Розділ 118

На обличчі Луціана, що підняв погляд, не можна було прочитати жодного виразу.

На прекрасному обличчі, наче з ретельністю виписаному пензлем художника, не відбивалось нічого.

— Ха-ха, психічний розлад! Невже ти й справді вважав, що вбивства родичів, які велись у роді Ліандерів від покоління до покоління, — це хвороба? Оце так проникливість!

— …

— Ніякого психічного розладу в роді Ліандерів ніколи не було. Вони просто вибирали смерть відповідно до волі того, хто стане господарем нового світу. На відміну від таких зарозумільців, як ти, що зухвало відкидають свою долю.

Попри насмішки Санрайдера, вираз обличчя Луціана не змінився ані на мить.

Це катастрофа.

Однак Клої інстинктивно відчула.

Якщо зараз не зупинити Луціана — станеться щось дуже небезпечне.

Ні, зараз треба діяти розважливо. Негайно вибиратись звідси.

— Зач…

— Іане, тримай дітей. І закрий їм очі.

Але Клої не встигла схопити Луціана за рукав.

Той, з таким самим непроникним виразом обличчя, передав Клої на руки братові і додав:

Потім Луціан узяв з зап'ястка дівчинки один із вибухових магічних каменів, що звисали гроном.

— Позичу один.

Сказав це — і повернувся спиною.

— Що, тепер хочеш помститися? Послухай, не тільки ти один хочеш помсти. І з нашого боку теж чимало…

— Рот.

Темно-червоний магічний камінь у руці Луціана спалахнув так яскраво, наче перетворився на сонце.

— Закрий.

Коли він описав широку дугу і полетів у бік Санрайдера, Клої раптом пригадала.

Чому вона так злякалась, уперше побачивши тата.

Луціан Ліандер.

Старший син левового роду, що править на півдні континенту. Чоловік, у якого безліч людей одночасно запитували: чому він не голова роду? — і одночасно зітхали з полегшенням: добре, що все ж таки не він.

До одруження його прізвисько було — Жнець.

А причина, через яку він отримав таке прізвисько…

Клац — сяючий магічний камінь упав у бік безглуздо всміхненого Санрайдера.

І ціле крило велетенського замку — злетіло геть.

— Ой-ой.

Величезна хмара пилу застлала все навколо — і рука Іана прикрила очі дитині.

— Дітям таке бачити не можна.

Крізь щілини між пальцями Клої дивилась на хаос і думала розгублено.

До зустрічі з мамою прізвисько тата було — Жнець.

Таке прізвисько він отримав тому, що після його полювання не залишалось нічого.

Звикнувши бачити лише його лагідну сторону, вона забула.

Що тато — старший спадкоємець левового роду, відомого жорстокістю в бою.

І що він уславився як геніальний майстер огранки магічних каменів.

З плином часу здатність роду Ліандерів керувати маною, що залишилась від дракона, розбавилась до вміння обробляти магічні камені, крізь які тече мана.

Але навіть так — у деяких людей сліди тієї сили залишались куди виразніші.

І в таких людей навіть звичайний магічний камінь, що для всіх мав однакову дію, — спрацьовував зовсім інакше.

Як ця жахлива картина перед очима.

— Рятуйте!

Слухаючи зойки тих, кого придавило уламками, Клої пригадала потужність вибухового магічного каменя, що використовувала сама.

Найсильніший з тих, що вона взяла. Але навіть той міг хіба що обвалити одну стіну.

Зруйнувати ціле крило замку він точно не був здатен.

Поки Клої дивилась крізь проломлену стелю і стіни на чисте небо, Луціан елегантно обернувся й підійшов до неї.

— Клої, позичу ще один?

— Д-даю!

— Дякую. Поверну десятикратно.

Той, хто щойно зніс пів-замку, відповів напрочуд лагідно — і знову підняв вибуховий магічний камінь.

— Ех.

Але антагоніст, якого він, мабуть, і справді хотів знищити, вже кудись зник.

— Як пацюк — утік і навіть не чхнув.

Луціан ледь нахмурив брови, поглянув у те місце і з повною байдужістю усміхнувся, вливаючи силу в магічний камінь.

— Нічого. Він ще не встиг повністю вибратись із замку.

— Зачекай, Луціане…

Меліса, що більше не могла дивитися на це, спробувала зупинити його.

