Розділ 107

Відклавши перо поруч із готовим запрошенням, Санрайдер подумав про свого господаря.

Того возвеличеного, що, здається, нарешті знову відвернувся від мене...

Потрібно повернути його довіру.

Після того як він програв суд щодо помешкання Сіона Демоса — він сам краще за будь-кого знав, що опинився в немилості.

Якщо так і далі — коли господар стане повелителем континенту, для Ґревісів місця не знайдеться.

Санрайдер згадав могутні здібності і великий задум господаря — і нервово лизнув губи.

Ні. Рід Ґревісів служив йому так довго. Треба повернути прихильність. І коли він стане повелителем континенту — Ґревіси мають бути серед обраних.

Санрайдер перевірив свій план ще раз.

Найкраще було б піднести йому Сіона Демоса — нове тіло. Але дитина ще замала, не час.

Тоді — принаймні приношу щось для розради.

Санрайдер опустив погляд на ім'я, яке виводив найретельніше.

Клої Ліандер.

Спадкоємиця роду Ліандерів — та, що раз у раз ставала на заваді господаревим планам і дратувала його.

Якщо принести тіло цієї дівчинки як дарунок — господар залишиться задоволений. А можна й живою доставити — хай сам з нею розправляється.

Спосіб приманити Клої Ліандер прийшов Санрайдеру легко. Він усміхнувся з передчуттям.

Можливо, мене навіть похвалять — за те, що перевершив Абіґейл Демос, яка давно не постачає жертв як слід.

Тоді й дратівливість господаря трохи зменшиться...

І тіла вірних слуг перестануть з'являтися щодня.

Санрайдер мріяв побачити задоволену усмішку господаря — і тут:

Тук-тук. Тихий стукіт у двері — і дзвінкий голос.

— Тату, можна зайти?

Голос власної доньки — чистої, нічого не підозрюючої Діани.

— Гм. Заходь.

Санрайдер упорався з виразом обличчя — і тільки-но вимовив, як двері відчинились і Діана легко вбігла до кабінету.

— Тату, мама каже, що цього разу хоче відсвяткувати день народження тільки родиною. Без васалів!

— Добре. Так і зробимо.

— Ура! Скажу мамі. До речі... чим ви займались?

Балакуча дівчинка з цікавістю зазирнула на стіл.

— Це ж запрошення. Кого запрошуєте?

Санрайдер, аж ніяк не такий суворий, як на офіційних засіданнях, лагідно усміхнувся і пояснив:

— Хочу запросити рід Ліандерів. З огляду на нещодавній суд.

— О, чудово! А Сіон теж приїде?

— Сіон? Хочеш, щоб і його запросили?

— Так! Якщо він один залишиться в маєтку — буде нудьгувати. І взагалі, я з ним краще знайома, ніж із Клої Ліандер...

Діана трохи знизала плечима — ніяковіючи:

— Можна попросити, щоб Сіон теж приїхав?

Чому ні. Проблема — Клої Ліандер, а не Сіон Демос.

Санрайдер поблажливо виконав прохання доньки і дописав останній рядок.

— Гаразд, нехай.

— Дякую!

Дивлячись на радість доньки через таку дрібницю, Санрайдер сказав лагідним голосом:

— Діано. Незабаром цей світ стане твоїм.

— Світ?

— Так. Твій батько все зробить для тебе — і поставить континент на коліна.

— Ой, тату!

У словах, де за рішучістю ховалась готовність пожертвувати чужою донькою заради власної, — нічого не підозрюючи, Діана весело засміялась:

— Та він і так мій!

Блиснули яскраво-червоні, мов рубіни, очі — сповнені природної, безневинної жаги.

***

Знову той кошмар. Знову.

Люсіан зрозумів, що спить, — і оглянувся навколо з безсилим виглядом.

Він знав: це лише уривок минулого. Кошмар, що знову і знову прокручує загибель батьків. Знав — і нічого не міг вдіяти.

