Розділ 6

Сонце ще навіть не встигло повністю піднятися над горизонтом, а Алекс уже розплющив очі. Кілька секунд він лежав нерухомо, дивлячись у стелю.

“І чому я прокинувся так рано?..”

Алекс перевернувся на інший бік і спробував знову заснути. Марно. За кілька хвилин він важко видихнув, підвівся з ліжка, накинув сорочку і попрямував до дверей.

— Хоча б води вип'ю, — пробурмотів він собі під ніс.

Спускаючись сходами, Алекс раптом почув тихий гуркіт посуду і приглушені голоси, що долинали з кухні. Спершу він подумав, що прокинулася мама, але коли зайшов усередину, то на кілька секунд завмер. Біля столів порались Альфа та ще троє покоївок. Одна нарізала овочі, друга замішувала тісто, третя накривала на стіл, а сама Альфа перевіряла одразу кілька страв на плиті.

“Сирено... мені це зараз сниться?”

— Якщо так, Володарю, то це напрочуд реалістичний сон.

На губах Алекса мимоволі з'явилася усмішка.

— Доброго ранку, — привітався він. — Бачу, не мені одному сьогодні не спиться.

Покоївки одночасно повернулися в його бік. На мить на кухні запанувала тиша, а потім усі четверо синхронно випрямилися.

— Доброго ранку, Володарю.

Алекс ледь помітно скривився.

— Сподіваюсь, ми Вас не розбудили? — спокійно запитала Альфа.

— Ні, навпаки. Я навіть не чув вас, поки не зайшов сюди. А ви чому піднялися в таку рань?

— Це наш обов'язок, пане Алексе, — відповіла Альфа. — Покоївки повинні прокидатися раніше за господаря і підготувати все необхідне для його комфорту.

— Та який із мене господар... — Алекс важко зітхнув і сперся на край столу. — Послухайте. Я не Монтамер. І ніколи не буду ставитися до вас так, як ставилися вони. Мені не потрібні ні поклони, ні всі ці нескінченні формальності. Я хочу, щоб ми нормально спілкувалися. Як люди.

На кухні запанувала дивна тиша. Дівчата переглянулися між собою. На їхніх обличчях не було ані радості, ані полегшення. Лише розгубленість.

—Я щось не те сказав? — невпевнено запитав хлопець Сирену.

— Їм просто потрібен час, Володарю, — спокійно відповіла вона. — Для них це новий досвід.

Алекс подумки лише зітхнув. Першою заговорила Альфа.

— Якщо це справді Ваше бажання, пане Алексе... ми спробуємо. — Вона трохи зам'ялася. — Хоча зараз це звучить трохи дивно. — На її обличчі вперше з'явилася слабка усмішка. — Ми не знаємо, як правильно поводитися в такій ситуації. Але постараємося звикнути.

Алекс усміхнувся у відповідь. З усіх дівчат саме Альфа найшвидше взяла себе в руки.

— Уже непоганий початок, — сказав він, після чого озирнувся. — А де решта?

— Троє працюють у саду, — пояснила Альфа. — А інші пішли до міста за покупками, щойно відкрилися магазини.

— Прекрасно... — Алекс театрально закотив очі. — Я сподівався хоча б одну з вас переконати відпочити, а ви вже встигли розбігтися хто куди. — Кілька дівчат тихо засміялися. — Що ж, тоді дозвольте хоча б допомогти.

Він закотив рукави сорочки й підійшов до столу.

— Пане Алексе, це зовсім не обов'язково...

— Запізно. Я вже настроївся попрацювати на кухні.

Не чекаючи нових заперечень, Алекс узявся допомагати з приготуванням сніданку. Спочатку покоївки помітно нервували. Кожна його дія викликала у них напруження, ніби вони очікували, що будь-якої миті він нагадає їм про різницю в статусі. Але цього не сталося. Алекс спокійно допомагав переносити продукти, нарізав овочі, розкладав посуд і водночас підтримував розмову.

— І давно ви всі знайомі між собою? — поцікавився він.

— Більшість із нас потрапила до маєтку приблизно в один час, — відповіла одна з дівчат. — Тому так.

— Значить, я тепер єдиний новенький у вашій компанії?

Всі дівчата засміялися. Напруга почала поступово зникати. Незабаром до розмови долучилася ще одна дівчина, потім третя. Навіть Альфа час від часу вставляла короткі коментарі. Алекс розповідав кумедні історії з дитинства, жартував і навмисно уникав будь-яких тем, які могли б нагадати про вчорашні події.

Стіл поступово наповнювався простими, але апетитними стравами. На великій дерев'яній дошці лежав ще теплий домашній хліб із хрусткою скоринкою. Поряд стояла миска зі смаженими яйцями, нарізані овочі та кілька видів сиру. З чайника піднімалася легка пара, наповнюючи кухню ароматом трав'яного чаю. Окреме місце на столі займав великий яблучний пиріг, запах якого вже давно заполонив увесь будинок.

Саме в цей момент до кухні зайшли Габріель та Емма. Жінка завмерла на порозі й із задоволенням вдихнула повітря.

— Так... і що тут у нас відбувається? — з усмішкою поцікавилася вона. — А головне, чим це так неймовірно пахне?

Алекс саме допомагав одній із покоївок переносити тарілки до столу.

— Нічого особливого, — він невинно знизав плечима. — Просто ми з дівчатами вирішили захопити кухню.

Покоївки переглянулися і знову легко засміялися. Альфа тим часом підійшла до Габріеля та Емми і ввічливо схилила голову.

— Сніданок готовий. Прошу до столу.

Габріель із Еммою обмінялися короткими поглядами. Ще вчора ці дівчата були наляканими служницями Монтамерів, а сьогодні вже господарювали на їхній кухні так, ніби жили тут багато років. Принаймні виглядали вони значно спокійнішими.

Усі розсілися за столом. Поки родина починала снідати, покоївки одна за одною залишали кухню, повертаючись до своїх справ. Перед виходом Альфа ще раз переконалася, що всім вистачає їжі, після чого непомітно зникла за дверима.