Але сяюча зброя вже відірвалась від його руки і описала широку дугу.

Мить до того, як вона торкнулась підлоги й вибухнула…

— Вибачте. Не надто довіряю приземленню псових хижаків.

— Що?

Луціан однією рукою схопив знепритомнілого Брукса за комір, другою — обійняв Мелісу за талію і стрибнув крізь проломлену стелю назовні.

Ой. Клої, яку Іан ніс на руках, і Сіон разом плавно спускались на землю — але дівчинка ніяк не могла відвести погляду від тих двох.

Вперше від народження вона бачила таку відверту фізичну близькість між батьками.

Може, сьогоднішня пригода дасть мамі й татові шанс відновити стосунки.

Від цієї думки серце стиснулось на мить.

— Прибери руку з моєї талії.

Щойно вони приземлились, мама оскалилась і відштовхнула тата.

Ех.

Разом із тим розвіялись і надії Клої. Розчарована, вона відвернулась — і тут…

З гуркотом замок обвалився.

Клої мовчки спостерігала, як старовинні портрети й витвори мистецтва тонуть у руїнах.

— Ні!

Серед хаосу зойків і тріску щось боляче вдарило по вухах — відчайдушний голос.

— Нехай флігель лишиться неушкодженим! Закривайте тілом, якщо треба! Там Діана!

Це був голос Санрайдера Ґревіса — дивом живого.

— Не копайтеся! Рухайтесь! Обидві ноги ж не зламані — де це видано, що так ниєте!

Клої з дивним виразом обличчя дивилась на Санрайдера, що заливаючись кров'ю і все ж підганяв лицарів, які лежали непритомні.

Усе ж — батько. Хоч якась батьківська любов є.

— …Донькою переймається? А мою доньку хотів убити без жалю.

Та батьківська любов, що трохи розм'якшила серце Клої, на іншого батька, схоже, справила зворотний ефект.

— Ні, хай буде по справедливості. Хочеш врятувати доньку — поклади спершу голову.

Луціан усміхнувся — надто плавно, аж моторошно — і рушив у бік флігеля.

І тоді Меліса простягнула руку і зупинила його.

Слава богу…

Клої подумки подякувала мамі, що зупинила тата, який говорив, наче лиходій із роману.

— Подивись он туди.

Але причина, через яку Меліса зупинила Луціана, була зовсім інша.

Клої повернула голову туди, куди мама вказала поглядом — і побачила вдалині загін, що наближався рівними лавами.

Їх було так багато, що вони заповнювали весь простір замкового двору. У міцних обладунках і зі зброєю — і в кожного блищав магічний камінь першокласної якості.

Очі… порожні.

Але найстрашнішим у них була відсутність будь-якого погляду.

Скільки ж жертв треба було поглинути, щоб навіяти ціле таке військо?

І скільки сил потрібно, щоб протистояти тим, хто під навіюванням і не відчуває болю?

Хоча, схоже, ця тривога була тільки в Клої.

— Клої, скільки вибухових магічних каменів залишилось?

Голос Луціана звучав напрочуд спокійно.

— Ні, не треба. Спочатку вб'ю кількох — і забиратиму камені з обладунків.

Клої хотілось вірити, що це здається — але він виглядав навіть трохи збудженим.

— Позичу ще один, останній. Треба для початку показово знищити кількох.

Луціан узяв ще один вибуховий магічний камінь із її зап'ястка і вже збирався влити в нього силу.

— Стоп.

Меліса знову стала перед ним.

— Таку кількість людей, та ще й озброєних потужними магічними каменями, нашими силами не здолати.

— Чому думаєш, що не здолати? Ти ж ще не пробувала.

— …

Меліса мовчки подивилась на нього, потім продовжила:

— Зруйнувати пів-замку — це ще можна якось перетравити. Але зчепитися з тими лицарями — це все одно що оголосити війну. Як іти на війну без підготовки?

— Перемогти — і все.

Луціан із порожнім поглядом лагідно усміхнувся у відповідь.

— Якщо перемогти — до війни не дійде, Мелісо. Всіх знищимо — і не буде лицарів, кому виходити на війну.

Меліса кілька мить мовчки дивилась на нього, потім тихо зітхнула.

І — вдарила його ногою по гомілці. Різко. Тим самим ударом, що колись зламав кістки лицарю.