Розділ 120

— Вибач, що здалося, ніби мама надто допитується. Ти теж, мабуть, добряче злякалась.

Меліса погладила доньку по щоці і додала:

— Іди швидше спати. Сьогодні Клої теж можна з цукеркою.

— Правда?

— Правда.

Від цих слів Клої засяяла — наче й справді проста маленька дитина, яку задобрили однією цукеркою.

— На добраніч, мамо, тату, маленький дядьку!

Клої помахала родині рукою і пішла до кімнати разом із Кессі. Але посмішка на її губах була зовсім інша, ніж щойно.

Операція — успіх.

Трохи нечиста. Злегка лиходійська.

Клої мугикала подумки і думала:

Та й що з того, що збрехала? Мама й тато все одно не підуть перевіряти правду до того антагоніста. Ніколи не викриють!

Щоправда, кольнуло в грудях — все ж таки збрехала родині.

…Але захищати родину важливіше, ніж моя чиста совість.

Клої, що планувала продовжувати розслідування й надалі, твердо налаштувалась і рушила вперед.

Та коли вона дійшла до кімнати — впевнена, що найгірше позаду — її там чекала ще більша несподівана перешкода.

— С-Сіоне…?

Перед несподіваним гостем, що твердо стояв посеред її кімнати, Клої розгублено пробелькотіла:

— Що, що ти тут робиш? Ти ж мав бути у лікаря.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці.

Не відповівши на слова Клої, Сіон із серйозним обличчям звернувся до служниці:

— Тож вийдіть, будь ласка, на якийсь час.

— Але…

Кессі, що на мить завагалась, раптом щось зрозуміла — і очі в неї стали круглими.

— Ага. Зрозуміла! Як закінчите — покличте мене!

З чомусь зарум'янілою й чомусь багатозначною посмішкою Кессі дрібними кроками вийшла за двері.

…Щось тут не так.

Після того як Кессі вийшла, Клої відчула невиразний неспокій і поспіхом зробила стурбоване обличчя.

— Сіоне, невже тобі не треба лікуватись? Краще б ти…

— Легкі забої самі проходять. Не про те.

Але Сіон не зворухнувся від спроби Клої відправити його геть і продовжив питати.

— Як ти взагалі виявила того предка?

Саме те питання, якого вона найбільше хотіла уникнути.

Клої зробила байдужий вигляд і спробувала повторити те, що вже казала.

— Та просто з портрета раптом…

— Не бреши.

Але Сіон рішуче перебив її.

— По дорозі назад я думав і зрозумів: щось не сходиться. Той підступний предок із записів ніколи б не з'явився сам перед тобою. Значить, ти сама його знайшла.

Гострий погляд Сіона впіймав ледь помітне тремтіння очей Клої.

— І раніше те саме. Ти врятувала мене з лабораторії роду Демос. Туди суворо забороняли входити стороннім, там все було добре заховано — а ти все одно знайшла мене.

Від влучного спостереження холодний піт потік по спині Клої.

— Один раз — може збіг. Але два — ні.

— …

— Клої… хто ти насправді? Як ти знаходиш секретні місця в різних родових замках?

Тон Сіона говорив, що він упевнений: щось тут є.

І Клої інстинктивно зрозуміла: цю дитину, на відміну від дорослих, не обдуреш навіть найкращою грою.

Якщо не розповісти все — він не заспокоїться і не відпустить її.

— Це…

Клої ковтнула і повільно почала розповідати.

Що насправді вона пам'ятає попереднє життя. Що цей світ — той самий, що описано в романі, який вона читала в тому житті.

***

Парадний зал замку Ліандерів.

Блейк Арус, що отримав терміновий виклик і одразу скористався переміщувальним магічним каменем, аби дістатися левових земель, похмуро потер підборіддя.

— То значить…

Вислухавши довгу розповідь — предок роду Демос із здатністю навіювання переховувався в замку Ґревісів, і, схоже, вони плетуть якийсь темний задум — Блейк сказав те саме, що й завжди:

— Діти в порядку?

— Клої пішла спати, Сіон лікується.

— Сильно поранений?

— Кісток і зв'язок, схоже, не пошкоджено. Але мила пика подряпана.

