Розділ 125

«Мама, тато — прийшли сюди… щоб разом зі мною поїсти солодке…»

Минуло лише кілька секунд, відколи Клої свердлила Кессі палаючим поглядом.

Очі Кессі, що тремтіли й дивилися на Клої, — раптово змінилися.

— Розумію, леді.

Служниця рішуче кивнула й виплеснула своє тверде рішення вголос:

— Я зараз швиденько збігаю й вкраду один тортик. Зазвичай десерт — лише один на день, але… коли леді так щиро цього бажає — як я можу відмовити!

Вимовивши це, Кессі швидко повернулась і зникла кудись.

Ой. Це не те.

Клої збентежено дивилась услід Кессі й клацнула язиком.

Невже це не гіпноз? Чи, може, я, самі того не знаючи, передала Кессі справжнє бажання своєї душі?

Незрозуміло. Може, здатність іще не до кінця розвинулася.

Навіть пробудившись, для використання здатності потрібне тренування.

І що потужніша здатність — то більше. Діана, що мала найвизначнішу здатність у сюжеті, лише після повноліття зуміла більш-менш нею керувати.

І навіть після цього — через побічні ефекти потужної здатності — Санрайдер Ґревіс суворо наполягав, щоб донька по змозі нею не користувалась…

Одне беззаперечне: що потужніша здатність, то більше обмежень накладається на її використання.

До цього часу Клої легковажно вважала, що нікчемна здатність «викликати жалість», мабуть, жодного тренування і не потребує.

Все одно це було не так!

Клої самовдоволено усміхнулась про себе й заходилась перегортати в пам'яті сюжет, шукаючи ефективний спосіб розвинути здатність.

Як там було. В романі про це сказали розмито — щось на кшталт «тренування з якнайщирішим бажанням»…

Гм-м. Клої схилила голову набік, роздумуючи над тим, що в тексті не було описано чітко, — і саме тоді:

— Леді, ось, будь ласка!

Кессі дрібно підбігла до неї, тримаючи в руках полуничний тортик. Побачивши її, вираз обличчя Клої миттю просяяв — ніби й не було щойно ніякої серйозності.

— Дякую, Кессі. З усіх служниць ти мені найбільше подобаєшся!

— Ой, невже?

— Так!

Насправді те саме казала і Ізабель, і Лінді — але Кессі, зрозуміло не підозрюючи про це, щасливо прикрила долонями груди й мовила:

— Я теж вдячна вам, леді. До речі… це не як платня за тортик, і я зовсім не хочу так здатися. Просто давно хотіла попросити про одну річ…

— Про що? Кажи вже!

— Якщо вам не незручно, леді…

Кессі трохи схвильовано збиралася щось сказати — і в цей момент:

— Клої!

Здалеку долинув голос, схожий на рик.

От це горлянка.

Впізнавши знайомий голос, Клої повернула голову — й побачила Блейка, що мчав до неї, щосили махаючи рукою.

— Клої, дядько прийшов!

— Дядьку!

Побачивши рідне обличчя, Клої відразу схопилася й помчала назустріч.

— Коли приїхав! Ти ж казав, що вранці нарада?

— Як тільки закінчив — одразу помчав! Моя зайка казала, що хоче разом поїсти — а я не зміг — тож хай хоч на обід встигну!

Те, що він повернувся одразу, пам'ятаючи те мимохідь кинуте слово, — тронуло Клої, і вона кинулась дядькові в обійми.

— Гхм, Клої.

Блейк легко підхопив Клої на одну руку, кашлянув і сказав:

— Ти… хотіла, щоб уся родина разом поїла? Тоді покличемо й Іана Ліандера?

— П-правда?

Від несподіваних слів очі Клої розширились, і Блейк поспіхом додав:

— Бач, дядько сам першим запропонував. Значить, тепер дядько ближчий до твого взірця для наслідування, ніж той невідомо звідки взявшийся маленький тато — правда ж?

Клої дивилась на палючий рішучістю погляд дядька — наскрізь прозорий у своїх мотивах, але все одно готовий поступитися гордістю, аби стати взірцем, — і засміялася дзвінко:

— Звичайно, дядьку! Відтепер дядько — мій взірець!

***

Та, на жаль, бажання Клої поїсти разом із усією родиною й цього разу не здійснилося.

Мама й тато проспали аж до обіду.

— Гхм, Ме-Меліса, мабуть, дуже втомилась.

— Брат теж, мабуть, накопичена втома далась взнаки…

Дядько і маленький татко наввипередки вставляли слово, заспокоюючи засмучену Клої.

