Розділ 115

Клої дивилась на чоловіка, похованого під уламками зруйнованої полиці, і потайки видихнула з полегшенням.

Ледве не дійшло до справжньої біди.

Добре, що змія встигла дати їй час отямитись.

Бо інакше вона б точно заціпеніла від жаху й не схаменулась би використати магічний камінь — і опинилась би в пащі.

Хоча все одно...

Клої дивилась на дивовижне створіння, яке, незважаючи на влучення вибухом просто в ціль, вже здригалось і намагалось підвестись, і думала:

Той, про якого казали, що його давно вже нема — прямий спадкоємець роду Демосів — це справді він, правда?

Погляд Клої ковзнув по дивній зовнішності чоловіка.

Темно-сині очі й чорне волосся — незаперечні ознаки роду Демосів.

Але причиною, чому Клої вирахувала, що він є прямим нащадком Демосів, була не лише зовнішність.

Зміїний хвіст. Замість ніг у нижній частині тіла чоловіка, закутаного в чорну робу, — зміїний хвіст.

Наче від надміру прожитих років людська форма почала давати збої.

Гаразд. Мету досягнуто — особу чорного владики встановлено.

Клої примружилась, спостерігаючи, як чоловік, обсипаний уламками скляних пляшок, підводиться на ноги.

Тепер можна й повертатись?

Бах! — ще один вибуховий магічний камінь зірвався з місця.

Цього разу вона спеціально взяла лише найсильніші, пам'ятаючи попередній досвід.

Але самовпевнений вираз обличчя Клої за мить став блідим.

Він, він ухилився...?

— Дрібна тварина навчилась хитрощів.

Ніби просто на мить відволікся, чорний владика легко ухилився від вибуху й із цікавістю дивився на дівчинку.

— Що ж, подивимося, наскільки ти безсоромна.

Тікати. Клої зрозуміла, що атака не спрацьовує, і одразу ж перейшла до наступного плану.

Та коли вона спробувала активувати захисний магічний камінь, раптом виявила, що тіло не слухається.

Чому...

Клої дивилась на власну руку, що завмерла в повітрі, і переводила погляд на чорного владику.

Чоловік посміхався так, що куточки губ тягнулись аж до очей — посмішка жахливо спотворювала обличчя.

— Чи чула ти, дівчинко, про мою здатність?

Почувши ці слова, Клої збагнула, чому не могла поворухнутись, коли їхні погляди зустрілись там, під полицею.

— Моя здатність — це...

Тоді вона заціпеніла не від переляку. Не від жаху.

— Зомбування.

Щойно він вимовив це слово, у голові задзенів прокльон:

Скінчи зараз. Тоді тобі стане легше. Так буде краще для всіх. Тебе ніхто не чекає...

Рука Клої, мов керована невидимою ниткою, потягнулась до вибухового магічного каменя.

Зроби це сама. Ніхто однаково не засумує. Краще зараз, ніж довго страждати...

Ще мить — і прицільний пристрій повністю повернувся б у бік дівчинки.

— Клої, донечко моя. Цуценятко.

У помутнілій свідомості Клої пролунав мамин голос.

— Що ти сказала «тато»... дякую.

Тихий, але виразний — татів голос.

— Гм. Клянешся моїм іменем — значить, правда.

Гучний голос дядька.

— Маленькому татусеві... є термінова справа. На цьому все.

Нещодавно почутий, заплаканий голос маленького татуся.

І ще —

— Чому «забагато»? В самий раз.

Голос Сіона, який непохитно вірив у неї — навіть тоді, коли вона сама в собі сумнівалась.

Всі ці голоси сплелись докупи й повернули світло в очі Клої.

Перервали прокляті слова. Розсіяли туман перед очима.

— ...Хто помре, ще питання.

Чоловік, який уже радісно чекав, як загине та набридла дівчисько, насупив брови.

— ...Що?

— Я ж казала. Вмерти маєш ти, а не ми.

Чоловік недовірливо нахилив голову — і зустрівся поглядом з очима дівчинки.

— Ти.

Не порожніми — а яскравими, мов палаючий ліс — зеленими очима.

І в ту ж мить —

— Це, це що таке!

Цього разу вже тіло самого чоловіка перестало його слухатись.

У вухах у нього залунали голоси — голоси, яких він ніколи не чув, бо сам лише наказував.

— Хах.

Чоловік задихнувся й почав відступати.

Зараз.

Вирвавшись із зомбування, Клої стрімко рушила до дверей і вибігла в коридор.

Чому звільнилась від зомбування — не зрозуміло, але упустити цю можливість не можна.

— Змійко, сюди!

Клої поспіхом намагалась помістити безсилу змію у взятий на всякий випадок зберігальний магічний камінь.

