Розділ 11

— Цвірінь!

Злякана пташка швидко забила маленькими крилами — і зникла разом із крихітним спалахом світла.

Головне, щоб долетіла.

Клої дивилась на порожню клітку і тихо зітхнула.

Захисні чари спрацювали належним чином — отже, птах точно перемістився за потрібними координатами.

Прочитавши листа, дядько неодмінно прийде сюди, щоб забрати мене.

Спочатку Клої планувала будь-що знайти слабке місце в обороні левового роду і, коли дядько проникне всередині, передати йому цю інформацію.

А тоді скористатись цим слабким місцем, щоб провести переговори і зупинити війну.

Але тепер, коли вона дізналась правду, план змінився.

Бо я знайшла спосіб перемогти без бою. Спосіб, де виграють обидва роди — і левовий, і вовчий.

Клої поставила стілець на місце і легенько поплескала себе по плечу.

Швидше приходь, дядьку.

Адже правда, яку без власних очей не збагнути, — прямо тут.

* * *

Північ континенту. Замок вовчого роду — грубий на вигляд, але за своєю міцністю він не поступиться жодній іншій фортеці.

У найпотаємнішій спальні цього замку жінка з блискучим срібним волоссям лежала на ліжку, впавши на нього грудьми.

— Клої...

Золоті очі, що ніби ввібрали в себе місячне сяйво, безпорадно ковзали по порожньому ліжку.

Жінка була прекрасна — мов русалка з легенди — але вираз її обличчя міг потопити в скорботі будь-кого, хто б на неї глянув.

— Клої, моя нещасна донечко...

Меліса повільно проводила змертвілими пальцями по простирадлу.

У руку потрапило срібне пасмо волосся — такого ж кольору, як її власне.

Моя дорогоцінна донечко — як ти там? Що тобі доводиться терпіти?

Думка про кривдника, що вкрав доньку, витіснила зі зниклих очей скорботу.

Натомість у них спалахнула лють — холодна й гостра, як відблиск клинка.

— Уб'ю.

Меліса стиснула пасмо волосся Клої до болю.

— Розірву на шматки. Ні — зроблю так, що він сам благатиме про смерть...!

Нігті встромились у долоню, і звідти почала сочитись кров.

Саме тієї миті — бах! — наче хлопнула петарда, і в повітрі зависло маленьке світлова кулько.

— Цвірінь!

— ...Що таке.

Меліса одним стрибком злетіла вгору й схопила те, що вилетіло зі спалаху.

— Птах?

— Цвірінь, цвірінь!

Маленька пташка тріпотіла в її долоні, благаючи про порятунок.

— Навіщо тут птах?..

Меліса здивовано розглядала жовтого птаха — і раптом вираз її обличчя змінився.

Таємне послання.

До лапок птаха були прив'язані записка й листок.

Меліса тремтячими руками поспішно їх відв'язала.

Коли золоті очі нарешті добрались до кінця маленького листа — в них знову засвітилось життя.

— Братику!

Меліса вибігла з кімнати. На її плечах більше не було відчаю.

Лише надія — що донька жива й неушкоджена, і що незабаром вона її поверне.

* * *

— У кімнаті пані графині виявлено сліди спрацювання захисного чару. Координати, як ви й передбачали, — вовчі землі.

Навіть після доповіді помічника Луціан лишився байдужим на вигляд.

До глибокої ночі він переглядав і перечитував потрібні папери — і лише коли місяць піднявся високо, підвівся.

Тіло хижака, що більше пасує до ночі, ніж до дня, рухалось у темряві особливо витончено.

Луціан зупинився перед потрібними дверима і швидко, але безшумно їх відчинив.

Кімната нарешті знайшла свою господиню — дівчинка спала міцним сном, забувши про весь світ.

— ...

Луціан увійшов до кімнати Клої, не видавши жодного звуку, і тихо усміхнувся.

Спить так само, як її мати.

Він обережно вкрив дівчинку ковдрою, яку та скинула ногами, — і присів на край ліжка.

Маленьку руку він підняв і перебинтував заново — так обережно, ніби тримав крихке скло.

Хмара відступила, і місяць знову виглянув, освітивши кімнату.

У холодних очах Луціана з'явилась маленька рука — біла, зі слідом від укусу.

Значить, принаймні одне — про те, що сама прикусила — правда.

Луціан подивився на слід — схожий на той, що лишає маленька білка чи кролик — і зробив висновок.

Те, що вона боялась його — мабуть, справді так.

А все інше — напевне, неправда.

— Мама мене любить.

