Розділ 131

— Ні, що ти таке кажеш.

На ці слова Клої видала короткий нервовий сміх — як людина, що не розуміє, про що взагалі мова, — і відповіла:

— Я чекала на листа.

Педро із силою проковтнув запитання, що вже рвалося назовні: «Хіба ти не чекала на листа з Демосів, тобто — по суті — на Сіона?» — і просто кивнув:

— Ага, зрозуміло.

Після цього між ними повисла тиша.

Педро крадькома дивився на профіль Клої — вона дивилась кудись вдалину з трохи сумним виглядом — і думав про своє.

Цілих десять років. Десять років він не зводив очей ні з кого, крім Клої.

Тоді, на тому мисливському угідді, вона звільнила його з сітки — але він сам добровільно потрапив у набагато міцнішу й цупкішу сітку нерозділеного кохання.

Весь цей час Сіон Демос зі своїми витівками не давав йому жодного разу нормально виявити свої почуття... але зараз того, хто оголював ікла щоразу, коли хтось наближався до Клої, тут немає. Зараз — саме той момент.

— Е, Клої.

Педро зібрався з духом і ще раз кашлянув:

— Якщо цього вихідного ти не зайнята, то, може... поїдемо разом на полювання до каракалових земель?..

— Леді!

Та він іще не договорив — тих слів, які репетирував більше ста разів, — як служниця Клої підлетіла мало не з чита́чою швидкістю й схвильовано покликала пані.

— Леді, зараз же... Ой, ви з другом. Вибачте.

Служниця вдала, що перевіряє реакцію Педро, — а потім рішуче зайшла на терасу й щось прошепотіла господині на вухо.

Гм. Педро, спершись об поручень тераси, гордовито відкинув назад волосся, яке старанно вкладав перед виходом, і твердо пообіцяв собі:

Щойно ця служниця піде — скажу одразу. Більше не зволікатиму.

Але саме в цю мить —

— Вибач, Педро.

Клої, вислухавши слова служниці, раптово змінилась у погляді й швидко повернулась до нього спиною:

— У мене термінова справа, поговоримо наступного разу!

— Е, Клої...!

Педро розгублено гукнув услід — але вона вже зникла в кінці коридору.

Ха. Знову.

Педро дивився їй вслід із кислим виразом обличчя — і роздратовано скуйовдив волосся, яке так старанно зачісував.

А по той бік коридору Клої — яка навіть не підозрювала, що він зараз робить, — поспішно запитала Кессі:

— Тепер кажи. Яка звістка прийшла від Кендріка?

Два роки тому Кендрік вирушив до земель Демосів. Він без перешкод перебрав особу дослідника й облаштувався там.

Рік тому разом з іншим лазутником, що поїхав із ним, вони ретельно все організували — і Кендрика призначили тим, хто перевіряє стан Сіона.

Місцезнаходження його сестри так і лишилось невідомим — але у всьому, що стосувалося Сіона, удача супроводжувала їх, мабуть, понад міру.

— Ти кажеш, линяння майже добігло кінця — і він нарешті починає виходити з кокона?

— Так. Мені повідомили, що сьогодні линяння Сіона має завершитися. Але разом із тим Кендрік терміново передав: предок роду Демос з'явився на людях.

Предок роду Демос. Почувши ці слова, яких вона не хотіла б чути навіть уві сні, Клої відчула, як куточки губ зводить судомою.

— З ким він з'явився?

Та Клої швидко вгамувала тривогу й запитала далі:

— Він з'явився з наміром розкрити себе перед усіма Демосами?

— Ні. Повністю закутаний у рясу — і з'явився разом з Абіґейл Демос. Зараз, кажуть, рухається в бік кімнати Сіона.

Так і є. Спільницею предка в родині Демос була мати Сіона.

Клої злегка зморщила брови від неприємного відчуття й подумала про своє.

Хоч як міркуй — а іншого варіанту й не було. Хто в роді міг мати владу, рівну голові, але при цьому не привертати зовнішньої уваги? Господиня дому Демос — Абіґейл. Тільки вона.

— Як батьки? Вони вже знають?

— Так. Щойно прийшов зв'язок від Кендріка через кристал — вони одразу стали збиратися до Демосів. Голова роду, який якраз перебував на нараді в Ліандерів, також повідомив, що вирушить до Демосів разом із головою роду Ліандерів.

