Розділ 121

Іан наступив Блейку на ногу, даючи знаки — але той стояв як вкопаний, ніби в підошву вмонтували сталь.

Іан кидав погляди, підморгував, кивав у бік дверей — але Блейк не відчував натяків так само, як не відчував болю.

Нічого не вдієш.

Коли той продовжував стирчати в залі немов третій зайвий у подружній парі, Іан нарешті вийняв козирного туза.

— Блейку, ти знаєш? Клої назвала мене своїм рольовим взірцем.

— Брехня.

Як і очікувалось — Блейк, що досі ігнорував Іана, одразу відреагував.

— Мелісо, він бреше?

— …

— Хе, це не… брехня?

Легка зморшка між брів Меліси видала: слова Іана — правда, а не хвастощі. Блейк розплів руки. Вдарив кулаком по столу і встав.

— Чому? Чому саме ти, бісів?!

— Хто його знає. Краще в Клої спитай.

Від цих слів очі Блейка ледь заворушились.

Ніби в ньому боролись два бажання — залишитись тут чи піти до Клої перевірити.

— Не підеш — вважатиму, що погоджуєшся…

— Іду!

Але хиткий терезовий важіль перехилився від одного підштовхування Іана.

— Іду й перевірю! А якщо виявиться, що ти залякував мою племінницю — твоя голова сьогодні від тулуба відділиться, будь готовий!

Блейк гуркотливо підвівся і потопцявся слідом за Іаном.

Але перед тим як вийти, його стурбований погляд на мить зупинився на молодшій сестрі.

Блейк тихо зітхнув і з гуком зачинив двері за собою.

У залі лишились двоє.

— …Чому?

Після короткої тиші Меліса підняла на нього почервонілі очі.

— Чому не сказав мені жодного слова? Якби знав, що є якийсь задум — чи хоча б підозрював — хіба не думав, що мені від цього було б трохи легше?

— …

— Га? Не думав, кажу!

— …Я

Луціан, що мовчав весь цей час, повільно розкрив вуста.

— Я був неправий, Мелісо.

***

— …І ось так я і змогла знайти схованку того предка роду Демос.

Наприкінці довгої розповіді Клої тихо зітхнула.

— Тому ж і змогла врятувати тебе з тієї лабораторії.

Закінчивши, вона обережно поглянула на Сіона.

Повірить? У таку неймовірну історію. Що я прийшла з іншого світу і цей світ — такий самий, як у романі, що я читала в тому житті.

— …То як закінчується роман «Упередження та упередження»? Після закінчення війни ти йдеш із Діаною Ґревіс в орлині землі — і на цьому все?

Але побоювання Клої виявились зайвими.

— Кінцівка — це коли ми з Діаною Ґревіс граємо весілля?

В очах Сіона не було й краплі сумніву — лише чіткість.

— Мені треба знати зміст точно — щоб вирішити, як діяти далі. Кінцівка — ми з Діаною Ґревіс одружуємось?

Дивлячись у незворушні очі хлопця, Клої пригадала жахливу кінцівку оригіналу.

— Ні. Кінцівка — це те, як у день весілля з Діаною ти вбиваєш Санрайдера Ґревіса.

— …

— Точніше, роман закінчується сценою: Діана у весільній сукні дивиться на тебе, що йдеш до неї, очима, сповненими відчаю.

Клої пригадала останні сторінки жахливого оригіналу.

[— Чому ти це робиш?

Діана в сніжно-білій весільній сукні кричала.

— Я знала — ти мене не кохаєш. Знала, що це весілля — наполовину примусове, що тебе переконали, бо тобі нікуди йти!

Прозорі сльози розмазали ретельно нанесений весільний макіяж.

— Але… але ти жодного разу не відмовив. Не відштовхнув мене! Хіба це не означало, що ти мене приймаєш?

Діана навіть не думала витирати сльози зі щік.

— Чому, чому ти так? Це ми тебе врятували. Тоді чому батько…

— Санрайдер мав рацію.