Рот рухався сам по собі — як за написаним.

— Матінко, залишайтесь тут. Я вийду — подивлюсь, чи іде допомога.

— Люсіане, не треба, лишайся зі мною...

— У печері вогко, але потерпіть трохи! Я зараз повернусь!

Із цими словами маленький він вибіг із печери, залишивши матір із помітно округлим животом.

Похмурий дощовий день.

Вони з матір'ю їхали провідати дідусеву могилу — вдвох, без батька і без Іана, що підвернув ногу. І раптово — напад.

Охоронці кинулись разом, але нападники виявились сильнішими. Вагітну матір і малого Люсіана долею гнало вглиб лісу.

— Батько незабаром прийде.

Маленький Люсіан повторював це, наче переконував себе.

Вони були недалеко від замку. Щойно почалась атака — найбистроногіший лицар помчав назад. Батько з лицарями Ліандерів ось-ось буде тут.

— Батько... прийде за мною і матір'ю.

Ніби у відповідь на ці слова — на схилі гори показався великий силует.

— Батьку!

Люсіан упізнав його миттю — і скотився до нього бігом.

Стій. Не веди батька до печери, де ховається мати.

Він знав, що нічого не змінити — та все одно кричав у собі.

— Скоріше, батьку! Матуся там мерзне!

Але маленький він, нічого не знаючи, лише тягнув батька за собою.

— Сюди! Матусю, батько прийшов!

Він завів батька у вузьку печеру — і з хвилюванням чекав, що той вийде з матір'ю на руках.

— Батьку...?

Але невдовзі з печери вийшов тільки батько. Один.

З мечем у руці — рясно вкритим червоним.

— А матуся де...

Маленький Люсіан ще не розумів. Лепетав, озираючись. Батько відповів низьким, придушеним голосом:

— Тікай, Люсіане.

Задираючи голову — аж шия боліла — він дивився на батьків обличчя, мокре від дощу чи сліз. До цього дня так і не знає.

Тієї людини вже немає на цьому світі — тож не спитати.

— Тікай, Люсіане.

Пам'ятає тільки тінь меча, що летів прямо вниз.

У реальності він тоді якось встиг ухилитись. У кошмарі — ніколи.

Люсіан упокорився — і схилив голову в чеканні неминучого болю.

— Татку!

Звідкись — тривожний голос.

Татку... Мене так ніхто не кличе. Нема в мене нікого.

— Татку, прокидайся! Швидше!

Невже є? Невже в мене є донька...

— Татку, скоріше!

Здається... є.

— Ну ж бо, татку!

Хляп. Замість різкого болю від меча — різкий, дзвінкий дотик до щоки.

У ту ж мить простір кошмару перекрутився. Лезо розмилось. Кров відступила.

А натомість...

— Ох.

Перед ним стояла маленька дитина — з широко розкритими очима, що поспішно ховала руку за спину.

— Я, я не навмисне... Я тільки хотіла розбудити...

...

— Ви, здається, бачили кошмар...

Люсіан повільно кліпав очима — і простягнув руку.

Тор-к. Кінчики пальців торкнулись м'якої дитячої щоки — наче свіжий хліб.

І одразу ж:

— Уу-у...?

Щока почала м'ятись між пальцями — як тісто.

Дівчинка якусь мить дивилась на нього трохи розгублено — але незабаром в очах знову з'явилась тривога:

— Ва-ви в по-рядку...?

Голос розплився — защімлена щока заважала вимовляти слова чітко. Люсіан хмикнув і потягнувся з подушки.

Щойно він помацав м'яку дитячу щоку — і лише тоді до нього прийшло: це не сон. Те, що перед ним, — справжнє.

— Так, вибач, що ти бачила непристойне.

Те, що він, попри все пережите сьогодні, досі не прийшов до тями — і прийшов до тями лише коли дитина прийшла і розбудила його — занадто недбало.

Люсіан з такою думкою подякував їй:

— Мені снився кошмар. Дякую, що розбудила.