Розділ 9

Кімната для тренувань більше нагадувала невеликий шматочок справжнього лісу, перенесений просто до Академії. М’яке світло проникало крізь прозору магічну стелю, створюючи переконливу ілюзію ясного денного неба. Довкола галявини височіли дерева, їхні гілки тихо погойдувалися від легкого вітерцю, а неподалік розкинулося невелике озерце з кришталево чистою водою, у якій дзеркально відображалися стовбури й листя.

Алекс стояв на галявині, задумливо дивлячись на спокійну поверхню води. Він глибоко вдихнув свіже повітря й ледь помітно усміхнувся.

“Непогано. Навіть заспокоює”.

Двері позаду нього тихо відчинилися. Алекс обернувся саме в той момент, коли до кімнати зайшла Арія. Її погляд був серйозним, а постава, як завжди, стриманою й упевненою. Проте, підійшовши ближче, вона раптом трохи знітилася.

— Привіт, — сказала Арія.

— Привіт, — спокійно відповів Алекс.

Кілька секунд вона мовчала, ніби не знала, з чого почати. Її погляд ковзнув убік, а потім знову повернувся до нього.

— Я хотіла... — почала вона, але на мить замовкла. — Вибачитися за свою поведінку вчора. Можливо, я трохи... погарячкувала.

Арія намагалася говорити рівно й спокійно, однак її голос усе ж видавав приховане хвилювання. Вона нервово переступила з ноги на ногу, після чого знову випросталася, ніби намагалася повернути собі звичну впевненість.

Алекс тепло посміхнувся.

— Трохи? — він підняв брову, але в його голосі не було ані злості, ані образи.

Арія відразу відвела погляд.

— Гаразд, можливо, більше ніж трохи.

— Ось це вже ближче до правди.

На її обличчі майнула легка невдоволена гримаса, але Алекс лише легко махнув рукою.

— Розслабся. Вибачення прийняті.

Арія підняла на нього погляд. Хоча вона швидко спробувала приховати свої емоції, хлопець усе одно помітив, як її плечі ледь помітно розслабилися.

— Добре, — коротко відповіла вона. Немов бажаючи якнайшвидше змінити тему, Арія одразу ж запитала: — То що ми будемо сьогодні робити?

Алекс схрестив руки на грудях і на кілька секунд задумався.

— З того, що я побачив учора, серйозних проблем із базовими навичками в тебе немає. Ти добре володієш кров’ю, швидко формуєш зброю й умієш адаптуватися до ситуації. — Арія уважно слухала. — Але вони все ще потребують вдосконалення. І, як на мене, найкращий спосіб побачити твої сильні та слабкі сторони — це поєдинок.

На обличчі Арії одразу з’явилася задоволена усмішка.

— Нарешті щось цікаве. Я не надто люблю сидіти й слухати теорію.

— Тут ми схожі, — усміхнувся Алекс. — Саме тому я й вирішив почати з практики. — Він трохи нахилив голову. — Але одразу попереджаю: якщо результат мене не вразить, повернемося до основ.

— Навіть не сподівайся. — Арія відразу насупилася.

— Чудово, — спокійно відповів Алекс. — Тоді покажи мені все, на що здатна.

Він простягнув руку вперед. На його зап’ясті з’явилася тонка червона лінія. Кров повільно піднялася в повітря, закручуючись навколо його долоні тонкими потоками. За кілька секунд вона почала ущільнюватися, набуваючи форми довгого леза.

Перед Арією з’явився кров’яний меч. Його червоне лезо злегка виблискувало у світлі, що падало крізь магічну стелю, а сама зброя виглядала настільки досконало сформованою, що від неї було важко відвести погляд. Очі Арії одразу засвітилися захватом. На її губах з’явилася задоволена усмішка.

— Невже сьогодні на мене чекає справжній бій? — у її голосі прозвучало щире захоплення.

— А хіба не цього ти так чекала ще вчора?

Арія на мить замовкла, після чого її усмішка стала ширшою.

— І що мені робити?

— Просто бийся так, як завжди, — відповів Алекс, спокійно опускаючи меч. — Не намагайся зараз змінювати свій стиль. Я хочу ще раз побачити, як ти поводишся в бою.

