Розділ 113

Схоже, поведінка Сіона зіпсувала Діані настрій ще більше, і вона знову заговорила:

— Ти слухаєш, Сіоне? Краще вже жити серед чесних Ґревісів, ніж серед небезпечних дорослих, які в будь-яку мить можуть повернутись проти тебе...

— Де тут туалет?

— Що?

— Де туалет, питаю.

— ...Усе одно збираєшся піти слідом? Я ж тобі сказала. Тоді Клої Ліандер тебе зненавидить.

— Нічого.

Сіон так і не обернувся до Діани і сказав:

— Тоді постараюся знову сподобатись їй.

— ...

Від цих слів залишки посмішки зникли з обличчя Діани, поступившись місцем крижаній байдужості.

— Туалет, куди пішла Клої, буде в кінці коридору на третьому поверсі. Там гостьовий туалет.

Щойно почувши це, Сіон підвівся, відчинив двері й вийшов.

Ігрова спорожніла.

— ...Ай.

Діана — яка, як і Сіон щойно, дивилась на двері, крізь які хтось пішов, — здригнулась і глянула на своє передпліччя.

На ньому був невеличкий порізик — наче від паперу. Це була ціна, яку мусить платити пряма спадкоємиця роду Ґревісів за неправду.

Діана вперше збрехала, назвавши неправильне місце туалету, — і вперше заплатила за це. На її очах виступили сльози.

— Боляче...

Хлип. Діана витерла куточок ока бездоганно гладенькою рукою без жодної подряпини — і очі її знову холодно заблищали.

Усе мало бути моїм. Всього мало бути для мене.

— Ця... бридка кролиця.

Стиснутий кулак Діани, яка думала про причину своїх бід, тихо затремтів.

***

Оп.

Клої вистрибнула крізь бічне вікно — той самий таємний хід, що показала Діана — і зупинилась перед портретом.

Гм. Як не думай, а в цьому портреті щось точно є...

Клої з задумливим виглядом розглядала картину, і в пам'яті знову зринув уривок з оригіналу:

[Санрайдер із напруженим обличчям дивився на портрет, а потім — немов бажаючи запозичити мудрість у предка — повів рукою по голові намальованого чоловіка.]

Голова, голова...

Придивившись уважно, слідуючи цьому опису, Клої й справді помітила: лише ділянка навколо голови намальованого чоловіка змінила колір — так, ніби до неї торкались багато разів.

Ну, спробую й я...

Клої піднялась навшпиньки, потягнулась і, кректячи від зусилля, погладила чоловіка на портреті по голові. Саме тієї миті —

Тр-р. Зіниці намальованого подружжя на портреті повернулись убік Клої.

— Ой, злякалась!

Клої, яка стояла впритул до картини, торкаючись голови, від переляку мимоволі встромила пальці в очі намальованих чоловіка й жінки.

Тик. Відчуття того, що пальці провалились крізь полотно, — і Клої ледь не скрикнула вголос.

Клац — і рот намальованого чоловіка відкрився.

Водночас те, що здавалося звичайною рамою, зі скрипом відчинилось як двері.

...Відкрилось? І отак просто?

Клої кілька секунд стояла з безтямним виглядом. Потім, немов намагаючись отямитись, злегка ляснула себе по щоках обома долонями.

Часу дивуватись немає. Треба швидше зайти й перевірити, чи справді тут є чорний владика.

Нагадавши собі про мету сьогоднішнього дня, Клої ковтнула слину й обережно зайшла всередину.

Бум — щойно дівчинка зайшла, двері-рама з глухим звуком зачинились за нею.

Темно...

Усередині вниз тягнулись нескінченні сходи — темні, як у печері.

Це ж таємний хід, тому тут напевно є пастки.

Клої трохи подумала, заплющила очі й перетворилась у зооморфну форму.

Все ж таки в легкому тілі кролика спускатись безпечніше, ніж у людській формі.

Можуть бути пристрої, які розраховують вагу на підлозі й пускають стрілу, або звідки зверху вилітає меч.

Зваживши все, Клої вирішила спускатись у формі маленького кроленяти й обережно посунула сходами вниз.

Може, тому що перетворилась на чутливу травоїдну тварину — оточення стало видно куди краще, ніж раніше.

Добре, якщо просто йти далі...

Клої якраз зістрибувала зі сходинки на сходинку — коли раптом щось торкнулось кінчиків її стирчачих вушок.

