Розділ 133

* * *

— Отже, голови родів Ліандерів і Аруса зараз рухаються сюди.

Предок дивився на Кендріка, який, виклавши все, безсило звалився на підлогу, — і холодно прошепотів:

— Вони знову сміється втрутитися в мої плани...

Чоловік із роздвоєним язиком провів ним по щоці, крізь яку просвічували кістки, — і перевів погляд на кулясту оболонку за своєю спиною:

— Добре. Лазутнику Ліандерів — скільки лишилось до завершення линяння? Час, що ти назвав раніше, — він точний?

— Так, пане. Не пізніш як за двадцять хвилин линяння завершиться.

— Добре, добре...

Почувши відповідь Кендріка, чоловік примружив очі й крокнув до оболонки — і саме тієї миті за дверима пролунав гучний стукіт і зовсім несподіваний голос:

— Ей! Чому двері зачинені? Я хочу разом із донькою подивитися на линяння мого сина — хто тут замкнувся?!

Це був голос Ділана Демоса — батька Сіона й голови змієвого роду.

* * *

— Як можна було зачинитись, навіть не сказавши мені, хай і через хвилювання за останній етап линяння.

Ділан, увійшовши до кімнати, вочевидь вирішив, що скомпрометував себе перед новою донькою, — і одразу взявся докоряти Абіґейл:

— Хтось подумає, що господар тут ти, а не я.

— Вибачте. Більше такого не повториться.

— Добре, добре.

Гм, — кашлянув Ділан, поклав руку на плече Джоанні й кивнув підборіддям на оболонку, що здригалась:

— Дивись, Джоанно. Ось що таке линяння. Той, хто виходить звідти, — твій заклятий ворог, якого тобі судилося здолати.

— Заклятий ворог...

Джоанна, повторивши слово услід за Діланом, дивилась порожніми прозоро-блакитними очима.

— Цей чоловік має здатність, яку ти не змогла розвинути навіть за два тижні в дослідній колбі. Здатність, яку тобі конче треба опанувати, якщо хочеш і надалі залишатися живою.

Джоанна здригнулась і поглянула на оболонку, по якій уже розповзалися тріщини. Ділан міцніше стиснув її плече й нахилився до вуха:

— Запам'ятай. Сіон Демос витримував у дослідній колбі до останнього — поки тіло не почало розпадатися. Тому й ти...

Поки Ділан навіював Джоанні почуття обов'язку — терпіти і далі, — предок, що за мить до цього сховався в шафі, скривив вуста й скосив погляд крізь щілину на Ділана.

Як і раніше — жалюгідна людина.

Причина, чому він сховався, а не одразу підкорив Ділана своїй волі, була очевидна.

Хоч якою жалюгідною була ця людина, Ділан Демос — пряма лінія роду. А стан його тіла нині був настільки кволим, що навіть навіювання на пряму лінію могло коштувати йому життя.

Сила навіювання залежала від можливостей того, на кого воно накладається.

Зі звичайними зооморфами вистачало зусилля, рівного одному поворухненню пальця. Але з чотирма родами, що правлять над землями, — особливо з їхніми прямими нащадками — потрібно було витратити силу, рівну витраті самого життя.

Якби вже здобув нове тіло — не було б жодної проблеми. Але...

Якщо накласти навіювання в цьому тілі — він може впасти замертво просто зараз.

Чоловік тривожно поворушив довгим язиком і дивився крізь щілину.

Навіть у цю мить голови родів Ліандерів і Аруса мчали сюди — так сказав той дослідник.

Виходить, треба якнайшвидше заволодіти тілом Сіона Демоса. Але як — у цьому тілі?

Ні, зачекай.

Дійшовши до певної думки, чоловік поглянув на оболонку, що наполовину вже тріснула, і скривив куточки губ.

Все одно тіло, яке збираєшся кинути, — навіщо його берегти?

Нехай навіть це загрожує смертю — краще накласти зараз навіювання і використати як маріонетку.

Так чи інакше, він невдовзі пересяде в нове, здорове тіло.

Так, краще вичавити це тіло до кінця, щоб зупинити тут Ліандерів і Аруса.

Ухвалившись, він повільно відчинив дверцята шафи.

Очі Абіґейл Демос, яка щосили бажала, щоб Ділан якнайшвидше пішов, і тому поглядала в той бік, — розширились.

