Розділ 109

Що більше блищали очі доньки — то глибшою ставала темрява всередині Люсіана.

Чи знає вона?

Що ще не народжену її він хотів убити разом із матір'ю.

Що той, кого вона щойно назвала татом, — злочинець, якому немає виправдання.

Люсіан пригадав, що сталося після того, як він ледве втік від батька.

Лицарі роду встигли врятувати його, але прийшов до тями він лише через тиждень.

На поминальній службі по батькові й матері Люсіан дізнався: поки він непритомнів, гасла вирішили, що батьки загинули від рук нападників.

— Брате, ти бачив їх?! Тих, хто вбив маму і тата, ти їх бачив?!

Маленький Іан ридав і кричав від люті. Але Люсіан мовчав і замкнувся в книгосховищі — перегортав родові записи знову і знову.

І поступово зрозумів.

У роду Ліандерів надто багато предків, що загинули разом зі своїми сім'ями.

І майже всі ці смерті записані як нещасні випадки або вбивства чужинцями.

Хоча він був іще малим, розум у нього працював гостро. Він зробив висновок:

У роду Ліандерів передається по крові щось схоже на страшне прокляття.

Щось, що довго дрімає — і раптово вибухає жагою вбити свою сім'ю.

Зрозумівши родову таємницю, Люсіан замовк і відмовився від місця спадкоємця.

Це прокляття передається переважно старшому сину. Треба розірвати ланцюг. Прожити самому і піти — не залишивши нікого.

Так він і вирішив колись...

Люсіан похилив голову, пригадуючи минуле, що пішло не так, як він задумав.

Не треба було слідувати тому пророцтву.

Ні — ще раніше: не треба було закохуватись у Мелісу.

А якби вже закохався — не можна було вірити, що прокляття, яке блукає в роду, обійшло саме його...

Знову спливло в пам'яті: власні руки, що тягнуться до дружини. Меліса — яка задихається від несподіваного нападу.

Люсіан провалювався в самобичування — і тут:

Тор-к.

На його стиснутий кулак — такий, що вени виступили — лягла м'яка маленька долонька.

— Якщо так стискати руку — завтра буде боліти.

Він повільно підняв голову. На нього дивились стурбовані очі доньки.

— Тому...

Клої уважно оглянула його — наче перевіряє хвору дитину — і лагідно попросила:

— Замість того щоб стискати кулак — тримайте ось це.

Хоп. Раптово в обіймах опинилась безглузда лялька з кривими очима.

— Гарна, правда ж?

Люсіан розгублено дивився на ляльку, а Клої весело продовжувала:

— Я думаю, іграшки й шапки гарніші, коли трохи недосконалі. Трохи криві.

— Чому? Симетрична, бездоганна річ хіба не краща?

— Таких — повні полиці в крамницях. Але ця крива — тільки в мене одна.

Хі-хі. Клої показала зуби в посмішці й додала:

— Мені подобається трохи незграбне. Воно особливе. І воно — справді моє.

Люсіан мовчки дивився на доньку.

Мимоволі перед очима постав той список: збіг у часі загибелі вождів Ліандерів та Арусів — і трагедії в клані Демосів.

Якщо це не випадковість — якщо ці смерті справді чиясь рука підлаштовувала...

Якщо в роду Ліандерів немає жодного прокляття — а є змова...

Він не наважувався сказати про свої підозри ані Іану, ані Мелісі — боявся помилитися. Але якщо це правда...

Люсіан повільно повертів у руках незграбну ляльку і нарешті відповів:

— ...Так.

Він повільно взяв у свою — зі шрамами — велику долоню маленьку м'яку руку доньки:

— Я хотів дати тобі лише найкраще — без жодної вади. Але якщо тобі до душі незграбне — гаразд. Нехай так і буде.

Велика рука зі шрамами стиснула маленьку, без жодного сліду.

Люсіан відчув, як всередині нього щось благає — нехай те, що він вважав прокляттям, виявиться змовою. Він опустив погляд.

Донька дивилась на нього з тим самим довірливим поглядом.

Їхні очі зустрілись — ті зелені, що дістались їй від нього.

— Дякую, що назвала мене татом.

Обличчя Клої відразу просвітліло.

— Будь ласка, тату!

Хе-хе. Клої засяяла яскравіше за сонце і поспішила додати:

— Стільки часу не могла так вас називати — тому тепер буду називати вдвічі частіше. Обіцяю!

Від цих теплих слів Люсіан сам не помітив, як посміхнувся — а потім мовив те, що насправді хотів сказати:

— Що ж, але шапку я все одно зв'яжу нову.

— Чому?

— Тому що донька може любити незграбне — але батько хоче дати щось краще.

Люсіан трохи розправив плечі й додав:

— Повір мені. Зроблю щонайменше пристойніше, ніж оця страхопудна лялька.

Клої на мить витріщила очі — і знову залилась сміхом:

— Домовились. Тоді чекатиму на зиму!

***

— Солодких снів.

Люсіан тихенько вийшов із кімнати — дочекавшись, поки дихання доньки стане рівним.

Хлоп. Ледве двері зачинились — Клої одразу розплющила очі.

Все ж таки... схоже, я маю рацію.

Клої в темряві прижмурилась і прокрутила в голові розмову.

По-перше: дядько Іан казав правду — речі в шафі справді мої.

По-друге: коли я назвала тата татом — він не зрадів щиро. Обличчя скривилось від сорому.

Промивання мізків. Схоже, так і є.

Клої згадала тата, що тільки-но не міг вибратись із кошмару, — і обличчя стало сумним.

Він усі ці роки вважав, що сам хотів убити маму. Що це було його власне бажання. І жив із цим.

Наскільки ж боляче. В якій глибокій темній самотині він прожив ці роки.

В очах Клої защипало — вона згадала незграбну шапочку в шафі.

Але — я відплачу.

Клої стиснула простирадло в темряві.

Тим, хто так жорстоко розлучив нашу родину. Хто змусив людей, які одне одного люблять, ненавидіти.

Обов'язково помщусь.

Стиснула і почала думати далі.

Спочатку треба з'ясувати — той спадкоємець клану Демосів, якого «ліквідували», справді живий чи ні.

Як потрапити до замку Ґревісів — найбільш підозрілого місця?

Клої довго мучилась у темряві — і дійшла до одного висновку.

Завтра — до кабінету маленького дядька.

Уся інформація стікається до кімнати голови роду.

Вирішивши, Клої заплющила очі — і миттю провалилась у сон.

Тіло семирічної дитини витримало рівно стільки складних роздумів — і не більше.

***

Наступного ранку Клої прокинулась — і відразу вирушила до кабінету голови роду Ліандерів.

Усередині — все по-старому.

— Кгм, кгм!

Іан кожні тридцять секунд удавано кашляв, намагаючись привернути увагу племінниці.

— Л-леді. Ось, кажуть, на наших землях увійшов у моду цей десерт...

Васали один за одним діставали ласощі, намагаючись її задобрити.

Усі геть. Не заважайте, кажу!

Клої, як завжди, насупивши брови, кричала про себе.

Не заважайте мені підслуховувати!

Клої сиділа надута — і тут:

— Голово роду.

Єдиний у кабінеті, хто, здавалось, справді працював — ад'ютант Роман — швидким кроком підійшов до Іана.

— Ось, лист від роду Ґревісів. Схоже на запрошення — рекомендую переглянути якнайшвидше.

Ґревіси?

Від цього слова очі Клої, що весь ранок дивились у нікуди, відразу спалахнули. Вуха самі собою повернулись у той бік.