Розділ 104

Сіон продовжив пояснення — з тим самим безтурботним виглядом, яким щойно вимовив щось жахливе.

— Звісно, успішність експериментів була не надто висока, і навіть якщо здатність прокидалась — найчастіше вона виявлялась нічим не примітною. Але здатність того «шедевра» — інша справа.

— ...І що це була за здатність?

Клої запитала тремтячим голосом. Сіон відповів байдуже:

— Промивання мізків.

...

— Промивання мізків. Причому надзвичайно потужна здатність — маніпулювати чужою свідомістю як заманеться.

Вимовивши це, Сіон трохи скривив куточок рота.

— Тепер зрозуміло, чому решта родів влаштувала такий галас через ту лабораторію? Подумай. Навіщо клану Демосів взагалі знадобився спадкоємець із такою здатністю?

Він граючись крутив виделку з гострими зубцями і промовив з усмішкою в голосі:

— Демоси хотіли розв'язати на континенті війну. Маніпулюючи головами інших кланових вождів, вони б легко прибрали до рук увесь континент. Жадібна змія завжди прагне проковтнути все.

Сіон говорив швидко — немовби йому не подобалась Клоїна мовчанка:

— Щоправда, після того як спадкоємця з цією здатністю ліквідував мировий комітет — задум, на жаль, зазнав краху.

Та навіть коли він замовк, Клої не змогла відкрити рота. Лише дивилась на нього — на те, як він крутить виделку.

Такий рідкісний, ідеальний день.

Небо — бездоганно чисте. Вітер — прохолодний. А головне — навпроти неї сидить...

...дитина семи років. Від якої так чекаєш майбутнього.

Просто семирічна дитина.

І коли з нею в тій лабораторії робили все це — вона була ще меншою.

Тук-тук. Сіон тикав гострими зубцями виделки у власний тильний бік долоні і запитав:

— Ну як?

— ...Що?

— Яке враження?

Відколи Клої запитала про лабораторію — Сіон жодного разу не зустрівся з нею поглядом.

Впрямо відвернувшись, він продовжив:

— Я виріс у тій лабораторії.

...

— Пам'ятаєш? Що казав той мрець-дослідний зразок.

Хіба можна забути.

— «Кого ти рятуєш, ти, лицемірко?! Думаєш, я не знаю, навіщо ти вдаєш із себе святу?!

— Думаєш, я не розумію — ти просто хочеш відкупитись, випустивши вмираючу лабораторну щурку на волю?!»

Ці отруйні слова, що в одну мить зламали дитину, яка так намагалась рятувати, — Клої не забула б ніколи.

У склянці перед Сіоном тихенько задзвеніла крига, що танула.

Він уперто дивився на краплі, що стікали по прозорому склу — із дивною зосередженістю.

— Тих, кого я з'їв — десятки. Може, більше сотні.

Ні. Сіон дивився не на краплі. І спокою в ньому не було, і байдужості — теж.

— ...Гидко?

Сіон вдивлявся у власне відображення в склі. З тривогою в очах — якої не могли сховати навіть небезпечні ігри з виделкою.

— Шкода. Так старалась мене врятувати — а виявляється, я просто той, кому й так можна було вмерти в тому підземеллі.

Схоже, він по-своєму витлумачив Клоїну паузу — і затараторив, ніби поспішаючи:

— Але шкодувати тепер — нічого не зміниш. Ти так чи інакше привела мене до себе, і навіть якщо проженеш — я залишуся тут...

— Я тебе не проженю.

Клої не стримала себе — і сама потягнулась до нього обома руками:

— І ніколи не шкодувала.

Почувши це, Сіон — той, що тикав виделкою в свою руку, залишаючи червоні сліди, — завмер.

— Гидким — ні. Жодного разу.

Клої поклала свою руку поверх його — тієї, що вже почервоніла — і сказала тремтячим голосом:

— Тому не кажи так більше.

Лише тоді Сіон повільно підняв голову й зустрівся з нею поглядом.

— Ти...

В очах — там, де тільки-но клубочилась тривога, — вже читалось здивування.

— Ти чому плачеш?

— Бо ти весь час засмучуєш мене.

Крум. Тримаючи обидві руки на його долоні, Клої з силою втягнула носом повітря.

