Розділ 134

За дверима все потопало в імлистому диму. Схоже, тато намагався уникнути навіювання предка за допомогою димової пастки й пов'язки, що наполовину закривала очі.

Дзень! Щойно очі звикли до розмитого видовища — першим, що кинулось у вічі, був Луціан: у дальньому кутку великої кімнати він тримав оборону проти двох противників.

Чоловік у чорному — мабуть, Ділан Демос. А поруч з ним...

Клої примружилась і подивилась на жінку, що відчайдушно кидалась на Луціана.

Так, це Джоанна Демос.

Упізнавши в ній старшу доньку роду Демосів, яку вона бачила на континентальній раді, Клої поспішно витягнула з-за пояса меч — на всяк випадок вона взяла його з собою.

Ділан і Джоанна, чиї очі замутніли від навіювання, у прямому сенсі кидали все тіло на Луціана, прагнучи вбити.

Те безжалісне, некероване рухання — наче в убивчої машини, якій задано єдину команду: знищити загарбника, — не зважало ні на що, навіть на власну безпеку.

Треба допомогти татові...

Та Клої, яка вже кинулась було до Луціана, різко зупинилась.

Видимість була така, що доводилось напружувати все зосередження, аби бачити хоч щось. Навколо Луціана — ще густіший дим, ніби хтось знову й знову підривав димові пастки.

Але навіть крізь цю каламуть вона бачила одне.

Луціан. Її тато — не поступався ворогам ані на крок.

До-допомагати... справді потрібно?

Клої витріщилась: тато за мить знаходив слабке місце в Ділана й влучав у нього точним ударом.

— Аааа!

Роздався пронизливий крик. Ще дужче розлючений Ділан шалено замахав мечем.

Та Луціан легко ухилявся від хаотичних ударів навіяних прямих нащадків Демосів.

Перед очима погано видно. На них іще й пов'язка, що затуляє половину зору. А він — з такою невимушеністю відбиває тих, хто йде на нього з усіх сил.

— Клої? Як ти сюди потрапила.

Тим часом він іще й помітив доньку — і взявся її лаяти:

— Тут небезпечно, виходь одразу. Чому ти не слухаєш тата — прикро.

— ...

Йому там явно не потрібна допомога.

Клої швидко обернулась і поглянула на протилежний кінець кімнати.

— Кендріку, приходь до тями!

Вона побачила Джейка — лазутника, що разом із Кендріком проникнув до Демосів, — він намагався привести Кендріка до тями.

— Джейку, облиш це — краще забери Кендріка і виходьте через задню частину замку...

Клої вже хотіла наказати йому передати звістку тим, хто чекає зовні, — але в ту саму мить:

Свист — і крізь розмиту видимість до її шиї метнувся гострий клинок.

Не вийде.

Та й Клої за ці десять років встигла опанувати непоганий вишкіл із мечем під керівництвом мами.

Ти думаєш, я та сама безпорадна кроленя, що раніш?

Вона спритно ухилилась і, випростовуючи меч, подивилась на противника.

Та щойно впізнала нападника — самовдоволений вираз на мить змінився.

Нападала на неї Абіґейл Демос із замутнілим від навіювання поглядом.

Вона... повністю поглинута.

Клої дивилася на Абіґейл, від якої не лишилось і сліду власної волі, — і скосила погляд убік.

Джейк, несучи Кендріка на спині, вистрибнув у вікно — і завдяки цьому до кімнати влилось свіже повітря.

На мить видимість прояснилась — і Клої змогла роздивитися.

Те, що вона прийняла за стіну, виявилося великою напівтріснутою оболонкою.

А перед нею — на підлозі — сидів предок, що здавався ще меншим, ніж при їхній минулій зустрічі.

Зараз. Поки він кволий — треба позбутися його...

Щойно Клої рушила в бік предка —

Абіґейл кинулась знову.

— Уф!

Відбиваючи удар, Клої дивилась у порожні очі жінки.

Якщо команда Ділану й Джоанні — вбити загарбника, то команда Абіґейл — охороняти предка. Щойно Клої наближалась до нього, та одразу починала несамовито рубати мечем.

Часу немає.

Клої тривожно поглянула на чорну оболонку — линяння, здавалось, добігало кінця, крізь неї вже вгадувався людський силует.

