Розділ 124

— Абіґейл Демос. Підніми голову.

Чоловік безшумно сповз із висохлого дерева й, зустрівшись поглядом з Абіґейл, прошепотів:

— Пригадай, чому ти дала своєму синові моє ім'я. Освіжи в пам'яті свою відданість — те, що ти заздалегідь визначила долю того згустка крові.

З цим шепотом зіниці Сіона Демоса звузилися. Водночас очі Абіґейл затуманилися.

— Пам'ятай. Мета твого існування та існування твого сина — піднести мене на найвище місце у світі.

Відчуваючи певний опір, чоловік м'яко розминав розум Абіґейл Демос дотиком гіпнозу й нашіптував їй на вухо:

— Живи заради мене й помри заради мене. Більше нічого не має значення.

Від цього шепоту Абіґейл здригнулася всім тілом і байдужим голосом пробурмотіла:

— …Все лише за волею пана.

— Добре. Докладай максимум зусиль. Навіть із геть сухої ганчірки можна видавити воду. Видавлюй до останнього моменту.

— Слухаюся. Докладу всіх зусиль, щоб Джоанна Демос змогла проявити свою здатність.

Абіґейл нарешті дала відповідь, що задовольнила господаря, й, хитаючись, вийшла з підземелля. Чоловік же витягнувся на всю довжину, де-не-де позбавленого луски тіла, і облизнувся.

Було б брехнею сказати, що не шкода, але час все одно на його боці.

Вміння чекати на здобич — чеснота змії.

Сіон Демос висолопив роздвоєного чорного язика й ліниво поклав підборіддя на гілку.

Так чи інакше — недовго залишилось. До того моменту, коли воно, завершивши линяння, саме заповзе мені до рота.

***

Нум — Клої, повна рота солодкого монблана, зробила щасливий вираз обличчя.

Смачно…

Десерт — він і є десерт, коли солодкий. Клої старанно жувала й дивилася крізь спокійний сад кудись вдалину.

Всупереч вчорашнім сподіванням, поснідати всією родиною разом не вийшло.

По-перше, дядько мав ранкову нараду й повинен був від'їхати ще до світанку; по-друге, мама й тато обидва, дружно, проспали до пізнього ранку.

Що ж, зрозуміло. Мама й тато щойно розвіяли непорозуміння, мабуть, обоє виплакались досхочу — є від чого втомитися.

Клої великодушно поставила себе на місце батьків і кивнула, сидячи на самоті за садовим чайним столиком.

Нічого. Відтепер сімейна вечеря — справа в будь-який час.

Одна думка про те, що це тепер можливо будь-коли, — і на серці ставало теплішим.

Добре. Тоді тепер…

Клої з бойовим духом устромила вилку в м'який монблан і почала розмірковувати — власне, заради цього вона й вийшла до саду.

Здається, наче всі непорозуміння розвіялись і проблеми вирішились — але де там.

Лише підтвердилося те, що предок роду Демос живий і що він гіпнотизує багатьох людей. Більше нічого не змінилося.

Упередження й хибні підозри зникли, однак війна досі маячила зовсім близько, перед очима родини, а вороги не зводили погляду з цього боку.

Але навіть так — тепер мета стала чіткішою. І в тому, що ворога та його здатність вдалося встановити, є певний сенс.

Клої старанно жувала й думала далі.

Ворог — це той лиховісний предок роду Демос, що прагне поглинути весь континент. А його здатність — гіпноз, що дає змогу керувати людьми.

Здається, він гіпнотизує через зоровий контакт, і весь рід Ґревіс, схоже, в його руках.

Упорядкувавши думки, Клої пригадала стан кабінету, який оглянула цього ранку.

Судячи з того, що там панував спокій, рід Ґревіс, схоже, не надіслав жодної офіційної реакції щодо обвалу замку.

Так і має бути. Тоді їм довелося б пояснювати обставини, через які замок мав обвалитися, — а на такий вибір вони ніколи б не пішли.

Рід Ґревіс, що не може розкрити факт існування предка Демосів і водночас хоче зберегти бодай якийсь рівень довіри, — не став би оприлюднювати правду.

То де ж тоді зараз той тіньовий пан? Поблизу зруйнованого замку Ґревіс?

Прикидуючи, де може перебувати предок Демосів, Клої похитала головою.

Ні. Скоріш за все — не там. Чоловік, що, схоже, так плекав власне тіло, навряд чи залишився б серед тих руїн.

Тоді… може, він на землях Демосів?

Пригадавши чорні скляні пляшки, що стояли рядами в підземеллі Ґревісів, Клої висунула ще одну гіпотезу.

Стільку жертв голова роду Ґревіс не міг вивозити сам — отже, у змієвого роду теж мав бути зв'язок.

