Розділ 130

Так було вирішено, що Сіон вирушить до Демосів.

В обмін на зведення Джоанни Демос у статус спадкоємиці Ділан Демос погодився взяти на себе повну відповідальність за линяння Сіона — і прийняв пропозицію з явним задоволенням. Іан і Блейк докладали всіх зусиль, щоб вставити хоча б одного наглядача зі свого боку.

Від'їзд було призначено вже через два дні, й увесь маєток гудів від метушні.

Саме тоді до кімнати Клої прийшов лікар із посивілим волоссям — зооморф-пітон Закарі Рікс, який увесь цей час стежив за станом непритомного Сіона.

— Кілька хвилин тому Сіон ненадовго прийшов до тями. І щойно зорієнтувався в ситуації — попросив передати вам ось це, леді Клої.

Закарі простягнув смарагдове намисто — того самого відтінку, що й очі Клої.

— Він також просив передати, що вибачається за зіпсований день народження, на який ви так чекали. І ще раз вибачається — за те, що вручає подарунок ось так.

— ...

Клої дивилася на смарагдове намисто в зморщеній руці лікаря — і відчула, як горло перехопило і очі починають щипати. Вона відвернулась.

Це ж та річ, яку я колись мимохідь згадала, що хотіла б мати. Щоб знайти смарагд точно такого кольору, як мої очі, треба було добряче поморочитися. І коли він тільки встиг його дістати — тренування за тренуванням, а він ще й про це подбав.

Гм. Клої тихенько прокашлялась, взяла намисто з рук Закарі і запитала:

— Як зараз Сіон?

— Після тих слів він знову знепритомнів. Загальний стан... звісно, незадовільний. Думаю, до Демосів треба рушати якомога швидше.

Лікар мовив це з важким зітханням. Клої помовчала — і знову заговорила:

— Чи можна хоч ненадовго побачити Сіона?

Двері тихо відчинились зі скрипом.

Клої обережно ступила до кімнати, де горіло лише м'яке нічне світло. Сіон лежав на широкому ліжку, і навіть на перший погляд було видно, що йому зле.

Вона стояла й дивилася на нього — і в пам'яті почали спливати події оригінального роману.

Про линяння Сіона там було сказано лише одним реченням: що він пройшов через надзвичайно болісний і тривалий процес у занедбаних руїнах, і що за цей час кілька разів опинявся на межі смерті.

Той уривок прочитався й забувся. Вона не замислювалась над тим, що він буквально — справді — був на межі загибелі.

В оригіналі Сіон витримав усе це сам...

Ось яке воно — коли починаєш дорожити людиною. Навіть думати про те, крізь який біль йому довелося пройти, — вже боляче.

Краще б я могла бути поруч. Тоді щоразу, коли він на мить приходив до тями, я б казала: ти не один.

За останні вісім років Сіон виріс в душі Клої в когось дуже важливого.

Він більше не був для неї «тим, кого треба перетягнути на свій бік, аби запобігти війні».

Сіон був просто Сіоном. Не головним героєм роману, не нареченим Діани — просто її близьким другом.

— ...Сіон.

Клої присіла на край його ліжка й тихо промовила:

— Через тебе мій день народження зовсім провалився. Твоє линяння геть перекрило мій день народження.

Вона хотіла висловити турботу — а вийшло звинувачення.

— Я так чекала на сьогодні. Так хвилювалась у передчутті того, що стану головною героїнею свята.

Може, здалося — але їй вчулося, що холодний піт на Сіоні виступив ще дужче.

Клої злегка прижмурилась і буркнула:

— Думаєш, одним смарагдовим намистом відбудешся?

— ...

— На наступний день народження — жодних фокусів. Зрозумів.

Вона говорила з показною суворістю, як людина, яка висуває ультиматум:

— І смарагд наступного разу хай буде більший. Інакше — не пробачу. Серйозно.

Але відповіді від Сіона не було — і не могло бути.

Це очевидне мовчання вдарило по серцю якоюсь порожнечею. Клої простягнула руку й зняла одне зі своїх намист.

— Не можна ж носити два намиста одночасно. Тому це позичу тобі.

І вона обережно надягла його на шию Сіона.

