Розділ 122

Клої хлюпала носом — вона жаліла тата з оригіналу, що явно й там був добрим, і все ж так і не зміг ні разу побути справжнім батьком і помер.

— Ну, зараз і тоді — різні речі. Зараз ти тут.

Сіон помітив, що настрій у Клої сів, відвернувся до вікна і тихо мовив:

— Підемо підслухаємо?

— Га?

— Треба ж перевірити, наскільки реальність відрізняється від оригіналу.

Від пропозиції Сіона Клої кліпнула і обережно сказала:

— Але… але парадний зал охороняють лицарі, легко викриють…

— Ти ще не зрозуміла? Я — зооморф-змія.

Сіон м'яко підняв куточок рота.

— Непомітно підкрадатись до здобичі, заглушуючи власні рухи, — це вроджений талант нашого виду.

***

Сіон мав рацію. Зооморфи-змії справді від природи наділені даром залишатись непоміченими.

— Тс-с.

Сіон, що непомітно проводив Клої між густо розставленими по замку лицарями, раптово пригнувся і приклав палець до губ.

Клої ще не встигла повернути голову, а вже почула гуркітливий голос дядька:

— Говори зараз же! Чому Клої взяла тебе за взірець? Взірцем для Клої однозначно маю бути я!

— Боже, до чого ж нестерпно гучний. Тренувався кричати після їжі?

— Що?! У роді Арус є традиція — гучний голос вважається ознакою гарного чоловіка!

Від цих слів Сіон злегка повернув голову.

— Правда?

— …Ні.

Клої стиснула зуби, спостерігаючи за головою роду, що поширює вигадки про власну територію.

— Нічого такого немає.

— Негайно до кімнати Клої! Хочу почути, що тебе насправді примусили брехати про справжній взірець!

— …Але якщо Клої вже спить?

Від слів Іана голос Блейка, що щойно гримів, різко стих.

— І справді. Що тоді? Вона ж сьогодні й так натомилась.

— Може, зранку прийти й перевірити?

— Ех, але в мене зранку рада в парадному залі…

Двоє дорослих занурились у роздуми — хоча Клої в цей час живісінька повзала прямо над їхніми головами.

— Мм… Тоді хоч одним оком глянути, ні, треба ж почути від неї саме — мм…

— Ходімо.

Сіон кинув їх стирчати й потягнув Клої за собою.

Клої ще раз скосила погляд на двох засмучених велетнів і швидко подалась слідом.

Незабаром вони опинились під вікном парадного залу.

Сіон з неймовірним чуттям знайшов єдине відкрите вікно, де не стояло варти, і підвів Клої до нього.

— Мені не потрібні вибачення. Я хочу почути, чому ти мовчав.

Почувши крізь вікно холодний голос мами, Клої щільно притулила до нього вухо.

— Чому не сказав? Що означає «думав, що через родовий психічний розлад»? Чому я стільки всього не знаю?

— …

— Не мовчи — кажи вже!

На розпачливий голос мами Луціан відповів із зітханням:

— Буквально так і є. Я думав, що причина, через яку намагався тебе вбити, — спадковий психічний розлад нашого роду. Бо сам бачив, як загинули батьки.

Луціан видихнув і рівно продовжив.

Розповів: у дитинстві бачив, як батько вбиває матір. Потім сам перечитав купу історичних хронік і зрозумів — у роді Ліандерів по всьому записана прихована жахлива традиція вбивства рідних.

У дитинстві він вирішив: це через спадковий психічний розлад, що його старанно замовчували.

— Тоді навіть думки не було перевіряти хроніки інших родів. Просто рвався відмовитись від спадщини і втекти.

— …То через це? На початку шлюбу так погано зі мною поводився?

— Так. Тоді вважав, що не можна наближатись. Хоча потім, як не опирався — все одно затягнуло.

Схоже, обох накрило спільним спогадом — між ними повисла коротка тиша.