Алекс провів її поглядом.

“У новому маєтку точно потрібна буде велика їдальня. І великий стіл. Такий, щоб усі могли поміститися.”

Сніданок минув напрочуд спокійно. Щойно останні тарілки спорожніли, як у двері постукали.

— Я відчиню. — Алекс одразу підвівся. Він швидко пройшов до передпокою і відкрив двері.

На порозі стояв Астаріон. Як завжди бездоганно одягнений і з легкою впевненою усмішкою на обличчі.

— Доброго ранку, Алекс.

— Доброго ранку, графе.

— Сподіваюся, я не зарано?

— Та ні. Ми якраз закінчили снідати. — Алекс відступив убік. — Проходьте. Ми вже чекали на вас.

— Радий це чути.

Астаріон увійшов до будинку й попрямував слідом за Алексом до кухні. Щойно граф з'явився у дверях, Габріель та Емма підвелися зі своїх місць.

— Графе Астаріоне, радий вас бачити, — привітався Габріель від імені всієї родини.

— Взаємно, — відповів Астаріон із легким кивком. Його погляд швидко ковзнув по присутніх. Схоже, усі були в хорошому настрої. Це його явно потішило. — Якщо всі вже готові, пропоную не витрачати час даремно й одразу вирушити оглядати ваш новий маєток.

Після цих слів Габріель переглянувся з Еммою. Жінка усміхнулася. Потім обоє подивилися на Алекса. Хлопець лише впевнено кивнув.

— Ми готові, — відповів Габріель.

— Тоді чудово.

Астаріон підняв руку, і під ногами присутніх почало розгортатися велике магічне коло. Золоті лінії швидко вкрили підлогу кухні, наповнюючи приміщення м'яким сяйвом. За мить світло спалахнуло яскравіше, і вся група безслідно зникла, залишивши після себе лише порожню кухню та ледь відчутний слід магії в повітрі.

Алекс відчув під ногами тверду кам'яну доріжку й повільно озирнувся навколо.

Перед ними височів розкішний аристократичний маєток. Двоповерхова будівля з білого каменю велично здіймалася над навколишнім ландшафтом. Високі колони підтримували широкий балкон над головним входом, а великі аркові вікна відбивали сонячне світло. Темно-червоний черепичний дах гармонійно поєднувався зі світлими стінами, створюючи відчуття стриманої, але беззаперечної розкоші.

Перед маєтком простягався великий доглянутий сад. Рівно підстрижені газони, декоративні кущі та десятки квіткових клумб прикрашали територію. Уздовж гравійної доріжки стояли витончені ліхтарі, а трохи далі дзюрчали два симетричні фонтани з білого мармуру.

— Нічого собі... — тихо видихнув Габріель.

— Це справді наш дім? — майже пошепки запитала Емма. На її обличчі змішалися захоплення, недовіра й легка розгубленість.

— Саме так. — Астаріон задоволено усміхнувся і неспішно рушив уперед. — Ходімо. Покажу вам усе особисто.

Граф провів їх територією маєтку, коротко розповідаючи про околиці. Вони пройшли повз невеликий фруктовий сад, декоративне озеро зі світлою альтанкою та просторий внутрішній двір, де при бажанні можна було проводити тренування або приймати гостей.

— Попередній власник дуже любив комфорт, — пояснив Астаріон. — Тому не шкодував грошей на благоустрій.

Зрештою вони підійшли до головного входу. Важкі дубові двері відчинилися, і гості опинилися всередині. Емма мимоволі завмерла.

Просторий центральний хол із високою стелею виглядав майже як палацова зала. Кришталева люстра переливалася сотнями відблисків, мармурова підлога блищала настільки, що в ній можна було побачити власне відображення, а широка сходова клітка плавно підіймалася на другий поверх.

Уздовж стін стояли дорогі меблі з червоного дерева, а численні картини та декоративні елементи лише підкреслювали статус колишніх господарів. Протягом наступної години Астаріон показав їм більшу частину будинку. Вони відвідали величезну їдальню, простору вітальню з каміном, бібліотеку з сотнями книг, кілька гостьових кімнат і кухню, яка за розмірами майже не поступалася всьому першому поверху їхнього старого будинку.

Нарешті екскурсія завершилася, і всі повернулися до центрального залу.

— Що ж, як вам? — із легкою усмішкою запитав Астаріон.

Емма ще раз оглянула просторе приміщення.

— Якщо чесно... я досі не можу повірити, що все це реально.

Габріель тихо засміявся.

— Мушу погодитися. Після нашого старого будинку це виглядає як зовсім інший світ. Ви перевершили всі наші очікування, графе.

— Ви це заслужили, — спокійно відповів Астаріон. — Звикайте. Відтепер це ваш дім. — Він легко видихнув, і продовжив уже більш діловим тоном: — Що ж, пропоную вам повернутися до старого будинку та перевезти сюди речі. Також потрібно забрати покоївок. — Після короткої паузи він перевів погляд на Алекса. — А його я хотів би ненадовго позичити для однієї розмови.

Емма одразу подивилася на сина. Алекс лише спокійно усміхнувся.

— Не хвилюйся, мамо. Я повернуся трохи пізніше.

Емма ще кілька секунд дивилася на нього, після чого здалася.

— Добре. — Потім вона перевела погляд на графа. — Графе Астаріоне, тоді я хочу запросити вас і Адама сьогодні на вечерю. Це буде наш перший вечір у новому домі, і нам буде дуже приємно, якщо ви проведете його разом із нами.

На обличчі Астаріона з'явилася щира усмішка.

— Дякую за запрошення, пані Еммо. Ми з Адамом із задоволенням його приймемо.

Після цих слів граф створив магічне коло. Золоте світло огорнуло Габріеля та Емму.

— Тоді до вечора.

— До вечора, графе.

За мить подружжя зникло. Коли світло остаточно розвіялося, у великому залі залишилися лише Алекс і Астаріон. Посмішка графа повільно зникла.

