Розділ 111

Вкусити?

Клої розгублено дивилася на стіл, а тоді обережно покликала Іана.

— Ет... маленький татусю...?

— Гм. Що таке.

Він відповів тремтячим голосом.

— Що... хочеш поїхати разом до роду Ґревісів? Гаразд, їдемо. Клої може робити все, що хоче.

Вимовивши це, Іан закрив обличчя руками і різко підвівся з місця.

Клої здогадалася, що маленький татусь плаче — і саме від зворушення — тож розгублено запитала:

— Ма-маленький татусю, ви куди?

— Маленькому татусеві... є термінова справа. На цьому все.

Завершивши на цьому, Іан шмигнув носом і швидко вийшов з кабінету.

— ...Хм.

Господар пішов, і кабінет спорожнів.

Клої з розгубленим виглядом перебирала пальцями — Іан розчулився зовсім не так, як вона очікувала. І саме тоді до її вух долинув тихий батьків коментар:

— Ну... вже й перебирати.

За активної підтримки Іана діти дошкільного віку без перешкод дістали дозвіл поїхати погуляти на землі Ґревісів.

— Може, ще раз подумаємо...

— Чого думати.

Луціан намагався образити Іана всіляко, аби той отямився, але марно.

— Маленький татусь дозволить племінниці робити все, що вона хоче. Авжеж, саме так!

— ...

Іана геть заворожило слово «маленький татусь», і він не чув жодного слова Луціана.

Вже в кареті, що везла їх на землі Ґревісів, Луціан кілька разів наполегливо нагадував Клої:

— Не можна знову самовільно рухатися, як це було в Демосів.

— Так!

— І захисний маґічний камінь на зап'ясті ніколи не знімай — і куди б ти не йшла, обов'язково разом із лицарями.

— Так, так!

Але не тільки Іан пропускав слова Луціана повз вуха.

Луціан пильно дивився на Клої, яка мало не прилипла до вікна карети, мов метелик до вогню, і нарешті запитав:

— ...Клої, ти не слухаєш тата, правда ж?

— Так, так!

— ...

Луціан зрозумів, що увага дівчинки повністю поглинута краєвидами за вікном, і тяжко зітхнув.

Нічого не вдієш. Доведеться самому стежити уважніше.

Поки батько думав саме так, Клої вдавала, що дивиться у вікно, і непомітно примружила очі.

Учора, за полуденком, вона непомітно запитала в Сіона про спадкоємця Демосів, якого нібито давно вже не стало, — але скільки б вона не перефразовувала питання, відповідь була однією й тією самою:

— Той спадкоємець? Навіщо ти весь час питаєш про давно мертвого? Тіло, мабуть, викинули в море. Якби залишки тіла збереглися — Демоси б неодмінно притягнули їх до лабораторії.

Судячи з реакції Сіона, чорного владики точно немає серед Демосів.

Клої дивилась на краєвиди, що миготіли перед очима, і розмірковувала далі.

Мабуть, він у Ґревісів. Десь у таємному місці, куди може зайти лише голова роду.

Намагаючись пригадати відомості про замок Ґревісів з оригіналу, Клої перевіряла свій план.

Вона щойно не просто так прикидалася дитиною, цілком захопленою видом за вікном.

Клої вирішила: як тільки вони прибудуть на землі Ґревісів, вона одразу ж попросить показати їй замок.

А потім, помітивши щось підозріле, таємно відлучиться й дослідить те місце.

У сьогоднішнього візиту — одна мета.

Перебираючи пальцями численні захисні маґічні камені та вибухові маґічні камені на зап'ясті, Клої нагадала собі цю мету:

Перевірити, чи вірні мої здогадки. Переконатися, чи справді живий чорний владика — і чи Ґревіси справді є його лігвом.

Кої глибоко вдихнула і подумки перебирала відомості про замок Ґревісів з оригіналу. Саме тоді карета повільно сповільнилася й плавно зупинилася. І тоді —

— Прибули.

Пролунав голос Луціана, що сповіщав про початок місії.

— Ласкаво просимо!

Щойно відчинилися дверцята карети, пролунав яскравий і жвавий голос головної героїні оригіналу.

Клої взялася за руку Луціана й оглянулася — і побачила Діану з розпущеним волоссям, червоним, як вогонь.

— Чекала на вас. Ми давно не бачилися. Правда ж?

Діана, що стояла поруч із Санрайдером Ґревісом, поводилася так само привітно, як і при першій зустрічі.

Та Клої вже не могла щиро радіти цій дитині, як колись.

Чи знає ця дівчинка? Що її батько прагне війни?

Але хоч усередині вона й сумнівалася, і підозрювала — зовні Клої широко посміхнулася і простягнула руку.

— Правда. Скучила за тобою!