— Дивись уважно. Як твій брат вийде з того яйця. І як тобі доведеться його здолати... Зачекай, ти ще хто?

Ділан, що весь час щось нашіптував Джоанні, лише тепер помітив його.

Тієї ж миті зіниці предка витягнулись у вертикальні щілини.

І водночас — погляд Ділана замутнів.

* * *

— Клої, знай: щойно повернемось до замку — отримаєш заборону виходити.

— ...

— На рік. Знай про це.

Погроза тата крізь стиснуті зуби була почута — та повертатися вже було нікуди, тому Клої якось умудрилась разом із Луціаном проникнути до замку Демосів.

— Прошу сюди.

Завдяки вправному лазутнику, який заздалегідь проклав маршрут, щоб уникнути зустрічей із чужими, вони швидко дісталися до кімнати Сіона.

— Ось тут. Тут леді Сіон проходить линяння.

— Я заходжу першим. Клої, як подам сигнал — заходиш.

Луціан надів пов'язку на очі — схоже, він заздалегідь підготував таку, що наполовину перекривала зір, — і злегка відтіснив Клої убік.

— Спочатку я перевірю обстановку, потім увійдеш.

— Т-ти точно покличеш мене після того, як перевіриш? Правда ж?

— Авжеж. Ти теж надінь пов'язку.

— Добре!

Клої швидко надягла пов'язку, що простягнув тато, і дивилася, як він злегка поклав руку на дверну ручку.

Тримаючи руку на поясі, він трохи привідчинив двері й зазирнув усередину — і в ту мить:

— Тату?

Вух — Клої відчула поштовх, і її відкинуло за двері.

— Тату!

А потім — звук, що нагадував клацання замка: тато зайшов усередину і, схоже, зачинив двері.

— Тату! От чорт, так я й знала!

Клої забарабанила по дверях і сердито закричала.

Ну й ну! Я вже відчула, що він надто легко погодився! Що він майже не сварив мене!

— Тату, ти від самого початку збирався ось так зробити — і саме тому дозволив мені іти!

Клої жбурнула пов'язку й засопіла від злості.

— Л-леді...

Кремезний лазутник, побачивши, що в очах Клої стоять сльози, розгублено дістав хустинку.

— Його світлість герцог зробив це через турботу про леді Клої, тому прошу не засмучуватись так сильно...

— Я теж турбуюся.

Клої майже вирвала хустинку з рук лазутника й голосно висякалася.

— Я теж турбуюся про тата.

Насправді одна з причин, чому Клої так наполягала на участі в завданні, — був тато.

Так само як і мама, вона не хотіла, щоб на животі в тата з'явився іще один шрам. Не хотіла, щоб він знову постраждав через навіювання.

Давно, підслухавши мимоволі ту розмову про те, що тато потрапив під навіювання, — вона отримала справжній удар.

Те, що тато пішов на таке заради неї, — удар. Те, що він потім десять років страждав через те навіювання, — удар. Те, що вони з мамою десять років нічого не знали, — теж удар.

Навіть зараз, коли уявляла, як тато мовчки переносив усе сам, — здавалося, серце стискається.

— Тому... тому я не хотіла, щоб тато знову зустрівся з тим поганцем. Хотіла захистити тата. Не хотіла, щоб він знову потрапив під навіювання...

Але якщо тато так вчинив — мені не лишається нічого іншого.

Кхм. Клої ще раз висякалася в хустинку — і сунула її до кишені. Потім закасала рукав і навела полімагічний камінь вибуху.

— Л-леді...?

— Хустинку поверну випрану. Ах, і на всяк випадок — відійдіть трохи подалі.

— Л-леді, якщо підняти такий гуркіт, люди збіжаться...!

Та лазутник іще не договорив.

Клої — яка вже вміла поводитися з магічними каменями краще, ніж раніше, хоча й не так вправно, як тато, — і зокрема навчилася регулювати силу вибуху, — навела камінь на дверну ручку й активувала його.

Бах! — пролунав негучний звук, і дверна ручка відлетіла.

— Ходімо.

— А-ах, так, так!

Лазутник, який, схоже, очікував, що Клої знесе вибухом усі двері й збере цим криком усіх людей Демосів, — збентежено кивнув і пішов за нею всередину.