Розділ 7

Ранок видався тихим, майже неприродно спокійним. Сонце лише починало підніматися над маєтком, огортаючи його теплим золотавим світлом. Біля воріт зібралася вся родина Алекса, і навіть покоївки, які зазвичай трималися стримано, сьогодні не приховували легкого хвилювання.

Алекс стояв поруч із батьками, час від часу переводячи погляд з одного обличчя на інше. Він чудово розумів, що наступного разу вони побачаться нескоро, а тому хотів запам'ятати цю мить якомога краще.

Емма довго дивилася на сина, ніби намагалася подумки відкласти його образ у пам'яті. Зрештою вона не витримала й зробила крок уперед, міцно обійнявши його.

— Бережи себе, сину, — тихо промовила вона. — І не забувай про нас. Приїжджай, коли матимеш можливість. Навіть якщо це буде лише на один день.

Алекс обійняв матір у відповідь і тепло усміхнувся.

— Мамо, я ж не на війну вирушаю. Це всього лише Академія.

— Я знаю, — Емма трохи відсторонилася, але не одразу відпустила його. — Просто для матері байдуже, куди вирушає її дитина. Якщо вона далеко — все одно хвилюєшся.

На мить Алекс замовк, а потім м'яко кивнув.

— Я обов'язково буду вас відвідувати.

Поруч із ними Габріель усміхнувся і підійшов до сина. Він поклав руку Алексу на плече, затримавши її там трохи довше, ніж зазвичай.

— А ми будемо чекати на тебе тут, — сказав він спокійно. — Тож не поспішай повертатися лише заради того, щоб нас заспокоїти. Навчайся, тренуйся, набирайся досвіду. І пам'ятай: що б не сталося в Академії, у тебе завжди є дім, куди ти можеш повернутися.

Алекс подивився на батька й усміхнувся вже щиріше.

— Дякую, тату.

Габріель легенько поплескав його по плечу.

— І пам'ятай головне: ми тобою пишаємося.

Алекс лише кивнув, відчуваючи, як усередині стає незвично тепло. Поруч із ними стояли покоївки. Альфа зробила крок уперед, а решта дівчат майже непомітно зібралися ближче.

— І ми чекатимемо на вас, Алексе, — сказала вона. — Повертайтеся цілим і не забувайте про нас.

— Дякую, Альфо, — Алекс тепло усміхнувся. Потім перевів погляд на інших дівчат. — І ви теж бережіть себе. Не перестарайтеся з роботою, добре? Я вас знаю.

Кілька покоївок тихо засміялися.

— Ми будемо старатися, — відповіла одна з них.

— Це вже звучить підозріло, — пожартував Алекс.

Дівчата знову засміялися, і напруження, яке до цього висіло в повітрі, на мить відступило. Навіть Емма не втрималася від легкої усмішки.

Алекс ще раз оглянув усіх присутніх. Йому раптом стало дивно важко від самої думки, що цей двір, цей будинок і люди, які зібралися навколо нього, тепер стали для нього справжньою родиною.

— Я повернуся сильнішим, — нарешті сказав він. Цього разу в його голосі не було жодного сумніву. — Обіцяю.

— Ми й не сумніваємося, — впевнено відповів Габріель.

— Ну що, пора? — почувся голос Адама.

Алекс озирнувся. Трохи осторонь разом з Адамом стояв Астаріон, терпляче чекаючи, поки родина попрощається.

— Схоже, так, — відповів Алекс. Він ще раз підійшов до матері й міцно її обійняв. — До зустрічі, мамо.

— До зустрічі, сину, — тихо відповіла Емма, намагаючись усміхнутися крізь хвилювання.

Потім Алекс обійняв батька.

— Бережи себе, — сказав Габріель.

— І ви теж. — Алекс відступив на кілька кроків і востаннє поглянув на всіх. — Ну все. Тепер точно пора.

Він уже збирався ступити до Астаріона та Адама, коли Габріель раптом звернувся до останнього:

— Адаме, будь ласка, проконтролюй, щоб цей хлопець не знайшов собі в Академії зайвих проблем.

Адам розсміявся й з легкою усмішкою вклонився.

— Можете не хвилюватися, пане Габріелю. Алекс буде під моїм пильним наглядом.

— От і добре, — задоволено кивнув Габріель. — Бо чомусь у мене є відчуття, що проблеми самі його знаходять.

Алекс лише закотив очі, але на його обличчі з'явилася усмішка.

— Тату...

Астаріон, спостерігаючи за сценою, ледь помітно посміхнувся.

— Гадаю, тепер ми точно можемо вирушати.

Під ногами трьох чоловіків спалахнуло магічне коло. Яскраве світло на мить огорнуло Алекса, Адама та Астаріона, а вже наступної миті всі троє зникли з подвір'я. Емма ще довго дивилася на те місце, де щойно стояв її син, після чого тихо видихнула.

Альфа стала поруч із нею.

— Не хвилюйтеся. Він скоро повернеться.

Габріель поклав руку Еммі на плече й тепло усміхнувся.

— Звичайно повернеться. Це ж наш син.

