Розділ 126

— Ну так, Клої прийшла провідати. Але якщо вже прийшла — чого одразу тікати.

Луціан зустрівся поглядом з Клої, що дивилась на нього знизу вгору скуйовдженою головою, і ніжно сказав:

— Вже прийшла — з'їж бодай тортика. Сьогодні не шматочок, а цілий великий — варто відзначити.

Від цих слів Клої, що стояла з розгубленим виразом обличчя, нарешті розцвіла посмішкою й швидко кивнула.

Гаразд.

Перейти на «ти» з татом вдалося — настала черга маленького тата.

— Маленький тату, їж зі мною вечерю!

Використавши попередній досвід як трамплін, дівчинка другого разу вже не спіткнулася.

Але трохи хвилювалася все одно — і через це припустилась дрібної помилки, сказавши в наказовому тоні.

— Увечері наради немає? Вечеряємо разом, домовились?

Так, наказовий тон — то дрібна помилка.

Справжньою серйозною помилкою була зайва самовпевненість: Клої ввійшла до кабінету, не зазирнувши спершу.

Один із підлеглих, побачивши Клої, що раптово з'явилась, пробелькотів сьогоднішній розклад:

— А-а, леді. Голова роду сьогодні ввечері має нараду…

Все пропало.

Перша думка, яка промайнула в Клої, щойно вона помітила, що кабінет повний підлеглих.

Ці підлеглі, що — вони справді ще й наради проводять?

І взагалі — якщо очевидно, що нарада триває, чому помічник люб'язно всміхнувся й пустив мене всередину?!

Що тепер робити. Голова роду вирішить, що я зухвала дівчиська, яка тільки й робить, що наказує…

Поки Клої метушилась у думках, не знаючи, як виправити ситуацію, Іан, що сидів у центрі кімнати, без вагань устав і сказав:

— Ні, наради немає. Ідемо вечеряти.

— Але… тоді ми зараз чим займаємось…

— …

— Ах, точно! То була… неформальна зустріч! Хі-хі-хі!

Клої дивилась на підлеглого, що від одного погляду Іана миттю переобувся в повітрі, — і тут раптом тіло злетіло вгору.

— Ну, підемо їсти? Блейк Арус сьогодні теж приїде, здається?

Клої повернула голову — і перед нею виявився Іан з ледь посмикуваним куточком губ.

— І так хотів зустрітися, а тут ще й нагода. Ходімо вже.

Бік Іана, що вже роздувся від гордощів з думкою про те, кому зараз похвалиться.

Вечеря того вечора видалася доволі галасливою.

— Слухай, Блейк Арус, знаєш що? Клої сьогодні зі мною на «ти» перейшла!

— Що за дурниця — Клої від народження й досі жодного разу не звернулась до мене на «ви»!

— Але я познайомився з нею не в немовлячому віці, а вона мені все одно перейшла на «ти». Якби наші ситуації помінялись — Клої б до тебе так і не перейшла ніколи.

— Що? Слова вибирай. Хто, по-твоєму, схожий на незграбного зооморфа-ведмедя, від якого діти одразу ревуть!

— Про ведмедя я ще не казав.

— Я — вовк, хоч хто що говори! Ведмідь-зооморф виглядає набагато незграбніше за мене!

Між Іаном і Блейком, що сварились до тицяння пальцями, Луціан тихо пробурмотів:

— Клої… зі мною першим перейшла на «ти»…

У тому галасі мама тихесенько відвела погляд, вдаючи, що нічого не чує, а Сіон скористався моментом і забрав з тарілки Клої баклажани.

Дивлячись на веселе «театральне шоу» серед гучних вигуків, Клої думала про себе:

Та вже… справжня родина безладників.

Та на відміну від дядька і маленького тата, що зустрічаючись сварилися наче кіт з собакою, деякі члени родини виявили помітно іншу картину стосунків.

О, мама і тато!

Через шість місяців, переїхавши з Ліандерів до Арусів, Клої придбала нове хобі.

А саме — підглядати за мамою й татом, що потай зустрічались пізно ввечері.

Хі-хі. Клої, вмостившись ліктями на підвіконні, спостерігала за двома, що неквапно блукали садом, і на губах у неї сама по собі розквітла радісна посмішка.

Як і мама колись виконувала роль наглядача на Ліандерській території, так само й тато вирішив залишитися з ними на Арусівській.

Хоч переїхали недавно — Клої вже точно знала: тато щовечора приходить до маминої кімнати з квіткою. Про це, певно, здогадується навіть та лавочка в кутку.

Про те, що давно відоме навіть каменям, мама й тато чомусь вважали нерозкритою таємницею. На людях вдавали байдужість і зберігали дистанцію.

Але разом погуляти, мабуть, хочеться — то й виходили ось так інколи в темряві, бродили по саду вдвох.

Сором'язливі, та й годі.

Клої дивилась, як рука тата весь час кружляє поблизу маминої руки — ніяк не зважуючись взяти, — відвернулась і різко кинулась до кімнати.