Змія недовірливо стала відповзати від неї, і Клої впала на коліна й благальним голосом попросила:

— Обіцяю. Тобі не буде зроблено нічого поганого. Якщо ти залізеш сюди, я зможу тебе забрати звідси... Ти не могла б... залізти?

Змія поперемінно дивилась то на чоловіка, що корчився, то на дівчинку — і після короткої паузи рушила вперед.

Тик. Просто перед тим, як зникнути в зберігальному магічному камені, змія притулила холодне чоло до маленької долоні дівчинки — немов подякувала — і розчинилась у світлі.

Вийшло.

Переконавшись, що магічний камінь спрацював, Клої миттю перекинулась у форму кролика й помчала щодуху.

Швидше, ще швидше.

Здавалось, що попри підйом — летить навіть швидше, ніж спускалась.

Треба вибратись звідси якомога скоріше!

Подолавши кілька пасток і хитрощів, Клої швидко опинилась перед виходом.

Перед наглухо зачиненими дверима без ручки Клої знову перетворилась на людину й навела вибуховий магічний камінь. Не вагаючись, вистрілила в нижню частину дверей.

Бум! Стіна загула від великого вибуху.

Краще було б тихо знайти спосіб відчинити двері так само, як вона зайшла, — але зараз кожна мить на рахунку, і витрачати час на це не можна.

Так буде швидше.

І як і очікувала Клої — після кількох вибухів двері почали потроху піддаватись.

Є.

Щойно з'явився отвір, куди міг пролізти маленький дитячий силует, Клої відразу просунула голову назовні.

— ...Леді Клої?

І одразу ж зіткнулась з людиною, якої зовсім не очікувала побачити.

Обличчя Клої, яка побачила лицаря-охоронця, одразу просвітлішало.

— Сер Бруксе!

— Де ж ви пропадали! Чому ви тут...

— Припини гудіти і швидше витягни мене звідси!

— Саме це і збирався зробити!

Брукс витягнув Клої назовні й не переставав лаяти її:

— Як ми злякались — уявляєте? Довго не виходили з туалету, занепокоїлись, зайшли перевірити — а ви через вікно тікаєте? Скільки ж ви мені нервів виїдаєте, а? Я якраз ішов доповідати леді Мелісі...

— Не базікай — краще ходімо швидше.

— Куди іти. До обіду ще далеко! А до речі, ця діра, якої раніше не було, — куди вона веде...

Брукс не розумів, як Клої пече зсередини, і продовжував обтрушувати пил зі спідниці дівчинки — аж раптом —

Бум! — за спиною Клої пролунав гуркіт, нестрівнянно гучніший за попередні.

— Обережно!

Брукс від несподівано зруйнованої стіни інстинктивно сховав дівчинку за свою спину.

Як це так швидко...

Клої тримала Брукса за штанину й з тривогою дивилась крізь хмару куряви на темний силует.

Щойно вона переконалась, що та постать вдалині — справді чорний владика в чорній робі —

— Бруксе, заплющ очі!

Клої потягнула Брукса за руку й швидко вигукнула.

Але хоч би якою швидкою була реакція — у мить, коли рухнула стіна, гра вже була зіграна.

— ...Сер Бруксе?

Брукс повільно обертався до неї — і Клої побачила, що в його очах немає жодного виразу. Вона квапливо підняла руку з вибуховим магічним каменем.

Вона прорахувалась. Не можна було розслаблятись, вважаючи, що вибралась.

Не можна було думати, що чорному владиці знадобиться багато часу на відновлення.

І головне. Не треба було брати лише найсильніші вибухові магічні камені.

Сер Бруксе... якщо в нього влучить цей бойовий магічний камінь — він витримає?

Клої дивилась крізь сповнені сліз очі на Брукса, що щось бурмотів і простягав до неї руки, і думала:

Навіть такий сильний чоловік — якщо в нього влучить це, поранення буде надто важким?

Клої гаряче молила про те, щоб хтось зняв із нього зомбування. Саме тієї миті —

— Прибрати, прибрати треба...

Брукс, бурмочучи наказ зомбування, стрімко наближався до дівчинки — і раптом, ніби обірвалась нитка, м'яко осів на місці.

Ох. Клої широко розплющила очі: вона вже не могла змусити себе використати бойовий магічний камінь і замість нього перебирала захисний.

— Якось знав, що захочу піти разом.

У зеленіючих від полегшення очах Клої відбився силует — немов рятівник.

— Клої Ліандер. Ти що, й далі робитимеш що заманеться?

Клої шмигнула носом і назвала ім'я того, хто стояв за спиною Брукса.

— Сіоне...

Мимохіть — пкнуло, і по щоці покотилась полегшена сльоза.