Розділ 129

— Невже справді нема іншого виходу?

Першим у кабінеті Аруса, де зібрались п'ятеро, щоб обговорити линяння Сіона, заговорив Блейк.

— Луціане, а маґічний камінь не допоможе?

— Звичайно, допоможе. Але щоб повністю відтворити клімат, про який розповів Закарі, потрібно щонайменше тиждень на дослідження. А Сіону потрібна допомога просто зараз — і якщо пристрій для регулювання температури ще розроблятимуть, а з Сіоном трапиться лихо, що тоді?

Блейк вгрузнув у крісло з невдоволеним стогоном.

— А може, Закарі Рікс говорить неправду?

Іан, що сидів навпроти, схрестив руки й пробурмотів:

— Не можна ж виключити, що він — шпигун Ділана Демоса або того тіньового пана?

— Це безглуздо, і ти сам знаєш.

Заперечила Меліса. Вона тривожно вибивала нігтями дріб по столу й говорила:

— Закарі — той, хто намагався зробити внутрішній донос на лабораторію Демосів, а потім його схопили. Ти знаєш, скільки зусиль пішло, щоб знайти лікаря, здатного оглянути змія, і нарешті привести його сюди.

Після слів Меліси Іан важко зітхнув — і в кабінеті запала тиша.

Після короткої мовчанки Клої, якій зробили виняток і взяли на нараду саме через Сіона, спокійно заговорила:

— Дядьку, що зараз відбувається у Демосів?

— Схоже, все ще хочуть зробити Джоанну Демос спадкоємицею. Звісно, я й Іан нізащо не допустимо цього.

За ці вісім років на континенті чимало що змінилось.

Ґревіси — яких викрили в тому, що вони приховували від Ліандерів та Арусів існування предка Демосів і мріяли про війну, прикриваючись гаслом миру, — тепер тихо мовчали, вдаючи, ніби нічого такого й не було.

Те, що обвалений Луціаном замок вони оголосили «великою вибуховою аварією» — вже саме по собі свідчило: рід вирішив тримати рот на замку.

Ліандери й Аруси, не знаючи точно, яка сила у тіньового пана, що ховався серед Ґревісів, — також затаїлися.

Обидва роди таємно плели інтриги й нарощували військову силу — але зовні зберігали з Ґревісами колишні стосунки й не виказували своїх намірів.

Поки головні роди континенту так, мовчки, стежили один за одним — несподівано зміцнились Демоси, яких усі вже мали за занепалих.

Джоанна Демос, що роками лікувалась від «хвороби», вийшла на поверхню, і голова роду вирішив зробити її новою спадкоємицею — з'являвся з нею на всіх бенкетах поспіль.

Але воля Ділана Демоса не могла здійснитись просто так. Вісім років тому на суді рід Демосів позбувся права самостійно вирішувати питання спадкоємства.

— Якщо на зборах ради континенту виникне питання про призначеня, Джоанни Демос спадкоємицею змієвого роду — я й Іан однозначно проголосуємо проти. Місце Сіона не можна віддавати якомусь новому піддослідному.

Блейк, певний, що ця Джоанна Демос — штучно створена особа, а справжня Джоанна давно мертва, — продовжив:

— Нелюди. Ще дітей до цього діла тягнуть…

Ковтаючи лайку, він замовк — і Луціан, що досі мовчав, повільно заговорив:

— Ні. Скажи Ділану Демосу, що ми готові підтримати Джоанну Демос як спадкоємицю змієвого роду.

— Що?

— За умови, що він гарантує безпечне линяння Сіона. Повернеться живим — тоді й проголосуємо.

Луціан простягнув руку й накрив долоню Меліси, що весь час вибивала нігтями тривожний ритм по столу.

— На таку умову Ділан Демос охоче погодиться. Він, схоже, ще не відмовився від ідеї використати здатність Сіона — тому атакувати його під час линяння навряд чи стане. Але страхування зайвим не буває.

— Але брате, а якщо Джоанна Демос і справді стане главою роду…

— Навіть якщо й стане — нічого принципово не зміниться. Бо до того, мабуть, почнеться війна.

Слово «війна», яке ніхто вголос не вимовляв, але яке завжди жило десь поряд, — змусило всіх стиснути губи.

