Розділ 127

— З днем народження, леді!

— Бажаємо вам, леді, щоб у вашому житті завжди було тільки щасливе!

Звідусіль лунали сердечні привітання, і Клої відповідала щирою усмішкою.

Місце проведення бенкету було тим самим, що й на сьомому дні народження. Той самий зал, куди тоді вдерся тато — і все перетворилось на суцільний безлад.

Стільки всього сталось.

Клої обводила поглядом зал — такий бездоганно прибраний, що той давній напад вже важко й пригадати, — і серце стискалось від хвилі спогадів.

Трапилось стільки всього, що й не перелічити, — але важливе залишилось незмінним.

— Ха-ха-ха! Клої так схожа на мене — як же вправно вона полювала на тих орлів!

Наприклад, дядькові витівки — він, як і раніше, стоїть поруч і без упину нею хизується.

— Орли вкрили небо чорним, але варто було Клої з'явитись — і вони зсипалися навтьоки! Ах, я казав? Коли з її скарбниці-маґічного каменя хлинули хижаки, котячі зооморфи так перелякались — хвости надулись кулями…

— Не треба, дядьку. Не треба, кажу.

— Га? Клої, що кажеш? А, ти хочеш, щоб я розповів, як ти рятувала хижаків? Точно, ледь не забув!

Клої не вдалось зупинити дядька за допомогою вентрилоквізму. Вона швидко повернула голову й поглядом попросила допомоги в мами.

«Слухайте про пригоди мого дитяти. Слухайте про подвиги найхоробрішого зайця на світі.»

Та мама, від якої Клої сподівалась стримати дядька, — дивилась саме з таким сяючим виразом обличчя, показуючи на себе обома руками.

— …

Клої вже зібралась зітхнути, бачачи маму й дядька, що за вісім років ані трохи не змінились, — коли пролунав голос Іана, сповнений ностальгії:

— Хм. А адже приблизно тоді… наша Клої й прийшла до мого кабінету з пухнастою сумочкою на плечі.

Важливе залишилось незмінним — але багато чого таки змінилось.

Серед найпомітніших змін:

— Таким маленьким голоском, таким кумедним чином говорила. Такими очима-зірочками дивилась.

У Клої з'явилось ще кілька близьких людей.

— Ще вчора, здавалося, дивилась на мене поважним поглядом і казала, що я — взірець для наслідування, а вже така виросла. Все тому, що є з кого брати приклад — і розумна, і вдала!

— …

І з таким же, як у рідних, непростим характером.

Клої непомітно скосила погляд на Блейка. Дядько, так і є, вже хмурився й бурмотів щось у бік Іана. — Коли це Клої мінялась із взірцями — давно вже, а ти ще всі байки зі свого «драконячого» часу розповідаєш.

— Що таке? Взірець для наслідування моєї племінниці не змінювався від початку світу й до сьогодні. Хіба це не заздрість людини, якій нема чого запропонувати?

— Що? Заздрість? Хто тут розпускає плітки! Я б позаздрив хіба що випадковому псу на вулиці, але точно не тобі!

Клої дивилась на дядька і маленького тата, що готові були схопитися за комір серед котячих і вовчих зооморфів, — потім перевела погляд на Луціана.

Та тато, якого Клої просила поглядом розборонити їх, — спокійно стояв поруч із мамою й дивився на бійку з якимось дивним виразом.

За тим особливим поглядом — зі схованою зверхністю — Клої вгадала.

Тато, схоже, думає: хай скільки б вони не сварились — переможець все одно він.

Хай скільки б дядьки не гризлись між собою — найближча людина для Клої все одно рідний батько.

Ну й родина.

Клої дивилась на дорослих, що зчинили справжній безлад, — і важко зітхнула.

Нічого не вдієш. Єдиному нормальному члені родини доводиться брати ситуацію в свої руки.

Потім повільно попрямувала туди, де маленький тато й дядько сварились уголос.

— Дядьку, маленький тату.

— Так, Клої! Вчасно! Нарешті скажи — хто твій взірець для наслідування…

—Обидва замовкли. Якщо не хочете отримати по гомілках.

— …

За ці вісім років змінилось не лише становище в родині й навколо неї. Змінилась і сама Клої.

Ні, можливо, це й не зміна. Може, просто підростаючи — прокинулась та Меліса, що жила всередині Клої.

