Розділ 110

— Навіщо Ґревісам взагалі надсилати нам запрошення?

Іан, на відміну від Клої, явно невдоволений уже самим фактом листа від Ґревісів.

З гримасою на обличчі він розкрив конверт ножем — і з кожним рядком обличчя ставало дедалі холоднішим.

— Ха. Запрошення на обід заради дружніх стосунків...

Іан скривив куточок вуст і наказав Роману:

— Повідом братові — нехай підійде, треба порадитись. І...

Він на мить завагався — і тихіше додав:

— Мелісі теж передай.

Невдовзі в кабінеті зібрались усі ключові особи замку.

— Клої. Ти весь ранок провела тут — певно, втомилась. Може, повернешся до кімнати поспати...

— Ні!

Перед початком серйозної розмови Іан спробував відправити Клої — але не вийшло.

— Зараз же почнеться найважливіше — те, чого я маю навчитись! Нарада — головне в обов'язках голови роду! Я залишусь. Хочу вчитись!

У погляді Клої так і читалось «рольова модель, рольова модель» — і Іан здався, залишив її.

Дорослі поглядали на дівчинку — вона вмостилась за столом разом з ними — і почали нараду.

— Отже.

Першою слово взяла Меліса:

— Ґревіси справді надіслали запрошення для всієї родини?

— Так.

Іан пересунув запрошення до неї й пояснив:

— Хочуть запросити всіх у замку Ліандерів — включно з Клої і Сіоном. Нібито відновити давні зв'язки і розвіяти непорозуміння... але...

Іан зневажливо хмикнув:

— Усе це — привід. Найімовірніше, хочуть виправдатись за те, що сталося на суді.

— Або мають якийсь інший задум.

— Інший задум — який?

Іан різко відреагував на байдужі слова Люсіана:

— Що за змову ти маєш на увазі?

— Не знаю точно. Але люди, що підшукали далекого родича з протезом заради фальшивих свідчень, — вочевидь не зупиняться на дрібницях.

Від слів Люсіана над столом залягла напружена мовчанка.

Але той, хто думав найзосередженіше, — зовсім не виглядав серйозним.

Що ж це таке.

Біла стрічка з жовтим бантиком у волоссі. Клої.

Навіщо вони запросили й Сіона? Яку гру вони ведуть?

Клої схрестила короткі руки й напружено думала.

Хоч би що задумали — висновок один:

Неважливо. Навіть якщо пастка — треба їхати. Треба обстежити замок Ґревісів.

Треба переконатись — чи справді там той, хто стоїть за всім.

Тільки тоді можна планувати помсту.

Добре. Їду, підготувавшись як слід.

І щойно вона це вирішила:

— Дітей залишимо тут. Поїдуть тільки дорослі.

Що...

Слова тата впали як грім серед ясного неба.

Клої розкрила рота. Тато продовжував:

— Потреба відвідати Ґревісів і все там розслідувати — очевидна. Навіть якщо засідка — воно того варте. Але...

Він мигцем глянув на Клої навпроти — та стояла з розкритим ротом — і додав:

— Ризикувати дітьми заради цього я не збираюсь.

Клої швиденько закрила рота і насупила брови.

Так не піде. Це зламає весь мій план.

Вона вже майже відкрила рота, щоб заперечити — але її випередили.

— Ні, дітей теж треба взяти.

Меліса заговорила, не дивлячись на Люсіана, спокійним голосом:

— Якщо ми всі поїдемо до Ґревісів — ніхто не знає, що трапиться тут із дітьми без нас. Навіть з лицарями в охороні — враховуючи, що спеціалізація змієвих — маскування, — спокою немає. Краще тримати їх при собі.

— Але...

— До того ж у запрошенні чітко написано — вся родина. Якщо ми приїдемо без дітей — вони або знайдуть привід перезапросити всіх, або скажуть, що ми їм не довіряємо, і взагалі відкличуть запрошення.

...

— Хочеш розслідувати Ґревісів — я теж хочу. Хочу зрозуміти, що в них на умі. Тому поїду — добре підготувавшись.

Залізна логіка Меліси. Іан і Люсіан притихли.

Молодець, мамо! Молодець!

Клої подумки аплодувала.

Давай, подолай цих левів, мамо!

Але Люсіан виявився міцнішим горішком, ніж вона думала.

Трохи помовчавши, він зітхнув і знову відстоював своє:

— Я хочу розслідувати Ґревісів заради Клої. Але ризикувати нею при цьому — ні.

Меліса різко зиркнула на нього — в очах спалахнуло:

— Ти зараз кажеш, що я не думаю про свою доньку?

— Ні, я зовсім не це...

— Я, я хочу їхати!

Клої відчула: ще крок — і між батьками знову спалахне. Вона влетіла між ними:

— Я теж офіційна спадкоємиця! Маю право голосу!

Стоп. Тільки не нова сварка — поки непорозуміння між ними не розвіяне!

Вона крутилась між двома — то до одного, то до другого:

— Хочу їхати. Мене запросили вперше після того, як я стала офіційною спадкоємицею. А я дала слово дядькові — і собі! — що більше не ховатимусь. Візьміть мене, будь ласка...

Кліп-кліп — очі навмисно заблищали якомога жалісливіше.

Люсіан лише зітхнув і відвернувся — без жодного «добре».

Не виходить.

Клої швидко змінила ціль.

Тоді — за більшістю голосів!

Погляд — на Іана. Він стояв посередині з кислим виглядом.

Спосіб переконати його — простий. У Клої є чарівне слово.

Вдих. Клої відкрила рот:

— Ма... маленький дядьку.

Трохи спотикнулась — але виговорила чітко.

Клої перевірила, що голос прозвучав, і очі спалахнули:

— Маленький дядьку. Візьміть мене з собою...

Вона склала руки і дивилась на нього блискучими очима.

Маленький дядько — точно погодиться. Він такий само, як мій дядько — безмежно добрий!

Клої чекала, що він зараз розплиється в посмішці й перейде на її бік.

...

Але — нічого. Іан стояв, наче застиглий, голова опущена на стіл. Не ворушився.

Хм...?

Клої, яка вже була впевнена у своєму, похитнулась.

Не може бути. Чому? Я ж думала, він дуже зрадіє.

Вона знову спробувала:

— М-маленький дядьку...?

Іан здригнув плечем — і все. Голова так і не піднялась.

Е-е, може, він просто не надає значення, як мене називають...

Клої розчаровано заморгала й уже збиралась змінити підхід.

Але тут — вона помітила: там, де Іан схилив голову на стіл, дерево поволі темніє.