Так говорила Клої — з таким відчайдушним обличчям.

Повірте, прошу — здавалось, вона ось-ось додасть це.

Не зворушитись — означало б збрехати самому собі.

Бо і він сам так відчайдушно хотів вірити, що Меліса любила доньку.

Але...

У тиші Луціан поклав руку Клої і повільно дістав із-за пазухи маленьку прикрасу.

Дешевий браслет із магічним каменем — той, що був на зап'ясті Клої, коли вона прийшла.

Він хотів вірити словам дівчинки. Але цей браслет не давав.

Його донька, безсумнівно, жила не як повноцінна людина.

Бо інакше — навіщо на зап'ясті в неї була б ця іграшкова нісенітниця, що не здатна виконати навіть просте захисне завдання?

Луціан ще раз уважно оглянув грубе плетиво чарів на камені — і погляд його опустився низько, нескінченно низько.

За ці роки він надсилав у вовчі землі найкращі зі своїх магічних каменів.

Ті, що він наказав виготовити спеціально для Клої і Меліси, — оброблені з особливою ретельністю.

За сім років — стільки каменів, що вистачило б усьому континенту на рік, і жодного зробленого абияк.

А на зап'ясті власної доньки — лише одна-єдина іграшка, гірша за іграшку.

— Вибачте, але... пані Клої, здається, живе в родині Арус гірше, ніж вуличний сирота. Ознаки жорстокого поводження були знайдені занадто в багатьох місцях.

Слова шпигуна звучали поряд — наче той говорив прямо у вухо.

Слова, які він дурнувато відкидав і не хотів приймати.

— Клої.

Луціан тихо назвав ім'я доньки.

Обличчя сплячої дівчинки було безмежно безтурботним.

Так, ось така безтурботна — тому і вірить тим, хто з нею жорстоко поводився. Любить їх і тягнеться до них.

Попри все те страшне, що пережила, — по-дурному вірить, що вони її люблять.

Луціан так і не зрозумів, чому Клої боролась і захищала їх, долаючи власний страх.

Але одне він знав напевне: Клої кликала їх.

І тепер у нього є сила — захистити Клої.

Луціан згадав тих, про кого говорив шпигун, — нікчем, що живуть у тому замку. Рука його стиснулась.

Хрусь — і магічний камінь у його долоні весело хрустнув та розсипався попелом.

Уб'ю.

Місяць знову заховався за хмару.

У щільній темряві Луціан усміхнувся — моторошно й нелюдськи гарно.

Уб'ю. Тих, хто посмів знущатись із моєї доньки.

Коли вони ввійдуть до цього замку — не здогадуючись, що самі потрапляють у пастку, яку Клої підготувала, а я доповнив, —

я прикую їх до вічної муки і повільно висушу їхні душі.

* * *

Клої сиділа з порожнім поглядом і дивилась на зал великої ради.

Те, що вона хотіла зблизитись із родом Ліандерів — правда.

— То є заперечення?

Але не настільки зблизитись.

— Я запитую: чи є заперечення проти того, щоб моя племінниця офіційно стала кандидаткою на спадкоємицю роду Ліандерів?

Клої дивилась на Іана Ліандера — той безтурботно залякував усіх присутніх — і відвела погляд.

Перед нею сиділи васали й підданці з обличчями, на яких було написано: «Маю заперечення, але вголос не скажу».

Ну ж бо, наберіться сміливості і заперечуйте. Мені теж не можна ставати офіційною кандидаткою на спадкоємицю.

— Х-хіба можуть бути заперечення.

Але жодного хороброго хижака, здатного заперечити проти вступу Клої до роду при підтримці двох наймогутніших людей цих земель, — не знайшлось.

— Я якраз чекав, коли ж нарешті пані графиня прибуде. Ха-ха!

— І я так само! Так хвилювався, що вона затримується...!

На явну брехню васалів Клої подумки показала пальцем.

Ви можете називати себе вірними підданими після такого? Га? Чи можете?

Та годі. Чого вже очікувати.

Клої швидко відмахнулась від них подумки і, мов за останню соломинку, поглянула на Луціана.

— Незручно сидиш? Посадити тебе до себе на коліна?

— ...

Тут теж марно.

Клої відвернулась і кинула погляд на голову ради — останню надію.

Іан Ліандер помітив очі дівчинки, що дивились на нього, — і прочистив горло.

— Е... хочеш сісти до дядька на коліна?

— ...

Клої відвернулась і в думках гукнула на весь голос:

Дядьку Блейку, швидше приходь!!!