— Що ж, — промовив він уже значно серйознішим голосом. — Тепер можемо поговорити без зайвих вух.

Навколо них спалахнуло нове магічне коло. Наступної миті обидва зникли, переносячись до маєтку Астаріона.

Чоловіки з'явилися посеред кабінету графа.

— Ну нарешті ви тут!

За спиною Алекса пролунав дзвінкий жіночий голос. Хлопець миттєво впізнав його. Повільно обернувшись, він побачив жінку, яку не бачив з моменту екзамену. Директора Академії. Одну з наймогутніших вампірів у світі. Майстриню магії крові, якій навіть серед найсильніших чаклунів було небагато рівних. А ще — людину, яка в майбутньому зробила величезний внесок у його розвиток.

Перед ним стояла висока жінка з довгим хвилястим волоссям кольору темного рубіну. Червоні пасма спадали майже до пояса, підкреслюючи бліду шкіру та витончені риси обличчя. Її рубінові очі світилися ледь помітним насмішкуватим блиском, а елегантна червона сукня лише доповнювала образ аристократки, яка звикла бути в центрі уваги. Навіть зараз Алекс чудово розумів, чому половина чоловіків континенту втрачала здатність нормально мислити поруч із нею.

— Давно не бачилися, Алекс, — жінка тепло посміхнулася.

— А ти, бачу, вже встигла випити цілу пляшку, — спокійно промовив Астаріон, кидаючи погляд на порожню пляшку вина на столі. — І скільки разів мені повторювати не сідати за мій стіл?

— Ей! Не роби з мене п'яницю на очах у племінника! — Елізабет обурено фиркнула, після чого підвелася зі стільця та швидко підійшла до Алекса. — І довго ще будеш стояти стовпом? Невже не радий бачити свою дорогу тітоньку?

Вона театрально зітхнула, приклавши руку до грудей. Алекс не втримав усмішки.

— Тобі навіть словами не передати, наскільки я радий тебе бачити, тітонько Елізабет.

— Так ти все ж пам'ятаєш мене! — Очі вампірки буквально засяяли. Вона миттєво схопила його за руки. — Я так боялася, що ти мене навіть не впізнаєш.

— Елізабет, благаю, візьми себе в руки, — озвався Астаріон. — Ти директор Академії, а поводишся як маленька дитина.

— Директор я лише в стінах Академії. — Елізабет навіть не обернулася. — А зараз я в гостях свого найкращого друга, який великодушно дозволив мені зустрітися з племінником, якого я не бачила багато років. Невже це не привід для такої поведінки? — Тепер вона все ж перевела погляд на графа й єхидно посміхнулася.

— Роби як знаєш. — Астаріон лише важко видихнув. — Я, звісно, радий, що ви нарешті зустрілися, але не забувай, для чого я привів його сюди.

— Що ж, твоя правда. — Елізабет відпустила руки Алекса й повернулася до столу. — Ми чекаємо на дуже цікаву історію. Не розчаруй нас.

“Історія буде цікавішою, ніж ви можете собі уявити.”

Поки Елізабет влаштовувалася поруч із Адамом, Алекс нарешті звернув увагу на друга. Той сидів напрочуд тихо. Настільки тихо, що це навіть виглядало підозріло.

“Вперше бачу, щоб він поводився аж настільки дисципліновано.”

— Візьми собі стілець, — кивнув Астаріон у бік вільного місця. Коли Алекс сів, граф сперся руками на стіл і продовжив: — Сподіваюся, ти здогадуєшся, навіщо ми тебе сюди привели.

— Здогадуюся, — спокійно відповів Алекс. — Ось тільки не впевнений, що ви повірите в мої слова.

— Це вже залежить від тебе. І рекомендую говорити все як є, оскільки...

— Ви можете чути чуже серцебиття. Я знаю.

У кабінеті запанувала тиша. Посмішка повільно зникла з обличчя Елізабет. Адам здивовано перевів погляд на батька. Сам Астаріон декілька секунд мовчки дивився на хлопця.

— Звідки ти... — Граф навіть не закінчив запитання. Його погляд став значно серйознішим. — Ну добре, — нарешті промовив він. — Можеш починати.

Алекс на мить заплющив очі, збираючись із думками.

— Що ж, — впевнено почав він. — Можете вірити, можете ні, але я... — Він зробив коротку паузу. Глибоко вдихнув. Повільно видихнув. І лише після цього продовжив: — Я з майбутнього.

— З майбутнього?! Серйозно?! — Адам мало не підскочив зі стільця. — Ти зараз жартуєш, так?

— На жаль чи на щастя, ні, — спокійно відповів Алекс.

Елізабет мовчки спостерігала за ним.

— Що ж, — нарешті промовила вона. — Це цікаво. Можливо, навіть занадто цікаво.

Астаріон залишався незворушним. Його погляд був прикутий до хлопця.Серцебиття Алекса залишалося рівним. Спокійним. Без жодного натяку на брехню.

— Звучить абсурдно, — повільно промовив граф. — Мені потрібні ще докази.

— Як скажете.

Алекс витягнув вперед праву руку і його зап'ястя почало повільно червоніти. Через секунду тонкі червоні струмки вирвалися назовні й закружляли навколо долоні. Кров рухалася неприродно слухняно. Вона ущільнювалася, перепліталася, змінювала форму. І за кілька секунд у руці Алекса вже знаходився повноцінний меч із крові. Його лезо відбивало світло насиченим рубіновим блиском.

У кабінеті стало тихо. Елізабет повільно підвелася зі свого місця і підійшла до Алекса.

“Ідеальна форма...” Її погляд ковзав по лезу, помічаючи кожну дрібницю. “Правильна структура. Стабільний потік крові. Жодних ознак втрати контролю.”

— Елізабет, — заговорив Астаріон. — Чи міг Габріель навчити його цьому?