Луціан міцно переплів пальці з Мелісиними і злегка усміхнувся — із виразом «чому ви вдаєте, що здивовані»:

— Ви всі й так це розуміли. Думати про далеке майбутнє й вибудовувати комбінації — зараз не час. Спочатку — врятувати Сіона. Це першочергове.

— …Тато правий.

Клої, що мовчала, повільно кивнула, погоджуючись.

— Ділан Демос навряд чи нападе на Сіона. Але мене турбує інше…

Клої тихо зітхнула й продовжила:

— Тіньовий пан, що може ховатись серед Демосів, — може спробувати дістатися до Сіона.

Того дня, коли Клої дізналась, що Ліандери й Аруси таємно нарощують військо, — вона довго думала, а потім поділилась із родиною своїми здогадками.

Що серед Демосів може бути спільник тіньового пана. Що тіньовий пан, можливо, перебрався туди. І що, схоже, той предок Демосів чомусь прив'язаний до Сіона.

Але було дещо, про що вона поки що не могла говорити — бо ще не була впевнена.

Спільника тіньового пана серед Демосів, скільки не шукали, — встановити не вдавалось.

Проте Клої про себе вже мала здогадку — хто це може бути. Без жодних доказів, лише відчуття.

Якщо я маю рацію — і спільником є саме та людина — то, може, якось обійдеться.

Поміркувавши, Клої підняла голову й поглянула на дорослих:

— Але, як і сказав тато, — виходу немає. Сіону потрібна допомога зараз, і врятувати його — передусім. Але хотіла б приставити до нього наглядача. Таємного.

— Звичайно, Клої! Наглядачів розставимо всюди!

— Ні, не тих, що на виду, і не звичайних агентів із зрозумілими межами.

— Тоді…?

Клої подивилась на дядька, що здивовано чекав її слів, — і ясно мовила:

— Кендрік. Де зараз Кендрік?

***

Кендрік Рікс — таке ім'я Клої дала вісім років тому змію-зооморфу, якого врятувала з підземелля Ґревісів.

«Кендрік» — від легендарного лицаря. «Рікс» — від прізвища лікаря Закарі, теж зооморфа-змії, хоч і іншого підвиду.

— Отже… хотіла б доручити тобі цю роль таємного наглядача.

Закінчивши пояснення, Клої дивилась на Кендріка з трохи важким серцем.

Менш ніж за рік після порятунку Кендрік повністю відновив усі функції організму — включно з мовою. Відновлення було майже неймовірним — але Клої, знаючи, які досліди за цим стоять, не могла радіти без застережень.

Тепер він служив лицарем у Аруса, і просити його про таке доручення — Клої трохи вагалась.

Хай навіть заради порятунку Сіона — чи правильно просити Кендріка, в якого, певно, лишилась травма від замку Демосів, знову туди повернутись?

— Я розумію, що це важко. Але як я не думай — нікого іншого, хто міг би так глибоко проникнути туди, немає…

— Це зовсім не важке доручення, леді. Навпаки — я вдячний.

Кендрік упевнено відповів на Клоїні слова, що виходили трохи скуто від почуття провини:

— Наскільки пам'ятаю — серед підопітних, що були визнані «нижчим сортом», частину використовували як лаборантів, а решту — як найманців. Усіх не знищили — значить, де-не-де є люди з моїм виглядом. Варто лише зайняти місце одного з них — і справа піде.

Погляд Кендріка був кристально чіткий — на відміну від Клої, що злегка хвилювалась.

— Повторю ще раз: дякую, що доручили мені це. Чесно кажучи — якби ви не наказали, я б і сам задумав пробратись до Демосів.

— Сам? Навіщо?

— Може, ви й вважаєте мене просто створеним… але навіть у піддослідного є молодша сестра. Вона лишалась у Демосів — принаймні коли я пішов звідти.

Він опустив погляд — і знову підняв, рішуче:

— Хотів перевірити, чи вона ще жива. Якщо жива — дізнатись, як живе. А якщо можливо… витягнути її.

Клої помовчала, дивлячись на нього, — потім тихо взяла його за руку.

— Підтримаю всім, чим можу. Допоможу, чим тільки змогу. Тому — обов'язково знайди її.

— Дякую, леді.

Кендрік опустився на одне коліно, відповідаючи, — і очі його яскраво горіли.

— Неодмінно.