Що задумав предок — невідомо. Але одне було певним.

Він завдасть шкоди Сіону. Якимось чином — уб'є його.

Свист — Абіґейл знову замахнулась, невдоволена навіть тим, що Клої дивиться в бік чоловіка.

Клої дивилась на Абіґейл — ту, що безоглядно захищала чоловіка, який уб'є її сина, — і не стрималась:

— Вам хіба не боляче?

Черговий удар полетів прямо в її напрямку.

Відбиваючи його, Клої намагалась зловити погляд Абіґейл.

— Абіґейл, це ж ваш син. Якщо Сіон загине — хіба вам не буде боляче?

Жодної реакції на умовляння — атаки тривали.

Та Клої ніяк не могла змусити себе підняти меч проти неї.

Насправді одна з причин, чому Клої вважала, що Сіона можна відправити до Демосів і він не постраждає до останнього, — була саме Абіґейл Демос.

Клої думала: якщо Абіґейл і справді спільниця предка, Сіон принаймні не опиниться в смертельній небезпеці до фіналу.

Тому що Клої бачила.

Десять років тому, коли Абіґейл почула, що Сіон вмирає в підземеллі, — яким був її вираз.

Коли вона дивилась на маленького сина, що лежав блідий і без тями, — яким був її обличчя.

— Я знаю, що ви любите Сіона.

Клинок Абіґейл знову і знову загрожував Клої.

— Я знаю, що ви теж були вимушені мучити Сіона через навіювання — і нічого не могли вдіяти.

Та Клої не переставала говорити — навіть без відповіді.

— Тому... я знаю, як вам буде боляче, коли колись навіювання спаде.

Кланг — клинки зіткнулись із різким звуком.

Клої розуміла: ворог перед нею щиро хоче її вбити, що кожен її удар несе в собі всю силу. І все одно не могла вкласти в меч убивчий намір.

Клої знала.

Знала, як довго мучиться людина, яка через навіювання ледь не вбила власну дитину.

Перед очима майнув образ тата з її дитинства.

Тато, який завжди розгублювався, дивлячись на маму. Тато, у погляді якого, коли він дивився на Клої, завжди жила тінь провини.

Та навіть це — для тата вже було везінням.

Якщо Сіон тут загине — Абіґейл не матиме навіть того: не зможе дивитись на сина, захлинаючись каяттям.

Бах — ще один потужний удар звалився на Клої згори.

Цього разу вона не ухилилась — прийняла клинок лобово.

— Тому...

Від несподіваного відпору очі Абіґейл на мить здригнулись.

І Клої, не прогавивши цієї миті, — так, як навчав дядько, — миттєво знайшла слабке місце й атакувала.

— Уф!

Від точного удару меч Абіґейл полетів убік.

Клої, переводячи подих, звернулась до тієї, яка схопила свою руку — до тильного боку долоні:

— Тому відступіть, поки я прошу добром. Це я вам допомагаю.

Та Клої забула.

Що навіяним не лишається ні краплі розуму.

Що серед того, що вони забули, — і думка про власну безпеку.

Абіґейл побачила меч, що дивиться їй у вічі, — і її очі блиснули. А тоді —

— Щ-що ви робите!

Схопила клинок голою рукою — і потягнула на себе.

— Відпустіть! Поранитесь!

Поки Клої розгублено завмерла від такого несподіваного вчинку, Абіґейл грубо схопила її за руку.

— Не підійдеш. Нікому не можна до господаря.

— ...

— Треба охороняти господаря. Господаря, мого великого господаря...

Клої дивилась на Абіґейл, що бурмотіла з порожнім поглядом, — і вкусила губу.

Очі защипало від сліз.

Боляче. Дивитись, як вона охороняє того, кого треба знищувати, замість того, кого треба берегти. Дивитись, як вона з усіх сил жене в смерть того, кого кохає.

Якби в мене була здатність нейтралізації, як у Сіона...

Клої дивилась крізь сльози на Сіона, що вже цілком проявився з оболонки, і думала.

Тоді б я так легко вирішила це. Так легко зняла б це безглузде навіювання.

Туп — і в ту мить, коли гаряча сльоза скотилась по щоці Клої —

У розмитих очах Абіґейл почало повільно з'являтися світло.