— Точно ні. — Вперше за весь час її голос прозвучав абсолютно серйозно. Вона продовжувала дивитися на меч. — Габріель роками намагався навчитися магії крові. Він знає всю теорію, знає кожен етап створення кров'яної зброї, але сам не здатний її використати. — Вона перевела погляд на Алекса. — А я боялась, що і у тебе нічого не вийде. Рада, що помилялась.

На губах хлопця з'явилася тепла посмішка.

— І це повністю твоя заслуга, Елізабет. Якби не ти, я б так і не опанував магію крові. — Алекс подивився на меч. — Скільки ж днів і ночей ми витратили на тренування. Скільки разів я хотів усе кинути. І скільки разів ти змушувала мене починати спочатку. А потім мені знадобилося ще три роки, щоб зрівнятися з тобою в майстерності.

На обличчі жінки повільно з'явилася усмішка.

— О-о-о... Так ти володієш цією магією не гірше за мене? — В її очах загорівся знайомий азарт. — Що ж, це ми ще обов'язково перевіримо. — Вона повернулася на своє місце. — І якщо це дійсно так, то ти можеш допомогти мені в одній дуже цікавій справі. Але про це пізніше.

— Допустимо, ти говориш правду, — заговорив Астаріон. — Тоді в мене виникає два питання. — Він уважно подивився на хлопця. — Як ти зміг переміститися в часі? — Граф зробив коротку паузу. — І для чого повернувся?

Алекс сперся на спинку стільця. Кров'яний меч повільно розчинився, а вся кров повернулася назад у його зап'ястя.

— Тут доведеться багато розповідати.

— Часу в нас достатньо.

Алекс обвів поглядом усіх присутніх. Адам. Елізабет. Астаріон. Саме ці люди в майбутньому стануть його найближчими союзниками.

— В такому разі... почну з самого початку.

“І я розповів їм усе, що знав.”

“Спочатку мова зайшла про війну між расами. Реакція у всіх була різною. Адам час від часу не стримувався і тихо коментував окремі моменти, особливо коли чув про власне майбутнє. Елізабет спершу намагалася зберігати звичний спокійний вигляд, але що довше тривала моя розповідь, то більше емоцій з'являлося на її обличчі. Здивування змінювалося тривогою, тривога — сумом, а подекуди я навіть помічав у її очах страх. Для більшості людей Елізабет могла здаватися загадкою, але не для мене. За роки, проведені поруч із нею, я навчився помічати найменші зміни в її настрої. Навіть зараз вони читалися для мене так само легко, як рядки у відкритій книзі.”

“Лише Астаріон залишався незмінним. Він мовчки слухав, не перебиваючи й не ставлячи зайвих запитань. Його обличчя майже не виражало емоцій, а погляд був прикутий до мене від початку і до самого кінця розповіді. Саме за це я завжди поважав графа. За вміння зберігати холодний розум навіть тоді, коли світ навколо починав руйнуватися.”

“Потім я перейшов до зустрічі з Люменією. Коротко переказав нашу розмову, розповів про те, чим займався до вступного екзамену в Академію, а після цього дійшов до подій останніх днів.”

“І нарешті закінчив.”

— Кінець, — сказав Алекс і важко видихнув. — Начебто все розповів.

Останні слова повисли в повітрі. У кабінеті запанувала настільки глибока тиша, що здавалося, ніби навіть саме повітря стало важчим.

Астаріон схрестив руки на грудях і після кількох секунд мовчання зробив крок уперед.

— Цікава історія, — задумливо промовив він. — І як же ти плануєш вберегти наш світ від війни? Люменія явно не просто так обрала саме тебе для такої ролі.

Алекс ненадовго опустив погляд.

— Навіть не здогадуюся, чим вона керувалася, коли зробила цей вибір, — чесно відповів він. — У попередньому житті я був звичайним юнаком, який навіть не встиг закінчити Академію. Війна почалася за рік до випуску. — Він перевів погляд на Елізабет. — Потім я став твоїм помічником. А далі все моє життя складалося лише з двох речей: тренувань і битв. — Далі його погляд зустрівся з поглядом Астаріона. — Тому я справді не знаю, що Люменія побачила в мені такого особливого, щоб довірити долю цілого світу.

— Але ти вже досягнув чималого результату, — втрутилася Елізабет. В її тоні не було ні краплі сумніву. Лише тепла гордість. — Ти перебуваєш у минулому трохи більше трьох місяців і вже встиг розібратися з Монтамерами.

Алекс лише похитав головою.

— Це просто везіння. — Його голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай. — Те, що я зустрів Сіріла на екзамені. Те, що ви з Адамом так швидко мені повірили. Те, що Альфа наважилася довіритися мені... — Він ненадовго замовк. — Усе це просто вдалі обставини.

“Дійсно, лише везіння. І нічого більше. Я навіть розповів їм усю правду лише тому, що боявся не впоратися сам. Астаріон — один із найвпливовіших вампірів сучасності. Адам — майбутня легенда. Елізабет здатна самотужки винищити сотню ворогів. А я... Я просто хлопець, якому пощастило зустріти їх усіх. Пощастило тоді. І щастить зараз.”

Несподівано важка рука лягла йому на плече. Алекс підняв голову. Перед ним стояв Астаріон.

— Кажеш, що тобі просто пощастило? — Граф злегка нахилився вперед, змушуючи хлопця зустріти його погляд. — Я готовий із цим посперечатися. — Його голос був спокійним, але твердим. — Сіріла ти переміг не завдяки везінню, а завдяки власним навичкам. Саме тому Адам звернув на тебе увагу. — Астаріон кивнув у бік сина. — Те, як упевнено ти поводився під час нашої першої розмови, те, як спокійно викладав свої думки, — усе це змусило мене прислухатися до тебе. — На обличчі графа з'явилася легка усмішка. — І ні, я не назвав би це везінням.

— Батько має рацію, — одразу підтримав його Адам. — Він зробив крок уперед і схрестив руки на грудях. — Ти постійно доводиш свої слова вчинками. Тому навіть не думай сумніватися в собі, зрозумів?