Адам, Алекс і Астаріон з’явилися перед величними воротами Академії.

Її монументальні стіни здіймалися високо в небо, а гострі шпилі численних веж губилися серед хмар, створюючи відчуття недосяжної величі. Кам’яна кладка була прикрашена хитромудрими візерунками та рельєфами, що зображували сцени з історії магічного світу. Головні ворота з чорного металу відливали сріблом у ранковому світлі, а над ними височів герб Академії — розкрита книга, оточена сімома мечами.

Навколо панувала справжня метушня. Безліч студентів поспішали через ворота, збиралися невеликими групами, голосно обговорювали щось між собою та намагалися не загубитися серед нескінченних потоків людей. Хтось тягнув за собою важкі валізи, хтось ніс книги та магічне спорядження, а дехто вже встигав сперечатися просто посеред дороги.

Викладачі та працівники Академії також не залишалися осторонь. Вони проходили між студентами, давали вказівки, перевіряли списки та час від часу зупиняли тих, хто намагався потрапити на територію без дозволу.

Довкола воріт простягалися доглянуті сади з квітучими кущами й високими деревами, що гармонійно перепліталися з широкими мармуровими доріжками. І серед усієї цієї величі, шуму голосів і постійного руху Академія здавалася не просто місцем для навчання. Вона нагадувала окремий світ.

— Вражає, чи не так? — з усмішкою запитав Адам, озираючись на Алекса.

Алекс кілька секунд мовчки дивився на знайомі ворота.

— Вона така ж прекрасна, як і в моєму минулому, — нарешті відповів він. У його голосі прозвучала легка ностальгія.

Раптом до них підійшла молода дівчина-вампір. Вона була одягнена в темно-синій плащ із гербом Академії, вишитим срібними нитками. Її великі червоні очі мерехтіли у світлі ранкового сонця, а в руках вона тримала невеликий планшет із нотатками.

Побачивши Астаріона, дівчина одразу зупинилася перед ним і ввічливо схилила голову.

— Доброго дня, графе Астаріоне. Рада знову вас бачити.

— І я радий вас бачити, пані Міро, — відповів Астаріон, легко кивнувши.

Після цього Міра перевела погляд на двох хлопців.

— А ви, мабуть, Алекс і Адам, — сказала вона з привітною усмішкою. — Рада познайомитися. Моє ім’я Міра. Я допомагаю з організацією заходів Академії.

Алекс і Адам привіталися у відповідь. Міра швидко переглянула свої нотатки, після чого знову звернулася до графа:

— Міс Елізабет попросила мене провести хлопців до головної площі, де приблизно за двадцять хвилин розпочнеться офіційна промова. А вас, графе, директор уже чекає у своєму кабінеті.

— Щиро дякую, Міро, — відповів Астаріон. Потім він повернувся до Алекса й Адама. — Ми зустрінемося пізніше. А поки використайте цей час, щоб краще оглянути Академію.

— Добре, графе, — коротко відповів Алекс, кивнувши.

Астаріон востаннє окинув хлопців поглядом, після чого навколо нього спалахнуло магічне коло. За мить граф зник, залишивши Алекса й Адама наодинці з Мірою.

— Прошу за мною, — сказала дівчина, жестом запрошуючи їх рушати.

Міра повела їх вузькою доріжкою, що вилася крізь сади. Високі дерева кидали на землю прохолодну тінь, а десь серед густого гілля мелодійно співали птахи. Час від часу вони проходили повз невеликі фонтани та витончені арки з біло-срібного каменю, які надавали цьому місцю особливого шарму.

Зрештою вони вийшли до головної площі Академії — широкого простору, оточеного високими мармуровими колонами. Вона вже була заповнена студентами, які вперше переступили поріг цього величного місця. У повітрі відчувалося хвилювання. Усі з нетерпінням чекали появи тих, чиї імена вже давно стали легендою, — семи директорів Академії.

Алекс і Адам стояли в першому ряду поруч із Мірою, спостерігаючи за великою сценою, прикрашеною гербом Академії та магічними символами.

Раптом двері головної будівлі відчинилися. На сцену один за одним вийшли семеро директорів. Вони були вдягнені в ті самі величні костюми, у яких Алекс і Адам уже бачили їх під час вступного екзамену. Їхні постаті випромінювали ту саму впевненість і силу, а самі директори виглядали так само велично, як і тоді. Їхня поява миттєво привернула до себе всю увагу.

Першою вперед вийшла Елізабет. Її голос, гучний і впевнений, одразу змусив усю площу затихнути.

— Вітаю вас у стінах Академії! Сьогодні ви робите перший крок до нового життя. Дехто з вас уже вважає себе сильним. Дехто сумнівається у власних можливостях. А хтось, можливо, досі не розуміє, навіщо взагалі опинився тут. — Вона зробила коротку паузу, повільно оглядаючи студентів. — Але незабаром це зміниться. Тут ви дізнаєтеся, чого насправді варті. Академія не обіцяє вам легкого шляху, і я не збираюся брехати, ніби вам буде просто. Будуть поразки. Будуть моменти, коли ви захочете здатися. Та саме труднощі загартовують великих воїнів. — На обличчі Елізабет з'явилася легка усмішка. — Тож не бійтеся падати. Бійтеся лише одного — залишитися лежати. Пам'ятайте: лише ви вирішуєте, якою буде ваша історія.