Але голова роду Демос, схоже, справді не знав про того тіньового пана. Якби знав — це стало б відомо й у лабораторії, де був Сіон, а значить, Сіон теж не міг би не знати.

Тоді внутрішній спільник серед Демосів, що допомагав тіньовому панові, — не голова роду, але, мабуть, хтось із рівнозначною владою…

Дійшовши до цього місця, Клої видихнула і підняла вилку до губ.

Поки думки крутилися навколо спільника Демосів, вони самі собою потяглися до змії, якого врятували з того підземелля.

Як і припускалося — це виявився не справжній змій, а зооморф-тайпан.

Він іще не міг говорити через важке потрясіння, але лікар сказав, що загрози для життя немає.

І все ж добре, що вдалося забрати його звідти.

Разом із полегшенням у пам'яті знову промайнула жахлива картина, побачена в тому підземеллі.

Якби щось пішло не так… Сіон теж міг опинитися в такому стані.

Ні. Якщо той чоловік справді стане господарем континенту — в такому стані можемо опинитися ми всі.

Відчувши наново загрозу, погляд Клої похолодів.

Треба будь-що його зупинити. Але як?

Навіть від тієї короткої зустрічі вчора відчула достатньо. Здатність тіньового пана, що прожив кілька сотень років, — надзвичайно потужна.

Здатність Сіона нейтралізувати чужі сили є, але одного цього явно не вистачить, щоб зупинити того чоловіка повністю.

То що ж робити… Стривай.

У голові Клої, що посмоктувала кінчик вилки, промайнули вчорашні події.

Той тіньовий пан — він явно завагався й зупинився, коли я загородила йому шлях. А ще раніше, в тому підземеллі — зустрівшись зі мною поглядом, на мить зніяковів і похитнувся.

Щоб зупинити того чоловіка з такою величезною здатністю — потрібно з'ясувати, яка саме моя здатність хоч на мить зробила його безпорадним…

Тук — тверда частина вилки поміж зубів Клої заскрипіла.

Що ж таке, моя здатність?

До цього часу Клої твердо вірила, що її здатність — викликати в людей жалість.

Адже всі відхиленя від оригінального сюжету були пов'язані саме з цим. До того ж люди навколо, здавалося, потрапляли під дію її здатності й не могли перед нею встояти.

Але, поміркувавши ретельніше, дивних місць виявилося чимало.

Якби її здатність і справді полягала у виклику жалості — чому вона іноді не діяла на маму?

Адже лише мама не може мати стійкість до моєї здатності.

Нелогічне місце не тільки це.

Тато й маленький татко — всупереч тому, що вона очікувала з оригінального сюжету, вони не цурались її і не ображали, а завжди дбали про неї й оберігали.

Причину цього розходження з оригіналом Клої досі пояснювала собі своєю здатністю викликати жалість. Але…

Зараз, поміркувавши, зрозуміла, що й це не так. Згідно з правдою, яка відкрилася вчора, — тато й маленький татко в оригіналі теж, без сумніву, любили її.

Тобто вони теж не перебували під дією її здатності — просто щиро ставилися до неї від початку.

І найголовніше — найвагоміша причина, чому моя здатність точно не та, що я думала…

Клої пригадала той момент у підземеллі, коли їй вдалося вирватися з гіпнозу тіньового пана.

Тоді — немов проламуючи прозору плівку, що огортала її, — вона дивилася на того чоловіка з єдиною думкою:

«Сам і роби. Сам так і помирай.»

Наче ці слова справді подіяли — чоловік повільно піднів руку до власного горла.

Обличчя Клої ще більше ускладнилося, коли вона пригадала той момент.

Якби викликати жалість справді було її здатністю — вона б ніколи не змогла вирватися з гіпнозу того тіньового пана. І вже точно не змогла б отак ним керувати.

Тоді…

Погляд Клої став серйозним.

Моя здатність — це, може, гіпноз?

Якщо справді так — це надзвичайно потужна здатність, що могла б зв'язати тіньового пана по руках і ногах.

Клої дивилася на порожню тарілку з поглядом, в якому жевріла слабка надія.

— Ой, леді. Ви вже встигли з'їсти весь десерт?

Кессі звернулася до неї з посмішкою в голосі.

Ось і нагода!

Інстинктивно відчувши, що перед нею — об'єкт для перевірки своєї здатності, Клої різко повернула голову й уп'ялась поглядом у Кессі.

Потім, тримаючи вилку в зубах, подивилася на неї благальним поглядом, вклавши в нього всю силу гіпнотичного наміру:

«Приведіть сюди маму і тата. Передайте, що хочу разом поїсти тут солодке».

— Ой…?

Під поглядом Клої, наповненим гіпнотичною волею, очі Кессі почали тихо хитатися.