Елізабет також підвелася зі свого місця.

— Алекс, зараз у твоїх руках знаходиться доля світу, — спокійно сказала вона. — І Люменія точно не стала б довіряти таку відповідальність першому-ліпшому. — Вона підійшла ближче. — Якби не ти, Монтамери й досі продовжували б убивати аристократів, знущатися зі своїх слуг і готуватися до нових злочинів. — Її рубінові очі дивилися прямо на нього. — Тому досить говорити про везіння. Ти досягнув цього власними силами. — Вона поклала руку йому на плече з іншого боку. — Ми готові повірити в тебе. Але спочатку ти сам повинен повірити в себе.

Алекс мовчки перевів погляд з Астаріона на Адама, потім на Елізабет. Усі троє дивилися на нього з однаковою впевненістю. І вперше за довгий час він відчув, що більше не несе цей тягар самотужки.

— Дякую, — тихо промовив Алекс. Його голос звучав спокійно, але впевнено. — Я не підведу вас.

— Це вже інша розмова, — Астаріон легко кивнув й прибрав руку з плеча хлопця. — Тепер ти не один. А отже, і тягнути на собі весь цей тягар більше не доведеться. Разом у нас значно більше шансів змінити майбутнє. — Граф на кілька секунд замовк, ніби впорядковуючи думки. — Для початку варто розібратися з однією цікавою деталлю. Перечитуючи документи Монтамерів, я дещо помітив. Щомісяця вони передавали значні суми грошей комусь на ім’я Блазень. — Він уважно подивився на Алекса. —Знаєш, хто це?

— На жаль, ні, — Алекс похитав головою. — Навіть у минулому нам не вдалося з'ясувати його особу. Після арешту Монтамерів їх допитували із застосуванням зілля правди, але вони так і не назвали його імені.

— Взагалі нічого? — поцікавилася Елізабет.

— Майже нічого. Ми знали лише те, що він приходив раз на місяць. У визначений день зустрічався з Ремілем, забирав гроші й одразу зникав. Усі свідчення сходилися саме на цьому.

— Опис зовнішності? — уточнив Астаріон.

— Чорна накидка. Чорна маска. І все. Ніхто ніколи не бачив його обличчя. Але одне можна сказати напевно — він був безпосередньо пов'язаний із тими, хто стояв за початком війни.

У кабінеті запала коротка тиша.

— Тобто фактично ми маємо лише прізвисько, — підсумував граф.

— На жаль, так.

Астаріон задумливо постукав пальцями по столу.

— Що ж. Тоді інше питання. Що ти збираєшся робити далі?

Алекс на мить замислився.

— Ставати сильнішим. Саме для цього я вступив до Академії. Так, зараз я володію магією крові та маю непогані навички володіння мечем. Але цього недостатньо. Якщо майбутнє залишиться таким самим, як я пам'ятаю, попереду нас чекають вороги, яких неможливо здолати лише однією спеціалізацією. — Він перевів погляд на Елізабет. — Я хочу освоїти темну магію.

— І кого ж ти обрав собі в наставники? — На обличчі директорки одразу з'явилася зацікавленість.

— Крул.

— Амбіційно. — Елізабет тихо фиркнула.

— Це погано?

— Ні. Просто Крул не з тих, кого можна вразити гарними словами чи талантом на папері. Вона бере учнів настільки рідко, що багато хто взагалі вважає це міфом.

— Значить, доведеться знайти спосіб привернути її увагу.

— Якщо хтось і здатен це зробити, то ти маєш непогані шанси, — усміхнулася Елізабет.

Алекс кивнув, після чого його обличчя знову стало серйозним.

— У будь-якому випадку зараз ми нічого не можемо зробити напряму. Ті, хто організував війну, завжди діяли з тіні. Вони майже ніколи не показувалися особисто. Навіть коли світ уже палав, більшість людей так і не знала імен справжніх винуватців. — Він стиснув кулак. — Ми можемо лише готуватися та чекати їхнього наступного ходу. Втрата Монтамерів точно не залишиться непоміченою. Якщо пощастить, це змусить їх зробити помилку.

Астаріон повільно кивнув.

— Тоді домовилися. — Він повернувся до столу та сів у своє крісло. — Я займуся Блазнем. Спробую підняти всі зв'язки та дізнатися, ким він може бути. — Потім його погляд зупинився на Алексі та Адамі. — А ваше завдання значно простіше.

— Стати сильнішими? — усміхнувся Адам.

— Саме так.

— Мені подобається цей план.

— Не сумнівався, — сухо відповів граф. Після цього він перевів погляд на Елізабет. — А ти...

— Уже знаю, що скажеш, — перебила вона його з легкою посмішкою. — Наглядати за цими двома.

— Це лише частина завдання.

Усмішка на обличчі Елізабет трохи згасла.

— Слухаю.

— Перевір Академію. Будь-які дивні події, підозрілі люди, незвичні фінансові операції — усе, що може бути пов'язане з Блазнем або його спільниками.

— Думаєш, вони вже почнуть діяти?

— Думаю, вони вже діють, — спокійно відповів Астаріон. — Монтамери були важливою фігурою в їхній грі. Їхнє зникнення точно приверне увагу. — Його голос став жорсткішим. — І якщо Алекс має рацію, то від сьогодні всі ми перебуваємо під наглядом ворога. — Усі присутні мовчки кивнули. — Гаразд, — підсумував граф. — На цьому все. Тепер кожен знає свою роль.

Алекс піднявся зі стільця.

— Дякую за розмову, графе.

— Це мені варто дякувати, — відповів Астаріон. — Не кожен зміг би довірити іншим подібну таємницю. — На його обличчі з'явилася легка усмішка. — До речі, у мене є ще один подарунок для тебе та твоєї родини. — Він підвівся з-за столу й підійшов ближче. — Гадаю, настав час повертатися до твоїх. Адаме, ти з нами?

— Звісно.

Юнак одразу піднявся зі свого місця та підійшов до батька. Астаріон перевів погляд на Елізабет.