Арія уважно слухала.

— А коментарі?

— Усі зауваження дам після бою.

Вона кілька секунд дивилася на нього, після чого впевнено кивнула.

— Добре.

Арія витягнула руки вперед. На її зап’ястях з’явилися тонкі червоні струмки, які швидко сформувалися у два гострі кров’яні кинджали. Вона міцніше стиснула руків’я й зайняла бойову стійку.

Алекс зробив те саме. На кілька секунд між ними запанувала тиша. Лише легкий вітер ворушив траву на галявині, а спокійна поверхня озера відображала двох молодих вампірів, які стояли один навпроти одного.

Арія зосереджено дивилася на свого нового наставника. Алекс тримав кров’яний меч у руці й виглядав напрочуд спокійним.

— Починаємо, — промовив він, і в ту ж мить Арія зірвалася з місця.

Цього разу Алекс не обмежувався самими лише ухиляннями, проте й не поспішав переходити в повноцінний наступ. У більшості випадків він захищався, відводив удари Арії своїм кров’яним мечем або просто відступав убік, змушуючи її продовжувати атаку. Лише зрідка він завдавав коротких ударів у відповідь, перевіряючи, наскільки швидко вона здатна реагувати та перебудовуватися.

Арія рухалася значно спокійніше, ніж під час їхньої вчорашньої дуелі. Вона більше не дозволяла емоціям керувати собою й уважно стежила за кожним рухом Алекса, намагаючись передбачити його наступну дію.

“Значно краще”, — подумав Алекс, відступаючи після чергової серії ударів.

Її атаки були швидкими, проте вже через кілька хвилин Алекс знову помітив знайому проблему. Арія надто сильно покладалася на швидкість і силу своїх рухів. У прагненні завдати точного удару вона часом нехтувала точністю самого руху.

Кілька разів дівчина робила занадто широкі випади, вкладаючи в них більше сили, ніж було потрібно. Після таких атак її захист на мить залишався відкритим. Алекс міг скористатися цими моментами й легко перейти в контратаку, але цього разу навіть не намагався. Він лише відступав, дозволяючи Арії самій продовжувати серію.

“Якби це був справжній бій, за такі помилки її вже могли б покарати”, — спокійно відзначив він. “Але зараз мені важливіше побачити, наскільки швидко вона сама почне їх помічати”.

Арія продовжувала атакувати, поступово пристосовуючись до його стилю. Кілька разів Алекс перевіряв її захист короткими ударами, і цього разу вона реагувала значно краще. Її кинджали швидко зупиняли його меч, а сама вона майже не втрачала рівноваги після блоків.

Через кілька хвилин Алекс підняв руку, сигналізуючи про завершення першого раунду. Арія одразу опустила кинджали й трохи перевела подих. На її чолі виступили краплі поту, але в очах усе ще палав той самий азарт.

— Ну що? — запитала вона, дивлячись на нього з цікавістю. — Як тобі мої навички, вчителю?

Алекс опустив кров’яний меч, і той поступово розчинився, перетворюючись на тонкі червоні потоки, що повернулися до його тіла.

— Значно краще, ніж учора, — відповів він. — І справа навіть не в техніці. Сьогодні ти контролювала себе. Не поспішала, не дозволяла емоціям впливати на твої рішення й намагалася аналізувати мої рухи.

Арія уважно слухала, не перебиваючи його.

— Але? — одразу запитала вона.

Алекс ледь усміхнувся.

— Але твої проблеми нікуди не зникли. Просто сьогодні вони стали менш помітними.

Арія трохи насупилася.

— Які саме?

— Ти занадто сильно покладаєшся на силу та швидкість своїх атак, — пояснив Алекс. — Через це іноді починаєш поспішати. Ти ніби вже знаєш, куди хочеш влучити, але недостатньо контролюєш сам рух. — Він зробив коротку паузу, дозволяючи їй о бдумати його слова. — Під час широких випадів ти вкладаєш у рух занадто багато сили. Якщо противник ухилиться, тобі потрібно більше часу, щоб повернутися в захисну позицію. У реальному бою цього моменту може вистачити, щоб отримати удар.

