Розділ 100

Провідник? Значить, він має людську подобу?

Клоя з цікавістю уявляла, який вигляд може мати цей Рейпі, — і саме тоді:

— До речі, ти справді хочеш іти туди сама?

Люціан запитав стурбовано:

— Бібліотека темніша й моторошніша, ніж ти, мабуть, уявляєш. Казок там непогано, але вони старі, тому не надто цікаві. Може, краще не ходи одна, а зі мною…

— Ні, не хочу!

Клоя перервала його слова й навмисно заіскрила очима.

— Я так чекала на цей день! Це ж пригода!

Брови Люціана ледь здригнулись:

— Пригода?

— Так, пригода!

Клоя обома руками вхопилась за лямки м'якої торбинки-курчати зі своїми речами й відповіла:

— Знаєте ж? Пригоди — їх треба здійснювати на самоті.

— …

— Я сама хоробро все розвідаю й повернусь. Якщо піде дорослий — це буде нудно!

Люціан мовчки дивився на Клою зверху вниз.

Треба щоб спрацювало.

Під хоробрим виглядом Клоя злегка похвилювалась і нишком ковтнула слину.

Якщо тато задумає плентатись слідом — я не зможу шукати потрібні відомості!

Саме тоді Люціан тихо засміявся:

— Ну, виходить, ось чому.

І пробурмотів собі під ніс:

— Ось чому тоді у сні теж…

— Що?

— Ні, нічого. Значить, для тебе ця бібліотека — таке омріяне місце, куди так хотілось потрапити?

Клоя кліпала очима, не розуміючи, про що він, — а Люціан погладив її по голові:

— Добре. Іди сама. Рейпі є поруч, тому не так страшно. Коли захочеш вийти — прикладай долоню до дверей зсередини, як робила щойно.

Щось тут не те, пропустив він це чи ні?

Клоя скосила на нього погляд і рішуче кивнула:

— Так, обережно повернусь!

— Добре. Чекатиму.

Клоя енергійно помахала татові й малому дядькові і стрімко перестрибнула через поріг.

Але в останній момент — коли її срібне волосся вже майже зникло всередині — щось спало на думку. Клоя висунула голову назад і подивилась на служницю, що стояла біля дверей кабінету:

— Лінда. О третій зайди за мною!

— О третій?

— Так. Ми з Сіоном домовились перекусити.

Одна думка про перекус уже викликала усмішку. Клоя ще раз помахала:

— Тоді я пішла! Дякую, що відвели мене!

Цього разу двері у книжковій шафі безшумно зачинились за нею.

А дорослі, що залишились перед нею, ще якийсь час не йшли — їм трохи не вистачало дівчинки, що вирушила у свою пригоду самотужки.

***

О.

Не знаючи, що дорослі досі товчуться за стіною, Клоя пройшла крізь книжкову шафу в інший світ і відкрила рота від подиву, роздивляючись навколо.

Тепер зрозуміло, чому тато із таким стурбованим виглядом пропонував піти разом.

Це ж…

Клоя дивилась на нескінченне море стелажів і думала:

Це не книгозбірня — це лабіринт.

У величезному просторі стелажі стояли суцільною стіною.

Від підлоги до стелі, від лівого коридору до правого.

Куди не глянь — суцільні книги.

Дивлячись на розгалужені проходи між стелажами, Клоя збентежено скривилась.

Якщо так — мені може не вистачити цілого життя, щоб знайти потрібні відомості…

А де ж цей Рейпі, що мав би провести?

Клоя стала навшпиньки, намагаючись зазирнути за стелажі, що загороджували видноколо, — і саме тоді:

Схш-ш-ш…

З протилежного боку, де замість стелажів стояли письмові столи, донісся звук, схожий на тихий свист.

Що це?

Клоя повернула голову — і в ту ж мить зустрілась поглядом.

Із двома оченятами-намистинами, прикріпленими до білого овального каменя, що ширяв у повітрі.

— Що, що це таке?

Від несподіванки Клоя мимоволі відступила на крок.

Як не дивись — вигляд дивний.

Овальний камінь завбільшки з її обличчя літав у повітрі. До нього були прикріплені круглі оченята, схожі на шашки.

Та це ще не все.

Мабуть, хотів якось нагадати людське обличчя — у лівому верхньому кутку каменя красувався миленький жовтий бантик.

Зо… зовсім не миленький… Схоже на щось нав'язливо прикрашене!

Ах. Але до речі.

Клоя з підозрою придивлялась до літаючого каменя з бантиком, потім пригадала слова Іана й обережно запитала:

— Ти часом… Рейпі?

У відповідь білий камінь вихором закрутився в повітрі — мовляв, так і є.