— А ти?

Жінка на кілька секунд замовкла.

— Спокуса велика, але цього разу я відмовлюся. — У її голосі промайнула ледь помітна нотка смутку. — Сумніваюся, що брат зараз буде радий мене бачити. — Елізабет усміхнулася та подивилася на Алекса: — Передавай батькові вітання від мене.

— Передам.

— І до зустрічі в Академії.

— Як тільки повернуся туди, обов'язково тебе навідаю.

— Ловлю на слові.

Після цих слів Астаріон створив магічне коло. Яскраве світло огорнуло трьох чоловіків, і вже за мить вони зникли з кабінету, залишивши Елізабет наодинці зі своїми думками.

Сім'я Алекса зібралася в новій просторій їдальні, яка вже встигла наповнитися життям і людськими голосами. Тепле світло кришталевої люстри м'яко розливалося по кімнаті, відбиваючись у полірованій поверхні великого дубового столу. На столі одна за одною з'являлися страви, приготовані покоївками. Аромат запеченого м'яса, свіжого хліба, овочів і спецій наповнював приміщення, змішуючись із тихими розмовами та щирим сміхом.

За столом сиділи всі. Габріель і Емма, Алекс, Астаріон та Адам. Поруч із ними вперше сиділи й покоївки. Спочатку дівчата почувалися скуто, але поступово напруга зникала. Вперше за багато років дівчата вечеряли не як прислуги, а як частина великої компанії.

Алекс мовчки спостерігав за цією картиною. Його погляд зупинився на Альфі. Дівчина все ще поводилася стримано, але вже не сиділа напружено, як зранку. Час від часу вона навіть усміхалася, слухаючи розмови за столом.

"Нехай звикають," — подумав Алекс. "Тепер це їхній дім так само, як і наш."

Він озирнувся навколо. Новий маєток. Новий початок. Нове життя. Ще зовсім недавно вони жили в маленькому будинку, де ледве вистачало місця для сім'ї. А тепер сиділи за величезним столом у власному маєтку разом із графом, його сином і десятьма врятованими дівчатами. Якби хтось сказав йому про таке три місяці тому, він би лише розсміявся.

Розмови тривали ще деякий час. Обговорювали переїзд, майбутні зміни в маєтку, сад, кімнати та плани на найближчі дні. Потім Астаріон несподівано підвівся зі свого місця. Розмови одразу стихли. Граф взяв до рук келих і обвів присутніх спокійним поглядом.

— Дорогі друзі, — почав він. — Перш за все я хочу подякувати вам за запрошення. Для мене велика честь розділити з вами цей вечір. — На його обличчі з'явилася тепла посмішка. — Габріелю. Еммо. Ви виховали прекрасного сина. Людину, яка довела свою мужність і готовність захищати інших. Але я впевнений, що без вашого виховання він ніколи не став би таким. — Емма злегка опустила очі, а Габріель лише мовчки слухав. — І тому сьогодні я хочу зробити дещо офіційно. — Астаріон підняв келих трохи вище. — Від цього дня родина Габріеля та Емми визнається аристократичною родиною нашого королівства.

У залі запанувала тиша. Цього разу значно довша. Здавалося, навіть покоївки забули як дихати. Габріель застиг із келихом у руках. Емма повільно прикрила долонею губи. Алекс лише здивовано кліпнув. Навіть він не очікував почути подібне.

— Графе... — нарешті заговорив Габріель. — Це занадто.

— Ні, — спокійно відповів Астаріон. — Саме так і має бути. — Він подивився чоловікові просто в очі. — Це не подарунок і не послуга. Це заслужене визнання. Вашій родині більше не місце серед тих, хто змушений доводити власну цінність. Ви вже довели її своїми вчинками.

Габріель повільно опустив голову. Для людини, яка майже все життя була простолюдом, ці слова важили надзвичайно багато. Емма ж ледь стримувала сльози. Вона перевела погляд на сина.

— Алекс... — У її голосі було стільки тепла й гордості, що хлопець одразу зрозумів усе без слів. — Це все завдяки тобі.

— Ні, мамо, — тихо відповів Алекс. — Завдяки нам усім.

Емма усміхнулася крізь сльози. Астаріон задоволено кивнув. Такої відповіді він і очікував. Після цього граф підняв келих ще вище.

— За новий дім. — Його голос став гучнішим. — За новий початок. І за родину, яка ще не раз здивує цей світ.

— За новий початок! — пролунало у відповідь.

Десятки келихів зіткнулися між собою. У кімнаті знову зазвучали голоси, сміх і розмови. Алекс відкинувся на спинку стільця й на мить просто заплющив очі. Уперше за останні дні він відчув спокій. Світ усе ще стояв на порозі великої війни. Попереду чекало безліч випробувань, але зараз це не мало значення. Бо цього вечора поруч із ним були люди, заради яких він був готовий боротися знову і знову.

Алекс увійшов до своєї нової кімнати й на кілька секунд завмер біля дверей. Широке ліжко з темного дерева стояло біля дальньої стіни. Поряд розташовувався письмовий стіл, заставлений дорогими канцелярськими наборами, а навпроти нього висіла велика книжкова шафа, яка поки що залишалася майже порожньою. На підлозі лежав м'який килим із хитромудрим візерунком, а на стінах висіли картини із краєвидами різних куточків королівства. Через відчинене вікно до кімнати проникав прохолодний вечірній вітер. Алекс повільно видихнув.

— І все це тепер моє... Життя все-таки дивна штука, — тихо пробурмотів він і впав спиною на ліжко. М'який матрац одразу прийняв його вагу. Заплющивши очі, Алекс блаженно видихнув. — Ось і закінчився ще один день...

— І доволі успішний день, якщо дозволите зауважити, Володарю, — пролунав голос Сирени.

На губах хлопця з'явилася легка усмішка.

— Успішний, кажеш? — Він поклав руки під голову. — Я б швидше назвав його дивом. Якби не допомога інших, я б навряд чи досягнув усього цього.

