Розділ 135

Та через розмиту видимість Клої не помітила цієї зміни.

Ні, не встигла помітити.

— Клої!

Поки вона стояла, Луціан — вже розібравшись із Джоанною і Діланом — блискавично підбіг і відтягнув Абіґейл від неї.

— Уф!

Від різкого поштовху Луціана Абіґейл перекотилась до стіни. Пролунав гучний удар — головою об камінь.

— Ще чого, моїй доньці... Клої, покажи руку. Не поранилась?

— Н-ні. Все добре. Просто міцно схопила.

— Кров іде! Більше жодних завдань, відтепер я не дозволяю....

— Це не моя кров! Просто забрудніла!

Клої відштовхнула тата, який скористався моментом, щоб відстронити її від усіх майбутніх завдань, — і глянула на чорну оболонку.

— Зараз важливіше врятувати Сіона! Що той предок замислив... О!

Та договорити вона не змогла.

— Щ-що з нею...

Клої заморгала, не вірячи своїм очам.

Та хоч скільки вона кліпала — картина не змінювалась.

Меч у закривавленій руці Абіґейл пронизував плече предка.

Схоже, відлетівши до стіни, вона побачила, як предок повзе до Сіона, — і миттєво кинулась наперейми.

— Ти, ти як посміла...

До неї долинав голос предка — просочений образою й зрадою.

— Як ти посміла зруйнувати моє велике діло!

Абіґейл сама, здавалось, не вірила в те, що зробила.

Та вже за мить.

Рука, що тремтіла, затверділа. Рішучий погляд — і вона повернулась до Сіона.

— Сіон!

Тільки тепер зрозумівши, що до чого, Клої і Луціан також кинулись до Сіона.

— Сіон, ти...

О. Та Клої, яка вже майже підбігла, за крок до нього зупинилась.

Востаннє вона бачила Сіона два роки тому.

П'ятнадцятирічний Сіон, якого вона пам'ятала, — був хлопчиком із великим майбутнім.

Та той, хто лежав перед нею зараз, — був зовсім іншою людиною.

Чорне волосся й бліда шкіра — ті самі. Риси обличчя — теж впізнавані.

Але те, що від нього виходило, — змінилось цілком.

За ці два роки, що він провів усередині тієї оболонки, — Сіон виріс. Різко й незворотно.

Йшлося не просто про зріст чи м'язи. Клої більше не могла назвати Сіона хлопчиком.

Сіон Демос став чоловіком.

І більш досконалим, ніж вона таємно сподівалась у дитинстві.

Здалеку, крізь оболонку — не було видно. Не можна було передбачити, що він так зміниться.

У пам'яті спливли слова, почуті від нього кілька років тому:

— Змії під час линяння сильно змінюються. Після — буду зовсім іншим.

Хай ті слова й були правдою — але що він так зміниться...

Поки Клої ніяковіла, не знаючи, куди себе подіти, і топталась поруч — Сіон розплющив очі.

Крізь повіки проступив знайомий колір — прозоро-блакитний, аж пробирало холодом.

Кілька секунд він дивився в стелю — а потім погляд почав повільно рухатись, немов щось шукаючи.

І — смішно навіть — щойно ці красиві очі повернулись у бік Клої, вона мимоволі відчула бажання сховатись будь-де.

Та залишилось це лише бажанням.

Насправді вона просто завмерла на місці, лиш злегка поворушивши ногою.

І в ту мить погляд Сіона знайшов її.

Очі зустрілись. І Клої згадала — давнє, із Ліандерів, коли побачила його вперше.

Маленька вона тоді думала: як може існувати така красива дитина? Як може хтось бути таким бездоганним?

Сьогодні враження було схожим — і водночас іншим.

Думка «як може бути така прекрасна істота» — та сама.

Але якщо тоді вона просто дивилась, зачарована, то зараз — відчула щось схоже на тривогу.

Линяння справді перетворило Сіона на когось іще досконалішого.

Але... а я? Чи я, в очах Сіона, теж виросла й змінилась на краще?

Тільки зараз Клої усвідомила — як вона виглядає: розтріпана після бою, брудна. Напевно, скуйовджене волосся. Напевно, припухлі очі.

Від того, що Сіон дивиться на неї саме такою — не кліпаючи, — Клої стало ніяково, і вона мимоволі опустила погляд.

Тієї ж миті Луціан тихенько вийшов уперед, заступивши її, — і набросив на Сіона свій верхній одяг.

А потім глянув на доньку з дивним, трохи докірливим виразом.

— Не можна так розглядати людину.

Клої кліпнула — і за мить до неї дійшло.

Що Сіон, який щойно завершив линяння, — навряд чи вдягнений.

— Ні!

Клої закричала, запаливши від сорому, й почала виправдовуватись:

— Я не так дивилась! Я просто... просто Сіон добре виріс, от і дивилась! Виріс же...!

Але чим більше вона говорила — тим підозріліше звучало.

Абіґейл, яка поруч мовчки перевіряла пульс Сіона, непомітно простягнула руку й підтягнула одяг Луціана іще вище.

— Н-ні, Абіґейл! Я правда не те мала на увазі!

Клої хотіла сказати: я дивилась не з якимось поганим умислом, просто милувалась, як на довершений витвір мистецтва, — але прикусила язика.

Зрозуміла: що більше пояснювати — то гірше.

— В-взагалі, не так! Сіон, я нічого такого!

— Нічого.

Сіон відповів низьким, трохи хрипким голосом.

— Дивись. Скільки хочеш.

— Ні, я кажу — не дивилась я!

Поки Клої обурено кричала — Сіон скосив на неї погляд. І одразу його обличчя змінилось.

Він різко посерйознішав — і швидко підвівся, зробивши крок до неї.

Е? Клої здивовано відступила — і запізно помітила.

Що в неї за спиною стоїть Ділан Демос.

Чому. Чому саме так.

У передсмертному зорі предка стояли криваві сльози.

Ще десять хвилин. Ні — навіть хвилини. Навіть десяти секунд — і мрія всього його існування здійснилась би.

Йому бракувало лише цього — такого малого — відрізку часу. Тоді це досконале тіло було б його.

Кхе. Тіло, яке навіяло трьох прямих нащадків одночасно, добігло справжньої межі.

Виснажене дощенту, воно більше не могло утримати людську форму — і прийняло зміїний вигляд. Навіть не тайпана — щось жалюгідне, схоже на сколопендру, тонку й дрібну.

Так не скінчу.

Предок — той, хто носив те саме ім'я, що й Сіон Демос, — стиснув зуби й дивився на нащадка, оточеного людьми.

Він не міг згаснути ось так. Скільки він протримався. Скільки жертв поклав заради того, щоб стати господарем світу.

Чоловік зібрав останні крихти сили й уперто пополз через кімнату.

Ціль — одна. Ділан Демос. Теж із роду тайпанів — і тому найближчий до нього зараз.