Площа на мить завмерла, після чого вперед вийшов Вальтеріон Лоуренс. На перший погляд він виглядав звичайною людиною, проте його спокійна постава та впевненість одразу видавали досвідченого чаклуна.

— Талант — це лише початок, — спокійно промовив він. — Яким би великим він не був, без знань і наполегливої праці він залишиться лише невикористаним потенціалом. — Він поправив рукав свого костюма й продовжив: — Не марнуйте час, який проведете в Академії. Кожен урок, кожна книга, кожне тренування можуть дати вам більше, ніж ви зараз здатні уявити. Ставте запитання. Шукайте відповіді. Помиляйтеся — але робіть висновки. Світ постійно змінюється. І одного дня саме вам доведеться відповідати на виклики, які він поставить перед вами. Тому навчайтеся. Не заради оцінок чи похвали. Навчайтеся тому, що одного дня ваші знання можуть стати єдиною перевагою між вами та поразкою.

Третім вперед вийшов Діоніс — ельф із довгим сріблястим волоссям, чия витончена постать одразу привертала увагу. Його голос був плавним і спокійним, але за цією м'якістю відчувалася незаперечна суворість.

— Магія, — повільно промовив він, — не є просто інструментом, який можна взяти до рук і відкласти, коли він вам більше не потрібен. — Його погляд ковзнув по натовпу студентів. — Вона є частиною вас. Ваших думок. Ваших емоцій. Вашої волі. Якщо ви не здатні контролювати самих себе, то ніколи не зможете по-справжньому контролювати власну силу. — На мить запала тиша. — Не дозволяйте гніву керувати вашою магією. Не дозволяйте страху скувати її. Пізнайте себе — і лише тоді зможете по-справжньому зрозуміти силу, якою володієте.

Після нього вперед плавно виступила дух Ірида. Її постать, оповита м'яким смарагдовим сяйвом, немов трохи виділялася з навколишнього світу. Коли вона заговорила, її голос пролунав над площею мелодійно, наче далекий дзвін.

— Кожен із вас прийшов сюди своєю дорогою. Хтось прагне сили. Хтось шукає знання. Хтось хоче довести щось іншим. А хтось, можливо, просто ще не знайшов свого місця у світі. —На її обличчі з'явилася тепла усмішка. — І в цьому немає нічого поганого. Вам не обов'язково вже зараз знати всі відповіді. Прислухайтеся до себе. Не бійтеся змінюватися. Не бійтеся шукати власний шлях, навіть якщо він відрізняється від того, який обрали інші. Ми можемо показати вам напрямок. Але пройти цей шлях замість вас не зможе ніхто.

Наступним виступив Фенрікс. Його міцна статура та пронизливий погляд одразу виділяли його серед інших директорів. Коли звіролюд заговорив, низький голос прозвучав просто й упевнено.

— Тут немає значення, ким ви були до сьогодні. — Він схрестив руки на грудях. — Можливо, вдома вас вважали слабкими. Можливо, навпаки, вам постійно повторювали, що ви сильніші за інших. Залиште це за воротами Академії. Тут кожному доведеться доводити свої можливості власними вчинками. Слабкі можуть стати сильними. Сильні — ще сильнішими. Але ніхто не досягне цього, сидячи склавши руки. — Він трохи підвищив голос. — Тренуйтеся. Падайте. Підводьтеся. І знову тренуйтеся. Сила не приходить до тих, хто просто чекає на неї.

Шостим до студентів звернувся Рафаїл. Його ангельський голос був напрочуд м'яким, проте водночас у ньому відчувалася природна влада.

— Сила сама по собі не робить людину великою. Ви можете стати могутніми чаклунами. Великими воїнами. Можете здобути славу, багатство або владу. Але одного дня вам доведеться відповісти перед самим собою на питання: для чого ви використовуєте свою силу? — Його погляд став задумливим. — Пам'ятайте про тих, хто слабший за вас. Про тих, хто потребує допомоги. Милосердя не є слабкістю. Іноді набагато важливіше простягнути руку, ніж стиснути її в кулак. — Рафаїл ледь помітно усміхнувся. — Нехай світло буде вашим дороговказом. Але пам'ятайте: справжнє світло народжується не з магії. Воно народжується у ваших серцях.

Останньою вперед вийшла Крул. Її поява була спокійною, проте сама атмосфера на площі немов змінилася. Демонеса із пронизливим поглядом повільно оглянула студентів, затримуючи увагу на кожному секторі натовпу.