Арія задумливо опустила погляд на свої кинджали.

— Тобто мені потрібно робити удари коротшими?

— Не завжди, — одразу відповів Алекс. — Широкий удар сам по собі не є помилкою. Помилка — використовувати його тоді, коли ситуація цього не вимагає. — Він підняв руку, ніби демонструючи траєкторію руху. — Кожна атака повинна мати мету. Ти повинна розуміти, навіщо робиш конкретний рух і що зробиш, якщо він не спрацює. Якщо після твоєї атаки ти залишаєшся беззахисною, значить, ти або неправильно оцінила ситуацію, або вклала в удар більше, ніж було потрібно.

Арія повільно кивнула.

— Зрозуміла.

— І ще одне, — додав Алекс. — Не намагайся зробити кожен удар вирішальним. Іноді атака потрібна лише для того, щоб змусити противника відступити, змінити позицію або відкритися для наступного удару.

На обличчі Арії з’явився задумливий вираз.

— Тобто я повинна більше думати не тільки про сам удар, а й про те, що буде після нього?

— Саме так, — задоволено кивнув Алекс. — Бій — це не просто обмін атаками. Ти повинна постійно контролювати простір, положення свого тіла, рухи противника й власні можливості.

Арія на кілька секунд замовкла, обдумуючи почуте, а потім рішуче підняла погляд.

— Добре. Тоді другий раунд.

Алекс усміхнувся, помітивши, як швидко вона повернула собі бойовий настрій.

— Уже готова?

— Ти ж не збирався відпустити мене після одної короткої дуелі?

— Навіть не думав.

Арія зайняла бойову стійку й міцніше стиснула кинджали.

— Тоді цього разу я покажу тобі, що можу виправляти свої помилки.

Алекс знову сформував у руці кров’яний меч.

— Чудово. Тільки не намагайся зробити все ідеально. Просто бийся так, як зазвичай, але пам’ятай про те, що я тобі сказав.

Арія кивнула.

— Готова.

— Тоді продовжимо.

Між ними знову запанувала напружена тиша, і вже за мить другий раунд розпочався.

Тренування завершилося лише після кількох напружених раундів. Арія лежала на траві, важко дихаючи й дивлячись у штучне небо над головою, тоді як Алекс сидів неподалік, витираючи піт із чола.

“Хто б міг подумати, що ця дівчина змусить мене так спітніти?” — промайнуло в його голові. Він перевів погляд на Арію й ледь помітно усміхнувся. — “Не думав, що вона настільки швидко почне адаптуватися до моїх порад. Такими темпами приблизно за пів року ми зможемо досягти справді хорошого результату. З радістю сказав би їй це вголос, але, боюся, її его й без того достатньо велике”.

Ніби відчувши його погляд, Арія трохи повернула голову.

— Що? — запитала вона підозріло.

— Нічого, — надто спокійно відповів Алекс.

— Давай кажи . — Арія звузила очі.

— Що казати? Я просто сиджу .

— І підозріло посміхаєшся.

— Це вже злочин?

Арія хотіла щось відповісти, але лише тихо фиркнула й знову опустилася на траву.

Саме в цей момент двері до тренувальної кімнати відчинилися, і всередину зайшов Адам. Він зупинився біля входу, кілька секунд розглядаючи картину перед собою. На його обличчі одразу з’явилася зацікавлена усмішка.

— О, а тебе яким вітром сюди занесло? — запитав Алекс, піднявши голову.

Адам неквапливо підійшов ближче.

— Заняття закінчилися, — відповів він. — А оскільки один мій друг вирішив покинути нас заради привілеїв директорки, я залишився сам на сам із нудними лекціями і ледь там не заснув.

— Я ж казав, це була не моя ідея.

— Звісно-звісно, — Адам усміхнувся.

Алекс лише похитав головою, після чого кивнув у бік Арії.

— До речі, а ти чому не на лекціях?

— Я теж отримала дозвіл пропускати частину занять, — Арія, яка все ще лежала на траві, ліниво перевела погляд на нього.

На кілька секунд запанувала тиша, після чого Адам перевів погляд на дівчину.

