Розділ 10

Від цього руху Клої здивовано округлила очі.

Але цього разу вона не затремтіла від переляку і не зіщулилась, як раніше.

Просто трохи здивовано перевела погляд з Артура на Луціана.

— ...Вибач.

Луціан, який уважно оглянув обличчя, руки й плечі Клої, заговорив приглушено.

— Але без перевірки — не міг повірити.

— Все гаразд!

До герцога з трохи гіркуватим виразом обличчя Клої відповіла бадьоріше, ніж будь-коли.

— Тепер я знаю: ви ніколи не скривдите мене.

Від цих слів Артур, що досі тримав руку в повітрі й нервово переминався з ноги на ногу, широко посміхнувся.

Вираз обличчя Луціана також пом'якшав — схоже, безпосередня відповідь дівчинки припала йому до душі.

— Так, ти права.

І цього разу, на відміну від щойно, він простяг руку й погладив Клої по голові.

— Меліса не могла жорстоко поводитись із тобою.

Луціан так і сказав — але Клої вловила те, що ховалось за цими словами.

Він не вірить.

Це було інстинктивне відчуття. Дитяча інстинкт — розпізнати погляд дорослого, який тобі не довіряє.

Він досі думає, що зі мною так чи інакше поводились погано. Хоча б трохи.

Знаючи це, Клої все одно посміхнулась на весь рот і відповіла:

— Так. І ще дуже любила мене!

Бо вона розуміла: він збрехав із турботи — злякавшись за неї, яка так наполегливо щось доводила.

Нічого.

Неважливо. Можна не вірити просто зараз. Рано чи пізно він повірить — обов'язково.

— Дуже-дуже любила! Неймовірно багато!

Бо варто йому лише побачити погляд мами і дядька — і він повірить. Неодмінно.

— ...Так.

Луціан довго гладив її по голові, поки вона хизувалась, — а потім, тримаючи дівчинку на руках, розвернувся.

— Ну, раз уже прийшли — підберемо потрібні магічні камені.

Магічні камені?

Очі Клої заіскрились, наче вона побачила золото.

А може, серед них є захисний камінь із потрібними мені властивостями? Тоді сьогодні я завершу всі свої справи!

Захоплена очікуванням, вона зовсім забула, що досі сидить у нього на руках, — і зникла разом із ним за дверима.

Щойно вони пішли, Артур, котрий мить тому тримав руку напоготові, засмучено подивився на власне зап'ясток.

Чому він, а не сам герцог?..

Артур, що налякався більше за саму Клої — раптом маленька пані злякається і почне його сторонитись, — витер носа рукавом.

Та що вдієш — наказ виходив від великого герцога Ліандера, який при доньці приховує справжній характер, хоч насправді є людиною жорсткою та грізною.

Добре, що пані графиня така відважна.

Артурові не залишалось нічого, крім як таємно витерти сльози й поплентатись слідом.

* * *

Скрип — і потаємні двері відчинились.

Клої не могла навіть розплющити очей від світла, що вирвалось назустріч із кімнати.

С... сліпить!!

У приміщенні, куди легко вмістилось би тридцять карет, магічні камені стояли суцільною стіною — від підлоги до стелі, не лишаючи жодного вільного місця.

Це що, все магічні камені?

Клої ошелешено дивилась на нескінченні стелажі.

Вони були заставлені так щільно, що місце цілком можна було б назвати бібліотекою магічних каменів.

— Порожні місця ось там будуть заповнені до кінця тижня.

Де, де порожні? Я навіть краю не бачу!

Клої поглянула у напрямку, куди вказував Луціан, — і трохи розгубилась.

Кажуть, що в них магічних каменів — хоч відбавляй. Чутки не брехали.

Звична, майже байдужа поведінка Луціана лише збільшувала в неї відчуття розгубленості.

— Видати мою частину постачань.

— Ваша світлосте!

У голові промайнув образ дядька — того, хто віддавав навіть власні камені.

— Ваша світлосте, але ж потрібно залишити хоча б мінімум для себе. Ви — голова роду Арус, що управляє цими землями. Ви мусите думати і про себе, не лише про своїх людей...

— У медпункті і так не вистачає каменів. Як я можу тримати їх при собі? Я достатньо сильний — розмістіть їх там, де вони потрібніші.

У цьому світі магічні камені, заряджені маною, відігравали роль науки з сучасного світу.

Від дрібниць — розпалити вогонь — до масштабного — переміщення в просторі.

Спеціально оброблені й заряджені камені забезпечували зручність та безпеку повсякденного життя.

