Розділ 105

Вони ще довго сміялись і теревенили.

Аж поки сумлінна дитина на ім'я Сіон не підвелась і не оголосила, що пора повертатись до тренувань.

— Ах, до речі.

У Клоїній голові раптово спливло давно забуте.

— Сіоне. Те, що ти мені казав тоді. На землях Ґревісів — що вбиєш себе і тим мене врятуєш. Що це взагалі означало?

Клої запитала легко, між іншим. Сіон відповів у тому самому тоні:

— Нічого особливого.

— О, так?

— Ага. Вставай. Ти ж до кімнати йдеш?

— Угу.

Клої рушила слідом за Сіоном і подумки пробурмотіла:

Брешеш.

Напевно, придумав якийсь страшний план, про який я навіть не здогадуюсь.

Але ці думки вона залишила при собі — і йшла за ним із безтурботним виглядом.

— Сіоне! А чому ти мене проводжаєш? Це ж просто від садка до кімнати?

...

— Агов? Чому мовчиш?

Бо цей план йому ніколи не знадобиться. Я відтепер буду поруч — і захищатиму цю дитину.

***

— Ого-о. Яке щастя, що Сіон проводжає мене з будинку до будинку.

— ...Ти взагалі збираєшся замовкнути?

— Кажуть, людина, яка говорить, стає щасливою.

— То перестань уже бути щасливою.

Клої заливалась сміхом від відповіді, яка все одно прилетіла у відповідь на її дражнилки — і тут Сіон раптово зупинився.

Різко. Посеред кроку.

Він дивився кудись убік — на перший поверх, недалеко — і примружив очі.

Хм? Клої здивовано простежила за його поглядом.

О, це ж...

— Мама й тато.

За широким вікном виставкового залу мигтіли несподівані постаті. Клої витріщила очі.

Мама й тато — в одній кімнаті. До того ж вдвох.

Дитина, яка чудово знала, як ці двоє тримаються один від одного, витягла шию — цікаво, що вони кажуть.

Сіон, який спостерігав за цим черепашачим витягуванням шиї, мовив зі співчутливим виглядом:

— Хочеш послухати?

— Га?

— Допомогти підслухати?

Клої розгублено, але швидко кивнула:

— Угу. Але як ти збираєшся... Ой!

Не давши їй договорити, Сіон легко підхопив її на руки — і зігнувшись, безшумно рушив у бік будівлі.

— Що, що таке.

— Тихо.

Сіон нахмурився і знаком попросив мовчати. Клої зажала рот долонею — серце калатало.

Немовби вона й не важила нічого — він низько пригнувся і безшумно підкрався під вікно виставкового залу.

Невідомо як він це вирахував, але зупинився якраз під єдиним відчиненим вікном і повільно опустив Клої на землю.

— Дя, дяку...

— Тс-с.

Сіон приклав палець до вуст і кивнув угору — слухай.

— ...Невже ти скажеш, що не знаєш навіть цього?

Крізь злегка відчинене вікно долинув мамин голос.

Клої, як Сіон і велів, притиснула вказівний палець до губ і навострила вуха.

— Відповідай.

Мамин голос — зовсім не такий, як із нею. Клої з цікавістю тягнулась до вікна.

— Чому ти хотів убити мене — вагітну Клої.

...Що?

Але як тільки Клої почула мамині слова — вона застигла і ледь не засумнівалась у власних вухах.

Вона відчула, як Сіон, що підслуховував разом із нею, раптово заметушився і скоса поглянув на неї.

Та Клої навіть не змогла на нього поглянути — лише стояла, заніміла, і вслухалась у мамин голос.

— Того дня — ти хотів іти до річки, а я тебе вмовила на гору.

...

— Ти кинувся на мене з мечем.

Та крихта надії — що вона не так почула, що помилилась — розсипалась від чіткого маминого голосу.

— Чому? Навіщо ти хотів мене вбити?

Насправді Клої давно задавалась цим питанням.

Чому мама й тато розлучились?

На мій погляд — вони так підходять одне одному.

Але вголос вона цього ніколи не казала. Тому що розуміла: в них є своя історія, якої вона не знає.

