Розділ 103

***

Ха. Ось тобі й «лише подумки».

Мелісу кинуло в жар від власних слів. Вона прикусила губу — і тут же зрозуміла, що вже запізно.

Та й гаразд. Це все одно треба було з'ясувати.

Відколи Клої стала офіційною спадкоємицею Ліандерів, Меліса усвідомила: ставитися до Люсіана Ліандера з колишньою зневагою вже неможливо.

Клої відтепер належала до роду Ліандерів і мала жити на левових землях.

Вічний захисник доньки мав навчитися розмовляти з іншим її захисником. Але для цього спочатку потрібно було розставити всі крапки над «і».

Але перш ніж я зможу дивитися на нього прямо — мені потрібно почути вибачення. Принаймні це.

Меліса вирішила запитати про все, що так довго тривожило її. Вона зробила крок уперед і заговорила знову:

— Коли Клої вперше з'явилась у вигляді кролика — ти навіть не здивувався.

Меліса добре пам'ятала вираз обличчя Люсіана Ліандера в ту мить. Він був дуже... виразним.

Тоді на його обличчі читалося щось схоже на...

— «Мене впіймали».

...

— У тебе тоді був вигляд людини, яку застали зненацька. Що це означало?

І це було ще не все.

Того дня в замку Ґревісів, на суді, коли далекий родич орлиного роду давав неправдиві свідчення проти неї...

— Навіть коли прозвучало твердження, що Клої може бути не твоєю донькою, — ти й тоді зовсім не виглядав здивованим.

Меліса відпустила губу, яку мимохіть кусала, і продовжила:

— Спочатку я вирішила, що ти просто мені не довіряв. Що від самого початку підозрював мене. Але потім, поміркувавши... зрозуміла: щось тут не так.

Вона уважно вдивлялась у його обличчя, наче шукала слід.

— Якщо ти знав, що Клої — кролик-зооморф, і тому в глибині душі допускав, що вона не твоя рідна донька... То чому ти так дбав про неї?

Люсіан стояв нерухомо, наче запечатана статуя. Мовчав.

— Чому мовчиш? Я питаю: ти знав, що дитина є кролем-зооморфом?

Довга пауза. Нарешті він опустив довгі вії і відкрив вуста:

— А яке це має значення?

— Що?

— Яке значення має те, чи знав я це заздалегідь?

Він повільно повернувся до неї і сказав:

— Клої — моя донька. Це незмінний факт.

Між Мелісиними бровами пролягла різка зморщка. Голос мимоволі став різким:

— Не ухиляйся від теми. Я не про це питаю.

— Я не знав.

Люсіан зустрів її погляд і відповів одразу, як відрізав:

— Не знав. Так само, як і ти. Дізнався лише в замку Демосів. Відповідь тебе задовольняє?

...

І тут Меліса зрозуміла.

Він бреше.

Замість того щоб прояснитись, питання тільки заплуталось ще більше.

Якщо він знав, що Клої — кролик... то ще до підтвердження артефактом він мав бути майже певен: дитина не рідна. Але тоді навіщо він так піклувався про неї?

Що він задумав...

Меліса мовчки покусувала губу, коли:

— Ти вже все сказала?

Люсіан заговорив першим — схоже, мовчанка давила й на нього.

— У мене зараз багато справ, тому якщо це все...

— Ні. Ще не все.

Меліса прогнала розгубленість і замінила її спокійним виразом обличчя. Промовила те, що так довго стояло поперек горла:

— Того дня. Коли я виношувала Клої — і ми разом поїхали на прогулянку в ліс.

Вона побачила, як маска на обличчі Люсіана починає тріщати по швах.

— Скажи мені... навіщо ти тоді...

Меліса уловила зміну в ньому. Тремтячим голосом запитала:

— Чому ти хотів мене вбити?

***

У замковому саду, за столиком у тихому куточку.

— Яка гарна погода!

Клої зробила великий ковток лимонного содового напою і вигукнула з видом дядька після кружки пива.

— У такий день треба кидати навчання і йти гуляти, правда ж?

Усе було ідеальним.

Небо — бездоганно чисте, без хмаринки. Вітерець — прохолодний, лагідний. А найголовніше — навпроти неї сиділа...

Така миленька дитинка, що серце мліє — і майбутнє видається таким обнадійливим!