— Ви занадто знецінюєте власний внесок.

— Та невже?

— Саме так. — Голос Сирени звучав спокійно й упевнено. — Саме Ви переконали Астаріона довіритися Вам. Саме Ви змогли змінити долю родини Монтамерів та врятувати десятки життів. Інші допомагали Вам, але це не скасовує Ваших заслуг.

Алекс задумливо дивився в стелю.

— Тобто ти хочеш сказати, що я поступово стаю лідером?

— А хіба це не очевидно?

— Не знаю. — Він тихо засміявся. — З одного боку, приємно усвідомлювати, що люди готові йти за тобою. А з іншого... — Його усмішка стала слабшою. — Це означає, що я починаю відповідати не лише за себе.

— Саме так.

— Знаєш, раніше все було простіше. Я міг ризикувати власним життям скільки завгодно. Якщо щось піде не так — постраждаю лише я. — Він на кілька секунд замовк. — А тепер у мене є батьки, яких потрібно захищати. Адам. Астаріон. Елізабет. Альфа та інші дівчата. — На його обличчі з'явилася втомлена усмішка. — Якось непомітно список став занадто довгим.

— І саме тому я рада, що відповідальності на Ваших плечах стає дедалі більше.

— Ну дякую. — Сарказм у голосі Алекса був настільки очевидним, що навіть Сирена кілька секунд мовчала. Він повернув голову до вікна. За ним мерехтіли зорі. — Може, ти й права, — тихо промовив він. — Тепер я справді не можу дозволити собі необдумані вчинки. Ворог уже знає, що хтось зруйнував його плани. І хоч вони поки не знають, що це був я... довго так тривати не буде.

— Саме тому Вам слід бути обережним.

— Знаю.

— Ні, Володарю. Ви розумієте це лише розумом. Але Вам потрібно навчитися діяти відповідно до цього.

Алекс ледь підняв брову.

— Це докір?

— Це нагадування.

— Відчуваю себе дитиною, яку сварять батьки.

— На жаль, Ваші батьки не мають можливості постійно стежити за Вашими рішеннями. Тому цю роль доводиться виконувати мені.

Хлопець не стримав сміху.

— Бідна ти, Сирено.

— Чому саме бідна?

— Бо тобі дісталася найважча робота у світі. Слідкувати за мною.

На кілька секунд у кімнаті запанувала тиша. Потім Алекс важко видихнув.

— Знаєш... я втомився.

— Це нормально.

— Я не про фізичну втому. — Його голос став тихішим. — Я втомився постійно думати про війну. Про смерть. Про те, кого ще потрібно врятувати. — Він заплющив очі. — Хочеться хоча б один день просто пожити звичайним життям.

— І Ви його заслужили.

— Не очікував від тебе такої відповіді.

— Але лише один день, Володарю.

— А ось тепер впізнаю свою Сирену.

Вона нічого не відповіла. Лише через кілька секунд тихо промовила:

— Відпочивайте. Завтра на Вас чекатиме новий день.

— Дякую, Сирено.

Сон поступово почав огортати його свідомість. Останнє, що він почув перед тим, як заснути, був знайомий м'який голос:

— Спокійної ночі, Володарю.

На губах Алекса з'явилася ледве помітна усмішка. А вже за мить він міцно спав.

Адам підійшов до дверей кабінету батька й кілька разів тихо постукав.

— Заходь, — одразу почувся голос Астаріона. Хлопець відчинив двері та зайшов усередину. Граф сидів за робочим столом, розбираючи якісь документи, але, побачивши сина, відклав їх убік. — Щось трапилося? — поцікавився він.

— Ні, — Адам похитав головою й сів у крісло навпроти. — Просто захотілося поговорити.

На обличчі Астаріона з'явилася легка посмішка.

— Тоді я уважно слухаю.

Кілька секунд Адам мовчав, ніби намагаючись правильно сформулювати свої думки.

— Що думаєш про Алекса? — зрештою запитав він.

Астаріон ледь підняв брову.

— Цікаве питання. Зазвичай ти не приходиш до мене посеред ночі, щоб обговорювати друзів.

— Просто... після всього почутого сьогодні не можу перестати про нього думати.

Граф відкинувся на спинку крісла.

— Тоді відповім чесно. Я вважаю його неймовірною людиною.

Адам усміхнувся.

— Знав, що ти так скажеш. — У кабінеті запанувала коротка тиша. — Знаєш, — продовжив Адам, — найбільше мене дивує навіть не те, що він повернувся з майбутнього.

— А що тоді?

— Те, що після всього пережитого він досі здатний довіряти людям.

Астаріон уважно подивився на сина.

— Поясни.

— Якщо хоча б половина того, що він розповів, правда... він пройшов через справжнє пекло. Постійні битви, смерть друзів, війна. Більшість людей після такого почали б бачити ворогів у кожному зустрічному. А він навпаки прийшов до нас і розповів усе.

— Це тому що Алекс довіряє нам.

— Саме це мене й дивує, — тихо відповів Адам. — Він поводиться так, ніби знає нас усе життя.

Астаріон ледь помітно посміхнувся.

— Можливо, так і є.

— Думаєш, ми справді були настільки близькі?

— Я майже впевнений у цьому. — Астаріон ненадовго замовк. — Коли Алекс розповідав про майбутнє, я уважно спостерігав за ним. Найбільше емоцій у його голосі з'являлося щоразу, коли він говорив про людей, які були поруч із ним.

Адам задумливо опустив погляд.

— Тоді я радий, що ми зустріли його знову.

— Я теж. Хоча мушу визнати, він створив для нас чимало роботи.

Адам тихо засміявся.

— Це правда.

— Але я не скаржуся.

Знову настала тиша. Цього разу саме Адам порушив її.

— Батьку... — Його голос став помітно тихішим. — Якщо Алекс справді повернувся з майбутнього... можливо, він знає спосіб допомогти мамі?

Посмішка зникла з обличчя Астаріона. Він повільно опустив погляд на стіл. Кілька секунд у кабінеті не було чути жодного звуку.

