Розділ 114

У вухах Клої знову пролунали голоси зооморфів, що щойно вибігли звідси:

— Двері потім зачиниш! Усе одно нікому сюди заходити — не до того зараз, розумієш? Нам треба якнайшвидше відносити господарю підношення! Ти що, смерті шукаєш?

У їхніх руках були ті самі скляні пляшки, що стоять зараз перед нею.

Отже, ці пляшки і є те підношення.

Тоді все, що тут є...

Тремтячі очі Клої повільно обводили полиці, що заповнювали весь простір кімнати.

Такі самі жертви, як і Сіон?

Клої в розгубленні дивилась на ряди скляних пляшок, вкусила губу й повернулась у людську форму.

Тоді швидко пробігла кімнату від початку до кінця, уважно оглядаючи кожну пляшку.

На щастя чи на жаль, живою виявилась лише та перша змія, яку вона побачила.

Клої повернулась на місце, де стояла, — задихана — і тремтячою рукою потягнулась до пляшки, з якої змія невідривно дивилась на неї.

— Решту теж перевірила — жива ти одна.

Клої натужувалась маленькими руками, намагаючись будь-яким чином відкрити кришку, і продовжувала:

— Не бійся. Я тебе обов'язково виручу. Хоча б тебе одну — обов'язково...

Та хоч як вона крутила кришку до почервоніння долонь — та не ворухнулась ні на міліметр.

— Нічого не виходить. Посунься трохи до дна. Розіб'ю об щось тверде...

Клої вже зяла пляшку за шийку й замахнулась вдарити об що-небудь тверде — як раптом до її загостреного слуху долетів звук: щось лускате шкрябнуло по підлозі.

***

— Нікчемне.

Чоловік кинув обм'яклого поплічника на підлогу й клацнув язиком.

— Не можуть вчасно принести одне підношення. Нікчеми.

Чоловік, якому останнім часом важко діставались підношення, останнім часом все частіше виходив із рівноваги.

Усе через ту дівку.

Якби вона не притягнула рід Демосів до суду, нагляд за Демосами не посилився б так, і Абіґейл Демос не мала б труднощів із переправкою товару.

Як не крути, треба було одразу вбити її нормально.

Чоловік рушив до сховища з підношеннями й подумки повернувся у минуле.

Сім років тому, як завжди, він використав здатність до зомбування, щоб завчасно усунути того, хто міг стати на заваді великій справі.

Треба було вкласти більше сили в Луціана Ліандера, щоб він напевно вбив власну дружину...

Та він не знав, що пряма лінія Ліандерів наділена такою силою — що для протидії знадобилось би набагато більше, ніж він витратив. Звідси й помилка.

Зомбування, накладене на Луціана Ліандера за мить до вбивства Меліси Ліандер, розвіялось.

Звичайна людина розгубилась би й знову потрапила б під вплив його здатності — але Луціан Ліандер устромив меча собі в живіт, щоб цього не сталось.

Дивна річ.

Чоловік ліниво тягнув важке тіло й розмірковував.

Він знав? Що коли отримає смертельне поранення — не зможе вбити Мелісу Ліандер?

Але навіть якби й знав — як можна в ту саму мить всадити меча собі в живіт?

Хіба такі вони, звичайні чоловіки? Ті, хто без вагань вибирає чуже життя, коли на терезах — його власне і дружини?

Гм. Мабуть, ні...

Не зрозуміти. Відчуття звичайного зооморфа давно зникло — кілька сотень років тому.

З того часу, як він відвернувся від світу, він повністю відмовився від шляху звичайного зооморфа.

До речі, це вже п'ятсот років тому було.

Перебираючи у думках власні помилки, чоловік раптом пригадав давнє минуле й підвів голову.

Спочатку він був створений для того, щоб врятувати свій рід і стати найвищим на цьому світі.

Якби часу було трохи більше — він би напевно стиснув у жмені весь цей континент.

Якби тодішній голова роду Демосів не зіпсував усе власним безглуздям.

Чоловік клацнув язиком, згадавши ту давню справу.

Той недоумок допустив, щоб лабораторію виявила Континентальна рада, — і передав його роду Ґревісів.

Якби він не встиг у ту останню мить зомбувати голову роду Ґревісів — його б давно потопили в морі.

Та він видавив із себе всі сили до останнього й таки вижив — і сотні років просидів у підземеллі Ґревісів, чекаючи свого часу.