— Ти весь час тільки й робиш, що гуляєш.

...

— Не вдавай, що взагалі навчаєшся.

Занадто влучна відповідь. Трохи навіть образлива — від цього дрібного знавця.

Клої скоса зиркнула на Сіона і помітила за його спиною меч. Запитала:

— Сіоне, ти перед зустріччю зі мною тренувався з мечем?

— Ага.

— Брукс тебе вчив?

— Ага.

— Брукс такий чудовий учитель!

Клої несподівано для себе заговорила з ентузіазмом:

— Навіть на вовчих землях про нього всі чули. Казали — неймовірний наставник. Діти так і ходили за ним хвостиком!

Вона не чекала відповіді — просто хотіла похвалитися Бруксом. Та несподівано, з невеликою затримкою, відповідь таки пролунала:

— Ну... Ага.

Отакий вже він, Сіон.

— Непоганий.

Відповідь — цілком у дусі головного героя. Клої скривила вуста.

Але Сіон уже встиг помітити її вираз і зиркнув несхвально:

— Не смійся.

— Кажуть, людина, яка сміється, стає щасливішою.

— Тоді ти не будь щасливою.

— Так жорстоко. Я теж хочу бути щасливою!

Вони перекидалися дурницями, а в душі Клої крутилося щось важче.

Як же це запитати...

Як розповісти йому про предка клану Демосів — того, що, за переказами, пройшов через ті самі експерименти п'ятсот років тому?

Навіть не треба було знову перегортати всі книги з бібліотеки змій — відповіді там все одно не знайдеться.

В останньому документі було написано, що всі матеріали про нього наказали знищити — бо вважалося, що вони можуть спровокувати міжродову ворожнечу.

Клої повільно крутила пальцями.

Навіть якби якийсь документ де-небудь і зберігся — з вуст самого Сіона, спадкоємця клану, дізнатись точніше неможливо.

Але саме тому Клої й зволікала:

Ну і як я скажу?

Губи самі собою трохи випнулись уперед.

Як розпитувати дитину про це, якщо лабораторія точно залишила в ній психологічну травму?!

Ааа! Внутрішній кролик Клої скаженів і стрибав у грудях.

У серці — вона зовсім не хотіла питати. Хотіла сама знайти відповідь. Але...

На кону — мир у цьому світі. І безпека Сіона — теж.

Ну, якщо вже чесно слідувати оригінальному сюжету — Сіон у будь-якій війні вийде неушкодженим. Головний герой є головний герой.

Але я і моя сім'я — ні...

І тут, поки Клої ніяковіла й топталась на місці:

— Якщо є що сказати — говори.

Сіон поставив кухоль на стіл і байдуже мовив:

— Не коси очима весь час. Просто скажи.

...

— Чого так метушишся, наче кролик перед морквиною?

Хм. Зазвичай кажуть «наче цуценя, якому приспічило»...

Клої відігнала думку й зосередилась. Обережно, з оглядкою на Сіона, розтулила вуста:

— Слухай, це про... лабораторію Демосів.

Навіть з дозволу говорити — руки вологі від напруження.

— Дуже давно, якщо я правильно розумію, це стало проблемою вже на рівні всього континенту...

...

— Ти знаєш, що сталось із тим спадкоємцем, якому вкололи життєву силу — тоді, коли це вперше виявили?

Сіон довго мовчав.

Ця тиша відчувалась як докір: «Як ти взагалі наважилась про це запитати?» — і Клої крутила пальцями у каяттi.

Але тут...

— ...Як же не знати.

Нарешті пролунав повільний, тихий голос.

— Цей шедевр завжди був головною метою лабораторії. Їхнім найбільшим успіхом.

«Шедевр»? «Ціль»?

Клої не очікувала такого вибору слів. Поки вона заніміла, Сіон продовжив:

— Причина, чому клан Демосів вколює офіційним кандидатам у спадкоємці життєву силу, одна: щоб виростити сильнішого наступника. Зі здатністю до надприродних сил.

— Надприродних?

— Так. Якщо влити в одне тіло стільки життєвої сили, що це перевершує людські межі, — реакція буде двох видів.

Сіон неквапливо грав виделкою, що лежала поруч із напівз'їденим тортиком на столі, і сказав:

— Або в тебе прокинеться надприродна сила... або...

...

— Голова тріснеться навпіл.