Розділ 108

— Кошмар...?

Але обличчя Клої після почутого стало ще похмурішим, ніж щойно.

— Який саме кошмар...

— Гм, до речі.

Люсіан вловив небезпечний напрямок розмови і швидко змінив тему:

— Що привело тебе сюди так пізно, Клої?

— А, хотіла показати вам ось це.

Питання спрацювало. Клої засовалась і відвела волосся вбік.

— Це намисто. Я помітила, що в ньому є здатність дозволяти дихати під водою — і хотіла сказати вам якомога швидше...

— «Блакитні сльози русалки» дозволяють дихати під водою?

— Так! Я занурилась у ванну, надягнувши його. І справді дихала. Я так здивувалась, що одразу прибігла вам сказати. А потім...

Клої, яка щойно говорила жваво, раптом понурилась:

— Ви стогнали й були весь у холодному поту, тому я швидко... ляпну... тобто потрясла вас, щоб розбудити.

Люсіан уважно розглядав намисто на дитячій шиї — ту реліквію предків, яку сам отримав у скриньку і жодного разу не надягав. Потім підняв погляд.

— Який кошмар вам снився?

Клої дивилась на нього з тривогою і знову запитала:

— Ви так погано виглядали... Вам часто сняться кошмари?

Питання, якого я хотів уникнути. І все ж не вдалось.

Люсіан дивився на дитину — яка виглядала сумнішою за нього самого — і врешті знайшов прийнятну відповідь. Мовив із серйозним виглядом:

— Не часто. Але кошмар був дуже страшний.

— Я, який саме?

— Я голодував цілий тиждень — і єдиним, що можна було їсти, виявився сирий баклажан.

Обличчя Клої збіліло.

— Не печений, а сирий?

— Так. Жахливий кошмар.

— Уу-у... Навіть уявляти страшно. В роті якось одразу м'яко й горько стало...

Клої стиснула очі й аж здрігнулась. Люсіан невимушено посміхнувся.

Але в ту ж мить:

— Так не піде. Із таким кошмаром самому важко справитись!

Клої рішуче заявила — і почала здиратись на ліжко.

— Я залишусь і поплю з вами. Радість, поділена на двох, — подвійна, а баклажан, поділений на двох, — удвічі менший!

Бух. Клої з зусиллям вибралась на досить високе для неї ліжко і тихенько примостила голову на самісінький краєчок його подушки:

— Заспівати вам колискову?

...

— Або ви мені! Я однаково добре і співаю, і слухаю.

Хе-хе-хе. Люсіан дивився на безтурботну доньку — і м'яко посміхнувся, піднімаючись.

— Дуже вдячний, що хочеш мене приспати.

— А!

Раз — і Люсіан легко підняв дитину на руки. Клої дивилась на нього розгублено. Він притулив чоло до її чола й мовив:

— Але якщо ти візьмеш мій кошмар із баклажанами — буде надто жорстоко щодо тебе.

— Н-ні, я витримаю...! Я дуже хоробра...!

— Я теж впораюсь. Я дорослий, маю витримати.

Люсіан узяв доньку на руки і вийшов з кімнати до коридору.

Поки він ніс її, Клої не переставала гомоніти — не могла відпустити думку про спільний сон:

— Дорослим теж не треба терпіти страшне. Ось мій дядько — дорослий і голова роду, а досі боїться ос.

— О, Блейк Арус боїться ос? Цікаво. Дякую, Клої.

— ...Те, що я сказала — таємниця для дядька.

Клої виповзла губою — і понурилась від його непохитної відмови.

— Разом спати було б добре... Мама і дядько завжди спокійно сплять, коли я поруч, кажуть...

Але навіть ці милі слова не могли схилити Люсіана.

Після такого кошмару спати поруч із дитиною — неможливо.

Я проклятий. Спати разом у беззахисному стані — нізащо.

Можливо, сьогоднішній кошмар — це попередження від власного несвідомого. Не забувай, яка кров у тебе тече, поки тонеш у щасті.