Важкі були ті роки.

І знову простягати руку до Демосів, аби переправляти підношення для продовження власного життя. І зомбувати та вбивати голів родів Арус і Ліандер, що набирали надто велику силу — все це вимагало нестерпного, виснажливого терпіння.

Та попри все — він витримав усі ті муки й нарешті стоїть на порозі фінальної частини.

Невдовзі, отримавши нове тіло, він знову посяде місце рятівника. Стане господарем континенту — ні, усього світу.

Так, він уже стояв на порозі завершення плану, над яким трудився довгі роки... але —

Через цю клату кролицю.

Чоловік, якого знову накрила чорна злість, процідив сквозь зуби лайку.

Нічого не вдієш. Буде Сіон Демос готовий чи ні — неважливо. Треба спочатку вбити Клої Ліандер.

Вирішивши, що треба позбутися дівчинки, яка вочевидь заважатиме його планам знову і знову, чоловік відчинив двері сховища.

Хм...

Погляд на більш-менш акуратно розставлені речі трохи пом'якшив його настрій.

Так, з цим ще десять років протягну. Та що там — і всі двадцять.

Чоловік облизнув язиком свої дорогоцінні засоби для підтримки існування й рушив далі.

Все ж таки правильно зробив, що обрав Ґревісів за хазяїв. Ніхто й не здогадається, що рід Ґревісів, що тлумачать провіщення, насправді мій посіпака...

Саме тоді, коли чоловік вдоволено посміхнувся й зробив крок через кімнату —

Хрусь. Під ногою щось захрустіло.

Що таке.

Він опустив погляд — і побачив уламки скла.

Побачивши їх, він звузив і без того вузькі очі.

Це уламки від скляної пляшки, в якій зберігались підношення...

Шш — роздвоєний язик чоловіка вилетів із рота й знову сховався всередину.

Чоловік витягнув тіло й поглянув у кінець сховища — зіниці його при цьому звузились до щілини.

І за кілька кроків від кінця кімнати —

Прошу.

Клої в образі кролика сховалась під нижньою полицею й притиснула передні лапки до гупаючого серця.

Прошу, просто пройди мимо.

Клої з тривогою дивилась на нерухому велику тінь і трохи повернула голову вбік.

Поруч лежала змія, яку вона ледве-ледве дістала з пляшки.

Судячи зі вигляду — стан у неї жахливий: луска в жодному місці не ціла, вся обдерта.

Та попри це — очі, що дивились на тінь чорного владики, горіли.

...Знає.

Клої дивилась на ті очі, що палали помстою, і думала:

Знає, хто він такий. Знає, що він із нею зробив.

Клої з люттю стиснула зуби.

Негідник. Як можна так чинити з власним родом...

Клої додала ще одну причину, чому мусить зупинити чорного владику, — і в ту ж мить підвела голову, щоб розгледіти його.

— Знайшов.

Погляди зійшлись — чоловік лежав на підлозі так само, як і вона, і дивився на неї.

Коли їхні очі зустрілись, Клої буквально заціпеніла, як кролик перед змією.

— Клої Ліандер.

Чоловік із дивним обличчям — половина якого вкрита лускою — облизнувся роздвоєним язиком.

— Значить, ти сама прийшла в мою нору, щоб тебе з'їли.

Хрусь — чоловік із хрускотом широко розкрив пащу. Саме тієї миті —

— Умф!

Змія, що смирно лежала поруч із Клої, стрімко вистрілила вперед, мов стріла, і атакувала чорного владику.

— Що таке!

Чоловік, якого несподівано вдарили в обличчя, вилаявся й відступив.

Та ця атака завдала йому зовсім незначної шкоди.

— Звідки ти, зухвала...

Чорний владика легко схопив виснажену змію й жбурнув її у бік виходу, зловісно бурмочучи:

— Значить, одна виживла. Все одно скоро здохне...

— Не думаю.

— Що?

Чорний владика примружив очі й обернувся.

У ту саму мить — бах! — націлений на нього вибуховий магічний камінь злетів у повітря.

— Умф-!

Бум-м! З оглушливим гуркотом тіло чорного владики відлетіло назад.

— Помреш ти.

Клої, яка вже встигла знову перекинутись у людську форму, перебирала пальцями вибухові магічні камені, що рясно прикрашали її зап'ясток.

— Не ми.