Розділ 123

Клої, що схилила голову, спало на думку назва казки, яку колись Луціан намагався їй прочитати.

«Казка про найсміливішого зайченяти у світі».

Вона вважала це простим збігом.

Але ні. Це, безумовно, була книжка, яку тато довго й ретельно підбирав — знаючи, що Клої ховає свою справжню сутність зайчика.

— Не плач.

— Не плач.

До вух Клої, що кусала губи, стримуючи сльози, долинули голоси Сіона і Луціана — злилися в один. За вікном, здавалося, плакала й мама.

Відчуваючи дотик Сіонової руки, що поспішно дістала хустинку й витерла їй куточки очей, Клої почула схлипуючий мамин голос.

— Ти… ти справді нестерпний. Знаєш про це?

— Вибач.

— Чому ти нічого не казав. Чому не сказав усього цього і довів до такого стану.

— Це звучало б як виправдання для самого себе, тому не міг сказати. Мені здавалося, що я тисну на тебе, змушуючи пробачити, тому теж не міг.

Пролунав звук, наче мама щось пробурмотіла собі під ніс — але пошепки, і Клої не змогла розібрати слів.

Тук-тук — почулося, наче мама легенько б'є по чомусь, але то був не той гострий удар, що вона чула раніше.

Відчуваючи, що ось-ось їх виявлять, і розуміючи нутром, що не слід більше підглядати за цими двома, Клої самими губами промовила до Сіона:

«Ходімо.»

Дорогою до кімнати Сіон, схоже, переймався Клої, яка ніяк не могла зупинити сльози, й кілька разів озирався на дівчинку з неспокійним виразом обличчя.

Але Клої плакала не від суму. Хоча ніч була темна й без жодного місяця, на душі в неї було світло — наче опівдні.

Мама з татом… мабуть, миряться.

Хлюп. Клої витерла ніс хустинкою, яку дав їй Сіон, і подумала:

Примирення, яке відкладалося цілих сім років.

Клої якраз подумала, що було б добре, якби завтра вранці вони всі разом поснідали, і щойно підійшла до дверей своєї кімнати — як раптом:

— Та ні, краще завтра вдень на обід… Ой, Клої?

Вона нос до носа зіткнулася з дядьком і маленьким татком, які, схоже, досі сперечалися на ту саму тему й стояли якраз перед її кімнатою.

— Ти ж мала спати у своїй кімнаті? Хоча ні, важливіше інше — де ти була?

— Зачекай. Клої, ти плакала? Сіоне. Клої плакала? З якої причини?

Вони на мить розгубилися, але як тільки помітили, що в Клої червоніють куточки очей — кинулися до неї й засипали питаннями.

— І хто ж це такий. Хто наважився довести нашу маленьку зайку до сліз!

— Саме так, розповідай своєму маленькому татку — він є взірцем для наслідування. Хто це зробив?

Клої уважно подивилася на Блейка та Іана, що штовхалися плечима, відтісняючи один одного. Потім витерла рукавом куточки очей і бадьоро сказала:

— Дядьку, маленький татку.

— Так, кажи вже!

— Мій взірець для наслідування — це дорослий, який дружить з усією родиною.

— …

Від цих слів обличчя двох чоловіків, що самовдоволено підбоченилися, незграбно змінилося.

Гхм — вони прокашлялися, і Клої простягла до них руки. Обійнявши кожного за одну ногу, вона продовжила:

— Ми ж родина. Родина, тому… мене вчили, що родина живе дружно…

— …

— Тому прошу вас — заради мене — обидва станьте моїми взірцями для наслідування.

Двоє дорослих, закуті в короткі обійми дитини, не могли відступити й розгублено стежили за Клої.

Стоячи між ними, Клої крадькома повернула голову й зустрілася поглядом із Сіоном, що стояв позаду.

«Дякую.»

Самими губами передані слова — і Сіон нарешті розслабив вираз обличчя, наче відлягло від серця, та знизав плечима з виглядом «нічого особливого».

«Коли завгодно — скажи, якщо знову захочеш підслухати».

Ті зухвалі, злодійкуваті слова, передані тим самим способом — самими губами. Клої мимоволі посміхнулася.

— Гм… Клої.

Блейк, що пильно стежив за небогою, обережно запропонував:

— А якщо стати взірцем наполовину? Тобто, можна дружити тільки з половиною родини. Як тобі?

Маленький татко теж, схоже, таємно сподівався на те саме, що пропонував дядько. Але відповідь Клої, звісно, була заздалегідь визначена.

— Дядьку, якщо почистив зуби наполовину — це вже вважається, що почистив?

— А… ні.

— Тоді й бути взірцем наполовину — хіба це справді стати взірцем?

— Ні…

Сказавши це самі, обидва одночасно опустили плечі.

Але куточки губ Клої, що міцно їх обіймала, на противагу цьому злетіли вгору.