— Обід… цього разу хотіла поїсти разом…

Коли засмученість дівчинки ніяк не проходила, Іан швиденько взяв із тарілки Клої баклажан і показав фокус:

— Дивись, Клої! Маленький тато їсть баклажан за один укус!

— Ого! Як здорово їсть! Маленький тату, а це теж можеш за один укус?

— Та звісно! Дивись, Клої!

Від витівки Іана Клої за мить розвеселилась, як маленька дитина, і заплескала в долоні.

Тоді й Блейк з Іаном, нарешті заспокоївшись, засміялись і загомоніли разом з нею.

Лише Сіон, що знав справжню причину Клоїної посмішки, дивився на тарілку дівчинки, з якої зникли всі баклажани, і ледь-ледь усміхнувся собі.

***

— Мамо!

Маму вдалося побачити лише через три дні.

Меліса, що давно не бачила доньки, одразу розкинула руки й вигукнула:

— Донечко, іди сюди. Дай обійму!

— Мамо…

Клої тулилась до маминих обіймів — мама здалась трохи зблідлою — і думала:

Моя мама. Як добре, що непорозуміння розвіялось — мабуть, настільки добре, що навіть занедужала.

— Мамо, я буду рости дужче.

Притулившись до маминих обіймів, що так приємно пахли, Клої сказала те, від чого мамі, мабуть, найбільше стане радісно:

— Виросту міцною, щоб мама й тато більше не переживали!

— Справді? Як добре.

Мама, не підозрюючи нічого, щиро зраділа й пригорнула Клої до себе — але Клоїне зізнання було щирим.

Виросту швидше і неодмінно помщуся тому тіньовому панові.

Очі Клої, що міцно обіймала маму, яскраво спалахнули.

Так чи інакше, головне гніздо того тіньового пана — замок Ґревіс.

Замок обвалився, а отже, і він сам, безумовно, зазнав удару. Може, усе, що він готував, пішло прахом.

Тоді — час точно виграно. Час для Ліандерів і Арусів, що уклали союз, підготуватися до війни. Час для розвитку власної здатності.

Ще не знаю, яка моя здатність і як її розвивати, але…

— Мамо, не переймайся ні про що!

Одне було певним: вона ні за що не програє.

Клої ще міцніше пригорнула маму й проголосила, немов обіцянку:

— Я буду рости, як паросток квасолі, — сама по собі, дужче й дужче!

***

Як і обіцяла у свої сім років, Клої росла — швидко, мов паросток квасолі, що напився води.

За ті дитячі роки, що вона так старанно зростала, сталось справді багато всього.

Якщо виокремити кілька речей, що найбільше запам'яталися:

— Кессі, а до речі — яке прохання ти хотіла висловити тоді, але завадив дядько?

Насамперед — те, що Клої про себе назвала «справою з переходом на «ти»».

Кессі, зрадівши, що та не забула й запитала, відповіла:

— Дякую, що пам'ятаєте, Клої! Якщо вам не складно — чи не могли б ви говорити до служниць Ліандерів так само невимушено, як до інших?

— Невимушено?

— Так. Зі служницями та лицарями роду Арус ви говорите по-простому, а до слуг Ліандерів — завжди чемно.

Ввічливість, що перетворилась на звичку, Кессі, схоже, сприймала як свідчення дистанції — і їй було трохи прикро.

— Поважати — це приємно, але все одно хочеться ближче до вас… Хоча, звісно, якщо вам незручно, то, як і раніше…

— Це ж не велика справа, Кессі!

Клої схопила Кессі за руку й сказала:

— Відразу переходжу на «ти»! Але, слухай.

— Так, кажіть що завгодно!

— А тато і маленький тато… може, теж про це думають?

— Що?

— Я ж не тільки зі служницями Ліандерів говорю чемно. З мамою і дядьком — по-простому, а з татом і маленьким татом — ввічливо…

— Ой, і справді…

Після довгої наради з Кессі, Ізабель і Ліндою Клої дійшла висновку: тато теж, можливо, трохи ображається.

Тому Клої:

— Та-тату! Кх, Клої прийшла!

Твердо, наче дерев'яна лялька, вдерлася до кабінету Луціана й видала найнезграбніше у своєму житті «ти».

— Кх, Клої… прийшла?

Але, на відміну від впевненого вриву, голос дівчинки до кінця речення мліло зменшувався.

— При-прийшла була… піду…

Клої покосилась на тата, що стояв і не рухався, перелякалась заздалегідь і вже пятилась назад — коли раптом Луціан, наче розчарування спало, зайшовся щирим сміхом.

А потім підійшов до розгубленої Клої й заходився щосили розчісувати їй голову руками.