— Більшість із вас уже уявила, яким буде життя в Академії. — В її голосі не було ані агресії, ані жорстокості. Лише холодна впевненість. — Хтось думає, що тут стане великим чаклуном. Хтось мріє перевершити своїх суперників. А хтось, можливо, уже бачить себе серед найсильніших цього світу. — Крул зробила коротку паузу. — Мріяти корисно. Але самі мрії нічого не варті. Академія дасть вам знання. Вчителі покажуть вам шлях. Але ніхто з нас не зробить вас сильними замість вас самих. Якщо ви хочете досягти вершини — будьте готові заплатити за це власними зусиллями. — На її обличчі з'явилася усмішка. — Вас чекають випробування. Деякі з них вам сподобаються. Деякі — ні. Але якщо після всього цього ви все ще зможете рухатися вперед, значить, ви дійсно заслуговуєте на шанс стати кимось більшим.

Кілька секунд над площею панувала тиша. А потім студенти вибухнули оплесками. Алекс стояв серед натовпу, спокійно спостерігаючи за директорами.

“Все так само, як і в минулому.”

Хлопець коротко посміхнувся. Поруч із ним Адам виглядав не менш зацікавленим, уважно дивлячись на директорів.

— Ну що ж, хлопці, — сказала Міра, повернувшись до них. — Час вирушати до спального корпусу. Я покажу вам вашу кімнату.

Дорога до спального корпусу виявилася недовгою, але мальовничою. Вузькі кам’яні доріжки вели їх через сади Академії, де серед звичайних дерев і квітів росли рідкісні магічні рослини. Деякі з них ледь помітно світилися, наповнюючи навколишній простір м’яким світлом і створюючи відчуття, ніби навіть сама Академія була сповнена прихованої магії.

— Ось і спальний корпус, — повідомила Міра, озирнувшись на хлопців. — Тут вам доведеться провести найближчі роки.

Пройшовши до своєї кімнати, Алекс і Адам зайшли всередину та на мить зупинилися, оглядаючи нове помешкання. Кімната була просторою, світлою й затишною. Два широкі ліжка стояли паралельно одне одному, а поруч із кожним знаходився невеликий столик із магічною лампою, що випромінювала м’яке світло. Біля стін стояли великі шафи для одягу, книжкові полиці та письмові столи, де студенти могли займатися після навчання.

Велике вікно виходило на внутрішній двір Академії, звідки долинали голоси студентів. Навіть тут відчувалося життя цього величезного місця. Алекс підійшов до вікна й кілька секунд мовчки дивився назовні. Все було таким знайомим.

— Ну що? — Адам озирнувся на друга. — Як тобі?

— Непогано. Навіть краще, ніж я пам’ятаю. — Алекс ледь помітно посміхнувся.

Міра з легкою усмішкою спостерігала за ними, після чого сказала:

— Сподіваюся, вам тут сподобається. Але зараз нам потрібно йти. Пані директор уже чекає на вас.

Алекс відірвав погляд від вікна й кивнув.

— Тоді не гаймо часу.

Міра підняла руку, і під ними одразу сформувалося магічне коло. Його світло на мить огорнуло кімнату, після чого Алекс, Адам і Міра зникли, перемістившись до кабінету Елізабет.

Трійця з’явилися в просторому кабінеті Елізабет. Високі книжкові полиці, заповнені численними томами з магії, обрамляли стіни, а на великому столі в центрі кабінету стояв вишуканий свічник, що випромінював м’яке золотаве світло й наповнював приміщення затишною атмосферою.

Елізабет, яка до цього розмовляла з Астаріоном, перевела погляд на хлопців і привітно посміхнулася.

— Дякую, Міро, що привела їх.

— Завжди до ваших послуг, пані директор, — відповіла Міра, легко вклонившись. — Якщо більше нічого не потрібно, я повернуся до своїх обов’язків.

— Звичайно. І ще раз дякую, — Елізабет кивнула їй.

Міра відповіла коротким поклоном, після чого покинула кабінет, тихо зачинивши за собою двері. Елізабет перевела погляд на Алекса та Адама й, схрестивши руки, легко сперлася на край столу.

— Ну що ж, — з цікавістю промовила вона. — Як вам Академія? Уже встигли скласти перше враження?

— Це щось неймовірне, — першим відповів Адам. — Усе тут виглядає велично, але водночас Академія зовсім не здається холодною чи чужою. Я навіть не уявляв, що все буде настільки вражаючим.

— Повністю погоджуюся, — підтримав його Алекс. — Недарма її називають найкращим навчальним закладом на всьому континенті.

Елізабет задоволено посміхнулася.

— Рада це чути. Принаймні перше знайомство з Академією вас не розчарувало.

Після її слів до розмови долучився Астаріон. Він стояв неподалік, спершись на край столу Елізабет, і весь цей час спокійно спостерігав за хлопцями.

— Що ж, тоді дозвольте і мені сказати кілька слів, — промовив граф. Його погляд спершу зупинився на Адамі. — Адаме, ти знаєш, наскільки я тобою пишаюся. Ти отримав можливість навчатися тут, і я впевнений, що використаєш її сповна. Не бійся труднощів, але й не забувай насолоджуватися самим навчанням. — Потім Астаріон перевів погляд на Алекса. — Алекс, для тебе все буде трохи інакше. Ти вже знаєш, що чекає на тебе в цих стінах. Але цього разу тобі випав шанс прожити студентські роки зовсім по-іншому. Без війни. Без постійних битв за виживання. — Граф легко посміхнувся. — Тож використайте ці п’ять років із користю. Станьте сильнішими, навчайтеся, помиляйтеся, заводьте друзів. Не втрачайте шансу побути звичайними студентами.

