю вирішуватимуть ваші ж прислуги. — Він востаннє поглянув на Сіріла. — Сподіваюся, ти поводився з ними чемно. Можливо, вони навіть подарують тобі швидку смерть.

Не чекаючи відповіді, Алекс розвернувся й попрямував до виходу. Сіріл так і залишився стояти на колінах, дивлячись йому вслід. Алекс уже зник за дверима, залишивши Монтамерів наодинці з тими, кого вони роками вважали безправними слугами.

Алекс відчинив двері кабінету Реміля й одразу побачив Астаріона, Адама, Емму та Габріеля, які сиділи за столом, заваленим документами. Знайдені в кабінеті папери були розкладені цілими стосами, і всі четверо уважно переглядали їх, намагаючись розібратися в масштабах злочинів Монтамерів.

Щойно Емма помітила сина, вона відразу підвелася й поспішила до нього.

— Алекс, з тобою все гаразд? — стривожено запитала вона, міцно обіймаючи хлопця.

— Все добре, мамо. Можеш не переживати, — з легкою усмішкою відповів Алекс, намагаючись заспокоїти її.

До них підійшов Габріель і поклав руку синові на плече.

— Радий бачити, що ти цілий і неушкоджений.

— Я ж казав, що все буде добре.

Астаріон, який до цього мовчки спостерігав за зустріччю, підійшов ближче.

— Як усе пройшло внизу? — поцікавився він.

— Як і було заплановано, графе, — спокійно відповів Алекс.

— Радий чути. — Астаріон кивнув, після чого взяв зі столу кілька документів. — Глянь-но на це. Як ти й казав, тут розписано практично все. Імена аристократів, які зникли після відвідин маєтку, їхні фінансові махінації та інші докази, які можуть остаточно викрити Монтамерів. — Він відклав папери й узяв інший документ. — А ще ми знайшли щоденник Лоріни. Щоправда, його ще не встигли прочитати.

Алекс швидко пробігся очима по документах.

“Усе те саме, що й раніше. Більше тут шукати нічого. ”

— Схоже, ви знайшли навіть більше, ніж очікували, — спокійно промовив він.

Габріель, який увесь цей час мовчки спостерігав за розмовою, нарешті не витримав.

— А тепер, синку, поясни нам, будь ласка, що тут взагалі відбувається?

Алекс на мить зам'явся.

— А-а-а... Відносно цього... — Він потер потилицю, намагаючись підібрати правильні слова. — Як би вам це пояснити...

Астаріон одразу помітив його вагання й вирішив прийти на допомогу.

— Це все моя ідея, — спокійно промовив граф, привертаючи до себе увагу присутніх. — Я попросив Алекса затримати Монтамерів унизу, поки ми з Адамом збиратимемо докази. Він лише допомагав мені реалізувати задумане.

Адам, який спочатку на мить здивувався, почувши батькову версію, швидко підхопив її.

— Тут є трохи й моєї провини. Після екзамену я необережно обмовився, що було б непогано позбутися Монтамерів. Алекс підтримав цю ідею й почав розпитувати, як усе можна провернути. — Він на мить перевів погляд на графа. — А потім батько розповів йому про свій задум, який уже давно не міг реалізувати. Нам просто не вистачало однієї важливої деталі — людини, яка могла б відволікти Монтамерів, поки ми шукатимемо докази в їхньому кабінеті.

Астаріон повернувся до Габріеля та Емми.

— І я хочу попросити у вас вибачення за те, що втягнув вас у цю небезпечну ситуацію. Це справді було ризиковано, і я не мав наміру створювати для вас подібні неприємності.

Габріель важко видихнув, після чого все ж посміхнувся.

— Головне, що все добре закінчилося, графе. Але якщо в майбутньому плануватиметься щось подібне, прошу хоча б повідомляти нас заздалегідь.

Алекс подивився на Астаріона й Адама.

“Астаріоне, Адаме, я вас обожнюю.”

Він ледь помітно видихнув із полегшенням.

— Не переживайте. Більше подібних авантюр не буде, — пообіцяв Алекс.

У цей момент двері кабінету відчинилися. До приміщення зайшла Альфа, а за нею — решта покоївок. Дівчата зупинилися біля входу й синхронно вклонилися. Альфа зробила крок уперед.

— Пане Алексе, з родиною Монтамерів покінчено, — спокійно повідомила вона.

Алекс кивнув.

— Радий чути. І що тепер плануєте робити?

Дівчата переглянулися між собою. Після короткої мовчазної паузи Альфа зробила ще один крок, виступаючи від імені всіх.

— Ми вирішили служити вам, пане Алексе. Ви врятували нас, і тепер ми хочемо залишитися з вами й надалі.

— Це дуже щедра пропозиція, але... — Алекс на мить зам'явся, підбираючи слова. — Ви всі заслужили спокійне життя після стількох років виснажливої служби. Вам не обов'язково...

— Це наше остаточне рішення. — Альфа сказала це спокійно, але настільки твердо, що стало зрозуміло — відступати вона не збирається. — Ви врятували нас. І ми хочемо до кінця своїх днів служити вам.

Алекс на кілька секунд замовк. Адам, який із широкою усмішкою спостерігав за цією сценою, вирішив не втрачати можливості підколоти друга.

— Ти, я бачу, непогано влаштувався. І з надокучливою сімейкою розібрався, і десять покоївок отримав у подарунок!

Алекс повільно повернув голову до Адама.

— Дуже смішно.