— Тут зібрались зооморфи і Арусів, і Ліандерів — і ви вирішили й далі ганьбитись? Е? Ви ж обидва голови родів. Не соромно?

Клої поклала руки на плечі Іана і Блейка — плечі, що якось відразу стали вужчими — і тихо сказала:

— Я багато чого не прошу. Мені теж не хочеться сваритися у власний день народження. Тому — давайте вже поводитись як люди. Добре?

Від суворих слів племінниці Іан і Блейк швидко закивали головами.

— Угу… д-добре будемо… не бий тільки…

Задоволена Клої повернулась — і до вух долетіло пошепки:

— Зайчиха-бандитка. Зайчиха-хулігання. Зайчиха-хижачка в овечій шкурі.

— Що?

Клої різко озирнулась — і побачила дядька й маленького тата, що мирненько, пліч-о-пліч, тулились у куточку. Хмикнула й повернулась.

Сьогодні добрий день, тому пробачаю. Цього разу.

Замиривши глав родів, Клої знову вдягнула маску лагідного зайченяти й повернулась обличчям до зали — і саме тоді:

— Пробачте, Сіоне. Ви отримали мого листа?

До вух Клої долинув м'який голос.

Почувши ім'я «Сіон» і слово «листа», Клої мимоволі обернулась у той бік.

Перед очима постала старша донька роду Клеменс, пума-зооморф Олівія, що сором'язливо зверталась до Сіона.

А поруч — Сіон Демос у темно-синьому фраку.

Вісім років минули не марно: Сіон виріс у красивого юнака.

Чорне, як злита темрява, волосся охайно лягало на бездоганні риси обличчя. Очі кольору зоряного неба — все так само недосяжні, немовби з іншого світу.

Він стояв на межі між хлопцем і чоловіком — і від нього виходило щось тривожне, незакінчене.

Ця особлива аура змушувала дівчат хотіти затримати його поруч.

І певна річ, Клої в цьому відчутті — одна з останніх.

З якогось моменту — варто було лише на мить відвести очі під час бенкету — Сіон уже стояв в оточенні дівчат.

У його поштовій скриньці вічно громадились тендітні листи з легким ароматом — так що й не закривалась.

Ось і зараз, дивіться.

Клої з невдоволеним виглядом дивилась на Сіона, що спокійно вислуховував Олівію-пуму.

Може, Сіон і сам насправді насолоджується такою увагою…

Клої не встигла приховати серце, що мимоволі ставало все гострішим, — і вже надулась, — коли раптом:

Стоп. Сіон, що стояв поруч з Олівією з незворушним обличчям, — зустрівся з нею поглядом.

В мить, коли зустрілась із цими очима, красивими, мов скляні намистинки — блакитними і чистими, — Клої заметушилась, немов він прочитав усі її криві думки.

Вона дивилась у ці очі щодня — а сьогодні він здавався іншою людиною. Його погляд, що не відривався від неї, чомусь здавався таким, що проникає в саму душу.

— Чого… дивишся.

Від тих слів, що вирвались мимоволі,

— куточок рота Сіона широко здійнявся вгору.

Від його усмішки, схожої на усмішку переможця, Клої розгубилась — наче розкрила всі карти.

— З днем народження, Клої.

Збоку долинув знайомий голос.

Клої повернула голову — і побачила хлопця, що виріс на голову вище.

— Педро!

Побачивши давнього друга-каракала, Клої розцвіла посмішкою.

— Коли прийшов?

— Щойно. В день народження ти якась особлива.

— Правда? Цю сукню тато вибрав. Гарна, правда?

Відчувши нарешті поруч когось, з ким легко, Клої заспокоїлась — і вся думка тепер про сукню.

Вона навіть не помітила, що обличчя Сіона, що щойно всміхався до неї, — зробилося крижаним.

Що очі, якими він дивиться на Педро, — холодні, майже байдужі.

Клої, зайнята розповіддю про сукню і прикраси, не вловила Сіонового погляду — але Педро Майерс — вловив.

Педро гмикнув і вже збирався непомітно кивнути у бік Сіона, щоб натякнути Клої, — і саме тоді:

— Ой, яке величезне святкове тортище! У формі білого зайця!

П'ятиярусний торт у вигляді велетенського зайця, замовлений Луціаном особисто, — балансуючи, проїхав крізь двері й з'явився в залі.