В обіймах у неї був пучок дрібно нарізаного кольорового паперу.

Переконавшись, що мама й тато ще за вікном — дівчинка висипала його над їхніми головами, мов благословення.

Хі-хі. А потім, не чекаючи, поки вони здивовано задеруть голови вгору, — пірнула під підвіконня й сховалась.

Який вираз обличчя був у мами? Здивувалась? Чи зраділа?

Що вони говорили один одному, знімаючи одне з одного ті папірці з волосся?

Уявляючи, що відбувається за вікном, Клої міцно притискала рукою рот, щоб усмішка не вирвалась назовні.

Бо якщо вирветься — мама з татом почують сміх, миттю розімкнуть руки і знову прикидатимуться чужими.

Але попри те, що часом серце стискалось від туги, ті моменти займали в дитинстві Клої лише коротку мить — і минали.

Більшість часу вона жила радісно, сповнена щастя, з посмішкою, що не сходила з обличчя.

Оточена безмежною любов'ю і турботою рідних, Клої запізно збагнула одне.

Колишня вона, що вірила ніби її здатність — викликати жалість, — була наївною дурепою.

Бо причина, через яку рідні так нескінченно хвилювались і жаліли її, — була просто любов. Звичайна любов.

Маленька вона, що не довіряла дорослим і не вірила в любов, — цього не розуміла. Але їхнє хвилювання було найприродніше у світі.

Поки дівчинка так, одне за одним, пізнавала те, чого колись не розуміла, — минуло вісім років.

Клої Ліандер виповнилось п'ятнадцять.

А на Арусівській території з нагоди п'ятнадцятого дня народження Клої гримів пишний бенкет.

***

— Виріс ще більше…

— Угу.

Клої дивилась на Сіона, що тепер вивищувався над нею більш ніж на долоню, і буркнула:

— Раніше був меншим за мене.

— Кажи правду. Меншим за тебе я не був ніколи.

— Ні, у сім років — був!

— Так? У сім років ти хіба не була зайцем?

Ось зараза. Від цих дошкульних слів Клої різко повернулась і відійшла.

— Чого одразу ображатись. Ще більше виросту.

Сіон одразу пішов за нею, і його обличчя було — що дратувало — трохи пихатим.

— Змії під час линяння сильно ростуть, тому тоді буде різкий стрибок.

…Ти й зараз достатньо великий, ні?

— Що ти. Ще далеко.

Від погляду Сіона, що дивився зверху вниз з виразом «чого ти верзеш», Клої справді образилась.

Дратівливий.

Відірвавшись від Сіона, Клої прийшла до саду одна. Перекинулась зайцем, плюхнулась на свою подушку і почала гнівно молотити задніми лапами.

Насправді справжня причина поганого настрою Клої була не в тому, що Сіон виріс вищий за неї.

Справжня причина…

Тобто він стане ще привабливішим. Тобто ще більше поглядів на нього.

Причина — Сіонова популярність, що росла день у день.

Ну навіщо таким гарним вродився! Притягує погляди всіх хижаків до одного!

Коли стосунки між Арусами й Ліандерами налагодились, обміни між двома територіями почастішали, а разом із ними — і бенкети.

І на кожному такому бенкеті — Сіон незмінно збирав на собі захоплені погляди всіляких знатних панночок.

Щоправда, Сіон завжди вперто стояв поруч із нею…

Та ось, леді з сусідніх земель пуми нещодавно надіслала Сіону листа, надушеного парфумами.

Хлюп. Клої шморгнула рожевим носиком і подивилась на свою пухку пухнасту передню лапку.

Зайці взагалі линяють? Хіба що линяння шерсті — і все.

Хоч би скільки разів вилиняла шерсть — на цих пухких лапках навряд чи виростуть гострі пазурі, як у пуми.

Хху. Клої тихо зітхнула й перекинулась на спину, дивлячись у небо.

Один стає красивішим… Несправедливо.

Але хай там як — хмари теплого весняного дня безтурботно пливли собі й пливли.

Часом ставало трохи сумно й кривдно — але такий настрій займав у дитинстві Клої зовсім невеликий куточок і зникав.

Більшу частину часу Клої жила весело, сповнена щастя, не розлучаючись з посмішкою.

В оточенні безмежної любові й піклування рідних — Клої пізно зрозуміла одне.

Колишня вона, що думала ніби має здатність «викликати жалість», — була зовсім нерозумною.

Адже причина, через яку рідні так нескінченно хвилювались і жаліли її, — просто те, що вони її любили.

Маленька вона, що не вміла довіряти дорослим і не вірила в любов, — цього не знала. Але їхнє хвилювання було найприродніше у світі.

Поки дівчинка так, одне за одним, пізнавала те, чого колись не розуміла, — минуло вісім років.

Клої Ліандер виповнилось п'ятнадцять.

А на Арусівській території з нагоди п'ятнадцятого дня народження Клої гримів пишний бенкет.