Але у вовчих землях завжди не вистачало ефективних штучних каменів, що виробляли в левових землях.

Камені інших кланів діставали через тіньових торговців — та ті ламались або й зовсім не працювали.

А дядько і так щоночі не спав, намагаючись хоч якось добути навіть такі...

Якщо у вас стільки — поділились би з нами, серйозно.

Клої мимоволі нахмурилась від образи.

— Розчарована? Ну так, кількість і справді не надто велика.

Але Луціан, схоже, витлумачив її вираз обличчя інакше.

— Відбирав лише найвищої якості — тому поки що заповнив лише кілька залів. Але обіцяю: до твого наступного дня народження я подарую тобі стільки каменів, що вони заповнять цю вежу вщерть.

Від цих слів Клої відчула не просто подив — справжній шок.

Зачекайте, я ж просила взяти лише один?

Він збирається віддати всю цю кімнату цілком?

І ще кілька залів є додатково?

Лічильник у голові Клої вийшов за всі межі й з тріском перегорів — саме тієї миті.

— Ну, раз прийшли — бери що потрібно. Захисний камінь теж маємо підібрати — його треба носити постійно.

Захисний камінь. Почувши ці слова, Клої раптом зібралась із думками.

Захисний камінь із особливими властивостями — один із найдорожчих виробів, адже його спеціально обробляли й заряджали маною.

Такою цінністю змогла заволодіти наймолодша з роду Арус — де каменів завжди не вистачало — лише завдяки одному.

— Клої, навіть якщо важко — цей браслет носи постійно, добре?

Мама і дядько, що й самі без них обходились, для Клої жертвувати не стали.

— У цьому камені одночасно закладено чари переміщення і захисту. Вони спрацьовують разом, відчуваючи стан власника. Тому на будь-який непередбачений випадок носи його щодня. Зрозуміла?

Він був дорогим. І вона, схоже, загубила його десь дорогою до левових земель.

Думка про це наповнила Клої тихим смутком.

— Ну ж бо, обирай — що до вподоби.

Але вже наступної миті Клої уважно оглянула нескінченний ряд захисних каменів і вказала на найменший.

— Хочу оце кільце.

На слова Клої Луціан мовчки кивнув слузі.

— Всі каблучки з цієї полиці — перенесіть у гардеробну кімнату пані графині. Разом із ювелірними гарнітурами.

...Що?

Я ж просила лише одне кільце...

Клої знову збентежено захлопала очима, а Луціан безтурботно запитав:

— Що ж, тоді підемо дивитись одяг?

Який тут одяг, цікаво? Те, що на мені, і так надзвичайно гарне.

Але перед походом по крамницях у Клої в цих левових землях було ще одне справжнє бажання.

— А можна... замість одягу зробити щось інше?

— Що завгодно.

Клої покрутила пальцями й несміливо сказала:

— Тоді я... птицю...

— Птицю?

— Птицю... хочу спіймати на полюванні.

Клої нарешті вимовила це й сором'язливо всміхнулась.

— У вовчих землях я жодного разу не бачила птиць.

Кессі й Ізабель, що стояли позаду, за спиною міцно стиснули кулаки.

Це була єдина можливість не застогнати вголос від нестерпної чарівності.

* * *

Готово.

Клої прив'язала до однієї лапки маленького птаха кільце і записку — і витерла піт із чола.

До записки додала приблизний план з висоти пташиного лету і позначила особливості варти — отже, залишається тільки...

Клої подивилась, як розізлена птиця — певно, через те, що її спіймав недосвідчений мисливець — дзьобає прутики клітки, і кивнула.

Треба написати листа.

Клої подумала про маму — та, певно, вся знервована від хвилювання — і між бровами пролягла зморшка.

Вона мене так любить. Без мене і дня не може.

Від думки, що мама, напевно, плаче зараз на самоті, серце стискалось. Та й дядько, що, мабуть, ридає на троні, — теж.

Всі так переживають...

Клої важко зітхнула й знову взяла перо.

Лист складався поступово — рівними, старанними літерами:

Я тут добре... Не хвилюйтесь... З'їла три тарілки... Справді смачно було...

Клої задумалась, зупинивши перо.

Невдовзі, зібравшись із духом, вона додала ще один рядок:

І ще — я тут дещо зрозуміла.

Навіть якби вона розписала все докладно — що то були лише забобони — мама й дядько не повірять, поки не побачать самі.

Тоді залишається одне — показати їм.

Клої прив'язала листа до другої лапки птаха, спокійно взяла стілець і підняла його.

— Вибач.

А потім — без вагань — різко опустила його на клітку.