— То що, — протягнув він, — Алекс тебе все-таки переміг?

Арія повільно повернула до нього голову.

— Адаме...

— Як же передбачувано.

Вона різко сіла, а потім піднялася на ноги.

— Повтори ще раз.

Адам широко усміхнувся, явно тільки цього й чекаючи.

— Кажу, що наша непереможна графиня... — Він навмисно зробив особливий наголос на останніх словах. — ...знову змогла програти простому хлопцю. І це після обіцянки більше ніколи й нікому не програвати.

Арія схрестила руки на грудях.

— По-перше, це лише тренування.

— А по-друге?

— А по-друге, ти зараз дуже близький до того, щоб теж програти.

Адам театрально замислився.

— Мені? Програти тобі? Ми ж обидва розуміємо що це неможливо.

— Ти сам напросився.

Арія зробила крок у його бік, але Адам одразу відступив назад, сміючись.

— Бачиш, Алекс? — звернувся він до друга. — Я ж казав тобі, що з нею треба обережніше.

— Я тебе прекрасно чую! — обурилася Арія.

— У цьому я навіть не сумнівався.

Вона швидко наблизилася до нього й спробувала легенько вдарити його кулаком у плече, але Адам ухилився.

— Повільніше, графине.

— Стій на місці!

— Навіщо?

— Щоб я могла тебе вдарити!

— Якимось дивним ти бачиш поняття чесного бою.

Арія закотила очі, але на її обличчі вже з'явилася усмішка.

— Ти взагалі колись дорослішаєш?

— А ти?

— Я хоча б не провокую людей без причини.

— Справді? — Адам підняв брову.

— Так.

— Аріє, ти буквально викликала Алекса на дуель через кілька хвилин після знайомства.

— Це зовсім інше.

— Звісно.

— Адаме.

— Мовчу.

Арія примружилася, явно знаючи його достатньо добре, щоб не повірити жодному слову.

— Ти нестерпний.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Але я його приймаю.

Алекс, який увесь цей час мовчки спостерігав за ними, не стримав усмішки. Було очевидно, що Адам і Арія знали одне одного вже давно. Їхні суперечки не мали нічого спільного зі справжніми конфліктами — навпаки, у кожній репліці відчувалася звична дружня легкість. Вони без сорому підколювали одне одного, перебивали й навмисно намагалися зачепити за найболючіше, але жоден із них насправді не сердився.

Арія нарешті знову сіла на траву й важко видихнула.

— Якщо ти прийшов тільки для того, щоб знущатися з мене, можеш уже йти.

Адам сів поруч із нею, залишивши між ними невелику відстань.

— Я прийшов подивитися, чи ти ще жива.

— Як бачиш,— Арія пирхнула.

— Бачу. Але вигляд у тебе такий, ніби Алекс вирішив підготувати тебе до війни.

— Він майже не давав мені відпочивати.

— Я все чую, — з награним обуренням промовив Алекс.

— І чудово, — Арія повернулася до нього. — Може, наступного разу зробиш хоча б одну нормальну перерву.

— Ти сама просила ще один раунд. Потім ще один. І ще…

Арія на мить замовкла.

— Це неважливо.

Адам тихо засміявся.

— О, тепер я розумію.

— Що саме?

— Чому ви так добре знайшли спільну мову.

Арія та Алекс одночасно подивилися на нього. Дівчина похитала головою, але цього разу вже не стала сперечатися. На її вустах залишалася легка усмішка.

Напруга після тренування остаточно зникла. Алекс відкинувся назад, спершись руками об траву, тоді як Арія й Адам продовжували перекидатися короткими жартами, ніби намагаючись з'ясувати, хто з них останнім залишить за собою слово. Алекс лише спостерігав за ними, відчуваючи незвичну легкість. Після напруженого тренування ця коротка перерва була саме тим, що потрібно.

Хлопці увійшли до їдальні, і їх одразу огорнув звичний для Академії гамір. Просторе приміщення було заповнене довгими рядами столів, за якими сиділи десятки студентів. Хтось жваво обговорював ранкові заняття, хтось сперечався про результати тренувань, а десь неподалік уже лунали сміх і веселі вигуки. Викладачі займали окрему частину зали, спокійно розмовляючи між собою, поки студенти поспішали скористатися обідньою перервою.