— Я теж про це думав, — нарешті відповів він.

Адам відчув, як серце прискорилося.

— І?

— Сьогодні був не той момент, щоб ставити подібні питання.

— Але ж він може знати відповідь.

У голосі хлопця прозвучала надія, яку він уже давно намагався приховувати. Астаріон бачив це. І саме тому його наступні слова були особливо обережними.

— Може знати.

— Тоді я поговорю з ним в Академії.

— Ні. — Відповідь прозвучала настільки швидко, що Адам навіть здивувався. Граф похитав головою. — Не потрібно.

— Але...

— Адаме. — В голосі батька не було суворості. Лише спокійна впевненість. — Якщо ця розмова відбудеться, то тільки між мною та Алексом.

— Я просто хочу їй допомогти. — Хлопець опустив очі істиснув кулаки.

— Я знаю. — У голосі графа вперше прозвучав смуток. — Повір, немає людини, яка хотіла б цього більше за мене.

Кілька секунд вони мовчали. Потім Адам повільно кивнув.

— Добре.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Астаріон ледь усміхнувся.

— Дякую. А тепер іди відпочивати. Завтра починається новий навчальний рік, а значить у тебе буде достатньо часу, щоб набридати Алексу.

— Ніби ти сам не збираєшся цього робити, — фиркнув Адам.

Астаріон тихо засміявся.

— Тут не посперечаєшся.

Адам піднявся зі свого місця й попрямував до дверей.

— Добраніч, батьку.

— Добраніч, сину.

Двері зачинилися. Кабінет знову поринув у тишу. Астаріон ще довго стояв біля столу, дивлячись у темне вікно. Його думки вже давно були далеко від документів. Перед очима стояли слова Алекса про майбутнє, про війну, про смерть і втрати. Але найбільше його непокоїло інше.

"Якщо він дійсно прожив усе це..." Граф повільно заплющив очі. "То що сталося з нею?"

Вперше за весь вечір на його обличчі з'явилася тривога, яку він так старанно приховував від усіх.

Нічне небо вкривало поле темним оксамитом, усіяним тисячами зірок. Срібне світло місяця ковзало по високій траві, а легкий вітер створював хвилі серед безкрайнього зеленого моря.

Посеред галявини стояв чоловік у чорній накидці. Його обличчя приховувала маска з намальованою усмішкою. Він мовчки дивився в небо, ніби спостерігав за чимось недоступним для інших.

Раптом поруч спалахнуло магічне коло. Із нього вийшов ще один чоловік у темному одязі. Не встигнувши навіть озирнутися, він одразу опустився на одне коліно.

— Володарю.

Чоловік у масці навіть не повернув голови.

— М-м-м? — задумливо протягнув він. — З таким голосом зазвичай приносять або дуже хороші новини... або дуже погані.

Підлеглий нервово ковтнув.

— Маєток Монтамерів знищено.

На полі запанувала тиша. Минуло кілька секунд. Потім чоловік у масці тихо засміявся.

— Ось навіть як. — Його голос звучав напрочуд спокійно. — І хто ж цього разу вирішив ускладнити мені життя?

— Граф Астаріон.

— Хм... — Блазень повільно повернув голову. Місячне світло ковзнуло по масці. — Неочікувано.

— Він був не сам. Наші люди повідомляють, що йому допомагала якась простолюдинська сім'я.

Блазень весело розсміявся. Так, ніби почув надзвичайно кумедний жарт.

— Простолюдини? — Він навіть прикрив рукою маску. — Ні, ні, ні... Це вже занадто цікаво. — Підлеглий мовчав. Він давно зрозумів, що намагатися вгадати думки свого господаря — марна справа. — Лоріна програла простолюдинам... — Блазень задумливо потер підборіддя. — А я ж казав їй не покладатися на один і той самий фокус усе життя.

— Володарю...

— Не хвилюйся, — перебив його Блазень. — Я не засмучений. Навпаки. — Він підняв голову до неба. — Якщо дошка не змінюється, гра стає нудною. — В його голосі з'явилося щось дивне. Майже захоплення. — А я дуже не люблю нудьгувати.

Підлеглий опустив голову ще нижче.

— Які будуть накази?

— Для початку знайдемо заміну Монтамерам. — Блазень кілька секунд мовчав. Наче переглядав у пам'яті сотні імен. — Герцог Лоренцо де Карвалю.

— Карвалю? — здивовано перепитав підлеглий.

— Саме він.

— Але ж він...

— Амбітний? Жадібний? Самозакоханий? — Блазень легенько знизав плечима. — Ідеальна заміна Монтамерам. Такі люди завжди корисні. — Він почав повільно крокувати галявиною. — Передай йому моє запрошення.

— Буде виконано.

Підлеглий уже збирався піти, але голос Блазня змусив його завмерти.

— І ще дещо.

— Так, Володарю?

Блазень зупинився.

— Дізнайся все про тих простолюдинів.

— Вважаєте їх небезпечними?

— Не знаю. — І це прозвучало настільки щиро, що підлеглий мимоволі здивувався. Блазень повільно усміхнувся під маскою. — Але люди, які здатні зіпсувати наші плани, заслуговують на увагу.

Підлеглий мовчки кивнув.

— Як накажете.

Навколо нього спалахнуло магічне коло. Через мить він зник. На галявині знову залишився лише Блазень. Деякий час він дивився на зоряне небо. Потім тихо промовив:

— Астаріон... — Його голос був майже задумливим. — Невже це справді твоя робота? Ти занадто обережний, щоб діяти так відкрито. — Вітер розвівав поли чорної накидки. — Чомусь мені здається, що цього разу на дошці з'явилася нова фігура. Цікаво... — В його голосі знову прозвучало те саме дивне захоплення. — Дуже цікаво.

І в наступну мить Блазень розчинився в темряві, ніби його ніколи й не було посеред нічного поля. Лише вітер ще деякий час колихав траву там, де щойно стояла загадкова постать у усміхненій масці.