Клої притиснула долоню до серця, що гулко забилось, і знову почула голос мами:

— Поки що зрозуміла. Чому того дня в лісі так відчайдушно намагався відправити мене до Арусів — зрозуміла. Але… тоді навіщо забирав Клої силою? Якщо думав, що хворий — так не можна було робити.

— Бо сім років безперервно чув: дитина живе в жахливих умовах. Щодня надходили донесення, що вона животіє гірше за сирот на вулиці.

Від цих похмурих слів Клої нарешті зрозуміла: чому, коли вона вперше приїхала в землі Ліандерів, дорослі так впирто не вірили її словам.

Предок роду Демос готував цю зраду довгі роки.

Значить, до Ліандерів закинули безліч людей, які роками планомірно підкидали неправдиві відомості.

Шпигуни, зачаровані антагоністом, передавали ще більш правдоподібні описи її «знущань».

Брехня, яку роками сотні людей передавали не день і не два, перетворилась на тверду «правду» й вкарбувалась у серця.

— Жити там у такому жахітті гірше, ніж тут, де лиш я один небезпечний. Так думав.

— …То тому зробив захисний магічний камінь? Щоб дитина, відчувши загрозу, могла від тебе втекти?

Луціан, схоже, не чекав, що вона це теж розгадає — відповів з невеличкою паузою:

— Так. Тому й зробив.

Від цих слів очі Клої широко розкрились.

Захисний магічний камінь, що дядько подарував їй зовсім нещодавно, — вона добре пам'ятала: коли їй було шість, дорослі дивувались, що взагалі можлива така революційна річ.

І виявляється — це тато розробив для неї.

— Якщо власник відчуває загрозу — камінь евакуює його. Коли зробив такий — вирішив, що тепер можна й забрати Клої. Та й щоденні донесення про жахіття тамтешнього життя давно вже дзвенять у вухах, як дзвін, — терпіти більше не було сил.

Клої потягнулась рукою до захисного магічного каменя на зап'ястку.

Першим, що тато подарував їй, коли вона приїхала, — був саме цей камінь.

Тоді вона стояла приголомшена, дивлячись на величезний зал, повний магічних каменів, а тато сказав:

«Засмутилась? Ну так, трохи мало. Добирав лише найкращі — тому поки що набралось лише кілька стосів. Але обіцяю: до наступного дня народження заповню цю вежу вщерть».

«Раз вже приїхала — бери що треба. Захисний магічний камінь, що обов'язково носити, теж треба вибрати».

Так, тато саме тоді й сказав.

«Захисний магічний камінь, що обов'язково носити».

Тоді вона вирішила: просто каменів так багато, що й не знає, куди їх подіти.

Навіть на думку не спало, що він робив їх для неї.

Клої поспіхом промокнула рукавом сльози, що вже готові були покотитись.

І тут знову почула голос мами:

— Коли дізнався, що Клої — зооморф-кролик?

…Що?

Вперше почуте — що тато знав про її зооморфну форму — вдарило несподівано, і Клої забула витирати очі та різко підняла голову.

— Говори вже прямо, не викручуйся.

Луціан помовчав — і заговорив рівним голосом:

— Невдовзі після того, як Клої приїхала до замку, вона часто бачила погані сни. Щоразу як прокидалась — легко заспокоювалась і знову засинала, тому я щоночі сидів поруч.

Скільки ж невідомого відкривається сьогодні?

Клої міцно вкусила губу і слухала далі.

— Одного разу побачив: коли переляканий хлопчик розплакався — з голови виросли кролячі вуха. Від того моменту й здогадався, що вона — зооморф-кролик.

— …Чому тоді не відправив до нас? До підтвердження артефактом — мав думати, що дитина не твоя.

— Навіть якщо не моя — не перестає бути твоєю.

— …

— Я полюбив Клої з першої миті, як побачив — вона так схожа на тебе. Навіть якби виявилось, що я не біологічний батько, — я її батько, і це незмінно.

Від цих слів навіть Меліса, здається, не знайшла що відповісти — і запала тиша.