— Де зараз мама й тато?

— Ні. Я не можу взяти тебе з собою.

Та щойно Клої добігла до парадного входу в головний корпус замку, де були батьки, — одразу ж почула відмову від тата.

— Предок Демосів із навіюванням — це не той противник, якого можна недооцінювати. Я не можу везти тебе, яка ще не повнолітня, у таке небезпечне місце.

— Навіювання небезпечне не лише для мене!

Та й Клої здаватися не збиралася.

— Якщо піддатися цій здатності — хіба не найнебезпечніший той, хто найсильніший? Чим більше сили — тим більше небезпеки.

— Саме тому цього разу я планую йти сам. До того ж хтось погрожував, що не пробачить, якщо я додам іще один шрам.

Та навіть маючи рацію й рішучість не відступати — протистояти татові вона все ще не могла.

— Тому кроленя лишається тут. Якщо не хочеш бачити, як тато опиняється в небезпеці.

— Клої, тато правий.

На додачу до всього на бік тата стала й мама.

— Луціан зайде першим до кімнати Сіона й підірве димову магічну пастку, щоб той не міг скористатися своєю здатністю. Тоді решта зайде озброєна. Так що не хвилюйся й лишайся тут. Ми з татом приведемо Сіона.

— ...

Клої дивилася на маму й тата, які, схоже, склали весь план без неї, — і вкусила губу.

Вона розуміла. Це відсторонення — від любові. Ця надмірна опіка — від бажання захистити.

Але все одно...

— Я теж хочу піти.

Як для сім'ї була дорога Клої — так і для неї була дорога її сім'я. Як вони хотіли захистити її — так і вона хотіла захистити їх.

— Ви ж не забули? Десять років тому, коли ми зустріли того чоловіка, — хто змусив його завагатися?

І, найголовніше.

— Він мене боїться. Це, мабуть, через мою здатність.

Клої мала певність.

Певність, що зможе зупинити того чоловіка — того, хто носить те саме ім'я, що й Сіон.

— Візьміть мене з собою, га?

Клої дивилася на маму й тата, які не могли заперечити, але й відкрито погодитися теж не могли, — і склала руки долонями разом:

— Хоч як думаю — моя здатність, яка досі не проявлялась, може виявитися нейтралізацією, як у Сіона. І саме тому вона досі не давалась взнаки.

— ...

— Тоді хіба не я — той, кому справді треба їхати до Демосів? Я й того предка можу зупинити, і нарешті знайду здатність, яку так довго шукала!

Промовляючи це, вона й сама почала думати: а може, так і є насправді?

Раніше вона вважала, що навіювання якось подіяло на неї — і це доводить: її здатність не нейтралізація. Але зараз, озираючись назад, вона думала: а може, все через те, що тоді її здатність іще не була розвинена?

Хоча, чесно кажучи, можливо, вона просто так відчайдушно хотіла поїхати, що переконала саму себе.

— Візьми мене, мамо. Га?

Клої, охоплена відчуттям, що їй конче треба їхати, гаряче попросила маму — та здавалась відкритішою, ніж тато:

— Буду слухняною. Робитиму, що скажуть. Тому... га?

Меліса, яка довго мовчала, слухаючи прохання доньки, нарешті важко зітхнула — і повільно кивнула:

— Захисних магічних каменів візьми більше. Нанизай на зап'ясток так, щоб шкіри не було видно, і ще кілька сховай під одягом.

— Меліса!

Луціан, почувши, що дружина дала дозвіл, вжахнувся й кинувся її зупиняти, та —

— Клої має рацію. Те, що предок завагався, побачивши Клої — це факт. І... Клої вже скоро стане дорослою. Вона — офіційна спадкоємиця, яка має вести за собою Ліандерів.

На відміну від Луціана, який усе ще сприймав доньку лише як когось, кого треба берегти, Меліса давала Клої більше визнання — і свого слова не відкликала.

Натомість вона з рішучим виглядом попередила доньку:

— Це справді небезпечне завдання. Якщо будеш діяти самовільно або ставити щось вище за власну безпеку — як раніше, — другого шансу не буде. Зрозуміла?

— Так!

На ці слова Клої швидко кивнула й зробила найсерйознішу міну з усіх можливих.

— Буду беззаперечно виконувати накази, обіцяю!