— «Блакитні сльози русалки». Знаєш же? Я ношу його з самого фіналу змагань за спадкоємця. Воно для мене дуже-дуже дороге.

— ...

— Мусиш повернутись — хоча б для того, щоб віддати намисто назад. Інакше звину в крадіжці.

Після цих слів Клої довго дивилась на бліде обличчя Сіона.

Минув довгий час. Коли надворі почався шум, вона нарешті підвелась.

Вже майже на порозі, тримаючи ручку дверей, Клої тихо обернулась — і прошепотіла так, ніби говорила до себе:

— Не хвилюйся, Сіон. Русалки тебе охоронятимуть.

* * *

День від'їзду Сіона настав зненацька швидко.

Всі вийшли проводжати, і лише Клої замкнулась у своїй кімнаті й спокійно читала книжку.

— Леді, ви справді не виходитимете?

Лінда тривожно поглядала у вікно й обережно промовила:

— Хоч ненадовго б вийшли...

— Кажу ж — не піду. Багато часу що, він там? Не збираюсь виходити проводжати. Краще прочитаю книжку, яку давно хотіла.

— Леді, ви тримаєте книжку догори ногами.

Гм. Від зауваження Лінди Клої швидко перевернула книжку й відмахнулась:

— А, неважливо. Я все одно не йду. Якщо хочеш провести — йди без мене.

Лінда подивилась на свою впертю пані — і тихо зітхнула. Потім підняла чайник зі столу й почала наливати.

— Ні, я теж не піду.

Дзюр-р-р. Почувся звук, як прозорий чай заповнює чашку.

— Які ще проводи.

Лінда посунула тепле горнятко до Клої й сказала саме те, що та хотіла почути:

— Молодий пан скоро повернеться. Це ж не навіки він їде, не варто так. Правда, леді?

— ...Так.

Від лагідних слів Лінди Клої нарешті опустила книжку, яку жодного рядка так і не прочитала, і кволо прошепотіла:

— Сіон скоро повернеться. Тому...

— Оце так.

Лінда вже квапилась по хустинку — вона помітила, як у дорослої на вигляд, але ще такої молодої й ніжносердої леді зволожуються очі.

Клої сердито хлюпнула носом у хустину і, ніби даючи собі обіцянку, промовила:

— Тому проводів, як для тих, хто їде далеко, — я влаштовувати не стану.

Але всупереч цим рішучим словам, Сіон не повернувся до Аруса навіть через сезон.

Не повернувся і в наступному, і в тому, що після.

Зрештою до наступного дня народження Клої він так і лишився в Демосах.

Сезон за сезоном вона чекала й чекала. Минуло два дні народження.

Так Клої Ліандер виповнилося сімнадцять.

* * *

Знайшов.

На третьому поверсі величезного замку Арус, на терасі, стоячи до нього спиною, стояла Клої. Педро відкашлявся й тихенько постукав по відчиненим скляним дверям:

— Клої, можна зайти?

На його слова вона повільно обернулась.

— Педро.

Мить, коли вона вимовила його ім'я й злегка посміхнулась — Педро відчув, як серце провалилось кудись вниз.

Клої Ліандер від першої зустрічі й досі жодного разу не була некрасивою.

Та десь після шістнадцяти її краса набула іншого виміру.

Та сама чарівна ніжність нікуди не ділась.

Але коли вона часом відкидала срібне волосся за вухо, коли примружувалась і усміхалась зеленими очима, що сяяли, як самоцвіти, — Педро кожного разу не знав, куди подітись від почуттів.

І сміливо міг стверджувати: він не єдиний, хто це відчував.

Він пригадав молодих людей, що невипадково снували поблизу замку Ліандерів, — очевидно, заради хоч мигцем побачити її здалеку. Педро прочистив горло й мовив:

— Можна зайду?

— Питаєш ще.

Від цих слів, що давали йому відчуття особливості, серце мимоволі підстрибнуло — і Педро швидко підійшов до неї.

Та ще до того, як він встиг заговорити про те, заради чого прийшов — запросити на полювання наступного тижня — він помітив, куди дивилася Клої. Його голос мимоволі понизився:

— Ти знову... чекаєш на Сіона?

Кінець 1-го сезону