З кожним кроком до кімнати, яка сім років стояла порожньою й нарешті знайшла господаря, — у пам'ять врізалось минуле.

Голос, що шептав: вбий вагітну. Вбий жінку, яку кохаєш.

Себе самого — що дістав меч, піддавшись йому.

Мелісу — яка задихалась від несподіваного нападу.

Якби Меліса не була прямою спадкоємицею вовчого роду — вона б загинула від руки чоловіка, як загинула його мати.

Тоді він і справді був захоплений думкою, що повинен убити Мелісу.

— Ось, дійшли.

Серцем у пеклі — а обличчям спокійний, Люсіан відчинив двері до дочиної кімнати.

— Вже пізно. Треба спати, правда ж?

Люсіан поклав Клої на м'яке ліжко й укрив ковдрою.

Вдаючи, що не бачить надутого личка. Погладив ковдру зверху.

— Посиджу поруч, поки не заснеш. Солодких снів.

Тоді Клої з покірним зітханням підняла руки вгору.

— Ось, позичаю.

На узголів'ї вона намацала незграбно зроблену іграшку.

— Це лялька, яку зробив Брукс. Може, трохи страшнувата, але найм'якіша з усіх.

Та сама лялька, яку колись — заражений упередженням — він сплутав із доказом знущань.

— Якщо спатимете з нею, кошмари не прийдуть. Позичаю.

...

— Ах, не безкоштовно. Є умова!

— Умова?

— Відповідайте на запитання.

Люсіан кивнув — запитуй.

Клої трохи помовчала — і несміливо відкрила рот:

— Оті дитячі речі в шафі моєї кімнати...

Клої міцно притиснула до себе ляльку, яку обіцяла позичити, і поглядаючи на нього запитала:

— Вони... мої?

Люсіан не відповів одразу — лише кліпав очима.

Не тому, що не хотів відповідати. Йому потрібна була хвилина, щоб пригадати.

Дитячі речі. Він навіть не знав, що вони досі там. Здається, велів викинути — але якась надто відданого серця служниця не змогла і заховала там.

Клої знову тихо заговорила — схвильовано:

— Усі нові... Дитячі черевички, пустушка, нагрудник — жодної речі, яку вже вживали...

...

— Вони мої?

Під тим очікувальним поглядом Люсіан зрештою не зміг збрехати й зізнався:

— Так. Твої.

Він збирав їх — сподіваючись, що Меліса хоч раз покаже йому дитину. Знав, що нічого не вийде, — і все одно збирав, як примару надії.

— Не знав, що вони досі там. Треба попросити Кессі прибрати...

— Ні, не прибирайте! Я буду користуватись!

— ...Пустушкою?

— Так! Надягну на ляльку. Тому — нізащо не викидайте.

Клої вже нічого не лишалось від тієї скутості — і вона сяяла усмішкою:

— Вони мої. Тому не викидайте. Хутряну шапочку теж носитиму. Як завгодно натягну — і носитиму!

Від цього наполегливого прохання Люсіан на мить видав коротке беззвучне сміх.

Але щоб те беззвучне сміх перетворилось на справжню посмішку — багато часу не знадобилось.

— Гаразд. Не викидатиму. Тоді...

Люсіан зустрівся поглядом із донькою — яка навіть не думала засинати, — і знову погладив ковдру:

— На сьогодні — спати. Завтра теж повно справ, правда ж?

— Та-а-а.

Сказала — і все одно дивилась на нього, не відриваючи очей.

Люсіан теж просто дивився у відповідь — не наважуючись прогнати той довірливий погляд.

І тоді:

— ...Я, знаєте.

Клої прошепотіла — ледве чутно, наче слова розчинялись у темряві:

— Я вірю вам, тату.

...

— Вірю, що ви мене любите.

Вперше. Наскільки Люсіан пам'ятав — вперше Клої назвала його татом.

Він стільки разів уявляв цей момент — у порожній кімнаті, яка чекала на господаря. Думав, що від переповнення розплачеться.

Але те, що зараз наповнювало його груди, — було не радістю і не щастям.

...

Це був сором.