— Дякую, батьку, — щиро відповів Адам.

— Можете на нас покластися, — усміхнувся Алекс. — За ці п’ять років ми станемо настільки сильними, що вам і не снилося. — Він з легкою усмішкою штовхнув Адама ліктем. — Правда, Адаме?

— Правда, — впевнено відповів той.

— Мені подобається ваш настрій, — Астаріон усміхнувся. — Саме так і треба. — На кілька секунд граф замовк, після чого звернувся до сина: — Адаме, можна тебе на кілька слів?

— Так, звісно, — одразу відповів хлопець, підходячи до батька.

Астаріон перевів погляд на Алекса та Елізабет.

— Ми залишимо вас на кілька хвилин. Не надто сумуйте без нас.

— Постараємося пережити вашу відсутність, — із легкою усмішкою відповіла Елізабет.

Астаріон лише хмикнув, після чого разом із Адамом тихо вийшов з кабінету. Елізабет кілька секунд мовчки дивилася на двері, а потім перевела погляд на Алекса. Після цього вона вийшла з-за свого столу й сіла у крісло поруч із ним. Її суворий і величний образ директора Академії ніби залишився десь осторонь. Зараз перед Алексом сиділа не одна з наймогутніших вампірів континенту і навіть не директор Академії. Зараз поруч із ним була його тітка.

— Ну, тепер ми можемо спокійно поговорити наодинці, — сказала Елізабет із легкою усмішкою. — То як там твої батьки?

— Усе добре, — відповів Алекс, зручніше вмощуючись у кріслі. — Потроху звикають до нового маєтку. Досі дивуються, що тепер живуть у такому місці, але, здається, їм подобається.

— Я рада це чути. — На обличчі Елізабет з’явилася щира усмішка, та майже одразу її погляд змінився. Усмішка залишилася, проте в очах промайнув ледь помітний смуток. Жінка ненадовго замовкла, ніби не могла наважитися поставити наступне запитання. — А як Габріель? — нарешті тихіше запитала вона.

Алекс уважно подивився на тітку. Елізабет відвела погляд.

— У майбутньому… — вона зробила коротку паузу. — Чи вдалося мені… помиритися з ним? У її голосі прозвучала тривога, яку вона вже навіть не намагалася приховати.

Алекс тепло усміхнувся.

— Так, — спокійно відповів він. — У вас усе вийшло.

— Справді? — Елізабет повільно підняла на нього погляд.

— Справді. І, чесно кажучи, це стало одним із найкращих моментів для всієї нашої родини.

Кілька секунд Елізабет мовчала. Потім вона повільно видихнула, і її плечі помітно розслабилися. Здавалося, відповідь Алекса зняла з неї тягар, який вона носила в собі вже багато років.

— Дякую, Алекс, — тихо промовила вона, опускаючи погляд. — Ти навіть не уявляєш, наскільки багато це для мене означає.

Алекс нічого не відповів. Він знав, наскільки складними були стосунки між його батьком та Елізабет. І хоча в його минулому вони зрештою змогли залишити старі образи позаду, зараз для неї ця подія все ще залишалася лише далекою надією.

Через кілька секунд Елізабет знову подивилася на нього. Цього разу її обличчя вже виглядало значно спокійнішим.

— Що ж, — вона легко усміхнулася. — Тепер, коли я нарешті отримала відповідь на запитання, яке найбільше мене хвилювало, можемо поговорити про тебе.

— Про мене?

— Саме так. Які в тебе плани на перші дні в Академії?

Алекс трохи замислився.

— Як я вже казав у маєтку графа, моя головна мета — познайомитися з Крул і спробувати напроситися до неї в учні.

— Точно. Я вже майже забула про це. — Елізабет відкинулась на спинку стільця, і схрестила руки на грудях. — Крул справді одна з найкращих у своїй сфері. Але я дуже сумніваюся, що вона погодиться взяти тебе в учні.

— І все лише тому, що я не демон? — уточнив Алекс, трохи нахиливши голову.

— Саме так, — підтвердила Елізабет. Вона трохи нахилилася вперед, і її голос став серйознішим. — Крул працює тільки з магією темряви, яку ще інколи називають демонічною. Основою цієї магії є сила, тісно пов’язана з кров’ю демонів, тому їм значно легше її освоїти.

Алекс уважно слухав.

— Звичайно, це не означає, що інші раси зовсім не здатні нею користуватися, — продовжила Елізабет. — Людина чи вампір також можуть опанувати магію темряви, але це неймовірно складно. Навіть ті одиниці, кому це вдається, зазвичай здатні використовувати лише найпростіші базові закляття.

— Але все ж таки це можливо, — спокійно сказав Алекс.

Елізабет усміхнулася.

— Так. Можливо.