— Ти весь час... так боляче кажеш...!

Сльози — їх не затягнути всередину, як сопливи. Вони все одно просочувались краплями.

— Навіщо так говориш? У тебе що, здатність викликати жалість?

— ...Де ти бачив таку безглузду здатність.

Та ну. Навіть крізь сльози Клої на секунду аж роздратувалась — і зиркнула на Сіона з мокрими очима.

Ні вже! Дуже навіть корисна! Нічого ти не знаєш!

Сіон мовчки дивився на цей сердитий погляд — і врешті ледь посміхнувся. Потихеньку витягнув одну руку з-під Клоїної.

Ця рука трохи покружляла в повітрі — і зупинилась.

Але потім, немовби здолавши страх, повільно рушила вперед — і торкнулась куточка Клоїного ока.

Та сама рука — з червоними слідами від виделки — рухалась обережно, наче тримає новонародженого кошеня. Обережно стерла сльозу.

Крум. Різкий звук, як Клої знову втягнула носом. Сіон на мить завмер.

У замислених очах Клої миттю спалахнула гідність:

— Сопливи я сама витру!

— Я й не збирався.

Брехня. Ти ж вагався. І до того ж я ще й не сякалась!

Клої мовчки обурювалась, але рук Сіона так і не відпустила.

Його долоня поступово ставала теплішою і вологішою — Клої це відчувала.

— Слухай, Сіоне.

Вона, мирно довіривши йому своє обличчя, знову заговорила:

— Я тобі скажу кое-що — ти, здається, ще не зрозумів.

Хай Сіон реагував як завгодно — Клої сказала спокійно:

— Ти — жертва.

...

— І до того ж — найбільша жертва з усіх.

Жвавість, яка на мить з'явилась на обличчі Сіона, знову потьмяніла.

Клої слідкувала за його поглядом — він хотів відвернутись — і дивилась йому в очі, повторюючи:

— Повторюй за мною. Я ні в чому не винен.

— У тебе завтра набрякнуть повіки. Я покличу служниць.

Клої двома руками схопила його другу долоню — ту, що намагалась вислизнути — і закричала:

— Швидше повторюй! Я ні в чому не винен. Я — той, хто вижив. Я тримався.

— ...Агов.

— Я ні в чому не винен. Я — той, хто вижив. Я тримався!

— ...Заткнись. Кажи тихіше.

— Якщо не повторюватимеш — кричатиму ще голосніше. Я ні в чому не винен. Я — той, хто вижив...

— Буду, буду повторювати!

Сіон сердито обірвав її — і знову потягнувся рукою до Клоїного ока:

— Припини плакати. Шкіра у тебе і так ніжна.

...

— І ти набрякнеш від баклажанів, якщо їх не їстимеш.

...Баклажани і шкіра — зовсім не пов'язані речі. І ти досі не повторив за мною.

Сіонові очі на мить здригнулись — наче визнаючи: влучила.

Але Клої мала намір стояти на своєму — і тримала його руку.

— Ну давай, повторюй.

...

— Я зараз заплачу — ну от зовсім заллюся, так і знай!

Перед цим безсоромним шантажем Сіон важко зітхнув.

Його погляд то опускався вниз, то знову повертався до Клої — і так кілька разів.

Після довгої паузи нарешті пролунав його голос:

— Я... тримався...

Голос — такий тихий, що й не почуєш, якщо не прислухатись.

Долоня в Клоїних руках — наскрізь волога від поту.

— Я — той, хто вижив.

Та попри весь страх — Сіон дійшов до кінця. Вимовив усі слова, на яких наполягала Клої.

— Я тримався. Ось і все.

Вимовивши останнє слово, Сіон швидко виштовхнув руку з Клоїних — і відсунувся.

Хе-хе. Попри цей стрімкий відступ — Клої усміхнулась і дивилась на нього.

Сіон — трохи з виступом холодного поту на обличчі — буркнув:

— Чого смієшся.

— Казала ж: той, хто сміється, стає щасливим.

— Ти смієшся не тому, що щаслива. А тому, що тобі смішно, як я перед тобою метушусь.

— Ой, впіймав.

— ...Що?

І знову — безглузда балаканина.

Але на цей раз — на душі у Клої не лежав той важкий тягар.