У повітрі змішувалися аромати свіжого хліба, смаженого м’яса, овочів і пряних соусів. Працівники їдальні безперервно носили нові підноси, а студенти то й справа підходили до столів із їжею, створюючи відчуття постійного руху.

Хлопці взяли собі обід і знайшли вільний стіл трохи осторонь від основного потоку студентів. Лише коли вони влаштувалися на своїх місцях, Алекс із легкою усмішкою подивився на друга.

— Слухай, невже в твоїх очах я досі залишаюся тим самим “простим хлопцем”?

Адам, який саме взявся за їжу, на мить зупинився, а потім усміхнувся.

— Не починай. Я просто не міг упустити таку можливість підколоти Арію.

— Ви давно так спілкуєтеся? — Алекс зацікавлено підняв брову.

Адам зробив ковток води, перш ніж відповісти.

— Досить давно. Наші батьки дружать уже багато років, тому в дитинстві ми з Арією та Деміаном часто проводили час разом. З Деміаном усе було просто — ми нормально ладнали, могли поговорити, пограти чи потренуватися без зайвих проблем. — Він на мить усміхнувся, згадуючи минуле. — А от з Арією все було зовсім інакше. Ми постійно підколювали одне одного, сперечалися через будь-яку дрібницю, а потім усе це незмінно закінчувалося якимось поєдинком. І, скільки б таких поєдинків не було, перемогти мене їй так і не вдалося.

— І ти, звичайно, не забуваєш їй про це нагадувати?

— А навіщо мені позбавляти себе такого задоволення? — з абсолютно серйозним виразом обличчя відповів Адам.

Алекс засміявся.

— Але ти справді вважаєш її сильною?

— Без сумніву. Серед усіх дворянських дітей, яких я знаю, Арія — найсильніша. І якщо вона продовжить тренуватися з тобою, незабаром стане ще сильнішою.

— Найсильніша, кажеш? — Алекс задумливо кивнув.

Адам одразу зрозумів, до чого він веде.

— Після тебе, — сухо уточнив він.

— А-а-а. Ось воно що.

— І не дивись на мене так, — Адам закотив очі. — Ти взагалі не рахуєшся. Порівнювати тебе з іншими просто несправедливо.

Алекс відкинувся на спинку стільця, хитро примружившись.

— Тобто ти просто не хочеш, щоб хтось посунув Арію з твого особистого п’єдесталу найсильніших?

Адам одразу втупився в тарілку.

— Все сказав?

— Ще ні.

— Шкода.

Алекс ледь стримував сміх, помітивши, як на щоках друга проступив легкий рум’янець.

— Добре, добре, мовчу, — сказав він, поплескавши Адама по плечу. — Хоча мушу визнати: судячи з того, як багато ти про неї говориш, ви з Арією могли б скласти непогану пару.

Цього разу Адам уже не зміг приховати почервоніння.

— Не жартуй так, Алекс.

— Все, мовчу. — Алекс розсміявся, а Адам лише похитав головою, намагаючись повернутися до обіду.

Та їхня розмова раптово перервалася. До їдальні вбіг молодий студент. Він важко дихав, а його обличчя було настільки схвильованим, що кілька людей за найближчими столами одразу повернулися в його бік. Хлопець швидко озирнувся, помітив Адама й попрямував прямо до нього.

Зупинившись біля столу, він сперся руками на коліна, намагаючись віддихатися. Адам одразу відклав виделку й простягнув йому склянку води.

— Спокійно. Спочатку випий і переведи подих.

Студент жадібно зробив кілька ковтків, після чого витер губи рукавом і нарешті зміг заговорити.

— На... на центральній площі...

Адам насупився.

— Що там?

— Там зараз дуель між студентами, але... все вийшло з-під контролю. Ми… ніхто не може їх зупинити.

Вираз обличчя Адама миттєво змінився. Він перевів погляд на Алекса, і той без слів зрозумів, що їхній обід щойно закінчився.

— Покажеш дорогу? — Адам підвівся.