— А якщо можливо, значить, я хоча б повинен спробувати. — Він трохи подався вперед. — Можеш організувати нам зустріч?

Елізабет схрестила руки на грудях і хитро усміхнулася.

— Можу. Тим більше, ти вже встиг справити на неї непогане враження під час екзамену.

— Це вже хороший початок.

— Не поспішай радіти, — Елізабет ледь усміхнулася. — Одного хорошого враження точно буде недостатньо. Крул дуже вибірково ставиться до тих, кого навчає. Тобі доведеться серйозно постаратися, щоб переконати її.

— Щось вигадаю, — впевнено відповів Алекс.

— У цьому я навіть не сумніваюся. — Елізабет на мить замовкла. — Але перш ніж я організую вам зустріч, мені потрібна твоя допомога в одній справі.

Алекс одразу зацікавився.

— Якій саме?

— Якщо впораєшся зі своїм завданням, я докладу максимум зусиль, щоб вмовити Крул. А заодно й замовлю за тебе слово.

— Звучить інтригуюче, — Алекс уважно подивився на неї. — І що мені потрібно зробити?

— Насправді все досить просто. — На обличчі Елізабет з’явилася знайома усмішка.

Алекс одразу звузив очі.

— О ні. Я занадто добре знаю цю усмішку.

— І що вона означає?

— Що зараз прозвучить щось дуже цікаве.

Елізабет тихо засміялася, після чого підвелася з крісла. Вона підійшла до однієї з книжкових полиць і витягнула тонку книгу в червоній обкладинці. Повільно перегортаючи сторінки, вона запитала:

— Алекс, ти чув про Арію та Деміана Рейвенфордів?

Хлопець на кілька секунд замислився. Його погляд піднявся до стелі.

— Чув, — нарешті відповів він. — Вони діти графа Рейвенфорда, одного з найвпливовіших вампірів на континенті. — Алекс трохи помовчав. — Під час війни їхні імена згадували досить часто. Мої товариші говорили про них як про дуже перспективних молодих вампірів. Щоправда, особисто я з ними ніколи не зустрічався.

Елізабет кивнула.

— Усе правильно. — Вона закрила книгу й повернулася до Алекса. — Кілька місяців тому їхній батько звернувся до мене з проханням навчити його дітей магії крові. Я погодилася й протягом останніх трьох місяців давала їм приватні уроки в їхньому маєтку.

Алекс зацікавлено нахилив голову.

— І як у них справи?

— Якщо чесно, Арія перевершила всі мої очікування, — відповіла Елізабет. — Вона вже навчилася самостійно виводити кров із власного тіла та надавати їй форму. — В голосі Елізабет прозвучало щире задоволення. — Її прогрес справді вражає.

— А Деміан?

Усмішка жінки стала трохи стриманішою.

— У нього все складніше. Він лише нещодавно навчився виводити кров, але поки що майже не може контролювати її. Створити щось складніше за просту кров’яну сферу для нього вже серйозна проблема. — Елізабет повернулася до крісла, але сідати не поспішала. — Із початком навчального року в мене більше не буде можливості регулярно займатися з ними обома. Академія забиратиме надто багато часу.

Алекс уважно подивився на неї.

— І ти хочеш, щоб я навчав когось із них?

— Саме так. — Елізабет усміхнулася. — Якщо в твоєму минулому саме я навчала тебе магії крові, значить, ти достатньо добре пам’ятаєш усі наші уроки.

— Маєш рацію, — усміхнувся Алекс. Він на мить задумався. — І кого саме мені доведеться навчати?

— Арію, — без вагань відповіла Елізабет. — Як я казала, вона вже досягла значного прогресу, тому з нею тобі буде значно легше працювати. Деміан поки що потребує набагато більше терпіння та часу, тому ним я займатимуся сама.

Алекс відкинувся на спинку крісла.

“Спокійна й врівноважена. Принаймні саме так її описували в майбутньому. Якщо це правда, з її навчанням у мене не повинно виникнути особливих проблем.”

— Добре, — нарешті впевнено сказав він. — Я погоджуюся.

Елізабет задоволено усміхнулася.

— Я знала, що можу на тебе покластися.

Алекс усміхнувся у відповідь.

— Але якщо я беруся за її навчання, то ти виконаєш свою частину домовленості.

— Звичайно, — Елізабет ледь примружила очі. — Ти береш Арію в учні, а я організовую тобі зустріч із Крул. Домовилися? — Елізабет простягнула йому руку. Алекс без вагань потиснув її.

— Домовилися, — повторив він.

Ранкове сонце пробивалося крізь величезні вікна Академії, заливаючи її коридори теплим світлом. Алекс і Адам піднялися на другий поверх, де мала відбутися їхня перша лекція. Двері до аудиторії вже були широко відчинені, а всередині поступово збиралися студенти.

Хлопці зайшли до просторої зали, стіни якої прикрашали магічні символи, що ледь помітно світилися м’яким світлом. Ряди столів утворювали широкий півколо навколо кафедри, на якій стояв невеликий магічний кристал.