Адже найголовнішим знаряддям сьогоднішнього плану мала стати саме ця дівчинка — незалежно від того, чи знає вона правду.

— Нумо сьогодні добре погуляємо! Я хочу стільки всього!

Клої безтурботно вигукувала,тримаючи Діану за руку й підстрибуючи. Та вона встигла помітити: що жвавіше вона поводилася, то більше Діанина яскрава посмішка ніби трохи тьмяніла.

Саме цієї миті —

— Ліандери, рід Ґревісів вітає вас від щирого серця. Дуже радий, що ви прийняли запрошення.

Санрайдер Ґревіс, який весь цей час усміхався добродушно, зробив крок уперед.

— Тоді дозвольте спочатку провети вас до вітальні на верхньому поверсі. Ми плануємо обговорити ділові питання, тож поки що, може, до вечері відпустімо дітей погратися в ігровій?

На ці слова Луціан, що тримав доньку за руку, трохи обернувся назад.

— Ви кликали?

Артур з'явився, ніби чекав на це. Луціан наказав йому:

— Стій на варті перед ігровою. Разом із лицарем роду Арус — сером Бруксом.

Луціан, що так завзято противився цій поїздці, зрештою спокійно привіз дитину на землі Ґревісів — і на те були причини.

Луціан приставив до охорони Клої не лише Брукса Роуелла, а й лицарського командора Ліандерів.

Порушивши навіть неписаний закон про те, що лицарський командор клану лева не має права залишати землі роду, окрім як у надзвичайних випадках.

— Обидва ви: що б не сталося — не зводьте очей із Клої.

Луціан суворо наказав двом чоловікам із колосальною бойовою силою:

— Навіть ціною власного життя — захищайте Клої.

— Так!

Лише почувши рішучу відповідь, Луціан рушив у бік Санрайдера з удаваною посмішкою на вустах.

Коли дорослі нарешті зникли, Діана, яка стояла трохи осторонь, рішуче підступила ближче.

— То що ми тепер гратимемо? У хованки? У піжмурки? А може... у скарби?

Клої вже знала, що їй треба відповісти на це захоплене запитання.

— Ні, не це.

Клої широко посміхнулась і сказала Діані:

— Покажи мені замок!

***

— Це моя кімната для занять. О, цю книжку я нещодавно читала — думки автора були досить цікавими...

Хо-хам. Клої стримувала позіхання і слухала Діанину розповідь, де захоплення непомітно мішалось із хвастощами.

Скільки ж це може тривати. Мені потрібно знайти не книжкові вподобання дитини, а місце, де може переховуватися чорний владика.

Клої мигцем глянула на Сіона, який мав вигляд не менш знудьгованого, і вирішила, що не може більше гаяти часу. Вона підійшла до Діани і запитала:

— Діано, книжки справді класні! Але я хочу тепер не просто кімнати дивитися, а знайти щось як таємна база!

— Таємна база?

— Так. У замку Ліандерів і в замку Арусів у мене є таємні місця, які знаю тільки я. А тут є?

Від цих слів Діана на мить розгублено зморгнула, а потім очі в неї загорілися.

— Таємна база, яку знаю тільки я? Звісно, є!

Діана привела дітей у задній сад за будівлею.

— Ось вона, моя таємна база!

Діана вказала на глибоку западину під стовбуром дерева і зраділо засяяла очима.

— Ну як, круто?

— ...Так. Справді круто.

Клої поглянула каламутними очима на місце, яке було цілком звичайним дитячим сховком, і подумки клацнула язиком.

Та невже головна героїня оригіналу справді нічого не знає? Хоча, можливо, Санрайдер Ґревіс і не розповідав доньці про свої честолюбні задуми...

Клої обмірковувала, що ж насправді думає голова роду Ґревісів, коли раптом —

— Але насправді ця база крута зовсім по-іншому!

Діана з розпаленим виглядом побігла по саду.

— Бачиш оце бічне вікно?

— Бачу...

— Ось сюди зайдеш — і одразу потрапляєш прямо перед двері мого покою?

— Тобто... у тебе тут ще й таємний хід є. Справді круте місце.

— Так. Швидше підходь! Давай зайдемо разом. Сіоне, ти теж давай підходь сюди!

Клої, яка на мить і справді трохи зраділа, коли Діана побігла вперед, розчаровано зітхнула і полізла до бічного вікна за нею.

Ззаду чулося, як Сіон щось роздратовано бурмотів, але Клої намагалася не звертати уваги й пролізла крізь вікно.

— Бачиш! Одразу виходиш до коридору, де на стіні висить портрет, що веде до моєї кімнати? О, Сіоне. Ця картина — найулюбленіша в мого тата?

— Гей, не чіпляйся до мене.

— Е-е, ну чому знову так!

Портрет, значить.

Клої пропустила повз вуха дзвінкий сміх Діани і підняла очі на картину.