<Що, що таке!>

Злякавшись, вона глянула вгору — і побачила те, чого не помітила раніше: тонкі, мов нитки, щось, переплетені в повітрі.

...Павутина? Ні, це...

Клої примружилась, придивляючись, — і очі в неї розширились.

Лезо. Це ниткоподібно тонке лезо.

У ту саму мить, коли вона це зрозуміла, білі волосинки з її хутра — зрізані тим лезом — закружляли в повітрі, мов у танці.

Ниткоподібно тонкі леза, від легкого дотику яких легко зрізалось хутро, густо заповнювали весь коридор — окрім стелі й самого дна, зовсім близько до підлоги.

Схоже, це була пастка на вбивство зловмисників, від якої могли врятуватись лише крилаті істоти.

Я-якщо б я спускалась у людській формі...

Клої тремтячими лапками затулила мордочку й щільно притиснула вушка до тіла. Потім обережно поповзла сходами вниз.

Добре б дістатись стелі — але не можу, тому поки що триматиму позу кролика, що повзе по-пластунськи.

Клої повзла по спуску після сходів, притиснувши живіт майже до самої підлоги.

Пастки траплялись знову й знову.

<Ойой!>

Як Клої й передбачала, була й пастка з вилітаючою стрілою.

<Ай, страшно!>

Була й пастка, з якої посипались старі скелети — мабуть, давно мертві.

<Кролик... живий... якось вижив...>

На щастя, Клої завбільшки з дорослий кулак проскакувала крізь щілини й просувалась далі.

Але де вже те лігво чорного владики? Чому цей коридор такий довгий?

Подолавши всі пастки й набравшись впевненості, Клої буркнула собі під ніс і підвелась на задні лапки, щоб краще бачити вперед. Саме тієї миті —

— Швидше рухайся!

Те, що здавалось чорною стіною коридору, різко розчинилось — і двоє зооморфів, що тримали щось у руках, вискочили звідти.

— За, зачекай, спочатку двері...

— Двері потім зачиниш! Усе одно нікому сюди заходити — не до того зараз, розумієш? Нам треба якнайшвидше відносити господарю підношення! Ти що, смерті шукаєш?

— А. Зрозумів. Ходімо.

Перекидаючись словами поспішним голосом, вони швидко пробігли до темного кінця коридору.

І за їхніми спинами —

<Ма-мало не спалилась...>

Маленьке кроленя, яке пласко притиснулось до стіни за відчиненими дверима, мляво сповзло на підлогу.

Ще трохи — і справді було б біда.

Фух. Клої притисла передні лапки до пухнастих грудей і видихнула. Потім обережно виглянула й глянула в прочинені двері.

Що тут. Судячи з того, що ті двоє казали про підношення — що це таке?

Клої насторожила вушка й роздивлялась, що всередині. Переконалась, що в коридорі нікого — і обережно переступила поріг.

Тут...

Зайшовши до таємної кімнати, яка виявилась куди просторішою, ніж вона очікувала, Клої підвелась на задні лапки й огледілась.

Винний льох? Або склад якийсь?

Клої похилила голівку, дивлячись на скляні пляшки, рівно розставлені рядами на полицях.

Ті двоє так поспішали — я вже думала, що там когось тримають у полоні зооморфів...

Виявляється, цікавість цілком мирна?

Хоча підвал і справді — ідеальна температура для зберігання вина.

Клої думала ні про що й дивилась на скляну пляшку поруч — і раптом —

Е...?

Дівчинка помітила щось дивне.

У великій пляшці, яку вона вважала звичайною з якоюсь їжею, щось лежало.

Не фрукти, не трава.

...Змія?

Змія з чорною лускою.

Що це таке.

Клої з тремтячими очима дивилась на змію в скляній пляшці.

Та, та мабуть, не жива ж...

Клої так подумала й трохи поворухнулась — і того ж миті —

Плавно. Очі змії в скляній пляшці посунулись за дівчинкою.

<...!>

Клої, ледве не скрикнувши, щільно затулила мордочку лапками й витріщилась на пляшку перед собою.

Во-вона справді жива? Справді жива?

Щоб перевірити, вона ще раз поворухнулась убік — і зіниці змії знову потягнулись за цим рухом.

Клої дивилась на змію в пляшці з приголомшеним виглядом — і, немов під чиїмсь чаром, повільно підвелась і озирнулась по кімнаті.

У просторій кімнаті рядами стояли полиці, що сягали аж до стелі.

І на кожній із них — рівно зложені скляні пляшки, наповнені чимось чорним.