Так, я здогадувалась, що є щось таке... Але щоб таке...

— Ти в порядку?

Сіон прошепотів, побачивши, як обличчя Клої миттю збіліло.

— Може, підемо...

— Тс.

Та Клої лише приклала палець до вуст і знову прислухалась — коли Сіон хотів відвести її подалі.

Раз уже почула — відступати перед правдою вона не збиралась. Навіть якщо ця правда ще довго не даватиме їй спати.

Мамин голос долинув знову:

— Ти так нападав на мене. Так нещадно бив.

На відміну від різкого тону — мамин голос нестримно тремтів.

— Але чому в останній момент... ти не вдарив мене — а вбив себе своїм же мечем?

...Що?

Клої навіть після цих приголомшливих слів трималась відносно спокійно — але зараз мимоволі зморщила лоба.

Що це означає?

Якщо вже намагався вбити — і не вийшло, то й не вийшло. Але навіщо в останній момент кидатись не на неї, а на себе?

Мама, схоже, теж не знала відповіді.

— Навіщо?! Весь у крові з живота — і ще наказав мені забиратись. Казав, що дитина тобі взагалі не потрібна. І при цьому...

...

— Чому тепер — чому так дбаєш про Клої? Чому зараз раптом хочеш бути батьком?

Татового голосу — ні звуку. Він мовчав.

Клої ховалась у сліпій зоні й не бачила його обличчя. Не могла навіть уявити, який вираз у нього зараз.

Та й сама вона з трудом вірила почутому.

Тато, якого я знаю, — він би ніколи такого не зробив.

— Та кажи вже щось!

Але й у мамин голос — брехні не було. Ні краплі.

Значить, усе правда. Але тоді — чому...

Клої губилась між правдою і тим, у що хотілось вірити — і тут нарешті долинув татів голос. Вперше відтоді, як вони сюди потрапили.

— Це моя провина.

...

— Усе моя провина. Я сам у цьому винний. Тому, будь ласка...

...

— Не плач. Меліса.

Хляп. Крізь вікно — різкий звук шкіри об шкіру.

— Іди геть.

Мабуть, мама, що завдала цього удару, різко розвернулась і пішла — по звуку кроків.

Бум. Двері зачинились — і тільки тоді Клої повільно відпустила напругу в тілі.

— Ти в порядку?

Сіон підхопив Клої, що похитнулась.

Але розмова у вікні ще не скінчилась.

— ...Брате.

Іан — схоже, теж підслуховував — увійшов до виставкового залу і запитав тремтячим голосом:

— Що це зараз було?

***

Плюх. Жовта гумова качечка у ванній поринала і знову спливала на поверхню.

Клої напівзанурена в теплу воду, порожнім поглядом дивилась на неї.

Після таких приголомшливих новин — як вона добралась до кімнати, майже не пам'ятала.

У голові лишився лише останній голос Іана — наче відбиток.

— Брат ударив Мелісу мечем? Виходить, це не Меліса вдарила брата?

— ...Що це взагалі означає?

На слова Іана Люсіан відповів трохи стомленим голосом:

— Я ж казав: це зробив я. Моя помилка. Навіть меч показував — кілька разів, і підкреслював.

— Та... та звісно, я думав, що це Меліса! Після того як брат повернувся пораненим — вона одразу поїхала до вовчих земель! Я вирішив — посварились, вона вдарила... Але...

Іан говорив, спотикаючись, і знову запитав:

— Це правда, брате? Невже ти справді... хотів убити Мелісу?

Люсіан не відповів. Вийшов із залу.

Бум. Двері. І слідом — тихий сміх Іана крізь зуби.

— Чому...? Ти так хотів побачити дитину — ту, яку ще навіть не бачив. Накуповував для неї всіляких речей. І при цьому...

Чому.

Це питання хотіла поставити не тільки Іан — а й сама Клої.

Чому, тату?

Чому ти хотів убити маму, яка носила мене? Казав, що дитина не потрібна. А потім — не зміг ударити і вбив себе своїм же мечем...

Чому?