Поки Алекс і Адам прямували до вільних місць, позаду них почали долинати тихі перешіптування.

— Це ж син графа Астаріона, — прошепотіла одна з дівчат, не зводячи очей з Адама.

— А той другий… Це ж він на екзамені переміг Сіріла? — тихо перепитав хлопець поруч із нею, кидаючи зацікавлений погляд на Алекса.

Алекс, уловивши уривки розмов, ледь стримав усмішку.

“Що ж, перший день в Академії, а я вже місцева знаменитість”.

Він сів поруч з Адамом і зручно вмостився на своєму місці. За кілька хвилин до аудиторії увійшов викладач. Молодий демон із темно-синім волоссям упевнено попрямував до кафедри. Його червоні очі уважно ковзнули по студентам, а постава випромінювала спокійну впевненість.

Поклавши книгу на кафедру, він обвів поглядом аудиторію.

— Доброго ранку. — Його голос був глибоким, але водночас досить м’яким. — Мене звати Вальдемар. Протягом наступних років я викладатиму вам основи магії. — Демон зробив коротку паузу. — І перш ніж хтось із вас вирішить, що цей предмет буде нудним, бо ви вже вмієте створювати закляття, магічні кола або користуватися своїми здібностями, хочу дещо пояснити. — Вальдемар сперся долонями на кафедру. — Магія — значно складніша, ніж здається на перший погляд. Ви можете роками використовувати власні здібності, навіть не розуміючи до кінця, що саме відбувається у вас всередині. А чаклун, який не розуміє основ, рано чи пізно досягне межі свого розвитку.

В аудиторії запанувала тиша.

— У цьому світі існує три основні типи магії: елементальна, расова та девіантна. — Вальдемар підняв три пальці. — І одразу хочу, щоб ви запам’ятали одну важливу річ. Не варто сприймати їх як три різновиди одного й того самого мистецтва. — Він повільно опустив руку. — Кожен із цих типів у корені відрізняється від іншого. Вони мають різне походження, різні принципи використання та, що найважливіше, різні межі можливостей.

Декілька студентів одразу почали занотовувати його слова.

— Расова магія безпосередньо пов’язана з природою тієї чи іншої раси. Вампіри, демони, ангели та духи мають власні особливості, які неможливо повністю повторити звичайними закляттями. — Вальдемар зробив коротку паузу. — Девіантна магія — окрема тема для розмови. Вона не завжди підкоряється звичним законам і часто виходить далеко за межі того, що більшість із вас вважає звичайною магією.

На його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Але сьогодні ми не будемо забігати так далеко. — Вальдемар повернувся до магічного кристала. — Почнемо з фундаменту. З елементальної магії. — Він підняв руку. — Хтось може пояснити мені, як працює звичайне магічне закляття?

Аудиторія одразу затихла. Декілька студентів переглянулися між собою, очевидно сподіваючись, що хтось інший наважиться відповісти першим. Вальдемар усміхнувся.

— Цікаво. Ви всі успішно склали екзамен до Академії. Більшість із вас використовувала магію. Але коли потрібно пояснити, як саме вона працює…

Алекс підняв руку. Вальдемар відразу помітив його.

— Прошу.

Алекс підвівся.

— Для створення закляття чаклун повинен насамперед чітко розуміти, що саме хоче створити.

Вальдемар кивнув, пропонуючи продовжувати.

— Потім він формує магічне коло та направляє в нього ману. Після цього потрібно надати закляттю необхідну форму, визначити його розмір, силу та швидкість. І лише коли всі ці елементи поєднуються між собою, закляття можна активувати.

Вальдемар кілька секунд мовчки дивився на нього. Потім задоволено кивнув.

— Чудова відповідь.

Алекс сів на своє місце.

— Але є одна деталь, яку я хочу уточнити, — продовжив Вальдемар. — Магічне коло, форма чи швидкість закляття — це лише інструменти. Основою всього є мана. — Він торкнувся магічного кристала на кафедрі, і той засвітився слабким блакитним світлом. — Саме мана дозволяє перетворити власну волю на реальний магічний ефект.

Студенти уважно слухали.

— У кожного з вас від народження є певний запас мани. У когось він більший, у когось менший. Проте природний запас — це не вирок. — Вальдемар перевів погляд на аудиторію. — Його можна поступово збільшувати. Прокачка відповідної характеристики, тренування, постійне використання магії та розвиток власних здібностей дозволяють зміцнювати свій організм і розширювати межі того, скільки мани він здатен накопичувати.

— А еліксири? — раптом запитала одна зі студенток.

— Гарне питання. — Він підняв книгу з кафедри й перегорнув кілька сторінок. — Еліксири мани можуть відновити витрачену енергію. У деяких ситуаціях вони справді можуть врятувати вам життя. — Його голос став трохи суворішим. — Але запам’ятайте одну просту річ: зловживати еліксирами не можна. Жодними.

Він обвів поглядом студентів.