***

Замок Демос — чорний, наче вкрадений шматок темряви. Якщо обійти величний головний замок з тильного боку, там знаходилося крило, що виглядало як його зменшена копія.

А якщо спуститися підземеллям вниз і ще нижче —

— Вклоняюся перед Великим паном.

З'являлося просторе підземелля, про яке не підозрівав навіть господар замку Демос.

— Довелося готуватися поспіхом, тому вибачте, що приймаємо вас у такому скромному місці.

Жінка, що досконало знала це місце, про яке не відав навіть голова роду, — то була дружина Ділана Демоса, Абіґейл Демос.

А той, перед ким вона схилилася,

— Нічого. Я бачу, що ти постаралася, попри скромність місця. Прощаю.

— це її господар, що носив те саме ім'я, що й її син, — Сіон Демос.

Тіло чоловіка, що звивав кільця на величезному старому дереві, поставленому в самому центрі підземелля, на перший погляд було в поганому стані.

Чорна луска, що втратила блиск, де-не-де осипалась. Ближче до хвоста зяяло місце, де м'ясо було вирвано до самої кістки — біліла кістка.

— Проте тут значно приємніше, ні там, де клімат створений штучно, — це справжній природній клімат. Дещо прикро, що знаходишся не на поверхні, хоча й немає потреби сидіти під землею.

— Вибачте, пане. Якнайшвидше підготую для вас гідне місце перебування.

«Якнайшвидше» — але очевидно, що на це піде щонайменше місяць.

Тьфу — клацнувши язиком, чоловік повільно зсунувся на землю. Ниє — місце, де під завалами замку вирвало шматок м'яса, пронизав тупий біль.

Якби не ті бридкі звірюки.

Сіон Демос насупив брови й, висолопивши довгого язика, прокляв їх подумки.

Сам по собі обвал замку не був проблемою. Він мав міцне тіло, на яке більшість речей не справляла жодного впливу.

Проблема була в іншому — у власному гіпнозі, який відбив і повернув назад Клої Ліандер.

Його тіло, якому не страшні ані меч, ані стріли, ані навіть вибух, мало одну слабкість — внутрішнє ушкодження. І воно виникало лише тоді, коли його здатність неприродно відбивалася й поверталася до нього.

Якби не та дівка…

Якби він знав, що це істота з такою самою здатністю, підійшов би обережніше. Розвідка виявилася недостатньою.

На додачу до всього, довелося послідовно застосовувати здатність до гіпнозу на прямих нащадках роду Ліандерів, що мали сильні здатності, — тому стан тіла погіршав іще більше.

На щастя, прямого зіткнення вдалося уникнути, проте від уламків замку, що раптово обрушилися, відійти не вийшло. Якби він не встиг у останній момент штовхнути на своє місце лицаря, то в його і без того ослабленому стані зовнішні травми виявилися б значно серйознішими

Так, і те, що обійшлося ось так, уже добре, але…

Чоловік з ще більш звуженими довгими зіницями пробурмотів:

Санрайдер Ґревіс. Той тупий пташиний мозок. Як він наважився без мого дозволу привести до замку рід Ліандерів?

Обурений чоловік вислухав безглузде виправдання Санрайдера — той казав, що хотів зробити йому подарунок, — але це нічого не змінювало.

— Рід Ґревіс відкидаю. Ці тупуваті створіння не гідні служити мені.

Чоловік не мав жодного наміру знову приймати до себе слугу, що вдруге припустився схожої помилки.

— Натомість оберу Демосів.

— Щиро вдячна за велику ласку, пане.

Не хотілося повертатися до рідного роду, що колись боляче зрадив, але вибору не було.

Це місце мало найкращі умови для відновлення.

Температура — неймовірно приємна в порівнянні зі штучно створеною. Вологість — наче нарешті вдягнув одяг, що пасує по фігурі. І понад усе —

— Ось тут, пане, скромна жертва, яку щойно було знайдено й принесено. Сподіваюся, вона вам до вподоби.

— свіжа жертва, без зайвих посередників.

Це місце було раєм, що зібрало все необхідне для його відновлення. Потрапивши сюди, він навіть пошкодував, що так довго тримався лише за рід Ґревіс.

М'яко поповзши до жертви, яку піднесла Абіґейл, і жадібно її ковтнувши, чоловік промовив зі значно легшим виразом обличчя:

— Схоже, Клої Ліандер має таку саму здатність, що й я.

Від цих слів Абіґейл здригнулася.

Виплюнувши дрібні кістки, що, наче тонкі скалки, залишилися в роті, чоловік продовжив:

— Як просувається справа з дитиною, що стане новою Джоанною Демос? Яка готовність до того, щоб зробити з неї спадкоємця?

— Докладаю зусиль, але чи зможе в неї проявитися така сама здатність, що у Сіона…

Абіґейл не завершила речення, й незадоволений чоловік клацнув язиком.