— Так! — Хлопець одразу розвернувся до виходу.

— Тоді веди.

Алекс швидко піднявся слідом за Адамом.

— І це називається спокійним обідом, — пробурмотів він із легкою усмішкою.

— З тобою спокійний обід узагалі рідкість, — кинув через плече Адам.

— Неправда.

Вони поспішили слідом за студентом, залишаючи позаду галасливу їдальню. Через кілька секунд троє вже прямували коридорами Академії до центральної площі, звідки дедалі виразніше долинав шум схвильованого натовпу.

Хлопці прибігли на центральну площу Академії, де вже зібрався чималий натовп студентів. Галас стояв такий, що було важко розібрати окремі слова. Одні студенти кричали, підтримуючи когось із бійців, вигукуючи його ім’я та підбадьорюючи не здаватися. Інші, навпаки, вимагали припинити дуель, розуміючи, що звичайне змагання давно переросло у щось небезпечніше.

Протиснувшись крізь натовп, Алекс та Адам нарешті побачили, що відбувається в центрі площі. Там, посеред розчищеного простору, стояли двоє студентів — янгол і демон. Обидва вже виглядали добряче побитими. На одязі виднілися розриви, шкіра була вкрита подряпинами й невеликими ранами, а важке дихання видавало, наскільки сильно вони виснажилися. Проте жоден із них не збирався відступати.

Навколо бійців стояли кілька демонів, не дозволяючи нікому наближатися. Декілька студентів уже намагалися прорватися до центру, проте демонів це не цікавило. Вони без зайвих слів відтісняли кожного, хто намагався втрутитися, міцно тримаючи периметр.

У цей момент янгол, зібравши останні сили, підняв руку. Навколо його долоні спалахнуло яскраве світло, яке за мить перетворилося на потік чистої магії. Закляття рвонуло вперед, прямуючи просто в демона. Той лише важко вдихнув і виставив руку перед собою.

Перед ним розгорнулося магічне коло, з якого в ту ж мить виріс темний бар’єр. Світлова атака врізалася в нього з такою силою, що простір навколо здригнувся. Спалах на мить залив усю площу, а хвиля магічної енергії розійшлася в боки. Бар’єр затріщав під ударом, але витримав, повністю прийнявши на себе закляття янгола.

Демон, важко дихаючи, дочекався, поки світло розсіється, після чого з його магічного кола вирвався темний потік, що ударив у янгола, не залишивши йому сил для захисту. Хлопця відкинуло назад, і він із глухим ударом упав на землю. Демон кілька секунд стояв нерухомо, намагаючись перевести подих, а потім усміхнувся й повільно рушив до свого поваленого супротивника.

— Зупинись! — крикнув Адам, але демон не зважав на його слова. Хлопець рішуче рушив уперед, щоб втрутитися, але один зі студентів грубо схопив його за плече.

— Куди це ти зібрався? — грубо запитав той, міцно стискаючи плече Адама.

— Цю дуель треба закінчити, — спокійно відповів Адам, намагаючись вирватися.

Студент лише сильніше стиснув його плече й, єхидно посміхнувшись, додав:

— Забирайся звідси, якщо не хочеш бути також побитим на очах у всіх.

Адам більше не стримався. Він різко розвернувся і з розмаху вдарив хлопця в обличчя, збивши його з ніг. Натовп навколо них одразу трохи розступився. Кілька демонів, що стояли неподалік, швидко повернулися до Адама й оточили його, перекриваючи шлях до центру площі.

Алекс уже хотів кинутися йому на допомогу, але Адам зупинив його поглядом.

— Я тут упораюся. Займися тим хлопцем.

Алекс кивнув і побіг до лежачого янгола. Демон, який щойно переміг його, дістав із інвентарю невеликий флакон і швидко випив його вміст, явно готуючись продовжити бій. Алекс тим часом дістав своє зілля регенерації. Опустившись поруч із янголом, він обережно відкрив флакон і влив зілля йому до рота, намагаючись якнайшвидше стабілізувати його стан і привести до тями.

— Забирайся звідси! Це не твій бій! — прокричав демон, насуваючись на Алекса.