— Прокляті. Навіщо дітей чіпати?

Поки Блейк сердито бурмотів, Іан простягнув йому папір.

— Що це?

— Документ, що підтверджує: в дати, близькі до загибелі голів родів Ліандерів і Арусів, у землях Демосів відбувались масові нещасні випадки зі смертями.

Меліса вхопила папір швидше за Блейка і розгорнула його.

— Зважаючи на те, що сказав Санрайдер Ґревіс, і на ці записи — майже певно, що вони роками маніпулювали предками обох родів через навіювання.

— Це ще не все.

Продовжуючи думку Іана, заговорив Луціан, що весь цей час мовчав.

— Схоже, всі магічні камені, виготовлені в роді Ліандерів, теж осіли у Ґревісів.

— Магічні камені?

— Ті, що я щороку відправляв — твердо вірячи, що вони йдуть до Арусів, — впродовж семи років. Усі лицарі, яких я бачив у Ґревісів, були ними споряджені.

— По п'ятсот ґаллонів на рік, здається?

— Так.

Від цього обміну репліками обличчя всіх присутніх у залі скам'яніли.

Ця цифра дорівнювала річному споживанню магічних каменів по всьому континенту — приголомшлива кількість.

І якщо це все справді потрапило до рук тієї істоти, що прагне заволодіти цілим континентом…

— Докази тяжкої праці, від якої рвалось здоров'я, — і хтось насмілився зробити з них зброю?

Іан зі схрещеними руками похмуро пробурмотів:

— Та ще й зброю проти дитини, яку тими каменями хотіли захистити?

Після цих слів у залі запала важка мовчанка.

— Ти ж сказав, що розніс замок. Може, той тип усе ж таки загинув?

Блейк зачепився за слабку надію, але…

— Хотілося б вірити — та той, хто протягнув п'ятсот років, навряд чи загинув так легко.

Холодний розрахунок Луціана поховав цю думку.

Вони осмислювали, що їх роками водили за носа Демоси й Ґревіси — і, мабуть, уже дуже давно — і поринули в довге мовчання.

— …Чому ти не сказав?

Меліса прорвала цю тишу.

— Якщо вів таке розслідування — значить, розумів: щось тут не так. Чому не сказав мені жодного слова?

Погляд Меліси тихо зупинився на Луціані.

— Чому? Чому — жодного слова? Якби я сама не почула від Санрайдера Ґревіса, що тебе навіяли, — ти б так і тримав це в таємниці вічно?

— …

— Чому не казав? Чому до самого кінця хотів приховати — відповідай!

Блейк обернувся і поглянув на те, на що вказував палець Меліси.

993 рік від заснування Імперії, січень. Обвал притулку в землях Демосів.

З подій, що сталися тоді приблизно одночасно, одна запам'яталась особливо.

Луціан Ліандер спробував убити власну вагітну зведену сестру.

Блейк добре пам'ятав розповідь Меліси про той день. Як Луціан Ліандер — немов під чиїмось впливом — підняв на неї меч. А потім раптово встромив його собі в живіт.

То значить, і справді — через навіювання…

На обличчі Блейка з'явився складний вираз. І тут до його вух долинув голос Меліси.

— Я ж сама питала тебе просто перед поїздкою до Ґревісів. Ти на той час уже вів це розслідування.

Голос Меліси злегка тремтів. Руки на колінах були стиснуті в кулаки.

— І все одно не сказав. Якби я не почула від Санрайдера Ґревіса — ти б приховував це вічно? Чому? Чому мовчав? Чому до останнього хотів обдурити мене?

— …

— Чому не казав, відповідай мені — чому до кінця хотів ховати!

Блейк суворо подивився на Луціана і додав своє:

— Так.

Хай хто завгодно — але він мав право разом із Мелісою вислухати пояснення Луціана Ліандера.

Бо після Меліси саме він найбільше лютував і болів душею через ту ситуацію.

— Чому не казав?

І тому Блейк зі схрещеними руками грізно гаркнув:

— Загалом розумію, що трапилось. Але чому мовчав — відповідай!

Що це.

З протилежного боку Іан дивився на нього з виразом повної розгубленості.

Це той момент, коли треба було відступити й дати подружжю поговорити самим. Навіщо він лізе?