Після цього він перевів майже благальний погляд на батьків, сподіваючись хоча б на якусь підтримку. Габріель та Емма лише переглянулися й усміхнулися. Жоден із них навіть не спробував втрутитися.

“Та ви знущаєтесь... Сирено, благаю, скажи, що в тебе є хоча б якась ідея, як мені з цього викрутитися.”

— Ви повинні самі брати відповідальність за результат своїх вчинків, — спокійно відповіла Сирена.

“ Ну дякую. ”

Алекс важко видихнув.

— Гаразд, — нарешті здався він. — Але є одна проблема. Наш дім, боюся, навряд чи вмістить вас усіх.

Астаріон, який до цього мовчки спостерігав за розмовою, ледь стримував усмішку.

— Можеш більше не хвилюватися. За допомогу в ліквідації Монтамерів я хочу подарувати вашій родині новий маєток.

Габріель здивовано подивився на графа.

— Чи не надто це великий подарунок?

Астаріон лише розсміявся.

— Майте на увазі, що маєток буде придбаний за гроші самої родини Монтамерів. — Він підморгнув Алексу.

Габріель та Емма переглянулися.

— Ну... якщо це буде за їхній кошт, — після короткої паузи промовив Габріель, — то ми не проти.

— Ось і чудово, — задоволено кивнув Астаріон. — Тоді завтра я відвідаю вас, і після цього ми разом вирушимо до вашого нового дому. Мій знайомий якраз нещодавно виставив свій маєток на продаж, тож із пошуком відповідного місця проблем не виникне.

— Чекатимемо на вас, графе, — з вдячністю відповів Алекс.

Астаріон кивнув.

— У такому разі бажаю вам гарного вечора.

Під його ногами та ногами Адама одночасно спалахнули магічні кільця. За мить обоє зникли з кабінету. Алекс провів їх поглядом, після чого повернувся до батьків і покоївок.

— Що ж, нам також пора додому.

Він створив магічне кільце. За кілька секунд його світло охопило Алекса, Габріеля, Емму та всіх покоївок, а вже наступної миті кабінет спорожнів. Усі вони перемістилися додому.

Щойно опинившись у своїй кімнаті, Алекс без сил упав на ліжко й важко видихнув.

— Нарешті вдома... Ця гра в добряка мене втомила більше, ніж тренування з батьком.

— Однак мушу визнати, що зі своїм завданням Ви впоралися чудово, Володарю, — спокійно озвалася Сирена.

— Дякую за похвалу. Тільки ось тепер до мене приєдналася ціла армія покоївок. Цього я не очікував. — Алекс на мить замовк, після чого задумливо подивився в стелю. — Та й не пам'ятаю я, щоб у Монтамерів було стільки прислуг. Невже в майбутньому вони їх... — він скривився. — Від них можна очікувати чого завгодно.

— Вам не слід надто багато думати про те, що могло б статися, Володарю. Головне — те, що сталося насправді. Альфа та інші дівчата самі зробили свій вибір. Вони визнали Ваш авторитет і довірили Вам своє майбутнє. До того ж це може стати хорошим нагадуванням про те, що не варто бездумно ризикувати собою.

Алекс хмикнув.

— Тобто тепер мені варто прийняти роль господаря з особистим гаремом? — Він тихо розсміявся, прикривши очі. — І що, Сирено, ти це схвалюєш?

— Як Ваш вірний супутник, Володарю, я підтримую Ваші рішення. Якщо Ви вже вирішили взяти на себе відповідальність за майбутнє цих дівчат, я, як завжди, допоможу з усіма організаційними питаннями. — Сирена зробила коротку паузу. — Однак не варто забувати й про більш важливі справи. У Вас уже є думки щодо наступних кроків?

Алекс розплющив одне око.

— Куди ти так поспішаєш? Від моменту, коли я перемістився в минуле, минуло лише три місяці й кілька днів. А за цей час я вже встиг піднятися до тридцять третього рівня, зустрітися з Адамом і Астаріоном, знищити Монтамерів і бонусом отримати десять покоївок. — На його обличчі з'явилася широка усмішка. — Нагадай-но мені, хто казав, що мій запас удачі вже закінчився на найближчий час?

— Я лише констатувала очевидне, Володарю.

— Ну ось, — Алекс знову вмостився зручніше. — Зараз у мене немає жодних масштабних ідей. На найближчі кілька днів завдань і без того вистачає. — Він почав загинати пальці. — Спочатку потрібно розібратися з переїздом у новий маєток. Потім закрити питання з покоївками. А ще розповісти всім, кому я планував, про майбутню війну й уже разом придумати план, як її не допустити. — Алекс важко видихнув. — Так що турбот на найближчі два-три дні мені вистачить. І тут без твоєї допомоги ніяк не обійтися. За останні роки я звик тільки до щоденних боїв, а тепер у мене з'явилися люди, за яких я відповідаю. Якщо ці дівчата вже вирішили довірити мені свої життя, я хочу бути для них хорошим господарем. Я не можу просто залишити їх без підтримки.

— Я Вас зрозуміла. З радістю допоможу, Володарю. — У голосі Сирени прозвучала звична м'якість. — А поки що насолоджуйтеся своїм тріумфом. Сьогодні Ви його заслужили.

Алекс ледь усміхнувся.

— Дякую за все, Сирено, — втомлено промовив він і заплющив очі. — Що б я робив без тебе?

Відповіді не пролунало. За кілька секунд хлопець уже міцно спав.