Не відводячи погляду від янгола, Алекс спокійно відповів:

— Дуель уже закінчена. Я просто допомагаю тому, хто програв.

Демон засміявся й знову створив перед собою магічне коло.

— Вона закінчиться лише тоді, коли я так скажу!

З кола вирвався потік темної магії, спрямований просто в Алекса. Той уже збирався відбити атаку, але раптом між ними виникла молода дівчина з чорним волоссям. Вона навіть не здригнулася, лише підняла руку, і назустріч темному закляттю рвонула її власна магія.

Два потоки зіткнулися з гучним вибухом. У повітря здійнялася хмара пилу, змусивши найближчих студентів відступити на кілька кроків.

— Хто ризикнув перервати мій бій?! — розлючено крикнув демон.

Пил поступово осідав, відкриваючи постать дівчини. Демон побачив її обличчя — і його вираз змінився в одну мить. Впевненість зникла, а в голосі з'явилася неприхована тривога.

— Леді Ліліт... — лише прошепотів він.

Ліліт не відповіла одразу. Вона повільно перевела на нього погляд, і в її очах не було нічого, крім холодної вимогливості.

— Поясни, що тут відбувається.

— Це був... звичайний поєдинок, — тихо промимрив демон.

Ліліт зробила крок до нього.

— Звичайний поєдинок мав закінчитися набагато раніше. Ви довели себе до такого стану, — вона коротко перевела погляд на побитого янгола, а потім знову подивилася на демона, — і це неприпустимо в стінах Академії.

Демон опустив погляд. Схоже, цього разу йому справді не було чого відповісти. Ліліт важко видихнула.

— Потім із тобою поговоримо.

До демона підійшли двоє хлопців у білих формах, таких самих, як у Ліліт. Вони стали по обидва боки від нього, чітко даючи зрозуміти, що тепер він перебуває під їхнім наглядом. Ліліт підійшла до Алекса, який саме закінчив надавати допомогу янголу.

— Як він?

— Усе гаразд, — спокійно відповів Алекс. — Я надав першу допомогу. Далі його підлатають у медпункті.

— Дякую, — сказала Ліліт, і її голос помітно пом'якшав. — Далі ми самі займемося ситуацією.

Алекс підвівся й перевів погляд на Адама, який спокійно стояв неподалік. Біля його ніг лежало кілька побитих демонів, а сам Адам виглядав так, ніби нічого особливого й не сталося.

Алекс підійшов до нього.

— Усе гаразд?

— Та, як бачиш, нічого серйозного, — з усмішкою відповів Адам. — А в тебе?

— Уже все під контролем. — Алекс усміхнувся й кинув короткий погляд у бік Ліліт. — Що ж, далі тут є кому розбиратися. А нас чекає незакінчений обід.

Під ногами хлопців одразу з'явилося магічне коло. За мить воно спалахнуло, і Алекс разом з Адамом зникли з площі, перемістившись назад до їдальні.

Ліліт тим часом повернулася до натовпу студентів. Галас поступово стихав, а цікаві погляди все ще раз у раз поверталися до місця недавньої дуелі.

— Можете розходитися. Більше тут немає на що дивитися, — спокійно сказала вона.

Студенти неохоче почали розходитися, перешіптуючись між собою та обговорюючи побачене.

Ліліт знову перевела погляд на демона та двох хлопців у білих формах.

— Чекайте мене в кабінеті.

З цими словами вона підійшла до непритомного янгола. Навколо них спалахнуло магічне коло, і за мить Ліліт разом із ним зникла з центральної площі.

Хлопці повернулися до столової й знову сіли за свій стіл, намагаючись повернутися до перерваної трапези. Навколо вже майже нічого не нагадувало про недавній інцидент: студенти поступово поверталися до своїх розмов, хтось обговорював лекції, хтось жваво ділився враженнями від побаченого на площі. Проте Адам був значно тихішим, ніж раніше. Він кілька хвилин мовчки ворушив їжу виделкою, ніби думками все ще залишався там, на центральній площі. Зрештою Алекс помітив це й вирішив порушити мовчанку.

— До речі, хто цей хлопець, що прибіг по нас?