Сіон байдуже пробурмотів, не відчуваючи ані краплі жалю до неї.

— Ти справді нічого не знала. Ну так, тому твої руки й ноги й досі цілі.

З цими словами меч Сіона злетів угору — і Діана вирішила: так не може скінчитись. Не можна дозволити, щоб її світ зруйнувався ось так.]

Пригадавши розділ із коментарями до останньої глави, Клої тихо пробурмотіла:

— Стільки лайки там було…

— Що?

— А, нічого. Говорила сама до себе.

Клої відхитнула голову і знову подивилась на Сіона.

— Загалом оригінал закінчувався так. Підзаголовок — «Новий початок» — то я подумала, що буде хепі-енд, а виявилось ні.

Сіон помовчав, а потім відкрив рота.

— Якщо зміст оригіналу справді збігається з цим світом… то я пішов за Діаною Ґревіс в орлині землі, мабуть, бо вважав: замість трьох прогнилих родів новим лідером континенту має стати рід Ґревіс.

Клої думала, що він здивується — все ж таки дізнався, що в оригіналі вбив подругу. Але Сіона це, схоже, зовсім не хвилювало.

— Я тоді, напевно, був переконаний: і Ліандери, і Аруси — угруповання, що пригнічують слабших. Тому й був такий завзятий у тій війні — думав, треба скинути гнилі роди і збудувати новий світ.

— А чому тоді вбив Санрайдера Ґревіса?

— Мабуть… дізнався правду. Що предок роду Демос живий і ховається в підземеллі. Адже той хотів моє тіло — значить, коли він нарешті з'явився, щоб заволодіти ним, я тоді все й зрозумів. І вирішив знищити всіх.

Від пояснення справжнього головного героя оригіналу все нарешті склалось докупи.

Так, ось чому…

Поки Клої кивала, осягаючи нарешті зрозуміле, Сіон продовжив — чомусь трохи напружено:

— Тобто те, що я хотів одружитись із Діаною Ґревіс — однозначно не за власним бажанням.

— Я хотів дотримати волі того, кого вважав лідером нового часу. Та й тоді я вже майже здався на все — весілля здавалось дрібницею.

— …

— Тому хочу сказати ось що: насправді я не хотів одружуватись із Діаною Ґревіс.

Сіон знову підкреслив це, з легким виразом, що перевіряє її реакцію.

— Вона мені не подобається. Ні, навіть неприємна. В оригіналі — теж, і зараз — теж.

Клої, що розгублено кліпала очима, машинально кивнула.

— Т-то так.

— …Ти точно все зрозуміла?

— Так. Все зрозуміла.

Чому він так наполегливо повторює саме це? Мені воно ніяк не стосується.

Але хоча голова нібито так і думала, настрій у Клої непомітно для неї самої вже трохи покращився.

Ну, якщо так завзято каже «неприємна» — мабуть, правда?

Клої намагалась притиснути куточки губ, що норовили поповзти вгору.

— Тоді, за логікою оригіналу, те, що великий герцог-опікун намагався вбити тебе й маму — теж через навіювання.

Схоже, переконавшись, що Клої зрозуміла, Сіон заспокоївся і продовжив розмірковувати.

— Навіть якби великий герцог не вірив, що ти його донька, — вбивати вас він би не став.

Від цих слів куточки губ Клої, що так завзято тягнулись угору, різко опустились.

…Так, певно, що так.

Болісні спогади з оригіналу про родину нахлинули виразно.

Татові, мабуть, було так важко. Він не знав нічого — і все ж, щоб не вбити вагітну маму, встромив клинок собі в живіт.

І потім — дивлячись на маму й мене, яких він усе ж таки вбив… як йому було боляче.

Клої подумала: а може, те, що тато в оригіналі вбив їх з мамою, а потім убив себе — не все через навіювання.

Бо він, напевно, хотів утекти від усього в смерті.

Бо, мабуть, потонув у відчаї, з якого не виходять живими.