Ну й ну. Вираз обличчя Клої ще більше заплутався.

Навіщо взагалі реліквія виглядає ось так.

Схоже, смак першого глави роду… був дуже своєрідним.

Клоя мимоволі образила предка й уважно подивилась на Рейпі.

Татові й малому дядькові вона говорила, ніби прийшла просто пригодитись і помандрувати — ніби цікавиться книжками бібліотеки.

Але насправді — зовсім не так.

Справжня причина, чому Клоя так хотіла в цю бібліотеку.

Справжня причина, чому так наполегливо брала участь у відборі спадкоємця.

— Рейпі.

Клоя подивилась на реліквію — погляд несподівано серйозний — і дала команду:

— Відведи мене туди, де є відомості про лазутчика.

Щоб розслідувати угруповання, яке хоче розв'язати війну — і знищити її світ.

— Відведи мене туди, де зберігаються відомості про лазутчика — бічну гілку родини Ґревісів.

Рейпі на мить затремтів, ніби вводячи команду, а потім рівним голосом запитав:

— Ви маєте на увазі лазутчика — бічну гілку родини Ґревісів?

— Так.

— Знайдено 434 звіти, 38 хронік і 26 книг. Бажаєте ознайомитись із усіма?

…Справді багато.

Клоя на мить засмутилась від думки про таку кількість звітів — та одразу стиснула губи й кивнула:

— Так.

Якщо вдасться зібрати потрібні відомості й повністю зрозуміти ворога.

Якщо вдасться зупинити війну.

— Жодного не пропускай — покажи все.

Вона готова була переглядати це хоч кілька днів поспіль.

— Команду прийнято.

Рейпі злетів вище.

— Прошу слідувати за мною.

Пройшовши за Рейпі чимало часу, Клоя опинилась у місці, де замість стелажів стояли суцільні засклені шафи з документами.

Рейпі опустився до неї й підсвітив червоним кілька ділянок:

— Від цього місця і до того краю — усі звіти з відомостями про лазутчика. Дістати?

— Ого, ти ще й дістаєш?

Рейпі не відповів — і вже наступної миті злетів угору.

— О!

Поруч із Клоєю почала рости гора акуратно складених звітів.

— Дя… дякую………………. Але це трохи багато…

— Це ще не все. Принести також хроніки й книги по порядку?

— Так………………. Будь ласка………………

Клоя похмуро дивилась на стос документів, що вже сягав вище її голови, — та раптом рішуче вирячила очі.

Потім — плюх-плюх — двічі плеснула себе по щоках обома руками й вигукнула:

— Я зможу! Зможу. Клоя!

Яп. Стиснувши кулаки, вона навіть розмахнулась ними в повітрі — а потім зняла з плечей торбинку.

І витягла звідти те, що мало психологічно підтримати її в цьому довгому розслідуванні.

Клац. Клоя водрузила на ніс окуляри без скелець — попросила їх у Кессі — й почала навіювати собі:

Відтепер я — надзвичайно компетентний радник.

Вона підштовхнула окуляри вгору вказівним пальцем — і погляд її набув розумного виразу.

Такий радник, для якого переглянути кілька сотень документів — дрібниця!

Та за дві години…

— Хааа-а-а…

Клоя розстелила на підлозі бібліотеки товсту ковдру зі своєї торбинки й лежала навпівбік, гортаючи документи один за одним.

Окуляри давно вже були подаровані Рейпі — тепер вони сиділи на ньому — і більше не заважали.

Боялась, що доведеться перечитувати уважно кожен зі сотень звітів…

Клоя перекотилась на животі по ковдрі й потягнулась до наступного зі стосу, що вже майже вичерпався.

А виявилось — цілком терпимо.

Клоя лежала на ліктях і швидко гортала сторінки.

Документів було багато, але корисних відомостей — обмаль.

Звітів, де лазутчик виступав головним предметом, майже не було — та й ті повторювали одне й те саме.

Якщо зібрати разом усю інформацію з них…

Клоя дивилась на один із найсвіжіших звітів і систематизувала здобуті відомості в голові.

Шість поколінь тому, коли на континенті лютували одночасні війни й смути.

Дев'ятнадцятий голова роду Ліандерів — Вінсент Ліандер — виявив, що родина Ґревісів таємно перетворює декількох бічних родичів на лазутчиків.

Ґревіси казали, що роблять це задля запобігання новим війнам — використовуючи промитих бічних родичів, які від природи не здатні брехати зі злим умислом, щоб тільки сіяти серед людей правду й досягти миру.

Довго привчаючи їх думати, що все, що вони роблять, — це єдиний шлях до миру.