— Це Ліам, — відповів Адам, не відриваючись від тарілки. — Ми сьогодні з ним познайомилися на лекції. Звичайний хлопець, але, здається, любить допомагати іншим.

— Ліам, значить, — Алекс кивнув, запам’ятовуючи ім’я.

На кілька секунд між ними знову запала тиша. Адам нарешті підняв погляд на друга.

— Подібні інциденти часто траплялися в майбутньому?

Алекс трохи замислився.

— Досить рідко. Ніхто не хотів бути вигнаним з Академії, однак завжди вистачає придурків, які ігнорують правила. — Він уважніше подивився на Адама. — А чому питаєш?

Адам не одразу відповів. Він відкинувся на спинку стільця й на мить перевів погляд кудись убік, спостерігаючи за студентами за сусідніми столами.

— Я ще до вступу думав про студраду, — нарешті заговорив він. — Просто... не був упевнений, що це справді моє. — Він зітхнув і потер пальцями край столу. — Мені здавалося, що там буде багато паперової роботи, зборів, правил... Та й узагалі я не знав, чи зможу чимось допомогти. Я не хотів просто носити значок члена студради й робити вигляд, що від мене щось залежить.

Алекс мовчки слухав, не перебиваючи. Адам знову подивився на нього, і в його погляді ще залишалася тривога після того, що сталося на площі.

— Але сьогодні я зрозумів, що, мабуть, помилявся. Коли побачив, до чого все дійшло... — він ненадовго замовк. — Знаєш, мене найбільше зачепило навіть не те, що вони билися. А те, що навколо стояли десятки людей, і ніхто не міг нічого зробити. Хтось кричав, хтось просто дивився. А ті демони ще й не дозволяли нікому втрутитися. — Його голос став тихішим. — Я не хочу просто стояти осторонь, коли хтось потребує допомоги. Якщо я можу щось змінити, то чому б не спробувати?

Алекс кілька секунд дивився на друга, а потім щиро усміхнувся.

— Тоді, думаю, ти вже знайшов причину вступити.

Адам трохи здивовано глянув на нього.

— Думаєш?

— Знаю, — спокійно відповів Алекс. — Ти завжди був таким. Навіть коли робив вигляд, що тобі байдуже.

Адам тихо засміявся, але його погляд залишався серйозним.

— Просто хочу бути корисним. Не лише для себе.

— І будеш, — упевнено сказав Алекс. — Якщо ти справді хочеш цим займатися, то вступай. Думаю, з тебе вийде хороший член студради.

— Дякую. — Адам усміхнувся, і цього разу в його очах з'явилася помітна впевненість. Він трохи помовчав, а потім із легкою усмішкою запитав: — А ти не хочеш до нас приєднатися?

Алекс похитав головою.

— Я не проти, але, боюся, у мене просто не буде на це часу. Тренування з Арією, власна прокачка... Та й у мене ще вистачає справ. — Він усміхнувся й додав: — Але якщо тобі знадобиться моя допомога — сміливо звертайся. Навіть якщо я не буду членом студради, це не означає, що я не можу тобі допомогти.

Адам кивнув, і на його обличчі з'явилася щира вдячність.

— Знаю. Дякую тобі, Алекс. Справді.

— Завжди будь ласка.

У цей момент до столової зайшла Міра. Помітивши Алекса й Адама за столом, вона попрямувала до них і, підійшовши ближче, привітно усміхнулася.

— Знову привіт, хлопці.

— Привіт, Міро, — відповів Адам.

— Привіт, — кивнув Алекс.

Міра на мить затримала на них погляд, а потім звернулася до Алекса:

— До речі, пані Елізабет просила передати, що чекає на тебе у своєму кабінеті.

— Зрозумів. Дякую, Міро. — Алекс підвівся з-за столу й глянув на Адама. — Побачимося пізніше.

— Ага. Удачі.

— Дякую.

Під ногами Алекса спалахнуло магічне коло. За мить його постать зникла, залишивши Адама та Міру за столом. Адам ще кілька секунд дивився на місце, де щойно стояв його друг, а потім повільно усміхнувся.

Він уже знав, що хоче робити. І цього разу сумнівів не залишилося.