— Це стосується не лише еліксирів мани. Еліксири регенерації, відновлення витривалості та інші рідкісні алхімічні засоби, про які більшість із вас, можливо, ніколи не почує, впливають на організм. Їхнє надмірне або занадто часте використання може порушити природні процеси відновлення, виснажити тіло й завдати серйозної шкоди здоров’ю. У крайніх випадках наслідки можуть бути незворотними й навіть призвести до смерті.

Вальдемар на мить замовк, дозволяючи словам осісти в головах студентів, після чого закрив книгу.

— Еліксири — це інструмент, а не спосіб постійно обходити власні обмеження. Вони не зробить вас сильнішими, а лише допоможуть відновити те, що у вас уже є. — Професор обвів поглядом студентів. — Великий запас мани без належного контролю не робить когось великим чаклуном. Так само як ідеальний контроль нічого не вартий, якщо у вас недостатньо сил, щоб підтримувати закляття. Справжня майстерність полягає в балансі.

Алекс задумливо слухав викладача.

— Ви повинні навчитися не просто використовувати ману, — продовжив Вальдемар. — Ви повинні відчувати її. — Він підняв руку, і над його долонею з’явилося невелике полум’я. — Відчути момент, коли потрібно використати більше. — Полум’я стало більшим. — І зрозуміти, коли достатньо меншої кількості. — Вогонь знову зменшився, перетворившись на крихітний вогник. — Чаклун, який витрачає занадто багато мани на просте закляття, не сильний. Він просто не вміє правильно використовувати власні ресурси.

Вальдемар погасив полум’я.

— І саме тому перш ніж ми почнемо серйозно працювати з різними типами магії, ви повинні зрозуміти її фундамент. — Він усміхнувся. — А тепер повернемося до елементальної магії.

Протягом наступної частини уроку Вальдемар детально пояснював студентам основні принципи роботи зі стихіями. Він говорив про те, що елементальна магія вимагала не лише достатнього запасу мани, а й розуміння самої природи елемента. Вогонь не поводився так само, як вода. Земля вимагала зовсім іншого контролю, ніж вітер, а блискавка не прощала навіть найменшої помилки.

Кожна стихія мала власний характер. І чаклун повинен був навчитися працювати з ним. До кінця лекції Алекс мусив визнати, що Вальдемар справді вмів викладати. Навіть речі, які він уже давно знав, демон пояснював настільки захопливо, що хлопець мимоволі ловив себе на тому, що уважно слухає кожне слово.

“Слід віддати йому належне. Навіть основи звучать цікаво, коли їх пояснює справжній професіонал”.

Після завершення лекції студенти вирушили на практичне заняття з управління маною. Воно проходило у просторій залі, де вздовж стін стояли десятки магічних кристалів. Кожен із них змінював колір залежно від кількості та концентрації мани, яку спрямовував у нього студент.

Заняття проводила молода ельфійка з довгим сріблястим волоссям, що спадало їй на плечі. Її голос був м’яким, але чітким, а в кожному русі відчувалися впевненість і досвід.

— На моїх заняттях, — звернулася вона до студентів, — ви навчитеся контролювати власну ману так само добре, як контролюєте власне тіло. — Вона вказала на кристали. — Сила важлива. Але без контролю вона може стати вашою найбільшою слабкістю.

Студенти по черзі підходили до кристалів, спрямовуючи в них ману. Одним було легко підтримувати рівний потік, інші ж одразу втрачали контроль, змушуючи кристали хаотично змінювати колір.

Алекс кілька секунд спостерігав за ними.

“Навіть дивно. У моєму минулому я вже давно перестав звертати увагу на такі базові речі”.

Коли настала його черга, він поклав долоню на поверхню кристала й обережно направив усередину тонкий потік мани. Світло всередині каменю стало рівним. Спочатку слабким. Потім трохи яскравішим.

Алекс поступово збільшував потік, не дозволяючи мані виходити з-під контролю. Ельфійка, яка спостерігала за студентами, на мить затримала на ньому погляд.

— Гарний контроль, — коротко сказала вона.

— Дякую, — відповів Алекс.

Адам, який стояв неподалік, усміхнувся.

— Не думав, що ти навіть на таких заняттях захочеш показати себе.

— Я просто виконую вправу, — спокійно відповів Алекс.

— Звісно-звісно.

Алекс лише похитав головою. Практичне заняття минуло значно швидше, ніж він очікував. Коли викладачка нарешті оголосила його завершення, студенти почали поступово залишати залу.

“Не думав, що вдруге проходити навчання буде настільки цікаво. Якщо так буде й далі, ці п’ять років точно не минуть марно”.

— Ну що, на сьогодні все, — сказав Адам, озираючись на Алекса. — Які у тебе плани?

— Я домовився зустрітися з Елізабет після занять, — відповів Алекс із легкою усмішкою. — Тому зараз піду до неї.

— Зрозуміло, — кивнув Адам. — А я, мабуть, зайду до їдальні. Потім чекатиму тебе в кімнаті.

— Гаразд. Тоді до зустрічі.

— До зустрічі.

Адам попрямував у бік їдальні, а Алекс ще кілька секунд дивився йому вслід. Після цього він легко видихнув і рушив коридорами Академії до кабінету Елізабет.